Вивчаємо українську мову та літературу

план роботи методичного об'єднання вчителів української мови та літератури

2009-10-20T20:33:00.024+03:00

ПЛАН РОБОТИ КАФЕДРИ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

на 2009-2010 н.р.

керівник ПРИМАК Т. К.

В С Т У П

Результативність і підсумки методичної роботи
за попередній навчальний рік

Державна національна програма «Освіта» («Україна XXІ ст.»), концепції мовної освіти передбачають формування мовної особистості, що володіє даром слова – усного і писемного, умінням вільно, комунікативно виправдано користуватися мовними засобами під час сприйняття, створення висловлювань у різних сферах, формах, стилях і жанрах мовлення, тобто забезпечення її всебічної мовленнєвої компетенції.
Уся робота методичного об’єднання вчителів української мови та літератури Володарськ-Волинської гімназії підпорядкована головній меті – допомогти вчителеві-словеснику найбільш ефективно використати свої знання у впровадженні в життя державної мовної політики.
Методичне об’єднання працювало над такою проблемною темою: «Науково-методичне забезпечення формування компетентної особистості шляхом особистісно-орієнтованого підходу до організації навчально-виховного процесу в сучасних умовах».
Методичне об’єднання українських філологів налічує 7 учителів, з них три мають звання «вчитель-методист», два – «старший учитель», а
Денисова Л.О. нагороджена почесним знаком – «Відмінник освіти України». Свою роботу вчителі спрямовують на виявлення навчальних можливостей учнів, формування у них творчо-наукових здібностей. Уся система педагогічної діяльності підпорядкована основній меті – розвитку особистості та її вихованню. Велику увагу словесники приділяють вивченню мови та літератури як об’єкту пізнання. Результати навчальних досягнень за 2008-2009 н. р. свідчать, що більшість учнів засвоїли курс української мови та літератури на достатньому і високому рівнях, середній бал навчальних досягнень становить з мови – 7.5 б., з літератури – 8.3 б.
Педагоги багато працюють над тим, щоб предметом вивчення була не тільки нормативна складова мови (набір її правил), але й взаємозв’язки мови з духовним життям народу, щоб на уроках учні пізнавали історію, культуру, традиції, менталітет свого народу. Так, на відкритих уроках Куцик В.А.
«Історичне минуле українського народу», «Складне речення» та
Примак Т.К. «Великий льох» Т. Шевченка – одна з вершин творчого генія поета в зображенні трагічних епізодів історії України», «Мовні скарби прикметника» ми спостерігали широкий спектр різноманітних засобів і методів роботи з учнями, комунікативно-діяльнісний підхід у викладанні, який збагачує словник учнів і розвиває як усне, так і писемне мовлення та формує національно свідому, духовно багату мовну особистість.
Велику увагу приділяють словесники розвитку творчих здібностей учнів, бо вважають, що у кожній дитині природою закладений певний творчий потенціал. А свідченням цього є досягнення наших вихованців на районному рівні : на ІІ етапі олімпіади з української мови й літератури та на ІІ турі VІІІ Міжнародного конкурсу ім.П.Яцика 8 гімназистів стали призерами, Муський Богдан (учень
Кос Т.С.) брав участь у ІІІ етапі і виборов почесне 5 місце, Стецюк Уляна і Цвіра Анна (вчителі Примак Т.К. , Денисова Л.О.) брали участь у ІІІ етапі Всеукраїнської олімпіади з української мови.
Про рівень мовно-літературної освіти промовисто говорять і наукові роботи наших учнів. Денисова Л.О. разом зі своєю вихованкою Цвірою Анною працювали в галузі літературної творчості, оформивши літературний вернісаж Анни Цвіри. Гімназистка 10-А класу Стецюк Уляна аналізувала сторінки життя славетної землячки Лесі Українки, а учениця 9-А класу Павицька Альона досліджувала творчість Івана Кочерги. Наукові роботи цих вихованців брали участь у ІІІ етапі конкурсу – захисту наукових робіт.
Словесники відзначились у районній педагогічній виставці «Інноваційні педагогічні технології у навчально-виховному процесі – 2009» (Денисова Л.О.,
Примак Т.К.). За активну участь у дванадцятій обласній постійно діючій виставці «Сучасна освіта Житомирщини – 2009» Примак Т.К. нагороджена управлінням освіти і науки Житомирської облдержадміністрації дипломом першого ступеня.
Учителі кафедри Примак Т.К., Куцик В.А. брали участь у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року – 2009», зайняли відповідно І і ІІІ місця, Примак Т.К. брала участь в обласному етапі конкурсу і нагороджена Дипломом за високий професіоналізм, успіхи в навчанні та вихованні школярів.
Учні 9-Б класу та 10 – А класу (вчитель Примак Т.К.) брали участь у І та ІІ етапах Всеукраїнського конкурсу «О мово моя, душа голосна України».
Стецюк Уляна одержала подяку за участь в ІІ етапі конкурсу. Учениця Кос Т.С. Уханська Аліна відзначилась в обласному конкурсі творчих робіт «Святі солдатські спогади».
Протягом навчального року було оформлено «Літературну газету» (вчитель
Куцик В.А.), випущено стінні газети до Міжнародного дня рідної мови (вчитель
Примак Т.К.), до Шевченківських днів (учитель Турчин І.В.).
Плідно працювали педагоги, поповнюючи навчальні кабінети. Учителями-словесниками виготовлено дидактичні та роздаткові матеріали, завдання для тематичного оцінювання з української мови та літератури, дібрано тексти для читання мовчки. Вчителі, що атестувались, розробили папки з досвіду роботи ( Куцик В.А.,
Примак Т.К.). Словесники дбають про високий рівень професійних умінь. Так, у цьому році Примак Т.К. проходила курси з підвищення кваліфікації при Житомирському інституті післядипломної педагогічної освіти.
Проведено позакласні предметні заходи до Дня української писемності, Міжнародного дня рідної мови, Шевченківських днів.
Виступали на педрадах, методичних об’єднаннях, семінарах, засіданнях творчої групи, ділились досвідом своєї роботи Денисова Л.О., Примак Т.К., Куцик В.А.
У цьому навчальному році на уроках української мови та літератури вчителями кафедри активно впроваджувався метод проектів та інші інтерактивні методи, створювалися належні умови для творчого самовираження і саморозвитку учнів – національно свідомих громадян України, виховання компетентної особистості.
Справжній учитель, на думку А.Дістерверга, навчає знаходити істину. Саме цьому і сприяють інноваційні технології, які враховують вибір методичних прийомів, здатних виявити та розвинути хист, азарт кожного учня, врахувати його вдачу, здібності, схильність до пошуку наукових знань, які йому цікаві. Школярі, здобуваючи знання, дають оцінку вчинкам, стосункам людей, явищам та процесам, спостерігають і роблять власні висновки. Адже нинішньому суспільству потрібна вільна, мисляча й активна особистість.
Сьогодення наголошує на необхідності творчого підходу до своєї справи. Педагог, як ніхто інший, не повинен бути формалістом, адже кожного дня він торкається дитячих душ, збагачує їх добром, вірою, надією, любов’ю. Поділяємо думку В. Сухомлинсь-
кого : «Учитель має право вчити інших, допоки вчиться сам». Не зупинятися в пошуках, творити себе, бути щасливим і дарувати щастя іншим – тільки так можна відчути задоволення від своєї праці й побачити вогники вдячності в очах учнів.

Завдання на новий навчальний рік

Одним із стратегічних завдань освіти, згідно з Національною доктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті, є формування творчої особистості, здатної на свідомий та відповідальний вибір за різних життєвих обставин. Така особистість зуміє правильно обрати свій шлях у житті, зважаючи на власні можливості, буде ставити перед собою завдання самовдосконалення й саморозвитку, що стане запорукою успіху в різних сферах діяльності. Сучасний світ пред’являє високі вимоги до діяльності людини, конкурентноспроможною може бути лише по-справжньому компетентна особистість. А формування компетентностей відбувається в процесі різноманітних видів діяльності на уроках та в позаурочний час. Тому методична робота вчителів української мови та літератури в новому навчальному році буде спрямована на реалізацію таких завдань:
- вироблення у школярів компетенцій комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях;
- виховання свідомого прагнення до вивчення української мови;
- ознайомлення з мовною системою як основою для формування мовних умінь і навичок;
- формування духовного світу учнів, цілісних світоглядних уявлень, загальнолюдських ціннісних орієнтирів, тобто прилучення через мову до культурних надбань українського народу і людства в цілому;
- зацікавлення учнів художнім твором як явищем мистецтва слова;
- підняття загальної освіченості учнів: набуття ними базових знань, необхідних для повноцінної інтеграції в суспільство на різних рівнях;
- формування читацької культури учнів, розвиток естетичного смаку, вміння розрізняти явища класичної і масової культури;
- сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти;
- формування гуманістичного світогляду, розвиток духовного світу, утвердження загальнолюдських морально-етичних орієнтирів;
- розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного і критичного мислення, культури полеміки, вміння аргументовано доводити власну думку;
- вироблення вміння застосовувати здобуті знання, навички у практичному житті;
- розвиток навичок самоосвіти, бажання і спроможність учитися.
Учителі-словесники у 2009-2010 н.р. працюватимуть над такою проблемою:
« Науково-методичне забезпечення формування компетентної особистості шляхом особистісно - орієнтованого підходу до організації навчально-виховного процесу в сучасних умовах».
Добір навчального змісту й організація навчання української мови будуть здійснюватися на основі поєднання особистісно-орієнтованого, комунікативно-діяльнісного, соціокультурного підходів із врахуванням нових методичних систем, які культивуються нині в Україні: методика вивчення мови на комунікативній основі й методика укрупненого структурування.
Основне завдання – навчити учнів спілкуватися, сформувати в кожного школяра уміння самостійно задовольняти власні естетичні потреби, цінувати прекрасне, використовувати його для формування себе як особистості. Цьому сприятимуть сучасні педагогічні технології, де учень є активним співтворцем уроку, адже саме тоді створюються повноцінні умови для його творчого самовираження, самопізнання, саморозвитку.
Словесники працюватимуть з обдарованими дітьми на факультативних заняттях, а також буде проводитись робота в МАН ( Денисова Л.О.,
Лисюк В.В., Примак Т.К., Куцик В.А.).

ВІДОМОСТІ ПРО ЧЛЕНІВ
МЕТОДИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ

ОРГАНІЗАЦІЯ САМООСВІТИ
ЧЛЕНІВ КАФЕДРИ

ВИВЧЕННЯ, УЗАГАЛЬНЕННЯ І ВПРОВАДЖЕННЯ
ПЕРЕДОВОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ДОСВІДУ
В ПРАКТИКУ РОБОТИ ЧЛЕНІВ КАФЕДРИ

ГРАФІК ПРОВЕДЕННЯ ВІДКРИТИХ УРОКІВ
ТА ВИХОВНИХ ЗАХОДІВ ЧЛЕНАМИ
КАФЕДРИ

ТЕМАТИКА ЗАСІДАНЬ

І ЗАСІДАННЯ
( СЕРПЕНЬ)

1. Проблемно-аргументований аналіз роботи кафедри у 2008-2009 н.р. та завдання і шляхи їх вирішення у 2009-2010 н.р.
(Примак Т.К.)
2. Інструктивно-методичні рекомендації щодо вивчення мови та літератури у 2009-2010 н.р.
( Кос Т.С.)
3. Програмне та навчально-методичне забезпечення кафедри. Повторне опрацювання пояснювальних записок. (Лисюк В.В.)

4. 12-річне навчання. Вивчення рідної мови та літератури в 9 кл.
(Денисова Л.О.)

5. Вимоги до виконання письмових робіт учнів загальноосвітніх навчальних закладів і перевірки зошитів з української мови та літератури. Дотримання єдиного орфографічного режиму.
(Сахненко О.М.)

6. Методичні рекомендації щодо оформлення в класному журналі результатів навчальних досягнень учнів загальноосвітніх навчальних закладів з української мови.
(Кос Т.С.)

7. ЗНО – 2009: досвід і практика філологічних випробувань.

8. Завдання на наступне засідання.

ІІ ЗАСІДАННЯ
(листопад)

ТЕМА. Розвиток творчих здібностей на уроках словесності як засіб формування мовної компетентності.

1. Творчість як прояв обдарованості.
(Доповідь Денисова Л.О.)

2. Створення умов для активізації творчої діяльності учнів на уроках.
(Співдоповідь Куцик В.А.)

3. Розвиток креативного потенціалу учнів на уроках української мови та літератури. (Співдоповідь Примак Т.К.)

4. Використання інноваційних технологій для розвитку творчого мислення учнів. (Співдоповідь Кос Т. С.)

5. Відкритий урок у 10-А класі.
Підготовка до твору-роздуму на тему: «Що я можу зробити для рідної мови».
(Сахненко О.М.)

Мета: спостерігати, як розвиваються комунікативні компетенції учнів; як виробляється система поглядів щодо необхідності мінімуму мовних знань; як школярі оперують лінгвістичними поняттями.

6. Обговорення уроку.

7. Про підготовку та проведення шкільної та районної олімпіад з української мови та літератури та конкурсу знавців рідної мови
ім. П.Яцика. Обговорення завдань до шкільної олімпіади та конкурсу.
(Примак Т.К.)

8. Завдання на наступне засідання.

ІІІ ЗАСІДАННЯ
(січень)

ТЕМА. Текстоцентричний підхід до вивчення рідної мови.

1. Текстоцентричний підхід до вивчення рідної мови і формування навчальних компетентностей учнів.
( Доповідь Примак Т.К.)

2. Лінгвістичне дослідження у формуванні навчальних компетентностей учнів.
( Співдоповідь Лисюк В.В.)

3. Комунікативна компетенція учнів: формат уроків рідної мови.
(Співдоповідь Куцик В.А.)

4. Використання методу проектів на уроках словесності.
(Співдоповідь Сахненко О.М.)

5. Відкритий урок у 5-Б класі.

Квіти – краса життя. Особливості побудови опису. (Кос Т.С.)

Мета: спостерігати, як пробуджуються пізнавальні інтереси до історії українського народу, як розвивається комунікативна компетенція школярів.

6. Обговореняяуроку.

7. Захист наукових робіт у відділенні філології
і мистецтвознавства (Денисова Л.О., Лисюк В.В.,
Примак Т.К., Куцик В.А.)

МЕТА: показати на захисті наукових робіт, як можна використовувати знання на практиці, в житті.

8. Обговорення результатів ІІ етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. П.Яцика, ІІ туру Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури.

ІV ЗАСІДАННЯ
(березень)

ТЕМА. Інноваційний урок літератури: координати творчості.

1. Моделювання уроку літератури як творчий процес.
(Доповідь Кос Т.С.)

2. Творча лабораторія словесника.
(Співдоповідь Сахненко О.М.)

3. Комп’ютерні технології на уроках літератури.
(Співдоповідь Примак Т.К.)

4. Відкритий урок у 5-А класі.

«Книги читай – розуму набирай». Урок позакласного читання.
(Турчин І.В.)

Мета: спостерігати, як формується читацька активність школярів, життєва компетенція особистості.

5. Обговорення уроку.

6. Чому можна навчитися у вчителів кафедри української мови?
Захист інновацій.

7. Взаємоперевірка стану учнівських зошитів.

8. Обговорення матеріалів зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури.

9. Проведення тижня української мови (за окремим планом).

10. Завдання на наступне засідання.

V ЗАСІДАННЯ

(травень)

1. Про підсумки роботи кафедри у сфері наукової
та інноваційної діяльності над проблемою
«Науково-методичне забезпечення
формування компетентної особистості шляхом
особистісно - орієнтованого підходу
до організації навчально-виховного
процесу в сучасних умовах» та завдання на новий
навчальний рік. ( Доповідь Примак Т.К.)

2. Стан виконання навчальних програм.
(Співдоповідь Денисова Л.О.)

3. Використання передового педагогічного досвіду
в діяльності вчителів кафедри.
(Співдоповідь Кос Т.С.)

4 . Зернини передового педагогічного досвіду.
Презентація вчителями власних педагогічних ідей.
Захист інновацій.
( Усі вчителі кафедри )

5. Завдання на новий навчальний рік.

РОБОТА КАФЕДРИ МІЖ ЗАСІДАННЯМИ

Вересень

1. Взяти участь у святі Першого дзвінка.

2. Перевірити забезпечення учнів підручниками.

3. Опрацювання Правил внутрішкільного розпорядку, інструктажу з техніки безпеки.

4. Завдання для роботи в МАН (у філії « Еврика»).

5. Оновлення стендів у кабінетах.

Жовтень

І . Інструктивно-методична нарада.
1. Огляд новин методичної літератури.
Ознайомлення з інформацією про наявність
методичної літератури. Налагодження обміну.

2.Обговорення матеріалів Міжнародного конкурсу ім. П.Яцика.

3. Оновлення банку даних обдарованих дітей.

4. Дотримання єдиного орфографічного режиму на уроках української мови та літератури.

ІІ. Налагодження співпраці з Міжнародною організацією «Конгрес захисту української мови».

ІІІ. Участь у проведенні педради на тему: « Формування здоров’язберігаючої компетенції школярів в умовах роботи гімназії».

Листопад

1. Проведення І етапу Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури , І туру Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика.

2. Участь у роботі районних комісій під час проведення районної олімпіади з української мови.

3. Узяти участь у роботі педконсиліуму щодо визначення реальних навчальних можливостей та адаптації учнів 5-их класів.

Грудень

І. Інструктивно-методична нарада.

1. Обговорення результатів районної олімпіади.
2. Обговорення результатів навчальних досягнень
учнів у І семестрі з української мови та літератури.

ІІ. Підготовка учнів до захисту наукових робіт у філії
«Еврика».

Січень

1. Взяти участь у районних заходах з рідної мови.

2. Захист наукових робіт у філії «Еврика».

3. Взяти участь у методичному тижні обміну досвідом на тему:

«Крокуємо в ногу з сьогоденням».

Лютий

1. Випустити методичний бюлетень за результатами методичного тижня.

2. Виготовити планшет «Поети рідного краю».

3. Взаємовідвідування уроків.

4. Участь у захисті наукових робіт у Житомирському територіальному відділенні МАН.

Березень

1. Взаємоперевірка зошитів з метою усунення недоліків у дотриманні єдиного орфографічного режиму учнями.

2. Взяти участь у роботі педради «Взаємодія школи і сім’ї у вихованні моральних цінностей школярів».

3. Провести предметний тиждень з української мови та
літератури.

Квітень

1. Узяти участь у засіданні атестаційної комісії по атестації
педпрацівників.

2. Робота по зміцненню матеріальної бази кабінетів.

3.Опрацювання матеріалів зовнішнього незалежного
оцінювання з української мови та літератури – 2010

Травень

1. Узяти участь у науково-практичній конференції «Наш пошук
і творчість – тобі, Україно!»

2. Визначення сформованості предметних компетентностей учнів
з української мови та літератури. Складання звіту всіма
членами кафедри.

3. Підготовка до ДПА, ЗНО, опрацювання інструкцій.

Учнівські твори

2009-10-20T20:27:00.001+03:00

Осіння казка

Усі пори року – особливі. Вони різняться своїми подарунками людям: зима дарує сніг, літо – час для розваг з друзями. Але осінь… Ідеш по червоно-жовто-коричневій ковдрі й перед тобою починається казка.
Листя здається тобі різнобарвними іграшками, прикрасами. А якщо бачиш перед собою сквер – ні, то не сквер, то палац, викладений з безлічі коштовних камінців. Зайшовши туди, почуваєшся вельможею, королем, якому все підвладно. Твою корону утворює легенький вихор прикрас, і всесильний, зупиняєш час, застигнувши у своїй величі…
Сирени автомобілів зупиняють твоє панування. Переповнюють різні почуття, хоч і є осад-розчарування, що ця мить була такою короткою, мить, коли вперше почував себе володарем світу…
Ідеш додому. Хочеться зробити щось гарне, кудись полетіти, комусь посміхнутися…
Осінь…Чарівниця…

Муський Богдан,
8-А кл.
Вчитель Кос Т.С.

Осіння казка

Осінь… Дерева цілий день вимітали небо своїми уже жовтими мітлами. Нарешті тільки надвечір виглянуло сонечко із-за густих хмаринок. Здавалося, що так уже й буде завжди.
Аж раптом несподівано зірвався вітер, нібито він кудись поспішав. Жовтогаряче листя почало кружляти,
немов на королівському балу. І ось заграла музика дощу. Все почало дрімати і навіть ми. Земля вкрита золотом, яке виблискує від сонячних промінчиків.
Але ця краса не назавжди, а лише на деякий час…

Сидоренко Інна,8-А кл., вчитель Кос Т.С.

Осіння казка

Кожна пора року по-своєму прекрасна. Зима – це кучугури снігу, літо – це сонце, а осінь…Щоразу йдучи алеями, вкритими багряним листям, я – наче у казці. Все навкруги виграє різними барвами… Золотаве листя, осипаючись з дерев, танцює свій останній танок. Тихо… Лиш десь далеко чути гуркіт машин.
Я стою і насолоджуюсь. Порушити цю красу ніхто не має права. Листя багряним килимом стелиться по землі, а сонце ледь-ледь визирає із густих хмар. Вітерець злегка підхоплює декілька жовтогарячих листочків і несе їх за собою. Нікого… Лише маленький горобчик, сидячи на тоненькій гілочці, весело цвірінькає.
Я обожнюю осінь. Шкода, що вона не вічна…

Ніколаєва Анастасія, 8-А кл.,
Вчитель Кос Т.С.

Осіння казка

Настала осінь. Кожен день казковий. Розпочинається він по-іншому. Вже не так, як літом. Виходиш на вулицю, то помітно змінюється настрій: там відбувається нібито якась суперечка. Небо, здається, от-от і заплаче. а багряне листя вкриє нагріту землю. Але все вмить змінилось. Хмаринки на небі порозбігались у різні напрямки. Вони ніби грають у хованки. Промені сонця падають на золоте листячко берізки. Вона наче наречена, але не в білій сукні, а в золотавій. Здається, що берізка хоче щось сказати, поділитись своїм смутком, але ні… Вона, як і завжди, мовчить.
Це чудово, коли все навколо - ніби в казці. Адже осінь-це і є казка.

Лавринчук Віта. 8-А клас,
вчитель Кос Т.С.

Осіння казка

Осінь-це найяскравіша пора року, адже все навколо починає вигравати різними барвами, а листя заводить свій осінній танок. Які дивні почуття виникають, коли йдеш по алеї, вкритій жовтим і червоним листям!
Настає осінь, у мене з’являються відчуття, ніби я потрапила у казку, у чарівний світ кольорів. Осінній пейзаж неймовірно красивий, особливо коли настає захід сонця. Його яскраво-багряні промені насичують барви осіннього листя, яке падає на тиху воду і, немов загублені кораблики, пливе за течією, а за цим спостерігає чисте, блакитно-рожеве небо, яке непомітно занурюється у темряву…
Шкода, що осінь триває недовго і осіння казка повинна закінчуватися.

Кулагіна Аріна, 8-А клас,
вчитель Кос Т.С.

Підсумковий урок із теми "прикметник"

2009-03-26T07:46:00.004+02:00

Тема. Мовні скарби прикметника.

Мета. Перевірити рівень знань, умінь і навичок, здобутих при вивченні теми «Прикметник»; учити застосовувати теоретичні знання на практиці при розпізнаванні прикметника, визначенні його граматичних ознак; правильно вживати прикметник у мовленні; знаходити вивчені орфограми та пояснювати їх; розвивати пізнавальний інтерес до символів українського народу, його традицій; виховувати почуття поваги до своєї країни, народу.

Обладнання: ілюстрації, картки з програмовим завданням; тести; таблиця-схема до теми «Прикметник», очікувані результати (схема у вигляді соняшника).

Епіграф до уроку. Вийду в поле, стану серед жита,
Задивлюся в небо голубе.
Земле рідна, скільки буду жити,
Стільки і любитиму тебе.
М.Луків

Хід уроку

Установчо-мотиваційний етап

Сьогодні у нас незвичайний урок.
Сьогодні ми зробимо ще один крок
В країну прекрасну, країну чудову,
Що нас так чекає й збагачує мову.

Рідна земля… Україна – край, де ми народилися. Її багатство – це безкрайні лани пшениці, вишневі сади, квітучі поля льону, калинові гаї. Кожен народ має свої святині, свої символи. Є вони і в українського народу. Калина, верба, тополя, барвінок, мальви, чорнобривці, соняшник… Вони віддавна уособлюють красу України, духовну міць її народу, засвідчують любов до рідної землі.
Отож, повторюючи і узагальнюючи знання з цієї теми, ми дізнаємося багато цікавого ще про один символ України – соняшник.

Операційно-пізнавальний етап

Невичерпна народна скарбниця
- А який він – соняшник?
(епітети які можна дібрати?)
- А які загадки ви підготували?
- Що знаємо ми про прикметник?
Інтерактивна гра «Я знаю, що …»
Прикметник – це самостійна частина мови ...( учні ланцюжком продовжують перелік граматичних особливостей прикметника).

Складання узагальнюючої таблиці.

Творчо-дослідницький етап

Гра «Так чи ні» (на уважність; проводить учень)

1. Прикметник – це службова частина мови? (Ні)
2. Прикметник означає дію? (Ні)
3. Відповідає на питання чий? який? (Так)
4. У реченні виступає додатком? (Ні)
5. Чи згодні ви з тим, що прикметник має два ступені порівняння? (Ні) (Нульовий, вищий, найвищий)
6. Прикметник має три розряди? (Так)
7. Кожен прикметник має повну і короткі форми? (Ні)
8. Ступені порівняння мають дві форми (Так)
9. Прикметник не змінюється за відмінками? (Ні)
10.Прикметник змінюється за числами й родами? (Так)

Системно-узагальнюючий етап

Робота з текстами

І група – виписати прикметники і вказати розряди (якісний, відносний і присвійний)

Соняшник – неодмінна прикмета сільських городів. І в той час же час – це рідкісне, осяйне диво природи, незвичайний феномен рослинного світу.
«Стоїть гарний, як соняшник у цвіту», - кажуть у народі. А й справді, чи є щось виразніше, красивіше, коли соняшник цвіте!
Золоточубий соняшник – це не тільки предмет нашого постійного зачудування навколишнім світом, це неповторний і прекрасний символ України.

ІІ група – виписати словосполучення прикметників з іменниками, вказати рід, число, відмінок.

Квітка сонця – це квітка нашої держави. Краса соняшника, його поживні властивості додали слави «сонячній квітці» у нашому народі. Вона й мислиться, як незмінний і всюдисущий наш супутник, як окраса сільських обійсть, як бажаний і ласкавий зустрічний подорожній, як оберіг домашнього затишку.

ІІІ група – виписати якісні прикметники, утворити всі ступені порівняння.

На високому стеблі квітка з золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому і називають квітку соняшником.
Спить уночі соняшник, схиливши ніжні пелюстки. Та вранці, тільки сходить зірниця, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця, радіє йому: «Добрий день, сонечко, я так довго чекав тебе!»
Вдень сонце підіймається все вище, і вище, пливе по небу.

Диктант для шпигуна

Клас поділений на команди. Тексти диктантів прикріплюють до стін. Кожний із членів команди по черзі стає шпигуном. Підходить до тексту, читає, запам’ятовує, повертається до команди, диктує. Переможе та команда, яка швидко і грамотно запише всі слова.

Золоточубий, зів’ялі, світло-коричневі, жовтогарячий, ясночолий, дивовижне, сонцесяйне, оранжево-жовті, пишноголовий, українські.

Гра «Чомучка»

Групи учнів обмінюються підготовленими вдома запитаннями, які починаються зі слова «Чому...?»

Ігрова ситуація (інтерв’ю у соняшника )

- Ви помітили, яке гарне у мене ім’я? У ньому є «сонечко» в усіх європейських мовах: одні кажуть «сонячна квітка», другі - «повернений до сонця», треті - «той, що дивиться на сонце». Росіяни кажуть под-солнух, білоруси - воротисонце, українці – соняшник, а ще – сонях, солноворот.
- Ім’я у тебе справді сонячне, а до того ж – прозоре, зрозуміле кожному. Виходить, що ти не чужинець?
- Ні, я чужинець, мексиканець. Іспанці привезли мене в Європу як дивовижну квітку, яка повертає голову за сонцем. У 1510 році мене посіяли в Мадрідському ботанічному саду серед інших квітів і милувалися мною. Так я – квітка – увійшла в моду спочатку в Іспанії, а потім в інших землях Європи. Мене дарували вельможам і світським дамам, мене ставили в дорогоцінні вази, прикрашали мною сади і палаци. Садівники намагалися зробити все для того, щоб я – квітка – ставала все пишнішою, запашнішою.
- А як ти, «сонячно квітко», потрапила до нас?
- Цар Петро І навчався в Голландії корабельної справи, коли побачив мене. Він надіслав моє насіння до Петербурга, наказавши вирощувати цю «заморську квітку» в квітниках. Так «заморська квітка» потрапила спочатку на панські клумби, а потім на селянські городи.

Розвиток зв’язного мовлення

Учні зачитують твори, підготовлені вдома, називають прикметники, ставлять у початковій формі.

Зразок твору Соняшник

Одного разу дівчинка пробігла повз квітник і розсипала соняшникове насіння. Пройшов час, випав дощик, засвітило сонечко й обігріло зернятко. І воно проросло. На товстому міцному стеблі похитувалась велика важка квітка з чорною серединкою посеред жовтих пелюсток.
Квіти сторонилися незнайомки, бо раніше в квітнику вона не росла. Троянди не хотіли з нею розмовляти, насміхаючись, перешіптувались між собою. Прополюючи квітник, дівчинка милувалася яскравими трояндами, а на соняшник не звертала уваги. Та квітка швидко росла й тягнулась своєю голівкою до сонечка. Соняшник протягом дня повертав голову за сонцем. А воно своїм гарячим промінням висушувало тендітні пелюстки троянди, які поступово в’янули і опадали.
І скоро від розкішної квітки залишилося лише стебло з колючками. А соняшник дозрів, і його насінням ласували і діти, і пташки.

Інтерактивна вправа
Стилістичний сміхограй

(виправити помилки у вживанні прикметників, записати відредагований варіант)

І група

Вибачте, хотів написати краткіший лист, а вийшов довжкіший.

ІІ група

У нашому класі тепер новесенький класний керівник.

ІІІ група

Спочатку я сперечався з мамою, а потім зрозумів, що вона завжди правіша.

Бліц-контроль
Індивідуальна робота на картках.

Легенда про соняшник

Дуже давно, коли ще ні нас не було на світі, ні дідів, ні прадідів, Сонце сходило на Землю зі своїми дітьми – доньками. Вдень Сонечкові донечки жили на землі, а ввечері йшли на небо. Одного разу веселились вони в гайку, а коли стало Сонце сідати, стали і дівчатка збиратись додому.
Уже далеченько відійшли вони від гаю, аж молодша донька згадала, що забула свій віночок. Повернулася вона. Але на тому місці віночка вже не було. Зате сидів там красивий хлопець. І заговорив він з донькою Сонця словами, солодшими за мед. Просив красуню залишитися з ним, обіцяв любити її все життя, запевняв, що в нього їй буде краще, ніж у батька – Сонця. І дівчина згодилася… жити на Землі, де співають солов’ї , цвіте калина та існує любов.
Даремно кликало Сонце доньку додому. Даремно, застерігаючи, сердилося, що на Землі її чекає важке життя. Залишилася донька з коханим. І почалося для неї буденне життя з постійними клопотами. Юнак більше трудився, ніж говорив ніжні слова. А нерідко й зовсім забував про них.
- Ти багато працюєш, я мало тебе бачу, скучаю за тобою. Ти, мабуть, мене вже не кохаєш? – з тяжкою тугою в серці звернулася до земного красеня дочка Сонця.
- Ми, люди на Землі, бачимо щастя не тільки в коханні, а й в труді, - відповів хлопець.
- Тоді навчи і мене трудитись і я стану земною, бо я дуже кохаю тебе.
Юнак промовчав, а красуня ще більше засумувала за батьком-Сонцем та сестрами. Забула про свою гордість і хотіла вже повернутися в батькове царство, але Сонце не змогло забрати дочку, бо вона вже вросла в землю.
Тільки змочило Сонце красуню своїми сльозами, і стала вона квіткою, яка з тугою за батьківщиною завжди повертається головою до сонця.
З того часу і називають люди цю рослину Соняшником.

Підсумок уроку.
Взаємооцінювання роботи груп (за схемою).
- Чи збулись ваші очікування?

Підберіть спільнокореневі слова до соняшник.

Акровірш

У всіх людей одна святиня.
Куди не глянь, де не спитай.
Рідніше їм своя пустиня,
Аніж земний в пустині рай.
Їм красить рідний край.
Нема без кореня рослини,
А нас, людей, нема без Батьківщини.

Заключне слово вчителя.

Домашнє завдання

1.Дібрати 3 запитання до теми «Прикметник», які розпочинаються словом «Чому?».
2.Підготуватися до конкурсу шпаргалок.
3.Випереджальні завдання. Пригадати і записати прислів’я, приказки, загадки про числівник.

Літературна студія "Дивоцвіт"

2009-03-01T13:36:00.002+02:00

Лист до Мавки

Привіт, Мавко!
Пише тобі учениця 10-А класу Володарськ-Волинської гімназії Стецюк Уляна. Звертаюся до тебе, бо хочу висловити своє захоплення силою твого характеру, а також дати кілька порад і поставити декілька запитань.
Мені, як представнику людей, тобто істот переважно жадібних і корисливих, не зовсім зрозуміло, як можна прожити життя, приносячи себе в жертву, все всім прощаючи, не маючи в серці зла і жодних амбіцій? У нашому світі так прожити неможливо. Тому, на мою думку, тобі не варто було б покидати звичне середовище, бо серед представників людського світу немає жодного рівного тобі. Гармонія є лише в природі, а людина мусить руйнувати цю гармонію, бо не може без цього вижити. Так, можливо, всім представникам міфічного світу ми видаємося злими і бездушними. Але це не завжди так. Людина – це слабка і недосконала істота, яка легко піддається спокусам. Найкращі з нас прагнуть досконалості, найгірші – продовжують деградувати… Для того, щоб сприймати принципи, за якими живе людство, треба самому бути людиною.
Мені не зрозуміло, як можна жити, не завдаючи ані найменшої шкоди природі, але, орієнтуючись на твої вчинки, я намагатимусь стати кращою.
Бувай, Мавко!
15.01.09

Автор листа Стецюк Уляна

Катерина

Ця жахлива та жорстокая картина.
Героїнею була там Катерина,
Бідолашна та ізмучена дівчина.
Все тримала на руках свою дитину-
Це маленьке, крихітне створіння,
Ніби сяйво сонця та проміння.
Більш за все воно жадало щастя,
А натомість – сльози та нещастя.
І за що такі душевні муки,
Ці страждання та переживання…
Все ж з дитинства навчена терпіти:
Прощавати, забувати і любити.
Все в житті для неї, як примара,
Та забути хоче, як кошмари
Все те зло, яке зустрілося в дорозі…
Так хотіла бути на порозі
Світлого й щасливого життя.
Все, що їй потрібно для буття, –
Це надіятись та вірити у те,
Що життя на світі є, проте
Вона покинута, сама, самотня.

Жеревко Ольга, учениця 9-Б класу
Володарськ-Волинської гімназії

Сенс життя

Віра у сутність…
Надія на сутність…
Наша любов та жага до життя.
Те, що ми маємо, те, що втрачаємо-
Все це потрібно нам для буття.
Ми віримо в минуле,
Ми віримо в майбутнє.
Ми віримо в те, що ми живемо.
Віра й надія – це вічний супутник
І на путі ми їх знайдемо.
І віра, й надія, і цвіт на путі –
Це майже у кожного є у житті.
Життя для всіх по-своєму прекрасне.
Воно немов те сонце красне,
Що світить нам завжди й усюди.
Його стрічають радо люди.
Ми любимо і знаємо,
Ми хочемо і маємо,
Діставши – не бережемо,
А втративши – шукаємо.

Жеревко Ольга, учениця 9-Б класу
Володарськ-Волинської гімназії

Написання прізвищ прикметникової форми

2009-02-28T16:07:00.003+02:00

Тема. Написання прізвищ прикметникової форми.

Мета: з’ясувати особливості творення прізвищ прикметникової форми; навчити школярів застосовувати правила; виробити вміння правильно вживати їх в усному і писемному мовленні; сприяти зміцненню орфографічних навичок; виховувати гордість за своє прізвище, за яким стоять усі покоління роду кожного з учнів.

Тип уроку: урок формування практичних умінь і навичок із використанням інноваційних технологій.

Обладнання: різнокольорові картки для роботи в групах; картки із текстами, словами; фото світлини (пам’ятники М.Грушевському, Т.Шевченку, Б.Хмельницькому в Києві).

Епіграф: Прізвище – мелодія віків, у котру
вплелися перекази й легенди,
розповіді й казки про добрих чарівників.
А.Коваль

Х І Д У Р О К У

1. Організаційний момент.
2. Завдання уроку.
3. Очікувані результати.
4. Актуалізація опорних знань учнів.

а) Гра-аукціон «Я знаю, що…»
Учні по черзі називають усі відомості про прикметник.

б) Гра «Чомучка»

Школярі мали випереджальні завдання: підготувати по 5 запитань із вивченої теми, які розпочинаються словом «Чому…?»
Робота в парах. Взаємоопитування. Взаємооцінювання.

в) «Диктант для шпигуна».

Учні працюють у групах. Слова для диктанту прикріплені в різних місцях класу. Кожен по черзі підходить до аркуша, на якому написані слова, читає, запам’ятовує, повертається до групи, диктує. Переможе та група, яка швидко і грамотно запише всі слова.

5. Ознайомлення учнів із темою уроку.
Оголошення епіграфа уроку й робота з ним.
- Чому прізвище – це «мелодія віків»?
- Чому А.Коваль наголошує, що у нього вплелися перекази, легенди, казки?
- Яких «добрих чарівників» він мав на увазі?
- А звідки походять ваші прізвища? (учні готували випереджальне завдання – спробувати пояснити походження свого прізвища. Воно походить: від імені, від географічної назви, від роду діяльності, від назви предмета, ознаки, явища).

Слово вчителя. Прізвище – це зафіксоване в документах родинне найменування. Ім’я служить для виділення особи, по батькові вказує на зв’язок з батьком, а прізвище об’єднує членів однієї родини і дає змогу відрізнити їх від представників інших родин. Прізвище треба берегти, не ганьбити негідними вчинками, бо за ним стоять усі покоління вашого роду.

6. Усвідомлення теоретичного матеріалу в процесі виконання практичних завдань творчого характеру.
а) Творче дослідження. Робота в групах із текстами.

Текст для І групи

Оскільки назви населених пунктів повторюються, а до того ж мають по кілька близьких варіантів найменування, установити точно, від назви якого населеного пункту утворене прізвище, буває важко, а іноді – неможливо.
Прізвище Коцюбинський могло походити від назв сіл Коцюбинці й Коцюбинчики; Вербицький – від назви сіл Верба, Верби, Вербичі. Отже, установити щось точно без додаткових відомостей про конкретну родину важко.
А.Коваль

Текст для ІІ групи

У часи Катерини ІІ за великі заслуги перед державою до основного прізвища такої людини додавали найменування, яке нагадувало про ці заслуги (найчастіше це були воєнні заслуги). Так, Суворову за перемогу під Римником було присвоєно звання Римникського, а в паперах писалося Суворов-Римникський.
У 18 ст. таким способом були утворені подвійні найменування: Рум’янцев-Задунайський, Долгорукий-Кримський, Муравйов-Амурський.
У Кутузова виявилося аж три прізвища: Голенищев (предок Василь Голенище), Кутузов (давній засновник роду Кутуза), Смоленський (за боротьбу з Наполеоном він дістав почесний титул князя Смоленського).
А.Коваль

Текст для ІІІ групи

Українські прізвища спочатку одержали феодали, здебільшого за назвою своїх земель: Бистрицький, Острівний, Рогатинський. Згодом – міщани: Килимник, Пивовар, Олійник. Кріпаки довго не мали прізвищ. Лише під кінець 18 ст. родові прізвища мали всі українці. Значна кількість їх утворена від імен. відомо, що від імені іван існує 130 прізвищ: Іванів, Іваньків, Іванюк, Іванівський, Іваненко… Деякі з них утворені від жіночих імен: Катеринчук, Ганусин, Мариїсів.
Г. Передрій

Аналіз мовних явищ на основі тексту.

б) Робота з підручником.
Опрацювання таблиць п.48.
Вправа-загадка 439.
Колективне виконання.

Видатний художник намалював портрет знаменитого російського поета, щоб викупити з кріпацтва геніального українця.

в) «Мозковий штурм».
Кожна група працює зі світлинами пам’ятників М.Грушевському, Б.Хмельницькому, Т.Шевченку.
Учні складають колективну розповідь про цих людей, відмінюють їх прізвища.

7. Підбиття підсумків уроку.
- Над якою темою ми працювали?
- Які види роботи вам сподобалися?
- Як працювали групи?
- Оцініть роботу кожного учня в групі, виставте поурочний бал.
- Чи збулись ваші очікування?

8. Домашнє завдання.

Мандрівка в країну Прикметника

2009-02-28T13:09:00.002+02:00

Тема:

Прикметник як частина мови: загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль.

Мета:
Поглибити і систематизувати знання учнів про прикметник, формувати вміння відрізняти прикметник від інших частин мови, визначати рід, число, відмінок та синтаксичну роль прикметників. Розвивати усне і писемне мовлення, вимовну і слухову культуру, логічне мислення, пам’ять. Виховувати любов до рідної землі, батьківської оселі, материнської мови, народних традицій.

Обладнання уроку:

Узагальнюючі схеми, індивідуальні картки, підручники.
Література: „Граматика української мови в таблицях і схемах”, „Дивослово” №9 за 99 р., збірник вправ.
Тип уроку: урок-мандрівка у казкову країну Прикметника.

Хід уроку

1. Вступне слово вчителя.

Сьогодні ми починаємо вивчати відому всім частину мови – прикметник. Завдання нашого уроку: повторити ті відомості про прикметник, які ви маєте з молодших класів. Урок проходитиме у вигляді мандрівки у чарівну країну прикметника. Різні несподіванки і пригоди чекають на вас. Отож, будьте уважні, кмітливі, дружні, щоб змогти витримати будь-які випробування. Вирушаємо в путь!

Чекайте, чекайте! До нас поспішає листоноша з телеграмою.

„Любі шестикласники! Допоможіть! На нашу країну напав Кощій Безсмертний, вигнав із домівок всіх прикметничат і не дозволяє повернутися. Виручте, будь ласка.”

– Допоможімо, дітки? Бідні прикметничата так злякалися, що збились докупи і не можуть потрапити на свої місця.

2. Робота з текстом
(з довідки вставити пропущені слова)

Я пригадую щасливі картини безтурботного дитинства. Бачу стару хатину під солом’яною кришею, рівненьку стежину і палахкотіння червоних мальв.
Я любила струнке стебло, лапате листя і яскраві розкішні квіти.

Довідка: струнке, щасливі, яскраві, розкішні, стару, безтурботного, солом’яного, червоних, рівненьку, лапате.

– На які питання відповідають пропущені слова? Що означають? Яка це частина мови?
– Визначте усно рід (якщо це однина), число, відмінок словосполучень.
Синтаксичний розбір першого речення (колективно). Який висновок можна зробити?

3. Робота з підручником.

– Вас запрошує до себе в гості спільник Кощія – граф Параграф ... Але на порозі свого графства просить відгадати загадки. Перепустка – це відгадка-прикметник.

Загадки-жарти

– Який журавель не літає? (колодязний)
– Яким гребенем не розчісуються? (півнячим)
– Який вузол не можна розв’язати? (залізничний)
– З якого посуду ніколи не їдять? (з порожнього)

Робота з підручником за опорною таблицею. Усне повідомлення на лінгвістичну тему „Прикметник як частина мови”.

Вправа 211 (усно)

Робота за опорною таблицею на дошці: порівняльна характеристика іменників та прикметників.
– На які питання відповідає?
– Що означає?
– Як змінюється?
– Яким членом речення виступає?

– А чи вмієте ви узгоджувати іменники з прикметниками? – цікавиться Кощій Безсмертний.

Вправа 213 (Ів. – лісовий, ІІв. – новий)

4. Турнір Кощія.

Хто переможе у турнірі, той візьме участь у параді частин мови.

а) Індивідуальна робота з картками. Дібрати і записати прикметники до іменників. Гра „Хто швидше?”
б) Творчий диктант (дібрати антоніми):
легкий – важкий, старе – нове, свіжий – черствий, широка – вузька, високий – низький, темна – світла
в) Культура мовлення.
Як правильно сказати: сила богатирська чи багатирська?

5. Парад частин мови

проводимо у вигляді графічного диктанту: іменник позначаємо цифрою 1, прикметник – 2 (вчитель диктує слова, а учні записують цифрами).

Ів ІІв
зелений 2 сніг 1
зелень 1 сніжина 2
ліс 1 сніжок 1
лісовий 2 низина 1
зима 1 низький 2
зимонька 1 мужній 2
зимові 2 мужність 1
голубінь 1 осінній 2
голубина 2 осінь 1

Записи в учнів: 211-211-212 121-122-121

6. Підсумок.

– А щоб повернутися додому, нам треба підвести підсумок, виставити оцінки.
– Яка частина мови називається прикметником?
– Що означає прикметник?
– Які граматичні ознаки прикметника?
– Яка синтаксична роль?

7. Диференційоване домашнє завдання:

скласти і записати казку „Нові пригоди Прикметника”9високий рівень знань), вправа 215 (для учнів достатнього рівня знань).

Літературна студія "Дивоцвіт". Керівник Примак Т.К. Володарськ-Волинська гімназія

2009-02-28T12:30:00.004+02:00

Мене звати Стецюк Уляна. Навчаюсь у 10-А класі Володарськ Волинської гімназії. Вирішила брати участь у конкурсі поезій, бо з ранніх літ захоплююсь українською і зарубіжною літературою. Люблю писати вірші. Це захоплення допомагає мені передавати свої емоції, почуття. Вірші сприяють гармонійно розвиватися. Я вважаю, що поезія окрилює душу людини, робить її кращою.
Я дуже різностороння і творча людина. Найбільше мені подобаються гуманітарні науки. Я беру участь у районних та обласних олімпіадах, неодноразово виборювала почесні місця.
А ще займаюся науково-дослідницькою діяльністю. Вже третій рік разом із моїм науковим керівником Примак Т.К. працюю над дослідженням творчості талановитої землячки Лесі Українки. Свою наукову роботу захищала не лише на засіданні Житомирського територіального відділення МАН, а й на І Міжнародному конкурсі українознавства, що відбувся у Києві 2007 року.
Леся Українка є для мене прикладом для наслідування. Саме вивчення її творчості підштовхнуло мене до написання віршів.

РІДНА МОВА

Моя рідна українська мово!
Ти - коштовний діамант чудовий.
Ти - цариця всіх владик земних.
Ти - моя перлина на дні моря.
Ти - найбільше диво з усіх див.
І прекрасні барви веселкові,
І серпанок ніжний навесні
Увібрала ти в гаї й діброви,
Моя мила радість, назавжди.
Я тебе, свою надію щиру,
Ніжно так до серця прикладу
І, пильнуючи від невизнання виру,
Берегтиму від чужого безладу.
Чистоту твою і мелодійність,
Ніжність, чуйність, різнобарв’я і красу.
Лише тобі я присягну на вірність
І любов свою до тебе піднесу.
Незрівнянна ти, моя колиско пісні,
Неповторна у своїй красі
Колоритністю своєю ти чаруєш,
Як природа білим цвітом навесні.
І обличчя також різні маєш,
То красунею-Венерою витаєш між людей,
Даруючи любов,
То подібною Афіні ти буваєш
У ту пору, коли слова метаєш
Немов стріли, що хвилюють кров,
Як валькірія ти войовнича
І гаряча, мов розбурханий вулкан.
Не захоплюватися тобою я не вмію,
Я потрапила навіки в твій капкан.

МІЙ РІДНИЙ ПОЛІСЬКИЙ КРАЮ…

Мій рідний поліський краю,
Милуюсь тобою, як світанки стрічаю,
Люблю я поля твої неозорі,
Озера і ріки блакитно-прозорі,
Луги росянисті, ліси зеленаві,
Прекрасні, медові жита величаві.
Мій милий поліський краю,
Разом із тобою я день проводжаю,
Дивлюся, як сонце сідає за гай,
Освітлюючи темний неба край.
Окрасо Вкраїни, Полісся,
Велична, славетна земля,
Тебе не замінять далекі края,
Ні Альпи зимові, тепло екзотичне
Не зменшать твоє притягання магічне
До серця мого вогняного.
Красуйся й цвіти, моє любе Полісся,
Яскравою квіткою в полі
Стань смугою моєї долі,
Прекрасним відсвітом мого життя,
Веди мене, як нитка Аріадни на роздоллі
Вела не раз мандрівника.

ОДА ТУГИ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ

Коли стрілою подих вітру в горах
Морозом обпече твої вуста
Ти знай, що це твоя єдина
Луною зве тебе у різних голосах.
Коли мелодія дощів похмурих
Тужливим відсвітом знайде себе в піснях,
Згадай її і відізвись на поклик, іди до неї по долинах і ярах.
По горах, по морях і по рівнинах
Шукай її ясний і чистий лик.
Лети, вгамуй цей голод серця нездоланний,
Згадай місця, в яких щасливий був.
Ти ж не забув ще край обітованний
Краси і величі, шматочка раю на землі,
Лиш тут луги в нічній імлі,
Купаючись у росах, до світання сяють.
І зеленню своєю душу окриляють.
Лиш тут ти спокій віднайдеш в житах,
Відкинувши свій сум й неспокій,
Підеш шляхом по зоряних стежках...
Коли ж у безнадії ти опустиш руки,
Апатії піддавшись, і забудеш
Найбільшу цінність на землі святу,
Коли відкинеш непорочну чистоту
Блакиті неба і озер глибинних,
Коли струну серцеву не зачепить поклик журавлів
І сльози не навернуться на очі,
Відчувши теплі коливання ночі,
І місяць знов не вкаже той край світу протилежний,
Який в уяві ти так довго малював.
Коли загубиш ти той сум безмежний,
Який з глибин душі до тебе промовляв.
Людиною ти вже не будеш,
Як свою справжність не здобудеш
З-поміж планет, зірок, світів славетних
Ти будеш жити серед зомбі безхребетних,
Як дух потоне твій у чорних болотах.

Мене звати Сачук Ганна. Мені чотирнадцять років. Навчаюсь у Володарськ – Волинській гімназії. У вільний час співаю, пишу вірші або працюю за комп’ютером. Люблю багато часу проводити з друзями та ходити до церкви. Вірші пишу на різну тематику. В майбутньому хочу бути успішною, освіченою та розумною леді.

Батьківська земля

Рідна стежка, що веде до хати,
Рідний гай, і луки, і поля.
Рідна пісня, що співала мати,
Рідний край – це батьківська земля.
Рідне й ніжне слово барвінкове.
І вечірня тихая зоря.
І на полі вирядивсь святково
Колосок відбірного зерна.
Рідненькі на клумбах чорнобривці,
і верба з калиною над Дніпром
Нахилились, щоб напитися водиці.
Рідний ліс зоріє за селом.
Рідна Україна – моя мати,
Рідна Батьківщина чарівна.
Якщо хочете про неї усе знати,
Зазирніть у думу Кобзаря.

Полісся рідна сторона

Полісся рідна сторона,
Там чую співи солов’я.
Там гарно взимку й навесні –
Поля, ліси, гаї, річки.
Там стежки витоптані змалку,
Ходила ними спозаранку
В куточки рідного Полісся.
Хто народився там – вознісся.
Понісся у чарівний край.
Там все прекрасне, наче рай.
Там шум зеленої трави.
Там дуже гарно скрізь, завжди.
Хто був хоч раз в цій стороні,
Той знає всі її дари.
Там ніжні хмароньки пливуть,
Там навесні сади цвітуть.
Там ніч і день чарує всіх,
Дарує радість нам і сміх.
Веселі й добрі там живуть,
Всім щастя та любов дають.

Мова

Мова кожного народу –
Неповторна і жива.
Мова кожного народу –
Рідна, добра й дорога.
І для кожного народу
Найцінніші ті слова,
Що з дитинства рідна ненька
Із любов’ю промовля.
Мов на світі є багато,
Мов на світі тисячі,
Та ніколи не забуду
Мови найріднішої.
Мова в мене наймиліша,
Милозвучна й найніжніша.
Українська моя мово,
Чарівне і добре слово.

Мене звати Литвинчук Дмитрій. Навчаюся у 9 класі Володарськ – Волинської гімназії. У мене багато захоплень, але складання віршів має найбільшу вагу. А розпочав творити ще в дитячому віці. Найбільше я люблю писати про красу природи і відомих людей. Я вважаю, що мої вірші не зовсім досконалі, але намагаюсь у них бути щирим.

Батьківщина

Неозора Батьківщина –
Рідна ненька Україна.
Із лугами та гаями,
Зеленавими лісами.
Пташка голосно співає,
Гарну звістку сповіщає
Про весну, про літо красне
І про тепле сонце ясне.
Соловейко пролітає –
Спів у небі розливає.
А людина заспіває –
Квітка швидко розцвітає.
Ось такий мій рідний край,
Наче дійсно справжній рай.
Спів пташиний, шум Дніпра,
Рідні матері слова.

Полісся

Рідний край, любимий дім,
Сонце й радість дасть усім.
Гарні квіти чарівні
Люди бачать уві сні.
Солов'їний ніжний спів,
Трави тихі у гаїв.
Око радує земля.
Все Полісся – це сім'я.
Де ласкавий промінь грає,
Там сопілочка співає.
Тече річка неглибока,
Неозора та широка.
На Поліссі я живу.
По стежині я іду.
До щасливого життя,
До прекрасного буття.

Рідна мова

Рідна мова – колискова,
Барвінкова і казкова.
Голос матері лунає,
Серце ласку відчуває.
Щебетання солов'їв –
Душу радує цей спів.
А відлуння у гаях,
Світ покаже у піснях.
Любе ненька, рідна мова
Наче, квітка кольорова.
Пелюсточки – мої діти
Розлітаються по світу.
Тож шануймо, люди, мову –
Барвінкову і казкову.
Щоб жила вона довіку
Й процвітала нам на втіху.

Мене звати Процюк Анна. Навчаюсь у 9 класі Володарськ-Волинської гімназії. Захоплення маю різні: люблю співати, танцювати, читати цікаві книжки, а коли маю чудовий настрій, тоді складаю поезії. Як чудово вишукувати красиве милозвучне слово! Яку насолоду отримуєш від римованих рядочків!

Моя ти невмируща мово…

Мов квітка крізь цеглину,
Крізь кров і темну днину,
Крізь кулі і гармати
Хотіла волі мати,
Хотіла жити, існувати,
Боротися і не здаватись.
Хотіла, хоче, хотіти буде,
Бо чуємо її скрізь і всюди.
Це рідна мова калинова,
Моя це ненька барвінкова.
Люблю тебе я до нестями,
Мов деревце ти в’єшся корінцями.
Ти мила серцю колискова,
Моя ти люба рідна мова.
Ти ніби та троянда,
Що бавить пелюстками,
А ті шипи колючі,
То ранять всіх словами.
Моя ти рідна, невмируща.
Чудова, мила, багатюща.
Моя ти українська мово,
Моя ти казка веселкова!
Вклоняюся тобі я низько,
Бо я дочка твоя поліська!

Вогні Полісся

Шум струмків і шепіт ночі,
Спів у далині дівочий,
І гіркий запах полину
Аж до неба зранку лине.
Підкорив птах небеса –
Не природа, а краса.
Наче ангел опустився
І назвав це все – Полісся.
Як чудово восени
Позбирати тут гриби.
Ну, а взимку? Як прекрасно
Подивитись на контрасти.
Влітку тут вода прозора,
А весною – наче море.
Дивишся, а білий цвіт
Розстелився на весь світ.
Хто був у нас на Поліссі,
Бачив квіти ті барвисті,
Відчув запахи полину,
Той щаслива є людина.

Наукова робота . Мій Володарськ-Волинський

2009-02-19T20:46:00.006+02:00

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА НА ТЕМУ:

"Мій Володарськ-Волинський"

Виконала: Яковенко Ірина Олегівна,
учасник Міжнародного конкурсу
з українознавства, учениця 8-Б класу
Володарськ-Волинської гімназії
Житомирської області
Науковий керівник:
Примак Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови та літератури
Володарськ-Волинської гімназії

Київ 2008

П Л А Н

1. Анкета селища :
- повна назва;
- місце знаходження;
- адміністративне підпорядкування.
2. Вступ (історія виникнення).
3. Сучасний стан.
4. Значні для селища історичні події:
- заснування Кутузівського парку;
- голодомор 1932-1933 років;
- рідний край у роки Великої Вітчизняної війни;
- створення Музею коштовного та декоративного каміння.
5. Видатні постаті міста:
- талановиті земляки;
- народні умільці.
6. Список використаної літератури.

1. КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ.
Лише йому моє належить серце.
Василь Іщук

Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках, ставках і озерах, - це мій рідний край.
«Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»
Досліджуючи історію рідного селища, я поставила перед собою такі завдання:
1) систематизувати та узагальнити результати відомих явищ;
2) висвітлювати власні судження;
3) аналізувати наукові теорії, зіставляти їх;
4) поглиблено розглядати вже відомі в історії факти;
5) зібрати спогади очевидців про події голодомору та Великої Вітчизняної війни;
6) проаналізувати сучасне рідного селища.

2. ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.
Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?
Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.
Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища.
У світовій науковій практиці число і місяць заснування населеного пункту визначають шляхом алгебраїчної суми чисел року (1545. 1+5=6/ число / , 4+5=9/місяць/). Таким чином, 6 вересня 2006 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 461 рік.
Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.
Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохов
( Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.
Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.
Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав у 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.
Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.
Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, ми можемо констатувати, що сучасна назва селища не відповідає тій, якою повинна бути.
А селище моє у вересні 2008 року відсвяткувало 463 річницю від дня свого народження.

3. СУЧАСНИЙ СТАН СЕЛИЩА

Володарськ-Волинський – районний центр Житомирської області. Він є адміністративним центром однойменної селищної ради, якій підпорядковані села П’ятирічка та Рудня Шляхова. Станом на 01.01.2008 р. чисельність населення складає 8153 жителі (в тому числі 343 сільських мешканці). У селищі біля трьох тисяч будинків, 89 підприємств, з них 11 державних, а решта – приватні. Важливу роль в економіці відіграють приватні підприємства по обробці дорогоцінного каміння, легка промисловість представлена ВАТ «Володарсько-Волинський льонозаводом», основна продукція якого – льоноволокно. Харчову промисловість представляє дочірнє підприємство ВКП «Рудь-4», яке виготовляє вершкове масло.
Розширюється ділове співробітництво суб’єктів господарювання з іноземними партнерами. Нині торговельно-економічні контакти підтримуються із 42 країнами світу. Район має вигідне економіко-географічне розташування, що створює передумови для всебічного розвитку його економіки. Через його територію проходить залізничний шлях Санкт-Петербург – Одеса та автомагістраль Санкт-Петербург – Ізмаїл.
Селище Володарськ-Волинський розташоване в центральній частині району. Відстань від Києва – 180 км, від Житомира – 54 км, від найближчої залізничної станції Нова Борова – 22 км. Володарсько-Волинський район займає центральну частину Житомирської області. На півночі межує з Коростенським, на північному сході – з Малинським, на сході – з Радомишльським, на сході та півдні – з Черняхівським, на південному сході – з Червоноармійським, на заході – з Ємільчинським районами. Площа району становить 0,9 тис. кв. км. Цікаво, що на території району розташований географічний центр Житомирської області . Він знаходиться у селі Кам’яному Брід. Територія району за площею переважає такі «карликові» держави Європи як Андора (в 2 рази), Мальта (в 3 рази), Ліхтенштейн (у 5 разів), Сан-Маріно (в 15 разів), Монако (в 400 разів), а місто-державу Ватикан аж у 2000 разів.
Наш край знаходиться в межах Поліської низовини. Його поверхня представлена слабо-хвилястою рівниною. Абсолютні відмітки поверхні в межах селища складають 196-215 метрів.
Край багатий на різноманітні корисні копалини: граніти, габро, лабрадорити, кварц, моріони, топази, ільменіт, суглинки, піски. У надрах навколо селища залягають родовища будівельного та облицювального каміння , зосереджені поклади коштовного каміння (аквамарин, берил, топаз, гірський кришталь, моріон, димчастий кварц, чорний опал, цитрон).
Через селище протікає головна водна артерія району – річка Ірша, найдовша ліва притока Тетерева. Перші згадки про річку датуються 1018 роком. У стародавні часи великий київський князь Святополк Володимирович (Окаянний) у поході на Київ зі своєю дружиною шукав броду через річку Рзу, назву якої пов’язують із наявністю у воді іржі
( оксидового заліза ). Згодом ця назва трансформувалась в Іршу.
Моє селище на початку ХХІ століття – це сучасний адміністративно-господарський та культурний центр Житомирщини. У ньому розміщені управління та відділи районної державної адміністрації, районна рада, відділення державних фондів, розгалужена мережа інфраструктури.
У селищі знаходяться святі місця для кожного жителя краю, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів, Алея на честь воїнів-інтернаціоналістів, братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову, В.Леніну, меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району. При районному Будинку культури діють колективи, що носять звання «Народний» : хор ветеранів «Джерело», вокально-інструментальний ансамбль «Мріяни», дитячий вокальний ансамбль «Кольорові пташки».
Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми, багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.

4. ЗНАЧНІ ДЛЯ СЕЛИЩА ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ
4.1. ЗАСНУВАННЯ КУТУЗІВСЬКОГО ПАРКУ

Ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова фортеця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами проти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.
Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що крутим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружиною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.
У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя перемоги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. В центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому полководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.
Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі парку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна козацька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю церкви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.
По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний неповторний комплекс, архітектурно-парковий ансамбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.
У роки Першої світової війни палац було переобладнано під військовий госпіталь для поранених. Теплої липневої ночі 1919 року під час запеклих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Кутузова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців району. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйнування всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ніхто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і головешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який поріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце заросло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточка.
Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на інших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінювались різними новинами. Малих із собою до церкви брали не стільки для молитви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводити себе на людях.
У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та селища. В ньому завжди було багатолюдно.
Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активісти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церква, залишився голий пісковий пагорб, на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символічну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).
Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фашисти. В липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.
Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.
У 1959 році в центрі парку від жителів району встановлено пам'ятник- погруддя Кутузову , який був зруйнований уже в наш час. На його місці у 2006 році було встановлено інше.
Останнім часом на могутній хвилі загального відродження національної історії та культури ми плекаємо надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так занехаяли. Православна релігійна громада збудувала нову церкву на місці колись знищеної, а католицька громада - костьол. Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.

4.2. ГОЛОДОМОР НА ВОЛОДАРЩИНІ 1932 - 1933 РОКІВ

Голод 1932-1933 років на Україні – одна із найбільш трагічних подій в історії українського народу. Не обминуло це лихо і моє селище. Провівши дослідницьку роботу, поспілкувавшись зі свідками – очевидцями тих страшних подій, я зробила висновок, що причини голодомору характерні для всієї України.
Історія свідчить: майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Але все те ні в яке порівняння не може йти із трагедією 1932-1933 років, адже голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а й навпаки – створювали міф про «загальний добробут», безжалісно переслідували тих, хто намагався розказати правду. А очевидці трагедії з болем у душі , з гіркотою згадували, як помирали десятки людей у страшних муках, тижнями не бачачи крихіточки хліба.
Спогади Кириченко Катерини Яківни, 1911 року народження:
«На початку 30-их років я ще з однією жінкою варили їсти тим, хто працював у колгоспі. Ходили по полях, збирали лободу, а іноді знаходили щавель. Варили, переважно, борщ і юшку. Колгосп видавав картоплю і крупу. Кожному давали в день тільки по одній мисці тієї їжі. Ще й зараз пам’ятаю одного чоловіка, який просив: «Дайте, дівчата, ще одну кандірку борщу». Часом давали і трошки хліба. Найбільше бідували ті, хто до цього часу був заможнім: у них одібрали все. Чоловіки помирали після роботи надвечір. Іде і впаде. Ховали в тому, в чому був одягнений, без домовин, замотавши в рядно. Страшний був час. Якось принесли відро з людською головою, закопаною в землю. Ми полили на неї воду і впізнали хлопчика Андрія Нікітенка. Пішли до його матері. В хаті у баняку варилися порубані шматки тіла хлопчика. В сільській раді жінка зізналася, що хотіла їсти, тому вбила сина. Жінку кудись забрали. І такий випадок не поодинокий. Часто знаходили частини тіла людей, ручки малих дітей, тільки не знали, кому вони належали. Не стало людини і все…»
Спогади Панченко Ольги Кіндратівни, 1926 року народження:
«У сусідів Войтюків була велика родина. Жили вони тільки за рахунок мертвої конини. Але батько довго не витримав і вмер. А я сама ходила на колгоспні кагати і поля, де картоплю вже зібрали, а рештки залишились гнити. Йшла о 4 ранку, а за день назбирувала маленьку мисочку. Від голоду була навіть осліпла, лише потім батьки вилікували. А троє моїх братів померли».
Спогади Яковенко Тетяни Сергіївни, 1940 року народження:
«Бабуся моя розказувала, що на нашій стороні того року до всього ще був і неврожай. Весна 1932 року – дощова. А що вродило, те - забирали. Все вигрібали: і з горщиків, і з валянок. Батько мій закопав два мішки зерна на стежці до криниці, де був твердий грунт. Так наша сім’я і вижила. Їли кору з дерев, лист із липи (сушили, терли і пекли коржі). Мама моя бачила, як чоловік, купивши на базарі шматочок хліба і молока, з’їв це все та так на базарі і вмер. А в маминої сестри Маври вимерла вся сім’я.
Неподалік був скотомогильник. Кілька сімей їли падаль. Люди від голоду геть озвіріли. Один закопує падаль, бо коні гинули від годування гнилою соломою, а другий викопує, обрізає м’ясо, вимочує і так виживає. А йти на базар, щоб купити паляничку хліба та кілька картоплин, самому не можна, щоб ніхто не зарізав. Страшні були часи».
Наведений матеріал дає підстави зробити деякі узагальнення: у роки голодомору жителі мого селища, як і деяких інших регіонів України, постраждали, але загальне число жертв – невідоме, адже всі звіти знищувались. Моїх рідних, старших за мене віком, завжди вражало: як могло статися, що в одній радянській системі вживалися дві несумісні, протилежні категорії – віра трудового народу та злочини, що чинились правлячою верхівкою?

4.3. РІДНИЙ КРАЙ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Міста і села Житомирщини одними з перших зазнали нападу фашистів. На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація піддала бомбардуванню обласний центр, а в наступні дні значних руйнувань зазнали й інші населені пункти області.
Із 23 червня в селищі було оголошено військовий стан і мобілізацію до лав Червоної Армії. Надходило безліч заяв від добровольців, які виявили бажання йти на фронт. А також було організовано кілька винищувальних батальйонів, що охороняли важливі об’єкти, спостерігали за повітрям, вели боротьбу з парашутними десантами та диверсійними групами ворога. Основу винищувальних батальйонів становила молодь. З наближенням фронту батальйони підпорядковувались частинам Червоної Армії і разом з ними боролись із наступаючим ворогом.
21 серпня 1941 року ворогам все ж вдалося захопити Житомирщину . Опір, який чинили жителі, довів безглуздість намірів загарбників за кілька місяців завоювати всю країну. Бої носили запеклий характер. Сотні бійців і командирів полягли у бою смертю хоробрих. Численні могили залишились на території району з тих днів.
Увірвавшись до селища, нацисти чинили справжні звірства. Прагнучи нагнати страх на місцеве населення, фашисти у жовтні 1941 року повісили на телеграфних стовпах вздовж усієї дороги від Волянщини до Володарська-Волинського схоплених комсомольців і не дозволяли їх знімати протягом кількох днів. Була створена поліція, призначений староста. Вислужуючись перед фашистами ці мерзотники допомагали німцям у встановленні «нового порядку». Селище було охоплено масовими арештами та вбивствами. Заарештованих заганяли в сараї, куди кожного дня вривалися п’яні ватаги ворогів і влаштовували дикі розправи над ними: виколювали очі, виламували і викручували руки, рубали на куски, а багатьох закопували живими. Нечувана жорстокість була основою ідеології нацизму. В одному офіційному зверненні гітлерівського командування до своїх солдатів говорилося: «Знищ у собі жалість та співчуття – убивай усякого радянського. Не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчинка або хлопчик – вбивай» . І вірні солдати рейху із запалом виконували цю настанову.
Наприкінці літа заарештовано 15чоловік, яких після катувань розстріляли в парку імені Кутузова, через кілька днів знищено 70 євреїв. У районі єврейського кладовища вбили 30 громадян і 20 – на піщаному кар’єрі. На початку вересня заарештовано 60 чоловік, серед яких майже всі жінки і діти. Після дводенного знущання їх привезли на кладовище, зігнали в гурт, забрали гроші і коштовності. А тоді Іллінг (староста з місцевих) кинув у гурт гранату. Через кілька днів на тому ж місці було розстріляно ще 12 чоловік, на кладовищі – 40 . У березні 1942 року почались арешти представників партактиву. 22 березня більше 30 чоловік повели на розстріл. На розі вулиць Володарського та Інтернаціональної арештовані накинулись на поліцейських і почали розбігатись. Врятуватися вдалося не багатьом. Озвірілі вороги решту заарештованих , залишених у камерах, повбивали ломами.
За час порядкування нацистів із селища було вивезено 35 чоловік на каторжні роботи до Німеччини. Згадує Панченко Ніна Феодосіївна, 1927року народження, жителька Володарська – Волинського: «Молодь відправляли в Житомир. Там заганяли у великі вагони і замикали. Через декілька діб вони прибували до Німеччини. Спочатку їх відправляли в концтабори, де людям доводилось перебувати в жахливих умовах. Їли гнилу із землею картоплю, а хто не хотів – били. Через деякий час їх розформовували. Одні потрапляли на фабрики і заводи, інші – до хазяїв».
Спогади Могилянець Віри Миколаївни, 1924 року народження, жительки селища: «Кіньми відвезли нас до залізничної станції Турчинки. Там посадили у товарний поїзд по 25 чоловік у вагоні. Їхали близько 5 діб. На вокзалі німецького міста Лінц пересадили в автобус і відвезли на хлібопекарську фабрику Рин-Брот-Верке, на території якої був табір. У кімнатах проживало по 6 чоловік. Їжі було дуже мало, а жили з того, що вдавалося вкрасти на фабриці. Я виробляла печиво, яке називалось пішкети. Одного разу німці побачили, як несла вкрадене печиво своїм землячкам. Під охороною мене відправили в містечко Паябах. Так опинилась у хазяїв. Щоденно доводилось виконувати багато роботи: доїти 12 корів, годувати 40 свиней, а також виконувати різну роботу в полі і на городі. А навесні 1945 року мене звільнили разом з іншими поневоленими співвітчизниками американські війська».
Кожна вірна рідній землі людина, яка залишалась на окупованій території, не могла спокійно дивитись на пожежі, насильства, знущання, вбивства, які несли за собою гітлерівці. 80 моїх земляків боролися з ворогом у складі партизанських загонів, які діяли на території сусідніх районів. А 130 чоловік вели боротьбу в підпіллі.
28 грудня 1943 року о сімнадцятій годині частини Четвертого гвардійського Кантемирівського танкового корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П.П.Полубоярова звільнили містечко від фашистів .
Велика Вітчизняна війна стала важким випробуванням. Цей іспит витримали жителі з честю. Але перемога далась нелегко. На території району загинуло 766 воїнів різних національностей. А відомі імена тільки 228 бійців.
Як бачимо, лиховісне крило війни не обминуло і нашого селища. Ніколи з пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли всі піднялися на двобій з гітлерівською навалою і відстояли честь та гідність, свободу та незалежність Вітчизни. У віках житиме великий подвиг народу, а в пам’яті людей – воїни-переможці, партизани, підпільники, трудівники тилу – усі, хто не шкодував свого життя в ім’я перемоги над фашизмом.

4.4.СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ КОШТОВНОГО ТА ДЕКОРАТИВНОГО КАМІННЯ

У кожному дорогоцінному камені,
як в краплині води, відображена
вся велич природи.
Пліній Старший

У нашому селищі створено Музей коштовного і декоративного каміння. Офіційний статус він отримав 1996 року, а 19 грудня 2001 року Постановою Кабінету Міністрів музею надано статус наукового об’єкта, що є національним надбанням народу України.
Недаремно спеціалісти називають мою батьківщину «Урал в мініатюрі». З упевненістю можна стверджувати, що Волинське родовище відноситься до одного з найбільш унікальних родовищ дорогоцінного каміння в світі і поряд з такими відомими родовищами, як Головинське родовище лабрадориту і Клесівське родовище бурштину, є перлиною України, а колекція мінералів дорогоцінного й декоративного каміння, яка експонується в музеї, – її візитною карткою.
Особливе місце серед мінералів займають кристали кварцу – одного з найцікавіших мінералів. Найбільший кристал кварцу, видобутий на Волині, важив 10 т. Пізніше був знайдений кристал-гігант кварцу вагою 7 т. У музеї можна побачити друзу чорного кварцу (моріону) вагою 361 кг.
Топаз із давніх часів приваблював до себе увагу людей як ювелірний камінь. Він характеризується особливою внутрішньою грою світла, блиском, небесною блакиттю, золотистим кольором сонця, легкістю і прозорістю краплин .
Нині зібрання музею нараховує понад 1500 експонатів, які розміщені в 5 залах. На сьогодні це єдина, в своєму роді, унікальна колекція дорогоцінного і декоративного каміння та виробів із нього в Україні, яка відома і визнана вітчизняними і зарубіжними спеціалістами однією з кращих у світі.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛИЩА

Мальовничий поліський куточок – наша Горошківщина – край блакитного льону, жита, картоплі, рожевого і чорного граніту, чудодійного металу – титану. Володарськ – Волинська земля відома незліченними природними скарбами, та головне її багатство – це люди.
Ми по праву можемо пишатися видатними земляками, уродженцями Горошок – Веніаміном Борисовичем Пінчуком (1908-1987), народним художником СРСР, професором, лауреатом Державної премії, членом-кореспондентом Академії мистецтв.
Ось що писав видатний скульптор в листі до своїх земляків : «Ваш лист, що ви, вчителі та учні Володарськ-Волинської середньої школи №2, написали, знову воскресив у мені спогади про дитинство, проведене в Горошках…Часто –часто в пам’яті зринає рідна волинська говірка і поетична Рудня зі скелями, з парком і привітною річкою, де я вчився плавати, і чарівні пісні з рідного поля…А люди! Які люди мене оточували! Як вони тоді самі про себе промовляли: «У Горошках людей трошки, зате Люди!» І справді, які красиві, самобутні характери, життєлюбні, веселі, доброзичливі жартівники і вигадники! Біля них душа грілась і раділа. І перші вчителі, й перші друзі, й усе те, що складало й заповнювало по вінця моє дитяче життя, і буде завжди зі мною, і дуже мені дороге…»
Своїми талантами прославили наш край:
Олександр Макарович Голяченко (1940 р.н.) – доктор медичних наук, професор Тернопільського медичного університету.Автор ряду наукових праць з фахових питань.
Клара Новікова (дівоче прізвище Ферцер) – лауреат Всесоюзного конкурсу артистів естради, відома не лише в Україні, а й по всьому пострадянському просторі.
Кандидати геолого-мінералогічних наук, які проживають у селищі Володарську-Волинському – Булгаков Веніамін Семенович і Панченко Василь Іванович (нині перебувають на заслуженому відпочинку).
Шейгас Ігор Миколайович – кандидат сільськогосподарських наук.
Малярчук Світлана Григорівна (1969 р.н.) – кандидат біологічних наук, спеціалізація – молекулярна біологія, займається науково-дослідницькою діяльністю в місті Шрівпорт штат Луїзіана в Державному університеті (США).
Простиченко Наталія Василівна (1977 р.н.) - кандидат технічних наук, доцент кафедри технологій та конструювання швейних виробів Київського національного університету технологій та дизайну.
Примак Андрій Вікторович (1982 р.н.), призер багатьох Всеукраїнських, Міжнародних, Соросівських олімпіад із математики, кандидат фізико-математичних наук, автор ряду наукових праць. Працює професором на математичному факультеті університету Манітоби (м.Вінніпег, Канада).
У нашому селищі народився і жив талановитий єврейський поет Гельмонд Самуїл Ізраїльович (1907-1941), який загинув у перші місяці Великої Вітчизняної війни, захищаючи свободу, честь і незалежність рідної Вітчизни. Його лірика, сповнена громадського пафосу, звучить свіжо, оригінально.
У Володарську-Волинському живе відомий український поет Валентин Вікторович Мисько. Його поезія публікується в журналах , а також він автор ряду поетичних збірок: «Березовий відсвіт», «Крута дорога», «Материнське слово» та інші .
Поліський край не раз оспіваний в піснях. Він і нині надихає своєю неповторною красою. Самородком, поетом – піснярем, який гідно представляв наш край на фестивалі «Червона рута», є Василь Іщук. Його перу належить багато поезій, які покладені на музику, але найбільше мені запала в душу ось ця:

ПОРИНУ В СВІТ ДИТИНСТВА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ,
Лише йому моє належить серце.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.
І сотні літ, і кожну мить
Вітер радісних надій
Б’є у дзвін тисячоліть,
Де упадуть в росу юності літа,
Ніжно прогорне батьківська рука.
Тут завжди чути гомін дітвори,
Зігріє серце рідне слово.
Я вийду з дому вранці, на зорі,
Щоб повернутись знову й знову.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.

Славиться поліська земля й народними умільцями. Я хочу розповісти про свого вчителя історії, вчителя-методиста, Відмінника народної освіти України Галину Петрівну
Сульженко . Народилася вона 1956 року в селі Ялинковате на Львівщині, але вже понад 20 років живе в нашому селищі, навчає дітей любити історію свого народу, а у вільну хвилинку Галина Петрівна вишиває картини. Це ніби згусток емоцій і вражень, це та краса, яку бачить кожен з нас, але відтворити її за допомогою голки й нитки може тільки справжній майстер. Ось якими самородками славиться Володарщина. Дай Боже, щоб більше було їх на нашій землі!

В И С Н О В О К

У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежиною, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.
Досліджуючи історію рідного селища, ми можемо констатувати, що сучасна назва не відповідає тій, якою повинна бути. Тому доцільно повернути одну із древніх назв: Хорс, Хорошки чи Олександропіль.
Працюючи над науковою роботою, дізналися багато цікавого про історію Кутузівського парку, про створення Музею коштовного та декоративного каміння. Зібрали спогади очевидців тих вікопомних сторінок голодомору та років Великої Вітчизняної війни, адже ніколи в пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли земляки-українці відстоювали честь і гідність своєї нації.
Нам продовжувати справу своїх предків, адже вони мріяли про наше світле майбутнє. У вересні 1991 року в Луцьку на міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура», присвяченому нашій видатній землячці, професор П.П.Кононенко зазначив: «Найважче дорости до себе. Без суверенної особистості немає суверенної нації, без суверенної нації немає суверенного людства. Тож давайте доростемо до себе, станемо українцями, тими, про яких мріяли цілі покоління». Тому маємо дорости до себе, щоб бути гідними звання українця, щоб любити рідну землю, щоб примножувати її багатства.

СПИСОК ТА ДЖЕРЕЛА ЛІТЕРАТУРИ

1. Геноцид районного масштабу. // Прапор. – 1994. – 8 вересня. - С.4.
2. Горошківщина крізь призму століть. Тези наукової краєзнавчої конференції. Володарськ-Волинський . Житомир, 1995. – С.4-6, 11, 49-52, 76-80.
3. Горошківщина – перлина українського Полісся: Краєзнавча хрестоматія Володарськ-Волинського району Житомирської області//Упоряд.О.С.Голяченко. – Житомир: «Волинь»,ПП «Рута»,2005.-128с.
4. Житомирщина. К. : Мистецтво. – 1985.- С.31.
5. Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. К. : Наукова думка, 1969. – С.107, 210, 251.
6. Історія міст і сіл УРСР: Житомирська область. К.,1973. – С.206-207, 722.
7. Книга Пам’яті України. Житомирська область. Житомир: Льонок, - 1994. – Т. 3. – С. 7-11.
8. Кривда і Правда. // Прапор. – 1993 .- 21 квітня . - С. 4.
9. Музей коштовного та декоративного каміння.Житомир: ОП «Житомирська облдрукарня», - 2006. – 16 с.
10. Пам’ять не скресне 1941-45 роки. Факт. – 1999. – С.45, 53.
11. Смерті крук чигав щодня. // Прапор. – 1994. – 13 квітня. - С.3.
12. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни:
Могилянець В.М., 1924 р.н., жительки селища;
Панченко Н.Ф.,1927 р.н., жительки селища Володарськ-Волинський.
13. Спогади жителів селища:
Кириченко К.Я.,1911 р.н.;
Панченко О.К.,1926 р.н.;
Яковенко Т.С., 1940 р.н.
14. Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки. К. : Українська Академія Геральдики, 2004.

Життєві дороги Лесі Українки

2009-02-14T13:37:00.004+02:00

Міністерство науки і освіти України
Мала академія наук України
Житомирське територіальне відділення
Володарськ-Волинська філія «Еврика»

Відділення: філологія та мистецтвознавство
секція: українська література
Базова дисципліна: українська мова та література

ЖИТТЄВІ ДОРОГИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Автор: Стецюк Уляна Павлівна,
учениця 9 А класу
Володарськ-Волинської
гімназії
Педагогічний керівник: Примак
Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови
та літератури, старший
учитель Володарськ-
Волинської гімназії
Науковий керівник: Примак Тетяна
Костянтинівна, вчитель
української мови та
літератури, старший
учитель Володарськ –
Волинської гімназії

Володарськ-Волинський
2008

Тема дослідження : «Життєві дороги Лесі Українки».

Мета дослідження : уявно пройти життєвими дорогами Лариси Петрівни
Косач; встановити правдивий фізичний та духовний
образ поетеси, аналізуючи її епістолярну спадщину;
розглянути звягельське оточення; дослідити взаємини
з братом Михайлом Косачем і Аріадною Драгомановою;
систематизувати багатогранність творчої діяльності
письменниці; поглиблено розглянути епістолярій Лесі
Українки, порівнюючи його з мовленнєвим етикетом
українського народу.

Вид дослідження: наукове дослідження реферативного характеру.

Головні завдання дослідження:

- дослідити маловідомі життєві дороги поетеси;
- систематизувати й узагальнити результати відомих явищ;
- поглиблено розглянути вже відомі в літературі факти;
- висвітлювати власні судження і висновки.

Методи дослідження: теоретичний (критичний аналіз, узагальнення,
систематизація досліджуваної проблеми на основі
осмислення епістолярної спадщини, спогадів й
інших першоджерел) та пошуковий.

ВСТУП

Одшумить життя – і прийдуть ті, що
відчують всю глибінь її творчости,
всю красу її душі.
Л.Старицька-Черняхівська

Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора, стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.
До таких митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. Ім’я поетеси овіяне особливою всенародною любов’ю. Сама постать Лесі Українки як людської особистості має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності й принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею ввійшла у свідомість багатьох поколінь як символ незламності й боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг. Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа, хист художника-майстра. Нас зацікавила доля цієї особистості, тому ми поставили за мету свого дослідження дізнатися якомога більше про поетесу як про людину; віднайти такі сторінки її життя, які маловідомі широкому загалу; зберегти для наступних поколінь враження сучасників від безпосереднього спілкування з Лесею Українкою, вивчаючи спогади близьких їй людей; пройти дорогами рідної для неї Звягельщини; побувати в будинку, де вона народилася, щоб збагнути всю велич, красу , силу і мужність цієї дивовижної жінки.
Тема нашого дослідження актуальна, бо в період бурхливого національного відродження, який уже вкотре переживає Україна, зростає інтерес до історії, культури, духовних витоків народу. Але на сьогодні маємо недостатньо й однобоко досліджені окремі сторінки життя цієї талановитої особистості.
Встановити розірвані, пошматовані зв’язки з минулим, повернути забуті сторінки, переосмислити події і факти історії, опублікувати дослідження – настійна потреба сьогоднішнього дня.
Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості молоді. А Леся Українка – такий тип національного характеру, який «має в серці те, що не вмирає»: почуття національної гідності, гордості за свою землю, свій народ, свій рід. Такі особистості з’являються , можливо, раз на сотні літ, але їх зорі світять вічно на небосхилі нашої історії.
Це ж бо вона, хвора, зболена й тендітна, примножила свою силу , зачерпнувши живлющої води з вічного джерела – рідного народу. Як виклик ненависним можновладцям, що ганьбили її материнську землю, зневажливо назвавши її Малоросією, вона прибрала до свого літературного псевдоніма питоме й лункоголосе ім’я – Українка. На цьому, тепер святому для нації йменні великої поетеси, лежить відсвіт усієї Вкраїни з її одвічними болями й сподіваннями на щедру долю.
Звідки ж набиралась молода поетеса сил? Із яких джерел черпала цілющу силу й наснагу? На нашу думку, невичерпним джерелом її життєвого і творчого шляху була велика родина Косачів і Драгоманових, які з великим ентузіазмом, любов’ю, наполегливістю плекали, леліяли талант майбутньої поетеси. Батько, мати, брати Михайло і Микола, сестри Ольга, Оксана, Ізидора – це тихий Лесин світ, у якому вона жила і зростала.
Предки Лесі Українки з обох боків – батька й матері – сягають своїм корінням у глибину століть і мають багату історію. Косачі походять із сильного боснійського роду, який жив на узбережжі далекої Адріатики. Лесин батько – Петро Антонович Косач – народився в Україні, у невеличкому містечку Мглині, що на півночі Чернігівщини.
Рід по матері був грецький. В Україні Драгоманови осіли у ХVII столітті, з тих часів історія роду набирала нових подій та імен. У драгоманівській родині в Гадячі, де народилася мати Ольга Петрівна Драгоманова, міцно трималися народних традицій, завжди шанувалася українська пісня.

1. ДОРОГИ ДО ЛЕСІ

Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися, звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!
Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.
Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу: «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі з Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві, відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива» .
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі , - не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…». Той звягельський час Леся і Михайло згадували , як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим було це місто для дівчинки, що провела тут перших вісім років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, який оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї» . Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала байка Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…».
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила доньку, коли їй було 4 роки, складати букви, ретельно підбирала книжки для першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання: чи жити, чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові? Тим часом у затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва; тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах,» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова .
Озиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, із рідної серцю Звягельщини.
Цей період свого життя Леся пам’ятала, як щось найпрекрасніше може й тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, перше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Михайлом Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони дружили з старшим - Зюнею ( Василем Дмитровичем Завілейським). Він був їхній постійний товариш у забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталію Іванівну Вишинську, по чоловіку Гроздову) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі й Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене» . У листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними родинами того часу, зокрема з Немоловськими та Вишинськими-Сікорськими. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні взаємини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря з м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував провідати Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.
Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Хоч вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям , спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на таємничій поверхні .
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році у червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них .
Розповіла, що сама обрала цей будинок, із вікон якого відкривався чудовий пейзаж : річка та зелений гай .
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня: в ній стояв комод під вікном, по боках - два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де мешкали до переїзду в Луцьк .
А провела нас дорогами дитинства Лесі Українки Віра Омелянівна Римська, яка протягом 43 років працює в музеї. Ця одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на поетесу.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років із Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, щоб усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Всім допоможе, всіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю, працю завідувачки Лесиної оселі, оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, знайде, пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.

2. БАГАТОГРАННІСТЬ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЕТЕСИ

Досить хвороблива, але сильна духом особистість, Леся Українка з дитинства була чутливою художницею-фантазеркою, мала абсолютний музичний слух і чудовий драматичний хист.
М. Драй-Хмара у праці «Леся Українка. Життя й творчість» зазначає, що молода дівчина цікавилася малюнками, які знаходила у великих книжках, і, розглядаючи їх, придумувала таємничі історії, для яких вони ставали ілюстраціями». Цей факт із біографії письменниці, на нашу думку, розкриває образ чутливої до хворобливості особистості-фантазерки, художниці й поетки. Розвинена з дитинства уява, почуття кольору, ритму і слова надали Лесі Українці можливість змалювати світ музичної цілості в циклах «Сім струн».
До занять образотворчим мистецтвом Лариса Косач звернулася вже сформованим поетом, коли вийшла друком її перша збірка «На крилах пісень». Щоправда, побіжно вона згадала, що давно хотіла навчитись малювати.
Це прагнення Лесі Українки, очевидно, грунтувалося на певних усвідомлюваних нею здібностях, що знову засвідчує закономірність різнобічної художньої обдарованості митця.
Навчання, що почалося в лютому 1893 року, було інтенсивним і досить-таки продуктивним: весною того ж року мати пише М.П.Драгоманову, що «… Леся після учіння з малярем Зозулею вже може малювати досить милі картинки».
2 лютого 1894 року в Києві поетеса почала відвідувати уроки в рисувальній школі
М.І. Мурашка, а оплатити це навчання запропонувала бабуся Є.І.Драгоманова. «Учення моє добре йде, деякі учениці , що поступили разом зо мною, одстали од мене, - повідомляє Леся в одному з листів. – Тільки жалко, що я не можу ходить у школу щодня». Наприкінці другого навчального місяця почала боліти нога. «Мабуть, це наслідки ходіння в рисувальну школу, яка неблизько , - писала Олена Пчілка матері в Гадяч у кінці березня 1894 року. - Леся перестала ходити на навчання, але планує брати уроки малювання на квартирі в одного з учителів школи». Причина хвороби ноги була та сама, що й руки: туберкульоз кісток.
Сучасники письменниці бачили її малярські роботи, котрі до нас не дійшли (крім будиночка у Звягелі ). Ось як про них відгукнулася Оксана Стешенко: « Леся була озброєна ще однією галуззю мистецтва – вона гарно малювала. Я часто бачила, як Леся вимальовувала різні взірці народної творчості. На великдень завжди розписувала писанки, здебільшого квітами, які вона надзвичайно любила. Її писанки були ніжні, тендітні, без яскравих барв…».
Навчання малюванню було припинено. Але здібність до нього не могла зникнути. Вона стала одним із компонентів своєрідної структури , властивої творчій індивідуальності письменниці, складовою її образного мислення, яка певною мірою відбилася в зарисовках на сторінках рукописів.
Леся Українка в дуже ранньому віці виявила схильність до музики. Незаперечний факт: вона володіла абсолютним музичним слухом (рідкісним хистом) . Зізнавалася, що, напевне, з неї вийшов би значно досконаліший музика, ніж поет, якби не жорстокість долі. Справді, в 9 літ Лариса Косач на фортепіано «вже грає зі школи» (за словами матері). Але в 11 років «з’явилася припухлість на лівій руці, рука боліла, і це заважало грати на фортепіано» ; у 12 років – операція кисті лівої руки, видалення кісточок, уражених туберкульозом. «Деякі рухи цієї руки залишилися обмежені, але все ж Леся зовсім добре могла нею все робити, навіть грати…». У 14 років захоплення музикою триває: з Києва до Колодяжного привезли рояль. «Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів… Грала так найчастіше вечорами, - без світла, в темряві, коли не дуже хто слухав, - свої імпровізації, - згадувала сестра письменниці Ольга. – Власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше. Це була наче не музика, а розмова…»
У 19 літ, після двомісячного безперервного лежання з витягуванням хворої ноги ( на 11 день після зняття пов’язки), стала грати на фортепіано, перемагаючи біль при сидінні. «Одна тільки й потіха серед копи лих, - пише поетеса до брата Михайла в листі від 30 травня 1890 року, - що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (се, вже, бачиш, мені так здається)».
Добре відомо, що протягом усього життя спрага до музики в Лесі Українки так і залишилася невтамованою. «Чи привезли вже фортепіано? Ах, який жаль, що тут у мене ніякого інструмента нема! Без музики просто хоч вішайся!» - бідкається поетеса під час переїздів (див.лист до матері від 5 травня 1891 року, надісланий з Євпаторії). Чому ж поезія – мелодія слова – не могла замінити їй музику?
Театральні зацікавлення поетеси з дитинних літ, ще з часів Звягеля, виразно виявлялися в театралізованих дитячих забавах, що оживляли образи античної міфології, поліського фольклору в уважній прихильності до народних ігор та обрядів, у численних домашніх виставах. Покровителькою цих видовищ здебільшого була Олена Пчілка, а серцем і душею, або інакше кажучи, режисером – Леся Українка.
Отже, драматичний хист поетеси виявився дуже рано. «Почалося все, - як відзначає М.Зеров, - із дитячих забав – «Іліади» та «Одіссеї», що експромтом драматизувалися у звягельському садку, та з тих дитячих фантазій, про які читаємо в поезії «Мрії». У спогадах людей із найближчого оточення Лесі Українки знаходимо чимало свідчень щодо раннього захоплення її сценічним мистецтвом. Зі спогадів сестри Лідії : «Цілий день бігаємо по усіх-усюдах і ціле літо граємо все в одну гру: Іліаду і Одіссею. Маленької Лесічки ще тоді не торкнулася та лиха хвороба, яка зробила з усього життя її безнастанне страждання… У наших епічних іграх того літа вона завше була Андромаха – втілення усіх доброчинів…»
Поряд із античною та християнською міфологією, героїчними лицарськими легендами змалку живили Лесину уяву давні перекази та легенди рідного краю.
Дитячі забави поступово прибирають дедалі виразніших театральних форм. Тому всіляко сприяє родинна атмосфера. Досвідчена письменниця Олена Пчілка виступає палкою прихильницею вистав. Сама бере участь у любительському лицедійстві. Домашні вистави влаштовувалися в Косачів у Луцьку, Колодяжному, Києві, Гадячі. «Іноді в селі, - розповідає Ольга Косач-Кривинюк про побут у Колодяжному, - влаштовувались вистави – живі картини. Мати написала історичну драму в 5 діях «Кармелюк». Розіграти її не було змоги – не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили ставити її в ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста – за всіх. Зробили багато ляльок, декорації. Навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармелюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом у Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя».
Вельми цікаві й промовисті спогади дочки композитора Галини Лисенко про київську домашню постановку опери «Зима і Весна». «Ця опера є значно серйознішою і складнішою, аніж інші – теж дитячі – «Коза-Дереза» і «Пан Коцький», а між тим «артистичні сили» складалися з самих дітей. Я і тепер дивуюсь, коли згадаю, як це ми, діти, змогли подолати такі труднощі. Та, певно, вирішальною була допомога дорослих. Одним із найкращих порадників і постійних керівників у цій справі була Леся Українка, або просто Леся, як у нас тоді її звали… Вона режисер і балетмейстер, костюмер і декоратор, а до того ще й суфлер. Леся сама придумувала ескізи і шила вбрання для Осені, Зими, Сніговика і Весни. Згадуючи цю виставу, і тепер дивуюсь – звідки в неї бралося стільки енергії, любові до цієї справи, а головне – терпіння і витримки. Щодня ж Леся приходила муштрувати нас, приміряти костюми, повторювати рухи, а саме за цим Леся дуже слідкувала. Бувало, що нам уривався терпець, і ми втікали куди попало. Та невблаганний режисер ловив нас, виволікав з-під канапи або із-за якоїсь шафи і становив кожного на своє місце. Не пам’ятаю, щоб Леся коли-небудь з цього приводу дратувалась, – завжди спокійна, лагідна, ще й жартує».
Із наведених свідчень поетеса постає не просто пристрасним учасником, а владним розпорядником театрального дійства. Прикметно, що чи не в кожному спогаді щодо цього вжито на чільному місці слово «режисер». Однією з прогалин Лесезнавства є відсутність грунтовної праці про театральний світ письменниці, про сучасне їй сценічне мистецтво, в якому вона певніше орієнтувалася й почувалася. Особливий інтерес викликав у поетеси плин театрального життя, що, звичайно, мав очевидний зв’язок із її усвідомленням драматичного покликання.

3. ЕПІСТОЛЯРІЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ І МОВЛЕННЄВИЙ
ЕТИКЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Самобутність кожного народу, поряд з іншими характерними рисами, виявляється передусім в особливостях національної мови, а отже, і в специфіці мовленнєвого етикету, який виражає сукупність найрізноманітніших чинників (соціальних, історичних, культурологічних) і є виразником моральності нації, її духовного всесвіту.
Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє насамперед орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. В цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль поетеси в збереженні душі рідного народу – його мови, в розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видається унікальною, дивовижно врятованою схованкою, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця . Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.
У звертаннях переважають слова, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, пане, пані, друже; у прощаннях – бувайте, прощайте, будьте здорові, добраніч, уклін, кланяюся; у вибаченнях – вибачайте, прости, не гнівайся, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за… Особливо різноманітний ряд формул прохання: будь ласкава, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, попрошу, прошу Вашої ласки, вчини мені ласку… В окремих листах трапляються поодинокі вирази, не типові для українців (бабушка, папа, до свіданія). Це зумовлено, мабуть, тим, що українською мовою в сім’ї Косачів із дітьми спілкувалася тільки мати, яка «з гідною подиву впертістю перекладала» для них «підручники на українську мову і сама вчила їх, у той час, коли всі найбільші патріоти користувалися російською мовою…» . Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.
Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю, та ще й від приятелів» . Хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть листи на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес» . З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам» , бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіціальне…» .
Але незважаючи на всі згадані «недоліки» листів, мабуть, жоден інший жанр не може так глибоко й повно передати внутрішній світ людини, відтворити її психологію. Адже коли Лесі було важко, вона іноді писала листи, які потім нікому не відправляла. В листі до М.П.Косача від 21 березня 1899 року пише: «Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, - се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає з повітря, як чад» . А тому прочитання листів - то завжди своєрідне доторкання до струн серця, відкриття найсокровеннішого. Мабуть, зовсім не випадково найпрекрасніші
( і найтрагічніші !) Лесині сторінки – перлина світової поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» - написані як відгук на листування її щирого, так рано втраченого друга С.К.Мержинського і його коханої формою нагадують своєрідну молитву чи лист-елегію, що і дає можливість розкритися найпотаємнішому, дає змогу словом виповісти те, що давно невідворотно було «на дні її серця».
У листах – Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, «дні праці і ночі мрій» . Там – її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність… Увесь непростий світ її взаємин із рідними людьми. Зрозуміло, що впродовж тривалого часу листування, ставали іншими стосунки Лесі з адресатами, не завжди однаковим був її внутрішній стан…
У листах до друзів, до людей «одного племені» вона надавала перевагу звертанню «товаришу»: «Шановний і дорогий мій товаришу!», «Товаришу милий», «Товаришко люба», «Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству…».
Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акорду подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта є немало в її листах.
Особливою теплотою й ніжністю сповнені звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй «не тільки по крові, але й по духу» . Нагадаємо деякі з них: «Милая Лілієнька!»; «Моя Лілія, моя білая, моя любая!»; «Лілея моя!»; «Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий!»… Для найдорожчих її серцю людей Леся шукала й добирала в мові такі звертання, які передавали б неповторність кожної особистості, а водночас її особливе ставлення до них. Якщо ж таких слів вона не знаходила, то творила їх сама.
Вирізняються також формули, орієнтовані на усне мовлення українців (мабуть, не раз чуті Лесею від «люде волинського») та народнопісенні традиції, а саме : «ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця», « … бувайте здорові, дужі та веселі»; «Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде то я Вас клопотливо…»; «Вибачайте ласково!»; «Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!» тощо.
Особливо часто до складу таких виразів входить здрібніло-пестлива лексика, відчувається вплив фольклору: «Тепер я одважусь просити Вас хорошенько…»; «… цілую щиренько»; «Бувай здоровенька»; «Будь здорова, золотесенька»…
Не є таємницею і той факт, що сучасному поколінню українців моловідомі частовживані Лесею такі етикетні вирази, як «Сердечно здоровлю»; «Поклін всій родині»; «Не беріть за зле, що я мовчала»; «Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів»…
Ці вирази, які визначають специфіку національного етикету, не входили до активного словника українців (панове громадо, побратими, товариство, добродію, добродійко). Циркуляри начебто їх не забороняли, бо вживалися в історичній прозі, як архаїзми. Але слова були в повсякденному вжитку української інтелігенції, яка в часи «нового Вавилону» неабиякими зусиллями берегла їх для прийдешнього. Їх «присутність» у Лесиних листах зумовлена, мабуть, не тільки тонким чуттям і глибинним знанням рідного слова, а ще й тим, що їх «вічно мандрівна родина» однаково цінувала й любила говірки «найріднішого рідного краю Волині» і зеленої Буковини, милої серцю Полтавщини і загадкової Галичини. Через те, як відзначав Олесь Гончар, «Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок…, що «постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком» . Не меншою мірою ці слова стосуються Лесиного епістолярію.
Таким чином, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу, тим самим збагатила його скарбницю і розширила лексичні можливості. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів.

4. АВТОПОРТРЕТ ЖІНКИ КОСАЧІВСЬКОГО РОДУ

З роками не згасає захоплення творчим подвигом, звитяжним життям найвидатнішої дочки рідного краю – Лесі Українки. Якщо скористатися відомою гетівською порадою, - для розуміння поета варто побувати на його батьківщині. Щоб глибше пізнати людину як особистість, можна вдатися до спогадів про неї. Однак таке джерело навряд чи допоможе створити цілісний і справжній образ. Леся Українка , зокрема, писала :
«Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди» .
Найвірогідніша ж інформація – «з перших уст» - міститься хіба що в щоденниках і листах самого поета. Тому, шукаючи істинні характеристики Лесі Українки (як зовнішні, так і внутрішні) , ми вдамося до її епістолярних текстів. Щоправда, доречність, а головне - дозволеність такого вибору також не безсумнівна. Згадаймо певні перестороги й передусім відомі Лесині міркування:
«Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме, і справді здебільшого так воно й є …» .
« Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати…» .
І все ж таки обраний нами шлях видається виправданим, оскільки ми хочемо дізнатися, якою ж насправді була Леся Українка : що може бути правдивішим, ніж самохарактеристика! Автопортрет у Лесиних листах , позбавлений найменшої фальші й маскування, допоможе реконструювати її справжній, а не вигаданий чи бажаний образ.
Про власну зовнішність Леся пригадує принагідно, мимохіть і фрагментарно ( волосся моє попелясте…) ; « я дарма що біла…», здебільшого використовуючи прийом зіставлення чи порівняння : « Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла і тонка…» ,
« найголубіше мені, а найзолотіше тобі, оскільки ми блондинка і брюнетка морально і фізично» - сестрі Ользі або, вдаючись до іронічно-жартівливої тональності: « Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохмальними), або на підшивці й розщитані на дуже великих німок, а не таких створінь, як я».
Письменниця була невисока, тендітна ( важила здебільшого – 59 кг, а в останні роки 46-48 кг), недарма в дні перебування в Хельвані її називали невагомою.
Сама Леся не почувала « від сього ніякої вигоди, а лікар скандалізований», що людина її віку й зросту « важить всього 47 кг», а тому цілком закономірно зробила свій вибір на користь Дон Кіхота: « … коли вибирати з двох, то я вже волію бути Дон Кіхотом, ніж Санчо Панса», бо так їй було « більше по натурі, та й навіть по фігурі». В іншому тексті використала порівняння з павутиною .
На Лесине переконання фото не завжди правдиво відображало її. Зокрема, фотопортрет 1896 року , тиражований найчастіше, не відповідав дійсності. Климент Квітка писав :
« … Знаючи близько Лесю 15 літ і постерігаючи її вираз в різні моменти життя і в різних настроях, запевняю, що пишно надменного і холодного виразу в такім роді, як на тому розпростореному портреті, не було в неї ніколи за сей період» .
Леся уникала публічних оглядин, передбачаючи ймовірні зіставлення зі своїм стереотипом : «… Хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього вступні слова говорять, а публіка йому в лице заглядає : ану, який він той хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть.
На переконання Лесі, значно важливішим є внутрішній світ людини, її характер – «вдача», «натура». У першому листі до Ольги Кобилянської
20 травня 1899 року вона зізнавалася :
« … Маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу, і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною…» . І поспішала виправити свою майбутню поведін-
ку : «…Наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка» .
Характеризуючи власну вдачу, Леся найчастіше використовувала епітети:
« я не сонної вдачі», «маю дуже бродячу натуру», «моя поетична натура»,
« починаю вірити в свою натуру – дуже витримлива»; « дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається»; «маю циганську натуру». Іноді пише про власну натуру відсторонено, вдаючись до узагальнень: « Що робити, я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно, моя натура любить контрасти». Вона стверджувала:
« Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене ( ну, і кості мої, як траплялось, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, давно засвоїла собі « трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту…».
Не претендуючи на унікальність, Леся підкреслювала своєрідність особистості: « …не всі ж таку натуру мають, як я».
У листах Леся Українка акцентувала увагу на особливостях «внутрішнього» барометра та особистій метеорології, яка здебільшого вступала в суперечності з природною й своєрідно позначалася на її творчій активності : «…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові» . Внутрішній стан спонукав до самоаналізу : « І дивіться, яка неподібна буває натура: поки жилося ліберально по-собачому – в холоді, в голоді ( бо не дуже-то можна їсти під час бурі), то я писала, можна сказати, вимушено, тепер же в теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з патріотичного обов’язку».
Передумови власної душевної метеорології Леся пояснювала так: « …У мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я тоді пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що в мене далеко не завжди йде дощ, борони Боже, але се, як я бачу, можна подумати , читаючи мої вірші» .
Леся загалом була невибаглива до побуту. Цьому немало прислужилося й те, що родина постійно мандрувала. Недарма поетеса назива «вічно мандрівною», акцентуючи увагу на «мігрувальному» способі життя. Себе вона порівнювала з циганами, використовуючи узвичаєний стереотип.
Мандрівний спосіб життя Леся сприймала неоднозначно. З одного боку, їй імпонували подорожі, титул «неутомимого туриста», й можливість у такий спосіб пізнавати світ. Якось вона навіть зізнавалася : « Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дужу бродячу натуру» .
З іншого ( особливо коли такі мандри стали вимушеними) – кожна розлука з родиною, з друзями, з Україною додавала їй болю й гіркоти, бо була переконана : «…Хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий…» Чужина, без сумніву, дуже вражала Лесю, невипадково її так болісно гнітила перспектива «дожити віку на чужині».
Нерідко Леся характеризує себе через належність до «косачівського роду»:
« Слабогруда я, то правда, але з такою «чахоткою» , як у мене, можна сто літ жити, то напевне. І взагалі я, як і всі Косачі, хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала…» . Почасти вона підкреслювала спільність рис лише з кимось одним із родини. З сестрою Ольгою їх зближувало «…почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите».
Із почуттям неприхованої гордості нагадувала вона братові Миколі про еллінське коріння їхнього роду : « Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, - об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду» .
Щоправда, не завжди родинні гени мали знак «плюс», і Леся, з притаманною їй відвертістю й самокритичністю зізнавалася сестрі Ользі:
« Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими…»; «недбалість (зрештою, властиву нам усім); значно рідше протиставляла риси свого характеру іншим членам родини: « З усієї родини, як бачиш , найакуратніша я, бо пишу в день отримання твого листа…» .
Оглядаючись назад, оцінюючи минуле, вона приходила до висновку, що нічого у своєму житті, якщо б можна було прожити його вдруге, не змінювала б.
Отже, завдяки самохарактеристикам, які сповнені глибокого самоаналізу і водночас не позбавлені «самоїдства», вимальовується автопортрет «еластично-упертої», «скептичної розумом», фанатичної почуттями «жінки з косачівського роду» - Українки трагічного світогляду.

5. « БЕРУ ТВІЙ БІЛЬ НА СЕБЕ »

Працюючи над науковою роботою, ми пройшли уявно Лесиними дорогами, переболіли її болем, а біль у неї пекельний, виснажливий, і пробігає іноді така думка: якщо хоч трішечки його візьмеш на себе, то, можливо, Лесі буде легше, що її розуміють, підтримують, допомагають. Стоїмо перед пам’ятником Лесі у Новограді-Волинському. Мороз нещадний, а вона – тендітна, як стеблинка, в інеї. Хочеться зігріти її студені руки своїм диханням…
Мабуть, у такі морози почалася її «тридцятилітня війна» з недугами. У січні 1881 року маленька Леся відпросилася подивитися на водосвят. Це ж так цікаво – вирубують крижаний хрест, пускають голубів, стріляють з рушниць, а піп освячує воду. На лихо, під натовпом крига на Стирі прогнулася, виступила вода… Не врятували Лесю подаровані бабунею Єлизаветою (мати Олени Пчілки та Михайла Драгоманова) валянці. Спершу почала боліти права нога, потім ліва, а далі – нирки, легені. Нерідко Леся не могла навіть сидіти. Безкінечні поїздки по лікарях – Київ, Берлін, Варшава, Цюріх… Операції. Місяцями в гіпсі. Виснажливе лежання з підвішеним тягарем. Леся ховалася зі своїми муками, говорила про власний біль лише найближчим. У віршах писала:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Хтось, може, скаже: це ж поезія – у ній може бути гіпербола… Тоді давайте бодай трохи заглянемо у листи.
«Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки» (сестрі Ользі).
І ще сестрі: «…Тепер часто всі говорять про те, що ось я здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для себе нічого не варт» .
Це, власне, вже кредо, і Леся сповідувала його до останку.
…Захворіла відразу мама й маленька сестричка Оксана – Леся, забувши про свої недуги, доглядає їх і ставить на ноги.
Ізидорі від дифтерії загрожувала смерть. Лариса допомагає їй днями й ночами, сама виснажившись дощенту. Пізніше, навчаючись у Петербурзі, Дора захворіла на тиф. Птахою прилетіла Леся, лікар потім казав, що саме вона вилікувала сестру.
І ще про оте – біль на себе. «Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, - пише Леся своєму духовному вчителю Михайлу Драгоманову, - я все-таки часто згадую легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що це можливо тільки в казці» .
Леся Українка і Сергій Мержинський…Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності… З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів, але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.
Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна» .
Із 7 січня вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.
Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очима, жестами відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби, досить важким. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…» .
Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває, що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.
Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагойну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій… і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
18 січня після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається через 2 роки в листі до І. Франка, протягом ночі напише драматичну поему «Одержима».
3 березня 1901 року Мержинський помирає…
Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити шедеври в майбутньому. Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.
Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
Навіть в останні дні життя Леся була дуже мужньою. Всяка їжа їй спротивилася, що при свій силі волі вона могла себе змусити щось випити, і єдине, що їла без огиди – морозиво з ожини. Сестра Дора збирала цю ягоду і робила морозиво. Весь час у Олени Пчілки надія змінювалась відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла іскорка, що станеться чудо і врятує Лесю, але мучило почуття безпорадності. Свідомості хвора не втрачала, тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, просила : «Дивіться, наготуйте ж Лілі (так вона називала Ольгу) щось поїсти! Вона ж так бідна здорожилася!» . Це були її останні слова. Довідавшись, що потяг приходить о 4 ранку, Леся задрімала. Сестра приїхала на світанку, але… Лесі не застала . Чуда не сталося!..
Та сила волі й любові, що виявили в житті мати і донька – безприкладні. Мати і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявити своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!
Життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, були і вигадки. Але вона вміла терпіти біль, брати його на себе…

6. «…БУТИ ПРОРОКОМ … В ОЧАХ РІДНОГО БРАТА »
(ЛЕСЯ УКРАЇНКА І МИХАЙЛО КОСАЧ)

Двох старших дітей Косачів – Михайла і Лесю – поєднано назавжди : від Звягеля – цього могутнього поклику їхньої маленької батьківщини – до місця вічного спочинку на Байковому цвинтарі в Києві.
У Звягелі склалося «Мишолосіє» - духовна єдність двох діток, яка обдарувала їх у дорослому житті чарами гармонійних стосунків і спільних немеркнучих святощів.
19 листопада 1903 року через півтора місяці після смерті брата Леся писала до мами
з Тбілісі : « О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мішине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям». Ото і є коротка, може, найвагоміша і знову-таки спільна для них обох психологічна самохарактеристика. За нею проступають їхні життєві поривання, розпал планів і намірів, невсипуща праця і непохитна віра в те, що на них покладено місію будити, піднімати свою націю.
Із лірики Лесі Українки вимальовуються цілісні портрети сестри та брата у їхніх «гарячих» щохвилинних переживаннях, в інтелектуальних злетах і в теплих, задушевних вболіваннях один за одного.
Михайло два тижні перебував у сестри в Євпаторії (з 26 червня по 10 липня ст.ст. 1891 р.), Леся Українка присвятила братові цикл «Кримські спогади».
Море як явище природи вражало його найбільше. Він зізнавався, що нічого величнішого у світі не бачив. «З того часу, як Міша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він усе стримить на березі і придивляється до прибою, - пише мамі Леся 7 липня 1891 року. – Остатнього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з купалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується… Тепер настали такі місячні ночі, і море показує свої фокуси, які тільки знає».
А потім був ясний день 8 липня, напередодні його від’їзду, і знову море, безкрає й принишкле. Білий човен. І навпроти привітне, прекрасне обличчя брата.
Відлуння тієї морської симфонії пережили брат і сестра в Гадячі через сім років влітку 1898 року. Вчителька Антоніна Макарова згадувала, що запросила Лесю разом з братом поплавати на човні по Пслу.
Знову був човен, вода і безмежно дорогі братові та сестрі з дитинства краєвиди. Леся прочитала невеликий, але повний тепла вірш про брата. Це був єдиний випадок, коли вона читала свої твори, адже була дуже скромною. Михайло Косач рано розпізнав у Лесі неабиякий поетичний талант, саме від нього ще дівчинкою вона почула слова справжнього визнання. Щоправда, довгий час сприймала гарячі схвалення трохи іронічно, пояснюючи його похвальні відгуки все тією ж внутрішньою гармонією їхніх стосунків. «…Мама часом скритикує гостріше, а Міша то смішить мене навіть своїми дифірамбами; певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краю, бо, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата», - писала поетеса до М.П. Драгоманова в листі від 15 березня 1892 року.
Михайло не лише жваво цікавився творчістю сестри-письменниці, він завжди настроював її на писання, всіляко оберігав її творчий настрій, часом брав на себе виснажливе для неї переписування начисто її творчих текстів.
Тільки вона одна знала, що важили для неї в розлуці, для її стійкості і тривалості піднесені поклики брата, звернені до неї. Михайло добре знав, як перетруджувалася сестра, коли кидалася допомагати іншим, вона «завжди мало думає об тім, щоб берегти свої сили», - зауважує він у листі до матері від 6 січня 1900 року. Брат шукає для неї розради, підтримуючи бажання поїхати в Болгарію до дядька, хоч батьки остерігалися далекої подорожі для доньки. Він вважав, що нічого так не впливає на людину, як сум і нудьга, а там Леся була б спокійна, задоволена душею.
Коли ж загроза життю сестри ставала очевидною, Михайло поспішав до неї, залишаючи сім’ю, роботу в університеті, наукові експерименти. Так сталося 1899 року, коли він поїхав з Лесею та матір’ю до Берліна, де хірург Е.Бергман мав оперувати хвору ногу сестри. « …Дехто з родичів і приятелів ніяк не хоче миритись з тим, що мене треба різать, - повідомляла Леся дядину Л.М.Драгоманову в листі від 4 січня 1899 року. – Міша, наприклад страшенно сього боїться, я вже навіть не знаю, чого він так. Сама я зовсім не боюсь…»
А Михайло мав усі підстави так тривожитися, бо зважав на нервові напади (тремтіння тіла), якими тоді страждала сестра: вони могли не лише зашкодити операції, а й суттєво ускладнити видужування після неї.
Брат наполегливо шукав способів її одужання, шляхів максимальної економії її фізичних сил, за браком яких творчість ставала неможливою. Михайло змайстрував для Лесі столик із напівкруглою вирізкою. Підсунувшись до нього близенько, вона могла писати, не згинаючи хворого кульшевого суглоба, що завдавав їй нестерпний біль.
10 січня 1891 року на своєму фото, що вона подарувала братові в день розлуки, Леся Українка написала: «Чи треба казати на незабудь?» Пов’язані струнами серця, вони не уявляли забуття в розлуці, ось тільки що не ставало радості безпосереднього спілкування. «Напиши, чи побачусь я з Мішею, коли приїду в кінці іюля, - питає вона матір в листі з Софії від 19 липня 1895 року (тяжко зболена душею після смерті дядька). – Се була б для мене велика потіха».
Останні роки вони бачилися дуже рідко. А листування не обривалося. За весь 1902 рік брат і сестра побули разом всього декілька днів у Києві (з 28 вересня по 5 жовтня: того дня Леся виїхала вдруге в Сан-Ремо).
А 1903 року, за чотири місяці до смерті Михайла Косача, коли дороги їхні знову розминалися, немовби за Божим провидінням, сталася несподівана й остання зустріч.
4 червня (ст.ст.), як свідчила сестра Ольга, брат прибув у Київ, збираючись 7 червня виїхати в Безбородьків хутір на Полтавщині до своєї сім’ї. (Леся тоді ще не повернулася з Італії). Та раптом у день від’їзду сильна злива змусила його перенести від’їзд на 10 годину вечора, а о 9-ій приїхала Леся, і Михайло зостався .
Після звістки про смерть брата Леся Українка, яка тоді перебувала в Тбілісі, довгі місяці не мала сил обізватися листовно до людей, заніміла рука від горя, письменниця, за її зізнанням, була «душею хвора». Брат для неї був віддзеркаленням її власної душі, винятковим другом.
«… Ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова… Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить… І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого…»
Лесі чулися голоси рідних їй людей, тих, хто відійшов назавжди (1901 року не стало
С. Мержинського, 1903 – брата Михайла). Тепер розмовляла з ними словами своєї лірики:
Мої любі, до мене ходіть! я сама.
Поговоримо думами тихо.
Межи мною і вами нікого нема –
Не розлучить ні щастя, ні лихо,
Я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю
Ваші образи любі та милі,
Ви живі, бо я живо тепер вас люблю,
Ви для мене тепер не в могилі…
… І немає вже сліз в тій жаданій порі,
Коли ми стоїмо на розмові, -
Ви ж для мене не мертві, страшні упирі,
Ви – створіння живої любові.
(«…Мої любі, до мене ходіть!..») 14/VІІІ 1904

5. ІСТОРІЯ ВЗАЄМИН ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА АРІАДНИ ДРАГОМАНОВОЇ

Звичайно, не можна залишити поза увагою «другої рідної родини» для Лесі, родини Михайла Драгоманова . Це досить цікава сторінка у житті Лесі Українки.
Аріадна – донька Драгоманових, народилася у Швейцарії, де на той час перебувала в еміграції родина, 8 квітня 1877 року. Михайло Петрович Драгоманов, коли називав таким іменем свою молодшу доньку, мабуть, мав надію, що ця «нитка Аріадни» не дасть Роду заблукати по світу і приведе на Батьківщину. Вона - ровесниця Лесиної молодшої сестри, Ольги, найкращої подружки протягом всього життя поетеси. І тому дуже гарні товариські взаємини між Лесею і Радою склалися відразу при зустрічі. «Радочка», «Раденятко», «Радунчик» — зверталася в листах до своєї кузини Леся Українка.
Вперше сестри зустрілися 1 червня 1894 року в Софії. Лесі Українці — 23 роки. Вона молода, але вже відома письменниця, яка друкує власні твори, переклади не тільки в часописах, альманахах, а й випустила на той час свій перший збірник поезій «На крилах пісень».
Аріадні — 17 років. Рада почала своє навчання у Швейцарії, але, коли родина переїхала до Болгарії, система в освіті була порушена. Це турбувало її батьків, і деякі предмети починає викладати доньці Михайло Петрович. Леся якось у листі до дядини писала: «Ви і дядько журитесь за Радине вчення? Коли б так наші малі могли вчитись з таким учителем, як дядько, то я не знаю, чого б ще хотіла» .
Зовнішній вигляд своєї кузини описала поетеса в листі до мами: «Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку, по-руськи і по-болгарськи говорить з французьким акцентом» .
Звичайно, основна мета приїзду до Болгарії Лесі — безпосереднє спілкування з Михайлом Драгомановим, набуття від нього знань, які ні від кого, крім дядька, не могла отримати. Ці висновки можна зробити з багатьох листів, як приклад, наведемо уривки з деяких. Так, до М. Павлика Леся Українка пише: «Ви ж не забувайте, що я тут учуся, отже, більше читаю й слухаю, ніж пишу» . Звертаючись до самого Михайла Петровича, письменниця зазначає: «Я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, — і далі продовжує, — ті довгі вечори, які ми проводили з Вами в Софії, не минуть для мене даремне. Мені здається, що я мушу вернутись в Росію ліпшою, ніж виїхала з неї ...» .
За час перебування у Болгарії Леся Українка зблизилася зі всією драгоманівською родиною. Гарні, теплі стосунки у неї склалися і з Аріадною. Сестри багато спілкуються і в Софії, і під час відпочинку у Владаї, згодом разом вчать англійську мову, з допомогою Ради Леся вдосконалює свої знання з французької мови, вчить болгарську. У обох сестер великий потяг до мистецтва — музики, живопису. І поетеса, і її кузина чудово грають на фортепіано. Ще до поїздки у Болгарію Леся Українка брала приватні уроки малювання, згодом навчалася в школі М.І.Мурашка, щоправда, її художня освіта була через загострення хвороби нетривалою. Аріадна Драгоманова після від'їзду двоюрідної сестри, а саме з 1896 року, починає теж професійно вчитися живопису.
Трагічно завершується так давно омріяна подорож до Болгарії для Лесі Українки. 8 червня 1895 р. помер від розриву аорти Михайло Драгоманов. Леся залишається на якийсь час для того, щоб підтримати рідних для неї людей, впорядкувати архів свого дядька. Вся родина важко переживає цю трагедію, і тому на літо вирішили перебратися разом з Ларисою до Владая.
«... Дядина бідна ледве що може займатись сама речами, то вже ми з Радою і вкладаємо, і бігаємо по справунках. Хочемо якнайскоріше вибратись на село. Коли не маєш права вмерти, то треба мати силу для роботи, а зостаючись тут, її можна зовсім втратити, — пише Леся до мами. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що! Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Ми з Радою навіть не плачемо і не скаржимось, але я не знаю, як ліпше, чи так, як ми, чи так, як дядина й Ліда (старша донька Михайла Драгоманова)» .
1 серпня 1895 року Леся Українка виїздить з Болгарії. Ще довго вона буде згадувати своє перебування в цій країні, а, можливо, пам'ятатиме його завжди. Лідії Леся надішле листа вже з дому, де читаємо: «А я часто згадую Софію, щоночі вона мені сниться. Справді, ви мені тепер друга рідна родина, і мені в думку не іде, може, дуже надовго виїхала від вас» .
Вдруге Леся Українка зустрілася з Аріадною у Києві, коли родина Драгоманових оселилася поруч із Косачами. Це сталося у 1899 році.
Літо 1900 року, за спогадами Аріадни, було останнім, коли сестри бачилися. Майже постійні подорожі Лесі Українки на лікування, згодом одруження Ради і переїзд її до Львова унеможливлюють зустрічі сестер.
Вивчення цих матеріалів додають певних штрихів до розуміння взаємовідносин Лесі Українки з родиною Михайла Петровича Драгоманова.

ВИСНОВКИ

Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
Олена Пчілка вміла вибрати місце для своєї Родової Пасіки. Щоб усім вуликам було затишно і заможно! Щоб і квіти, і оселя, і річка Случ майже під вікнами. Бо що ж найважливіше для діточок – вдихати рідні пахощі й купатися в джерельних водах. Тому над Случем і народилася Леся Українка. Не могла вона народитися деінде. А якщо, насправді, то все вибрав не хто інший, як Сам Всевишній Господь! Тому, щоб набратися Духу, треба тут походити довше, походити, заглянути у Лесині джерела і собі в душу… Природа щедро обдарувала Лесю Українку – дала не лише поетичний хист, а й неабиякі здібності до музики і малювання. І водночас прирекла на постійні муки, страждання, які завдавала хвороба. Однак на людях письменниця ніколи не жалілася, не стогнала й не плакала, - «бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, окрім панциря міцного». Той панцир вона накладала на своє кволе тіло, а ним була міцність його духу. Дивовижною була скромність цієї великої людини, її оптимізм, уміння тішитися «окрайчиком щастя» серед страждань і болю. Перд смертю, коли ледве могла ходити, потішала себе : «Що ж, і на лежачих світить сонце».
Ось такою була наша геніальна Леся Українка – сильною, принциповою, непохитною в своїх ідеалах і водночас – ніжною, люблячою, ласкавою, чутливою до інших.
Аналізуючи епістолярну спадщину Лесі Українки, ми дізналися :
- у ставленні до себе вона була не лише самокритичною, а почасти – безжальною і, очевидно, не завжди справедливою, однак максимально вимогливою до себе, а передусім у прагненні досягти бажаних духовних орієнтирів;
- мала достатньо духу визнати власні помилки і говорила про них відверто й щиро найдорожчим людям, намагаючись уберегти їх від повторення;
- визначальними рисами власного характеру Леся вважала живучість та витривалість;
- застосовувала власний інтелект якнайповніше;
- ймовірним професійним майбутнім вважала теологію.
Леся не раз із смутком зауважувала, що вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений», а менше всього сам автор. У цих словах звучить насамперед Лесина вимогливість до себе, бо вони далекі від істини. Її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного. У них віддзеркалюється вся багатогранна палітра її взаємин із людьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лариси Петрівни Косач є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почутів і тонке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджуть неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію.
Аналіз матеріалів, які містяться у спогадах, додають певних штрихів до розуміння взаємовідносин Лесі Українки зі своїми рідними, зокрема з братом Михайлом і родиною Михайла Петровича Драгоманова. Ми бачимо, що поетеса не залишається байдужою до всіх подій, які трапляються в житті її близьких. Так, з Аріадною Драгомановою у неї тривають теплі, дружні стосунки з перших днів знайомства до останніх років життя , хоч і зустрічі їх були нечастими, і доля сестер склалася по-різному. Такі взаємовідносини обумовлені родинними зв’язками, однаковими традиціями виховання в сім’ях Косачів-Драгоманових, схожими уподобаннями, спільним колом оточення двох сестер.
Злетіли десятиліття…Добіг кінця ХХ вік. Позаду його важкі вогненні дороги, котрими судилося пройти нашому народові і стражденній Україні.
Зійшла зоря нового століття і нового тисячоліття. Якими вони стануть у нашій подальшій історичній долі, у нашому невпинному, важкому, але такому жаданому поступові вперед? І якими будемо ми – сьогодні і завтра? Щоб відповісти на ці тривожні і надскладні питання, ми й приходимо сьогодні до Лесі. Вдивляємося в її очі. Вслухаємося в її голос. І намагаємося – вкотре! – осягнути трагізм і велич її життя і діянь, філософську глибину її думок, щоб, зрештою, пізнати і зрозуміти самих себе. Лесине ж Слово, полум’яне і ніжне, горить для нас невгасимим і ясним вогнем, осяваючи наші душі, наші дні і нашу дорогу в майбутнє…

ДЖЕРЕЛА ТА ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1. Богдан С. Автопортрет «жінки з косачівського роду» за її листами // Дивослово. – 2005. – С. 64-68.

2. Гончар Олесь. Наша Леся // Співачка досвітніх вогнів. – К.,1986. – С.12.

3. Горболіс Л. Я так хочу, щоб тут завжди були Мавка і Лукаш…// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. - №3. – С. 31-36.

4. Диба А. Він був другом її ідей // Українська мова і література в школі. – 1990. - №1. – С. 78.

5. Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя й творчість // Драй-Хмара М.
Літературно-наукова спадщина…- К.: Наукова думка, 2002. – С.152.

6. Зелінська Л. Біографічний нарис: грані пізнаного й прихованого // Українська мова і література в школі. – 1991. – №2. – С. 18

7. Зеров М. Твори: У 2т. – К.,1990. – Т.2. – С. 382.

8. Її зоря повік буде ясна. Матеріали наукової конференції до 135-річчя від дня народження Лесі Українки. Новоград-Волинський: НОВОград, 2006. – С. 16, 23, 51, 78, 105.

9. Косач-Кривинюк О. З моїх споминів…// Спогади про Лесю Українку. – К.,1971. – С.52.

10. Косач-Кривинюк О. Леся Українка : Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк. – 1970.

11. Коцюбинська М. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. – К.: 2001.

12. Лариса Петрівна Косач-Квітка ( Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади Іконографія. Нью-Йорк – Київ, Українська вільна Академія наук у США. – Факт. – 2004.

13. Леся Українка : Документи і матеріали (1871-1970). – К.,1970. – С.114.

14. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.10.

15. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.11.

16. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.12.

17. Лисенко Галина. З давнини // Спогади про Лесю Українку. – К., 1971.- С.279.

18. Міщенко Л. Леся Українка: Посібник для вчителів. – К. : Радянська школа. – 1986.

19. Мороз М. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – Київ : Наукова думка. – 1992. – С. 49.

20. Пчілка Олена. З біографії // Спогади про Лесю Українку. – Київ : Дніпро. – 1971.

21. Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

22. Старицька-Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

23. Степанишин Б. З мозаїки особистості Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

24. Стешенко О. Ясній пам’яті товариша // Спогади про Лесю Українку. –
К.,1971. – С.325.

25. Теліга Олена. Партачі життя: до проблеми цивільної відваги // Дніпро. –
1991. - №3. – С.155.

26. Тихолоз Л. Дочка Прометея // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. - №19-21. – С.88.

Фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки

2009-02-14T13:31:00.005+02:00

Міністерство науки і освіти України
Мала академія наук України
Житомирське територіальне відділення
Володарськ-Волинська філія «Еврика»

Відділення: філологія та мистецтвознавство
секція: фольклористика
Базова дисципліна: українська мова та література

Фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки

Автор: Стецюк Уляна Павлівна,
учениця 10 А класу
Володарськ-Волинської
гімназії

Педагогічний керівник: Примак
Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови
та літератури, старший
учитель Володарськ-
Волинської гімназії

Володарськ-Волинський
2009

З М І С Т

Вступ
1. Збирання народних пісень Лесею Українкою.
2. Збереження «предивних пам’ятників творчості»
українського народу.
3. Хореографічна фольклористика.
4. Творче використання фольклору в драмі-феєрії.
5. Міфологічна символіка «Лісової пісні».
6. Епістолярій Лесі Українки і мовленнєвий етикет
українського народу.
Висновки.
Список джерел та використаної літератури.
Додатки.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ:
вивчити, проаналізувати й узагальнити фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки.

ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ:
спогади, листи, твори, збірники пісень письменниці.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ:
специфіка збирання і узагальнення фольклору Лесею Українкою.

ЗАВДАННЯ:
- поглиблено розглянути вже відомі факти про фольклорно-етнографічну діяльність Лесі Українки;
- проаналізувати епістолярну спадщину і мовленнєвий етикет українського народу;
- систематизувати й узагальнити результати відомих явищ;
- висвітлювати власні судження.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ:
- теоретичний (систематизація й узагальнення досліджуваної проблеми на основі осмислення першоджерел);
- проблемно-пошуковий.

ВСТУП

Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що на тій землі виростають і тими водами напуваються, мають свою неповторну красу, вдачу і долю.
Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його Слово… Шуми лісів, шелести трав, лопотіння дощів настроюють його слух; глибини блакиті, пронизуючи весняну повінь, розкрилюють зір; запах ріллі та стерні сповнює його серце теплим спогадом і добротою. Рідна земля виколисує та виховує свого Співця.
Непомітний плин поліських пісків зносить у забуття древлянські сліди нашої історії… Місячний відсвіт зеленкуватих озер, сяйливе марево над нічними лісами таємниче вабило маленьку Ларису Косач пильно вдивлятися і вслухатися, проймаючись міфологічною давниною цього краю. Далекі небосхили манили передчуттям сумовитого здивування й захоплення.
Народження Поета завжди відчувається природою : замовкають ліси і вслухаються у свою тишу, на якусь мить зависає в повітрі краплина роси, що скотилася із соснової гілки; на якусь часину довше затримується призахідне вечірнє світло, чогось чекаючи…
З кожним народженням Поета знову й знову народжується надія природи й надія народу. Мудрість народу і мудрість природи у тривожні для них часи проявилися в тому, що справді величезний талант було закладено у серце й вуста слабосилої дівчини. І от зазвучав її голос – тихий і ніжний, проникливий і мелодійний, пристрасний і пломенистий, - голос великої Лесі Українки. І край, що її народив, почув цей голос, почув і ожив, стрепенувся в новій надії, сповнився живим поетичним світлом.
Щоб діти Косачів краще знали побут і звичаї рідного народу, їх часто возили у найвіддаленіші села, де вони дізнавалися про різні свята і обряди, про тих міфічних істот, якими народна уява заселяла ліси, гаї й озера, на які так багата волинська земля.
Як згадує Ольга Косач-Кривинюк, Леся дуже рано почала цікавитися народними звичаями, піснями, зачаровувалася краєвидами древнього Звягеля. Олена Пчілка вивозила ще зовсім маленьку Лесю та Михайла літувати в село Жаборицю. Перебування там справило на дівчинку надзвичайне враження, пам’ятними лишилися не тільки краєвиди, а й люди, прості талановиті селяни, виконавці купальських та жниварських пісень, хранителі казок, повір’їв, звичаїв.
Леся, як і вся родина, поринула в поліську народну стихію. «Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяженсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків» , - згадує Ольга Косач-Кривинюк. Олена Пчілка мала досить приємний голос і часто та багато співала своїм дітям тільки народних пісень, яких знала силу із усіх частин України. Саме той материн спів чула Леся змалечку, і він, напевно, поклав великий слід на її музичному розвитку.
Леся була обдарована від природи. Крім виняткових здібностей поетичних та всіма знаного в ній таланту до вивчення мов, почувала вона вільно себе і в стихії музики (навіть один час вагалася, чи не посвятити цілком їй себе), а крім того, роками з любов’ю збирала українські народні пісні, виявивши смак і сумління етнографа…
Записи пісень Лесі – більше, ніж сторічної давності, мають велике наукове значення і є вагомим внеском в українську фольклористику, а також це цікавий матеріал для дослідження. Час показує, що «Лісова пісня», попри велику увагу до неї дослідників, має багато нез’ясованих питань. Серед них і її міфологія, хоч учені не обминали й цієї проблеми у своїх працях. Йосипу Дзендзелівському та Вікторові Кордону вдалося вийти за межі вже усталеної в українському літературознавстві традиції в тексті твору основних міфологічних образів та фіксації їхньої фольклорної основи. Досліджували це питання Віктор Давидюк, Анатолій Богород, а також професор із Канади Богдан Медвідський.
Нас також зацікавила фольклорно-етнографічна діяльність Лесі Українки, тому ми будемо поглиблено розглядати факти вивчення народних шедеврів письменницею, систематизовувати й узагальнювати результати відомих досліджень «Лісової пісні», аналізувати епістолярну спадщину і мовленнєвий етикет українського народу.
Наші дослідження актуальні, адже в період бурхливого національного відродження зростає інтерес до культури, духовних витоків народу.
Наукова новизна роботи полягає в спробі обґрунтувати мистецьку концепцію поетеси, пов’язану з фольклорно-етнографічними інтересами на основі аналізу спогадів та епістолярної спадщини Лесі Українки.
Робота має практичне значення, адже її матеріали можуть бути використані для створення цілісної картини літературного процесу нашої славетної землячки, для ґрунтовного розгляду мистецької спадщини під час вивчення творчості Лесі Українки на уроках літератури рідного краю, в позакласній роботі.

1. ЗБИРАННЯ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ

Важко уявити собі людей, які нічого не мали б спільного з народною творчістю. Пісні, казки, повір’я, звичаї є у всіх народів. Існують вони й серед українців. Видатна мисткиня слова Леся Українка також тісно пов’язана з народною культурою. Її знайомство почалося з дитячих літ. Уся багата усна народна творчість була близькою й рідною їй. Пісень знала вона безліч. Сучасники письменниці, розповідаючи про її дитинство, так і зображують її - з піснею на вустах. Двоюрідна сестра Лесі Українки в спогадах про часи перебування родини Косачів у Звягелі, розповідає про поведінку малої Лесі під час виїздів на полювання: «Леся тим часом сиділа і плела віночки з квіток та жита, співала вже трошки зі мною та мамою своєю українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні інші, як співали на Полтавщині «Виступцем тихо йду», «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги…».
Про пісні, що їх Леся почула ще в дитинстві, знаємо з її передмови до збірника «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Звягельщини на Волині» (1903 р.). Вона заявляє в цьому вступі, що «всі оці дитячі гри, співи та казки зібрані серед народу на Волині…Матеріали сі, однак, не було записано від якоїсь одної людини з народу, вони збиралися довго в пам’яті моїй; мало не всі я їх знаю, як то кажуть, «зроду», перейнявши їх ще дитиною від сільських дітей…» . Так само пізніше в Луцьку запам’ятовувала Леся Українка пісні про Кармалюка, Бондарівну. При перегляді Лесиної народної освіти не можна опустити листа до матері, в якому поетеса пише, що дитячі спомини були для неї поштовхом до її шедевру «Лісова пісня», який ми будемо аналізувати у нашому дослідженні.
Чимало письменників записувало фольклор тих міст чи сіл, де їм доводилося бувати чи жити. Леся протягом усього життя записувала народні пісні, танці, думи, ігри та казки. Крім того, деякі зразки українського фольклору вона вводила у свої твори: «Така її доля» , «Весняні співи» - ліричні та побутові пісні ; «Лелія» - веснянка . Навіть серед незавершених творів письменниці («Помилка», «З людської намови») є куплети українських народних пісень.
Фольклорні перлини Леся використовувала і в політичних статтях. Скажімо, у статті «Безпардонний» патріотизм» знаходимо народну приказку «На чиєму возі їдеш, того й пісню співай».
За свідченням К. Квітки, «…народні пісні Леся Українка переймала найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості. Деякі з них Леся знала від своєї матері. Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які знаходила в народі. Частина мелодій була списана мною з голосу Лесі 1899 і 1900 року в Гадячому і в Києві, а частина – 1907 і 1908 року в Балаклаві і Ялті. Деякі тексти записала Леся і брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян, але більшу часть Леся держала в пам’яті ввесь свій вік і продиктувала мені в кінці мая і на початку червня 1913 року в Кутаїсі».
Письменниця була добре обізнана з музичним письмом, тому її записи народних пісень надзвичайно цінні для сучасних дослідників фольклору та музикознавців. Вона, на відміну від інших збирачів фольклору, добре усвідомила, «що записати пісню без мотиву – значить зробити тільки половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є стародавня яка пісня» .
У листі до І.Франка від 11 жовтня 1893 року Леся Українка зауважила: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива» .
Музичну частину фольклорних зразків письменниця цінувала більше, ніж словесний матеріал. Тому до кожного нотного запису дописувала лише один куплет.
У листі до М. Драгоманова від 21 грудня 1891 року Леся писала: «…За чотири місяці маю півтораста обрядових пісень, їх же, - я знаю добре, - ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструменту. А вже збірників без голосів я тепер не признаю» .
Водночас поетеса оцінювала пісні з позицій професійних: «Я таки не можу дивитись на народну поезію «літературним» поглядом…» . Особливо велику увагу вона приділяла кобзарським думам, козацьким та історичним пісням. Про це ми дізнаємося з її листів до О.Косач, М.Драгоманова, М.Аркаса, Ф.Колесси, Етнографічної комісії Наукового товариства ім.Шевченка (червень 1908 – листопад 1913 рр.).
Записуючи тексти пісень, Леся Українка, певно, відчувала недоліки творчості митців. Бо ж , наприклад, чим можна пояснити той факт, що до семи колядок, записаних письменницею, подано лише по одному куплету . По одному куплету народних пісень (а пісень аж дванадцять) письменниця використала у творі «Така її доля» та у спомині «Весняні співи», де вона описала весняні молодіжні «колодки» на Харківщині.
Про те, що за свого життя поетеса зібрала набагато більше фольклорного матеріалу, довідуємося з тієї приписки, яку зробила її сестра Ольга Косач-Кривинюк у зошиті записів текстів народних пісень 12 березня 1941 р.: «Уривок з одного з двох великих зошитів із записами народних пісень, що зробила Леся Українка і віддала на перегляд М.В.Лисенкові, і вони в нього десь загубилися та й не були повернені Лесі» .
В інших зошитах з піснями є загублені аркуші… У зошиті з колодяженськими піснями не збереглося 9 веснянок і 3 тексти до танків.
Записувалися фольклорні матеріали в різних селах Волині за різних обставин і від різних людей. Про свою працю Леся Українка пише так: «Записувала я голоси пісень від селянок якомога вірніше, не стараючись підводити їх під яку-небудь ритмічно-музичну теорію, а бажаючи тільки удати мотив у нотах так, як я чула його в співі» .
Рукописний зошит із записами народних пісень, зроблених Лесею Українкою та її сестрою Ольгою, зберігається у Волинському краєзнавчому музеї з 1941 року, з того передвоєнного часу, коли він разом з іншими автографами Лесі Українки та сімейними фото був переданий Луцькому музеєві з Чернігівського музею М. Коцюбинського. Але зберігся лише один зошит, а другого, без палітурки, віднайти й досі не вдалося. Фольклорні записи Леся Українка, її брат Михайло та сестра Ольга вели у 90-ті роки XIX століття.
За свідченням Климента Квітки, (передмова до збірки: Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка. – Київ, 1917) «деякі тексти записала Леся і її брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян».
Підтвердженням того, що саме тоді велися записи народних пісень, знаходимо в листуванні Лесі Українки. Так, у листі до М.Драгоманова 6 (18) грудня 1890 року з міста Луцька вона пише: « … чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати , але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, з літератури про сю річ зовсім не знаю. Записую сама без теорії, та не знаю, чи буде з того пуття» .
Згадує Ольга: «1890 року справляли колодяженці «Купала» зараз за нашим садом, бо там того року була паренина. Лесі було тяжко ходити на двох милицях, але пам’ятаю, що вона пішла подивитися на «Купала» та послухати купальських пісень. Вона якраз тоді їх записувала» .
Робота над збором матеріалів та їх обробкою тривала і в наступні роки. Перебуваючи в Євпаторії на лікуванні, Леся диктує братові Михайлу кілька волинських балад з тим, щоб послати їх дядькові, Михайлу Петровичу Драгоманову (лист до М.П.Драгоманова з Євпаторії 16 (28) липня 1891 р.) . Восени цього ж року вона пише до М.І.Павлика із села Колодяжного, куди повернулася після лікування в Криму: «…Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі» (13 жовтня 1891 року). Фольклорні записи і були тим «живим ділом», про яке пише поетеса. А «милі люди» - то насамперед люба родина, і ще, напевно, «знайома дівчина», «дівчина Варка»(дод.17), Варвара Йосипівна Дмитрук (1872-1964рр.), селянка з Колодяжного, про яку Леся згадує в листі до М.П.Драгоманова (с.Колодяжне, 21 грудня (4 січня) 1892 року) : «…Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми, я ж не в стані ходити по селі, отже, мусила чекати, аж моя знайома дівчина поспитається старих людей та сама навчиться. Від сії дівчини я сливе всі тутешні пісні списую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням. Я взагалі маю щастя до етнографії – не тільки не стрічаю собі або неохоти, а навпаки, сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же – я знаю добре – ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію з голосу писати, без помочі інструмента» . Далі Леся пише дядькові про те, що вона посилає йому три пісні з нотами, серед яких перша – «Ой у полі корчомка», яку вона теж записала в с.Колодяжному від дівчини Варки. В рукописному зошиті ця пісня записана Лесею Українкою на с.63.
Під час Лесиної відсутності збір і записування народних пісень вела молодша сестра Ольга, Олеся, як тоді її називала старша сестра. На той час Олесі було 13-14 років (Ольга Петрівна Косач-Кривинюк народилась 26 травня 1877 року), пісні вона записувала, ймовірно, за дорученням Лесі.
У листах Лесі Українки періоду 1890-1893 рр. зустрічаються слова і примовки, що перегукуються з народними піснями: «Моя годинойко!» (лист до М.І.Павлика 1(13) жовтня 1891 року) ; «…коли ви мене отак сварите, то «крається серденько на четверо моє», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка!» (лист до М.П.Драгоманова 10(22) грудня 1892 року) .
З листа Лесі Українки до І.Я.Франка (с.Колодяжне, 11(23) жовня 1893 р.) дізнаємося, що вона мала намір передати фольклорні записи М.В.Лисенкові: «…при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б попросити в Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати».
Усе своє життя Леся Українка пам’ятала слова і мелодії народних пісень, записаних нею самою, братом Михайлом і сестрою Ольгою, і продиктувала їх Клименту Квітці в кінці травня і на початку червня 1913 року, незадовго до смерті, в Кутаїсі.
Записи пісень, зроблені Ольгою, сестрою і другом поетеси, на с.33-57 і 66-67 їхнього спільного рукописного зошита. Частина текстів, записаних Ольгою, надрукована в розділі «Записи пісень з голосу Лесі Українки» (9 том 12-томного видання), частина – в Примітках до 9 тому, але вказана в них пагінація не відповідає оригіналові. Тексти пісень, як зазначає Ольга Кривинюк у рукописному зошиті, записані в «селі Колодяжному, од Варки». За автографом Ольги Косач-Кривинюк з рукописного зошита тексти весільних пісень були надруковані вперше .

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ «ПРЕДИВНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ
ТВОРЧОСТІ» УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Записувати народні думи, ще до того в XX столітті, рідко доводилося навіть професійним фольклористам. Леся Українка переймалася, що зникає цей типово український жанр. Така думка більшості дослідників її спадщини. Проте О.Дей у двох випадках натякає на світле майбутнє цього жанру з погляду Лесі Українки. У статті «Фольклористичні погляди Лесі Українки» він пише: «Як бачимо, Леся Українка, що дала власні кошти для записування дум на Полтавщині, розглядала їх не як спадщину минулого, а як живе народне мистецтво, що заслуговує на збереження й популяризацію». Проте такі думки не підтверджуються в листах ані Лесі Українки, ані Климента Квітки. Наприклад, у листі Лесі Українки «До відділу Наукового Товариства імені Шевченка у Львові» від 21 вересня 1908 року знаходимо такі рядки: «Просьба поспішити з виданням уже зібраних і збиранням дальших матеріалів кобзарських оправдовується тим, що вже крайня пора надолужити хоч тепер ту марну страту часу, якою прогрішилося українське громадянство в справі зберігання тих предивних, єдиних на цілий світ пам’ятників творчості нашого народу. Досить згадати, що від найкращого з відомих науці кобзарів – Вересая – записано на ноти тільки частину його репертуару» . Вона провадить далі: «…я думаю, шан.Товариство згодиться, що кобзарські мелодії дум скоріше гинуть, ніж строфові пісні, що кожен рік, кожен день навіть може завдати невіджаловану страту, коли який старий кобзар сховає з собою в могилу нікому не передані співи». Не різняться переконання Лесі Українки в дорученнях, які написав до Колесси Квітка в листі від 25.VІ. 1908 року : «Особа, що дає субсидію на екскурсію, строго обмежує мету сеї субсидії записуванням історичних кобзарських дум і старинних пісень… Субсидіатор просив би уложити іменно історичних кобзарських дум і пісень і щоб записування всяких інших мелодій не одбирало часу і коштів від екскурсії з згаданою стислою метою» .
«Мій субсидіатор, - пише Квітка, - стискуючи мету екскурсії, виходить з того, що псальми, особливо лірницькі і козачки ще довго житимуть в народі і їх ще довго можна буде списувати, а історичні думи гинуть з кожним роком…» . Колесса, коментуючи цього листа Квітки, також не знаходить в ньому зі слів Лесі Українки якоїсь згадки про перспективність традиційного кобзарського мистецтва. «Ці листи, - пише Колесса, - показують: 1) яку надзвичайно велику увагу придавала Леся Українка – бо вона була тим не названим субсидіатором – фонографічним записам кобзарських рецитацій, розуміючи добре їх значення для дослідів над думами; 2) нашу письменницю дуже турбувала думка, що мелодії дум могли б залишитись не записаними своєчасно та могли б назавжди пропасти для наукового досліду, і тому вона так настоювала на негайне їх списання і видання, хоч би дешевою літографією, і журилася, як би то навіть власним коштом видати фонографічні записи мелодій дум». Погляди Лесі Українки на методологію збирання українських дум також вказують на її переживання щодо цього зникаючого жанру. Вона домагається в одному з листів до Ф.Колесси, щоб він надрукував «не зразки з мелодії дум (фрагменти), а таки цілі мелодії від початку до кінця поруч зі словами… Се таки має і науковий інтерес, бо мелодія дум так тісно сплетена з текстом, що тільки слідкуючи за нею крок по кроку, можна як слід простудіювати ритміку і структуру самого вірша думи; але головне се має практичне значення: тільки тоді зможе кожен співець відновити в живому виконанні дум по Ваших записах, коли сі думи будуть записані цілі – інакше, при нестрофовій структурі думи, рідко хто зможе догадатись, як саме приєднати записаний кусень мелодії до дальших, відмінно збудованих віршів». Принцип точного відтворення окремих взірців народної творчості трохи розходиться із загально прийнятим принципом варіантності фольклору живучих жанрів. Очевидно, коли маємо справу з відламками або записами вимираючого жанру, принцип точного відтворення закономірний. Сприйняття Лесею Українкою фольклору як поняття залишків народної культури стосується не тільки епічних форм української народної пісенності. Саме таких пісень, «яких трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми» , таких пісень вона попросила Варвари Дмитрук поспитатися у старших людей, самій навчитися, а відтак послужити поетесі інформаторкою.
Леся Українка бралася за будь-яку роботу, нерідко невдячну і непомітну на перший погляд, щоб тільки бути корисною своєму народові, щоб прислужитися рідній культурі. У Криму вона разом зі своїм чоловіком організувала експедицію по запису українських народних дум під керуванням львівського музикознавця Філарета Колесси. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто). Навіть матері вона не признавалась, що задля системного запису українських дум довелося витратити чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу. Влітку експедиція під керівництвом Філарета Колесси відбула на Полтавщину, де за допомогою фонографа були записані кобзарі Кравченко, Деревченко та інші. Чимало зусиль приклала Леся Українка з метою публікації результатів експедиції, зумівши запалити своїм палким бажанням врятувати думи небайдужих людей. "Очевидячки, - писала вона в листі до Миколи Аркаса з Ялти, - дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?» Проте роль Лесі Українки у цій унікальній експедиції була не тільки організаторською. Невдовзі вона дізналась, що у Севастополі, у свого сина, живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко. І поетеса виписує через пошту фонограф (перший пристрій для записування звуку) і воскові валики, тобто перші аудіокасети. Сама ж Леся Українка після триденної роботи з Гнатом Гончаренком записала 19 таких валиків з репертуаром кобзаря. Втішена результатами роботи, поетеса пише у листі до Ф. Колесси: "Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу... кобзар Гончаренко - незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком винагородженою за клопіт тими кількома днями, пробутими в його товаристві". Згодом зібраний матеріал Леся Українка надсилає до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, що на той час вже видавало у Львові свої "Записки", одне з цих видань знайшло місце в експозиції. У супровідному листі вона просить берегти валики, як зіницю ока. Коли у світ вийшла перша серія праці "Мелодії українських народних дум" під редакцією Ф. Колесси, Леся Українка її привітала словами: "Тепер уже справді можна сказати:"Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!" Цікаво, що на одному з ялтинських валиків зберігся випадково записаний голос Лесі Українки. Цей запис розшифрували до 100-річчя з дня народження поетеси і на сьогодні він складає унікальну цінність.

3. ХОРЕОГРАФІЧНА ФОЛЬКЛОРИСТИКА

Уже пізніше, впорядковуючи свої фольклорні збірники, Лариса Петрівна почала дописувати додаткові куплети до народних пісень. У листі до І. Франка з Тифліса від 28 листопада
1904 р. письменниця писала: «І ще маю одно прохання до Вас. Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народних для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п.Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиве, окремі куплети). Але, якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то, може, будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2-3) куплетів на кожну мелодію. Ваші пісні починаються так:
1) «Ой на горі льон поламався,
А до мене дяк женихався»;
2) «Ой чи не ти то гребелькою йшла,
Ой чи не ти то хусточку знайшла»;
3) «На воді човен вихитується»;
4) «Ой на горі біла глина, ой, ой, ой»;
5) «Сабадашка».
Франко відгукнувся на це прохання Лесі, але видати письменниці тоді цей збірник не вдалося…
Записувала вона пісні до танців. Але жодного докладного опису народного танцю в її спадщині немає. В листі до М.Драгоманова Леся повідомляє: «Танцювальних пісень в нашій стороні дуже багато, певне, не менше, ніж в Галичині коломийок…». У творах письменниці близько 150 народних пісень і приспівок до танців та 6 народних назв танців: козачок, садабашка, гречка, валець, полька, попадя.
У своєму рукописі Леся Українка подала назви тільки до трьох танцювальних пісень («Сабадашка», «Гречка», «Полька»). Окремий збірник «танцюристичних» пісень містить 54 текстові зразки і 35 танцювальних мелодій. Деякі танцювальні пісні мають спільну мелодію. Серед них знаходимо і відомі нині танці «Мартин» і «Яків».
Із танцями волинян поетеса була знайома з дитинства, але в її художніх творах дуже мало відомостей про них. Єдиним твором, де описано народні танці простого люду, є оповідання з життя волинського Полісся «Приязнь»: «Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хатку, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи:
Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,
Запрягаймо, їдьмо,
За границю по пшеницю,
А поки ще видно!»
В іншому місці зустрічаємо назву польського народного танцю краков’як. Із цього ж твору дізнаємося про деякі особливості проведення народних гулянь. Деколи сам пан наймав челяді музики, хоча самі танцювали під іншу музику:
« - Та тож пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що… Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть – буде гинча музика, а тепер пан позволив на току челяді танцювати.
На панськім оборі зібралося чимало людей, а коло самого току був правдивий тиск. … Улянка … пішла в куток межи хлівом і стайнею, де малеча танцювала, дрібно кружляючи… На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали «крутяха» пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і тройко – хлопець з двома дівчатами, - хлопець посередині, а дівчата кожна обіч нього , - він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а хлопець здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом.., а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали над людьми…
Поки люди йшли «козака», поки поважно, по троє против одного, водили «чумака», Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в «вальці» та й знов відстала. Але раптом музики врізали «гречки»; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшись за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубочою шапкою, то з дівочою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці… Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні поли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня…»
З погляду хореографічної фольклористики цей опис несе чимало наукових відомостей, тим більше, що Леся Українка подає танці не тільки, як письменниця, а як знавець народних танців і колишня виконавиця. Із цього уривка твору дізнаємося, що, крім танцю валець (вальс) і гречка, існували й інші назви народних танців, які не увійшли до фольклорного збірника письменниці: краков’як («заспівала краков’яка»), крутяк
(« витинали крутяка»), козак («йшли козака»), чумак («водили чумака»).
Отже, дізнаємося, що за один вечір виконувався добрий десяток народних танців, які супроводжувала одна музика – скрипка й решето. Молодь танцювала на току, а малеча – між хлівом і стайнею, отож бачимо своєрідну народну «школу» танцю, яка забезпечувала безперервність танцювальної звичаєвості.
Крім того, з’ясовуємо, що танець «Крутяк» могли танцювати дві дівчини і хлопець з дівчиною, побравшись попід руки, і втрьох (хлопець з двома дівчатами). По троє навпроти водили також і чумака.
Цікава і танцювальна культура виконавців. Найбільш охочі до танцю входять парами чи трійками в коло, а інші люди утворюють загальне коло, просуваючись у ньому важкими притупуваннями.
У драмі-феєрії «Лісова пісня» Лариса Косач описує особливості танцю, який виконують міфічні особи: Русалка і «Той, що греблі рве». Ці танці відрізняються від народних танців людей своєю стихійністю, в’юнкістю та обертальністю. Але народ вважав, що представники світу покійників продовжують бавитися танцями і після переходу у світ предків: вихор у степу – танець русалок польових і степових, вир у водоймищах – танець русалок водяних, гуляння вітру в горах і лісах – танці мавок та гірських русалок.
Із 70 прозових творів лише 10 містять скупі відомості з пісенно-танцювального фольклору українців. Жодного разу Леся Українка не подає повного зразка народного танцю.
Отже, в усіх художніх творах письменниці та її фольклорних записах згадується більше десяти назв народних танців: козак, козачок, чумак, гречка, сабадашка, валець, полька, попадя, краков’як, крутяк, танець на столі, танці русалок і мавок.

4. Т В О Р Ч Е В И К О Р И С Т А Н Н Я Ф О Л Ь К Л О Р У
В Д Р А М І – Ф Е Є Р І Ї

Найяскравіше обдарованість Лесі розкривається в силі й буянні її фантазії, нестримному леті уяви, яка давала змогу поетесі озирати найдальші кряжі світової історії, входити в душі людей, що жили навіть тисячі років тому, пройматися їхніми пристрастями, ніби своїми власними. Фантазія, ця сестра поезії, вже з дитячих літ зваблювала Лесю в таємничий світ народних легенд і казок, в зачакловані хащі волинських лісів та в нічну тишу повитих місячним маревом озер, де багата уява вигледжувала русалок та перелесників, мавок та потерчат, весь отой химерний Олімп народної міфології, що його потім з такою красою відтворить поетеса у своїй «Лісовій пісні».
Драму-феєрію вважають вершиною творчості Лесі Українки, її гімном рідній землі та рідному народу. І дійсно, у цей твір поетеса вклала стільки любові, стільки захоплення талантом українців, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не тільки вітчизняної, а й світової літератури.
«Лісова пісня» виникла не на порожньому місці: поетеса добре знала міфологію та демонологію свого народу, сама була носієм фольклору. Ще з дитинства Леся співала пісні, чула історії про дивовижних істот, що живуть далеко в лісі і можуть як зашкодити, так і допомогти людині. Ці казки-легенди так захопили уяву маленької дівчинки, що, гостюючи в дядька Лева на Волині, вона втекла вночі до лісу, бо дуже хотіла побачити те диво — дівчину-мавку. Пізніше ці спогади про віковічні волинські ліси, дитячі переживання та почуття, а також всі колись почуті перекази та легенди перетворилися у твір, що став справжнім шедевром української літератури.
Кожний знавець спадщини Лесі Українки пам’ятає її драму-феєрію як приклад стилізованого фольклору. З таким вибором погоджуються також учені-літературознавці. Наприклад, у статті до 110-річчя від дня народження Лесі Українки «Поетична творчість Лесі Українки і фольклор» В.Ф. Погребенник пише, що «цьому творові дослідники приділили чи не найбільшу увагу – вивчали фольклорну основу образів «Лісової пісні» (П.Пономарьов), аналізували її ідейно-художні прикмети (І.Денисюк, Л.Міщенко, П.Волинський), проводили типологічні зіставлення між драмою-феєрією і «Тінями забутих предків» М.Коцюбинського (М.Грицюта). Вони зазначали, що у «Лісовій пісні» вчувається відгомін казок, повір’їв, ліричних і обрядових пісень, замовлянь. «Дійсно, - пише Погребенник, - драма-феєрія – твір поліфонічний, він є аналогією селянського естетичного світу – світу пісенного фольклору, поезії і календарних свят. «Лісова пісня» відтворює високу поезію українського фольклорного шару про ліс і його дивосвіт, антропоморфне сприйняття його міфологічних жителів народом . Леся Українка творчо інтерпретувала в «Лісовій пісні» усні народні розповіді про міфологічні персонажі, різновиди усного прозового оповідання, в яких збереглися елементи язичницьких вірувань. Новаторство Лесі Українки у «Лісовій пісні» полягає в тому, що вона, виходячи із сконденсованого вираження у фольклорі ідей добра, краси, підняла їх на таку висоту, а міфологічні образи українського фольклору - до такого узагальнення, що драма-феєрія стала взірцем творчого використання фольклору».
При перегляді Лесиної народної освіти не можна опустити листа до матері, в якому поетеса пише, що дитячі спомини були для неї поштовхом до її шедевру «Лісова пісня». У листі розповідає: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того нічого не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зачарував мене цей образ на весь вік» .
У «Лісову пісню» Леся Українка вклала «цвіт душі» і влила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня поліського замріяного, задумливого лісу, зворушлива, глибока, мудра.
«Лісова пісня» вражає красою мрії, самоцвітами думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії, твір, який варто назвати Лесиним словом – дивоцвіт.
На якому грунті виростають такі дивоцвіти?
«Дитячі любі роки» Лесі Українки, роки, «коли так душа бажала надзвичайного, дивного», пройшли в поліських лісах. Образи рідної природи, казки дитинства, мелодії почутих тоді пісень запам’яталися на все життя.
Про перебування Лесі Українки в Жабориці ( нині Баранівський район Житомирської області) свідчить сестра письменниці Ольга: «Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості село Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися тим українським народним духом…
Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там» .
Через Жаборицю протікає річка Случ. Ще й тепер у деяких селах над Случчю можна почути оповідання про русалок, які «водяться» в цій річці, про лісовиків у лісах. Случ протікає і в Новограді-Волинському (раніше Звягель), і будинок, в якому народилася Леся, стоїть майже на березі цієї ріки. Вже супротивний берег вкритий лісом. Недаром з такою теплотою згадує Леся Українка:
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Незважаючи на те, що у Звягелі Леся жила тільки до семи років, і Косачі переїхали в Луцьк в листопаді 1878, почуті на Звягельщині пісні та казки не забулися ніколи.
Лукаш в «Лісовій пісні» грає на сопілці мелодію веснянки з Миропілля на Звягельщині «А вже весна, а вже красна», а також мелодію на слова пісні з-під Любара на слова: «Перейди, місяцю, перейди, місяцю, та й на нашу улицю».
Отож, ми дослідили, що перші струмочки «Лісової пісні» беруть початок в лісах Звягельщини. Але основне джерело цього твору б’є в лісах та озерах Ковельщини.

5. МІФОЛОГІЧНА СИМВОЛІКА «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

«Лісова пісня» поєднує в собі народну демонологію, космогонію, казкові образи, тобто такі міфологічні пласти, які в усній фольклорній традиції вважаються несумісними. Між собою вони ніколи не взаємодіють. Не можуть поєднуватися навіть Мавка і вовкулака, бо в силу своєї генетичної діахронії вони мали б увійти до різних зразків, оскільки один із них тотемістичного походження, інший – анімістичний. Будь-який фольклорний твір міфологічного змісту розповідає про стосунки людини з якимось одним міфологічним персонажем, а в «Лісовій пісні» їх більше сорока. Леся Українка не пішла найлегшим шляхом: взявши за основу якусь окрему легенду чи міф, написати твір про історичне минуле чи казку, де діють міфологічні персонажі. Вона поєднала міфологію, казкові образи, демонологію і створила цілком оригінальний твір, у якому діють такі персоніфіковані надприродні сили та казкові персонажі, поєднання яких не зустрічаємо в жодному народному творі. Так, наприклад, лісовики, водяники найчастіше зустрічаються в казках, а русалки, мавки, перелесники та потерчата — це вже щось у галузі демонології. Талановита письменниця не в усьому пішла за народним трактуванням тих чи інших міфічних істот. її Русалка, Потерчата, Злидні, Доля близькі до фольклорних, особливо в їх ставленні до людей. Русалка, наприклад, хоче затягти Лукаша в озеро, нашкодити дядькові Леву, в цьому їй допомагають потерчата.
А от Перелесник дещо відрізняється від образу, створеного народом. Так, він запальний, можливо, легковажний, проте відомий своєму лісовому братству, турбується про долю Мавки і рятує її від ганьби. Зовсім відмітною від народної є трактовка образу Мавки — це не підступна лісова істота, що заводить людей далеко до лісу, щоб вони вже ніколи не змогли повернутися додому. Лесина Мавка — це втілення всього найпрекраснішого, життєдайного, що є в природі. Вона не намагається нашкодити людям, а, навпаки, всіляко їм допомагає, захищає від бешкетів русалки чи підступних потерчат. Мавка хоче врятувати й душу людини, те, що поєднує її з природою, і те, що наші сучасники так стрімко втрачають. Ліна Костенко назвала «Лісову пісню» першим екологічним зойком, першим попередженням «Не рубай!» і, звичайно, вона мала рацію. Вже сто років тому Леся Українка відчула, яка страшна загроза чекає на нас, якщо переважить матеріальне і ми почнемо продавати справжні скарби, свою душу, своє минуле. Це не тільки слово на захист рідної природи, а й заклик повернутися до коріння, не загубити своє «я» у світі матеріальних спокус.
Здавалося б, Леся Українка написала казку, феєрію, бо й справді тут відбувається багато дивовижних речей, а казкових, міфічних персонажів діє набагато більше, ніж людей. Проте, які глибокі ідеї вклала письменниця в уста своїх героїв, вона змогла показати, що необтяжений матеріальними турботами світ природи зберігає свою чистоту, наївність і недоторканність. І, можливо, більшість лісових жителів і справді мали рацію, з підозрою ставлячись до людей, бо, як показує сучасний досвід, ми дійсно багато шкоди завдали природі та навколишньому середовищу. Леся Українка однією з перших побачила цю загрозу і своїм незабутнім твором попередила про це всі майбутні покоління.
Предковічна краса волинських лісів таїла в собі безліч таємниць і казок. Десь тут мали мешкати ті загадкові істоти, про яких наслухалася маленька Леся від старших людей. Їм належить критися від людського ока. Але дарма: настане ніч — і дівчинка піде крадькома до лісу, щоб побачити вимріяну лісову красуню — Мавку. Цей спогад дитинства з часом втілився у неповторну драму-феєрію «Лісова пісня».
Усі казкові персонажі, яких поселила поетеса у своєму зачарованому лісі, мають корені в українській міфології. Зберігши народне уявлення про них, Леся Українка кожну фантастичну дійову особу змалювала яскраво індивідуальною. Навіть її вбрання якнайкраще пасує до умов, у яких вона живе, її характеру, ролі у творі.
В озері владарює Водяник зі своєю донькою Русалкою Водяною. Водяник є уособленням рис деспотичного хазяїна. Багнюка, у якій він звик жити, впливає і на його спосіб мислення. Він би тягнув усе до своїх володінь та ще й дочку примусив би сидіти під водою.
Образ русалки в народній міфології дуже давній. Але у п'єсі Лесі Українки він не відповідає традиційним уявленням про нехрещену чи утоплену дівчину, тобто Русалка у творі не дитя людей, а породження потаємних природних сил. Підступність, яку криє в собі трясовина, властива і Русалці Водяній. У цьому вона схожа на фольклорний образ русалки: «На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!»
Ще підступніший і непередбачуваніший, ніж Русалка, «Той, що греблі рве». Як каже навіть Водяник, «зрадлива і лукава в нього вдача». Він не передбачуваний і нічим не дорожить. Руйнівник за вдачею, він справді — наче повінь. Але разом з тим його невгамовність, сила, шаленість не можуть не подобатись.
Озеро служить прихистком ще для Потерчат і чортика Куця. Його образ повністю запозичений із народної міфології разом зі всіма особливостями (нічні катання на цапові й таке інше). Потерчата— це русалки з народних балад, тобто втоплені нехрещені байстрята. Потерчата теж завдають людям «лиха, бо заманюють вогниками у трясовину. Їхні образи — а це у драмі бліді дітки в біленьких сорочечках — мимоволі викликають жаль. Вони не вибирали свою долю. На асоціативній основі створені образи Потерчат (це загублені діти). Найперше – чому їх двійко? У фольклорі добре відомі мотиви, за якими мати віддавала назовсім одну свою малесеньку дитину іншій годувальниці, у якої померло немовля, через нестачу для обох близнят материнського молока. Розлучати близнят вважалося гріхом. За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому постійно перебувають на межі двох світів: цього і того. Такими межами вважаються «лихі» місця: цвинтарі, перехрестя доріг, урвища, болота . Тож не випадково у «Лісовій пісні» потерчата блукають з каганцями по болоті. А звідки й навіщо ті каганці? Виявляється, небіжчикам, щоб вони могли минути царство пітьми й потрапити в міфічний Вирай, у руки вставляли свічку. Але потерчата – то не звичайні, а «заставні» небіжчики. Тому вогники, якими світять блукаючі душі, не жовтого, а синього кольору.
Єдиним порятунком від потерчат, що чіпляються за кожного перехожого, в народній міфології вважалися щенята-ярчуки – найперший щенячий виводок. Їх не бере ніяка нечиста сила. Тому кожен поліщук, якому доводилося бувати в дорозі, намагався розжитися саме на такого пса.
У лісі владарює Лісовик. Схожий образ також можна відшукати серед народних уявлень про сили природи. Він мудрий і благородний, шанує волю. На галявині серед пишних трав— Русалка Польова, добрий дух польової краси. А ще буває тут залітний гість Перелесник. Він нагадує вогонь, що спалює довірливі дівочі серця. Його червоні шати, вогняні кучері мимоволі викликають таку асоціацію.
У народних повір'ях образ перелесника не менш відомий, ніж, наприклад, русалок. Навіть приказка є: «Дістати перелесника», тобто втратити через пристрасть розум. Перелесник-спокусник у казці Лесі Українки не такий невибагливий серцеїд, як у фольклорі. Щось пов'язує його з Мавкою. Мабуть, тому він спопеляє її саме тоді, коли їй загрожує людський глум, щоб не дати людям позбиткуватися над нею.
Мавка, донька Лісовика, — це вже не зовсім лісовий дух. Любов до Лукаша дала їй так багато відкриттів, так багато щастя, так багато мук. І таким чином ввела Мавку у світ людей. Сила цього образу — в непереможній, шляхетній, безсмертній любові. Тому невмирущою є духовна краса і велич Мавки. Значне підтекстове навантаження несе в собі цей образ. Зупинимося лише на одній його деталі. Мавка перетворюється на вербу. Чому саме на неї? А верба, як і тоя, терлич та й інші зілля, які святяться в церкві, мають певні захисні функції. Тому зрозуміло, з фольклорного боку, чому Мавка стає вербою в момент найвищого вияву агресивності до неї Килини. Цим вона очищається від напасті. Дерево, утворене в такий чудодійний спосіб, здатне промовляти людським голосом. Тут це голос сопілки. У цілому ж здатністю промовляти до людей наділені у фольклорі тільки священні дерева, в які, за переконанням наших предків, могла втілюватися людська душа.
Образ вовкулаки – один з найпоширеніших у поліській міфології. Досі побутує багато повір’їв про те, що повинна робити людина, зустрівшись з вовком віч-на-віч. Постать Лукаша-вовкулаки – це образ, сповнений внутрішнього протиборства людини з собою. Але ключ до розуміння знаходиться в народній міфології.
За народними повір’ями, чаклуни пускали людей вовками під час весілля. Мотив весілля залишається в драмі поза увагою читача. Саме вночі на Поліссі відбувається перехід молодої в хату молодого, а вовче виття – то і є голос Лукаша-вовкулаки – напівлюдини й напіввовка. А перетворює його не злий чаклун, а лісовик – один з найпривабливіших образів української міфології. З допомогою чарів йому ще можна повернути людський вигляд, але він усе одно залишиться вовкулаком, хоч і з людським обличчям. Набутою навік властивістю людини-вовкулаки, яка вирізняє її з-поміж інших, стає ясновидність: вона бачить усе, що відбувається довкола, і знає все наперед. У цих умовах навіть маленькі життєві радощі втрачають свій сенс.
Не менш трагічним уявлялося й перебування у вовчій шкурі. Рятуючи власне життя від людей, вовк, у якого совість людською залишається, змушений тікати в ліс. Там його заїдають вовки, бо чують у ньому людину. Тому в лісі змушений переховуватись і від людей, і від вовків . Хоч Лукаш позбувається чарів, але додому він повертається перед першим снігом, як і годиться вовкулаці. Ніби наступає прозріння, мудрість Лукаша після його перетворення. Але присипаний снігом, він не подає надії на духовне відродження.
У той час, коли Мавка гине, щоб знову відродитися, Лукаш живе, щоб швидше вмерти. До нього приходить доля. За народними повір’ями, вона опікає людину впродовж усього її життя, але на очі показується лише тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.
У п'єсі багато фольклорних образів, що символізують різноманітні людські нещастя: Пропасниця-Трясовиця, Злидні, Вовкулака. Проти них є замовляння, за допомогою яких можна себе порятувати. Але є у творі два образи, від яких себе не замовиш: Доля і Марище.
Леся Українка використала у своїй драмі такі образи, які уособлюють як сили природи, так і людські біди. Це повноправні герої твору, вони такі ж реальні, як і Лукаш, дядько Лев та інші люди. Поетесу разом з іншими класиками нашої літератури, такими, як І. Котляревський, Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, І. Франко, що також звертались до української міфології, називають «пильними етнографами» . Леся Українка, зримо показавши світ фольклорних образів, довела, що із силами, які вони уособлюють, треба рахуватися, шанобливо ставитися до місця їх панування.
Докладний аналіз міфології «Лісової пісні» наводить на думку, що Леся Українка знала досконало не лише волинський та поліський варіанти, а й гуцульський (Мавка) та центральноукраїнський (Доля). Письменниця відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес. Леся Українка добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у створенні міфологічних постатей. Твір Лесі Українки – глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас – це один з найпоетичніших творів української літератури. Міфічні істоти відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі.

6. ЕПІСТОЛЯРІЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ І МОВЛЕННЄВИЙ
ЕТИКЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Самобутність кожного народу, поряд з іншими характерними рисами, виявляється передусім в особливостях національної мови, а отже, і в специфіці мовленнєвого етикету, який виражає сукупність найрізноманітніших чинників (соціальних, історичних, культурологічних) і є виразником моральності нації, її духовного всесвіту.
Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє насамперед орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших слов’янських і неслов’янських народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. В цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль поетеси в збереженні душі рідного народу – його мови, в розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видасться унікальною, дивовижно врятованою схованкою, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця . Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.
У звертаннях переважають слова, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, пане, пані, друже; у прощаннях – бувайте, прощайте, будьте здорові, добраніч, уклін, кланяюся; у вибаченнях – вибачайте, прости, не гнівайся, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за… Особливо різноманітний ряд формул прохання: будь ласкава, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, попрошу, прошу Вашої ласки, вчини мені ласку… В окремих листах трапляються поодинокі вирази, не типові для українців (бабушка, папа, до свіданія). Це зумовлено, мабуть, тим, що українською мовою в сім’ї Косачів із дітьми спілкувалася тільки мати, яка «з гідною подиву впертістю перекладала» для них «підручники на українську мову і сама вчила їх, у той час, коли всі найбільші патріоти користувалися російською мовою…» . Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.
Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю, та ще й від приятелів» . Хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть листи на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес» . З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам» , бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіціальне…» .
Але незважаючи на всі згадані «недоліки» листів, мабуть, жоден інший жанр не може так глибоко й повно передати внутрішній світ людини, відтворити її психологію. Адже коли Лесі було важко, вона іноді писала листи, які потім нікому не відправляла. В листі до М.П.Косача від 21 березня 1899 року пише: «Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, - се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає з повітря, як чад» . А тому прочитання листів - то завжди своєрідне доторкання до струн серця, відкриття найсокровеннішого. Мабуть, зовсім не випадково найпрекрасніші ( і найтрагічніші !) Лесині сторінки – перлина світової поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» - написані як відгук на листування її щирого, так рано втраченого друга С.К.Мержинського і його коханої формою нагадують своєрідну молитву чи лист-елегію, що і дає можливість розкритися найпотаємнішому, дає змогу словом виповісти те, що давно невідворотно було «на дні її серця».
У листах – Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, «дні праці і ночі мрій» . Там – її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність… Увесь непростий світ її взаємин з рідними людьми. Зрозуміло, що впродовж тривалого часу листування ставали іншими стосунки Лесі з адресатами, не завжди однаковим був її внутрішній стан…
У листах до друзів, до людей «одного племені» вона надавала перевагу звертанню «товаришу»: «Шановний і дорогий мій товаришу!», «Товаришу милий», «Товаришко люба», «Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству…».
Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акорду подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта є немало в її листах.
Особливою теплотою й ніжністю сповнені звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй «не тільки по крові, але й по духу» . Нагадаємо деякі з них: «Милая Лілієнька!»; «Моя Лілія, моя білая, моя любая!»; «Лілея моя!»; «Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий!»… Для найдорожчих її серцю людей Леся шукала й добирала в мові такі звертання, які передавали б неповторність кожної особистості, а водночас її особливе ставлення до них. Якщо ж таких слів вона не знаходила, то творила їх сама.
Вирізняються також формули, орієнтовані на усне мовлення українців (мабуть, не раз чуті Лесею від «люду волинського») та народнопісенні традиції, а саме : «ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця», « … бувайте здорові, дужі та веселі»; «Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде для Вас клопотливо…»; «Вибачайте ласкаво!»; «Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!» тощо.
Особливо часто до складу таких виразів входить здрібніло-пестлива лексика, відчувається вплив фольклору: «Тепер я одважусь просити Вас хорошенько…»; «… цілую щиренько»; «Бувай здоровенька»; «Будь здорова, золотесенька»…
Не є таємницею і той факт, що сучасному поколінню українців маловідомі частовживані Лесею такі етикетні вирази, як «Сердечно здоровлю»; «Поклін всій родині»; «Не беріть за зле, що я мовчала»; «Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів»…
Ці вирази, які визначають специфіку національного етикету, не входили до активного словника українців (панове громадо, побратими, товариство, добродію, добродійко). Циркуляри начебто їх не забороняли, бо вживалися в історичній прозі як архаїзми. Але слова були в повсякденному вжитку української інтелігенції, яка в часи «нового Вавилону» неабиякими зусиллями берегла їх для прийдешнього. Їх «присутність» у Лесиних листах зумовлена, мабуть, не тільки тонким чуттям і глибинним знанням рідного слова, а ще й тим, що їх «вічно мандрівна родина» однаково цінувала й любила говірки «найріднішого рідного краю Волині» і зеленої Буковини, милої серцю Полтавщини і загадкової Галичини. Через те, як відзначав Олесь Гончар, «Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок…», які «постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком» . Не меншою мірою ці слова стосуються Лесиного епістолярію.
Таким чином, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу, тим самим збагатила його скарбницю і розширила лексичні можливості. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів.

В И С Н О В К И

Наукових праць з фольклористики письменниця не залишила, хоча жила й записувала фольклорний матеріал ще в той час, коли люди співали за будь-якої нагоди і в будь-якому віці. Нині важко пояснити, чому Леся Українка не займалася серйозними дослідженнями…
Майже все своє життя Леся Українка пізнавала, записувала та сприяла виданню українських народних пісень, дум, пісень до танцю. Їх долею вона турбувалася чи не до тої ж міри, як власною літературною творчістю. Про це можуть свідчити її слова в листі від 3 листопада 1909 року до
М.В. Кривинюка, в якому вона пише: «…боїмось, щоб наші «народні скарби» де-небудь не затратились в шарварку вибирання, а се буде шкода, бо там є більш півтисячі мелодій, і їх, може, не всіх вдалось би відновити, якби згинули». Незважаючи на те, що Леся Українка відома головним чином із літературної творчості, не будемо забувати про її велику фольклористично-етнографічну працю. Климент Квітка згадував: «За складанням свого збірника застала її остання смертельна стадія її хвороби. Вона диктувала сі тексти ще кілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем». Отож її життєва праця, почавши з народної пісні.., скінчилася народною піснею» .
В усіх художніх творах письменниці та її фольклорних записах згадується більше десяти назв народних танців: козак, козачок, чумак, гречка, сабадашка, валець, полька, попадя, краков’як, крутяк, танець на столі, танці русалок і мавок.
Волинь любила Леся Українка палко, писала в листах, що в неї навіть вдача волинська і «лісова душа». Волинсько-поліський фольклор знала Леся Українка глибоко, записувала такі пісні, яких до неї ніхто не записував.
Поетка видобула свою Мавку з тих глибин душі, де індивідуальне зливається з народним. Ми знаємо, що цей образ народної міфології зачарував Лесю Українку навік, що з самих дитячих років вона «тую мавку в умі держала», коли в місячну ніч бігала самотою в ліс і там ждала, «щоб їй привиділась мавка». Образ Мавки зродився з «духу музики», з народної пісні, з народних волинських мелодій, і є він сама пісня, сама душа народу, що розкривається в пісні. Образ ріс в Лесиній душі, вбирав у себе романтичні ідеї доби, насичувався народними елементами. На Волині й зараз покажуть нам урочище Нечимне, що стало нібито місцем дії «Лісової пісні», покажуть і галявину, де стояла хата дядька Лева, - у його родичів зупинялась свого часу поетка. Леся називала Волинь прекрасною колискою своїх страждань. Справді, чудовий цей край з його лісами, зеленими тунелями доріг, хмелем, що в’ється аж до неба, з синявою чистих лісових озер, що і вночі світяться м’яким сріблястим світлом. Ось у цьому краю, де величезне озеро Свитязь розповноводилось серед лісів вільно і дико, молода Леся жила з народом, вивчаючи його багатства, збираючи народні пісні, думи.
Проаналізувавши епістолярну спадщину, ми відзначимо: Леся не раз із смутком зауважувала, що вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений», а менше всього сам автор. У цих словах звучить насамперед Лесина вимогливість до себе, бо вони далекі від істини. Її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного. У них віддзеркалюються вся багатогранна палітра її взаємин із людьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лариси Петрівни Косач є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почуттів і тонке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджуть неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію.
Подані у нашому дослідженні біографічні факти вказують на сильний вплив народної творчості на психіку молодої Лесі Українки. Вона не тільки вивчала народну поезію, а й використовувала її у своїй літературній творчості. Поетка не копіювала фольклорні матеріали, а плавила їх у своєму творчому горнилі, надавала філософської глибини, підносила до вершин світового мистецтва. Ми можемо зазначити, що її внесок в українську фольклористику значний. Лариса Петрівна розуміла, що народні пісні володіють чудовою здатністю полонити людські серця, підносити настрій, окрилювати бажання, надихати у праці, овіювати, тамувати душевні болі. У народній пісні можна почути рідний серцю голос Батьківщини, вловити відлуння своїх найінтимніших почуттів і затаєних думок, золотий промінь надії, слово мудрої поради і тихої ласки. Тому ми любимо свою пісенність, пишаємось нею перед світом, як і наша славетна землячка Леся Українка.

ДЖЕРЕЛА ТА СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гончар Олесь. Наша Леся // Співачка досвітніх вогнів. – К., 1986. – С.12.
2. Колесса Філарет, Леся Українка і український музичний фольклор // Спогади про Лесю Українку. – К.,1963. – С. 337-338.
3. Народні мелодії з голосу Лесі Українки : Записав і упорядкував Климент Квітка. –
К., 1917. – С.2.
4. Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу. – К., 1971. – С.419-420.
5. Народна творчість та етнографія. – 1971. - №1. – С.68.
6. Народна творчість та етнографія. – 1981. - №1. – С.58.
7. Ольга Косач-Кривинюк. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970. – С.128.
8. Спогади про Лесю Українку. – К.,1963. – С.337.
9. Спогади про Лесю Українку. – К., 1971. – С.36, 37, 97.
10. Теліга Олена. Партачі життя : (до проблеми цивільної відваги) // Дніпро. – 1991. - №3. – С.155.
11. Українка Леся. Твори: У 10 т. – К.,1965. – Т.10. – С.252-253, 255-256, 279, 324.
12. Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.7. – С.9-11, 18-20, 37.
13. Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т. 9. – С.29, 222, 378.
14. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.10. –
С. 404.
15. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.11. – С. 33, 98, 293.
16. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.12. –
С. 137, 281, 456.
17. Українка Леся. Публікації, статті, дослідження. – К.,1954. – С.206.

Тести до кіноповісті "Україна в огні"

2009-02-14T13:22:00.001+02:00

Тести до кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні»

І варіант
1.Де відбувалися події?
2.Як звати дітей Запорожця?
3.Ким був Роман?
4.Ким був Савка?
5.Де стояла Олеся, проводжаючи воїна?
6.Що наштовхувало Олесю на надзвичайний вчинок?
7.Чому відмовлявся Василь?
Кому належать ці слова?
8. «Така вже моя гра. Не вони уб'ють, уб'ють німці»
9. «Цю землю можна їсти! На! Їж!
10. «Я вже не можу людям в очі дивитися. Вони нас ненавидять.»
11. «А що мені Батьківщина?»
12. «Я жінка фашистського ката.»

ІІ варіант
1.Прізвище головного героя.
2.Хто залишився живий?
3.Ким був Іван?
4.Ким був Григорій?
5.Якою вважали Олесю легковажні хлопці?
6.Звідки родом Василь Кравчина?
7.Кого вибрали старостою?
Кому належать ці слова?
8. «Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь …»
9. «Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбещу!»
10. «Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю»
11. «Як у мене б'ється серце…»
12. «Я вірила. Пам'ятаєш? Часом ні. А ти?

Сторінками "Щоденника" О.Довженка

2009-02-14T13:19:00.001+02:00

Мета. Ознайомити учнів із документом епохи, який
засвідчує потворну природу тоталітаризму;
розвивати вміння аналізувати текст;
виховувати любов до рідного народу.

Обладнання. Портрет письменника, його твори,
учнівська стіннівка «Невідомі сторінки біографії
Олександра Довженка».

Тип уроку. Урок вивчення нового матеріалу.

Форми роботи. Захист дослідницьких проектів, репродук-
тивна бесіда, інтелектуальна розминка, бесіда
(«снігова куля»)

Епіграф
Пишу, розлучений з народом моїм,
з матір’ю, з усім, з батьковою могилою,
з усім-усім, що любив у світі над усе,
чому служив, чому радувався.
О. Довженко

Перебіг уроку

Установчо-мотиваційний етап

1. Організаційно-вступна частина.

Олександр Довженко з перших днів війни стає своєрідним літописцем тих героїчно-трагічних подій – фіксує побачене й пережите. «Щоденники майстра! От де істинний Довженко, - скаже через півстоліття Микола Вінграновський. – Тепер можна спокійно про це говорити. Недавно вони видані. Мало хто знав, що під час війни Довженко вів щоденник, якому довіряв найзаповітніші свої думки. Він змушений був вести таке подвійне життя…»
Усю війну Олександр Петрович носив із собою смертоносну міну уповільненої дії – гостро викривальний сталінсько-сусловську систему «Щоденник». «Не дай Боже, щоб хто-небудь доніс про це, - продовжує Вінграновський, - ми вже тоді не мали б Довженка». Криваві кати перетворили б митця в табірний порох.

2. Повідомлення теми, мети та завдань уроку.

Учні методом прогнозування визначають мету уроку та
його завдання.

Операційно-пізнавальний етап

3. Актуалізація опорних знань учнів.

Репродуктивна бесіда («вільний мікрофон»)

Творчо-дослідницький етап

4. Застосування учнями знань, умінь, навичок.

Захист дослідницьких індивідуальних проектів
(випереджувальне завдання)

15.03.1942 р.

«Як же страждає народ! Як виміряти ту трагедію, котру пережила Україна… Дійсність стала багато страшніша за всяку, навіть позбавлену смаку уяву. І її так і треба показати. Душа людська міряється повною мірою. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу».

26. 11. 1943 р.

«Сьогодні узнав тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну…Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» - це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, вона нікому не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».

31.01.1945 р.

«31 січня 1944р. мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття й окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене…Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

05.11. 1945 р.

«Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі».

02.11.1952 р.

«Я хочу жити на Вкраїні, щоб не було зі мною. Хай навіть вже скоротять недовгі вже літа мої. Я хочу жити на Вкраїні. Нехай зневага і зло людське круг мене, хай кличуть мене ворогом народу безсоромні і жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба. Я – України син, України».

Узагальнювальний дослідницький коментар

Системно-узагальнювальний етап

5. Закріплення знань, умінь і навичок.

Інтелектуальна розминка
(триступеневе інтерв’ю)

І У чому особливість Довженкових записів воєнних років?
ІІ Чому боялися правди вожді?
ІІІ Де черпав сили Довженко, насмілившись
протистояти бездуховній сталінській системі ?

6. Підсумок уроку
Бесіда («снігова куля»)
- Яке враження справив на вас «Щоденник» О.Довженка?
- У чому специфіка записів кіномитця?
-Чим зацікавила вас творчо-пошукова роботи при підготовці до уроку?
- Яким постає перед нами автор?

Слово вчителя.

Насмілившись протистояти антигуманній, жорстокій і бездуховній сталінській системі,
О.П. Довженко черпав сили у свого народу, припадав до його знівеченої, окраденої, але вічно живої і чистої душі. Він не став на коліна і не просив прощення, коли відчув невдоволення і приховану, а тому й особливо страшну погрозу Сталіна. Майстер просив не у «вождя», а в долі – ясного розуму, аби «зробити щось добре для свого народу».

7. Взаємооцінювання знань учнями.

"Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм"(біографія Довженка)

2009-02-14T13:15:00.005+02:00

Допомогти учням осягнути трагічний життєвий та
творчий шлях письменника, його життєві принципи
через спогади, листи, біографічні твори;
удосконалювати навички роботи з різними джерела-
ми інформації;
вміння аналізувати факти, вчинки, міркування,
принципи митця;
давати оцінку життєвим та творчим явищам;
формувати навички дослідницько-пошукової роботи;
розвивати логічне мислення, усне зв’язне мовлення
учнів;
сприяти вихованню патріотичних почуттів учнів.

ТИП УРОКУ. Вивчення особи письменника.
Дослідницький проект

ЕПІГРАФ УРОКУ:
Я народився і жив для добра і любові
О. Довженко

ПЛАН УРОКУ

1. Вступне слово вчителя. Мотивація навчальної діяльності.

Олександр Петрович Довженко… Кому невідоме це славне ім’я сьогодні, але чи знаєте ви, що в цій постаті поєдналися не тільки визначний письменник і талановитий кінорежисер, але разом з тим і мудрий далекоглядний політик, великий патріот свого народу і син свого часу.
Кажуть, що життя подібне до книги, у якій доля пише світлі й темні сторінки. Отож перегорнемо деякі сторінки життя О. П. Довженка.

2. Об’єднання учнів у групи, розподіл завдань-досліджень.

І група «Дослідники»
«Свято босоногого дитинства» - дізнаються про дитячі роки митця.

ІІ група «Журналісти» - готуються до уявного інтерв’ю з письменником.

ІІІ група «Філософи» - аналізують умови формування світогляду.

ІV група « Літератори» - досліджують епістолярну спадщину .

V група «Художники-критики» - вивчають портрет письменника.

Захищаючи проект дослідження життєвого і творчого шляху О.П.Довженка, учні будуть:

- знати цікаві відомості про життя митця;
- уміти аналізувати, зіставляти і узагальнювати;
- цінувати творчість письменника;
- мати уяву про внесок Довженка у світову та українську духовну скарбницю.

Завдання для групи «Дослідники»

- Яким вам уявляється Олександр Петрович у дитинстві? Чому саме таким?
- Що свідчить про те, що він був людиною з тонкою душею?
- Які якості, риси характеру проявлялися у Довженка ще з дитинства?
- Доведіть, що майбутній митець мав багату творчу уяву?
- Поміркуйте, яку професію може мати людина, яка має тонку і полум’яну дущу?

Завдання для груп «Журналісти» і «Філософи»

Запитання для уявного інтерв’ю з письменником:

- Які риси переважають у вашому характері?
- Вчителювання не задовольнило ваш нестримний характер? Чи, можливо, душа прагнула до більшої активності?
- Скажіть, будь ласка, якби доля вирішила, що ви маєте бути архітектором, будівничим, чи Ви б «сперечалися» з нею?
- Чи є у Вас ідеї щодо реконструкції наших українських міст? Які?
- Чи правда той факт, що Вас було виключено з партії за втрату документів? Так чому ж ви повернулися до партії? Що спонукало до цього кроку?
- Вас не лякало те, що партія, бажаючи приховати багато фактів, які не повинні були знати люди, не дозволила б друкувати Ваші розробки?
- Як поставилося керівництво до написання Вами повісті «Україна в огні»?
- Чому Ви писали «реальні» твори? Вас не лякало, що не всі їх сприймуть?-
- Ви зреалізували себе як кінорежисер повністю чи запас енергії не скінчився?

Завдання для групи «Літератори»:

- прочитати листи до Варвари Довженко;
- прокоментувати їх;
- дослідити історію кохання Варвари та Олександра.

Завдання для групи «Художники-критики»

- Які ваші перші враження, коли ви побачили портрет О.П.Довженка?
- Чи співпадають риси характеру митця з рисами обличчя? Обґрунтуйте свою думку.
- Про що говорять очі Довженка?
- Чи могла така полум’яна особистість пасивно спостерігати за подіями, що відбуваються навколо?
- Ким би міг бути Довженко, якби не обрав кіномистецтво?

3. Робота в групах. Дослідження учнів.

4. Звіти груп. Підсумок.

- У яких сферах проявив себе письменник?
- Яким було його мистецьке кредо і життєве?
- Чому Шарль Форд, французький режисер, назвав Довженка «метеором, що промчав на обрії нашого безрадісного сторіччя»?
- Поясніть епіграф уроку.
- У чому драма Довженка-митця і Довженка-людини?

ВИСНОВКИ

У кіномистецтві Довженко зробив найбільше, кіномитцем він був, так би мовити природженим… Все життя поєднував у собі і художника, і письменника, і мислителя, і громадського діяча.
Олександр Петрович безперечно був непересічною особистістю. Усе життя поклав на олтар служіння українському народові, Україні та величному божеству – кіномистецтву. У його діях зустрічалися суперечливі факти, але картати за ті чи інші вчинки ми не маємо права. Перш за все потрібно знати особисті мотиви. що спонукали до цього кроку. Ми маємо пам’ятати про величезний внесок письменника в світову та українську духовну скарбницю. Його душа є криницею, з якої питимуть цілющу воду не тільки слов’яни… Довженку було важко у житті. Але він ніколи не відступав перед труднощами. Горів сам і запалював інших. Виростає нове покоління, виховане на вічному вогні полум’яної душі. У нього є добрий учитель і мудрий порадник – Олександр Петрович Довженко.

5. Оцінка своїх дій учнями.

- Чого ви навчилися разом з однокласниками?
- Якби вам довелося починати новий проект, що ви зробили б інакше?
- Яких умінь і навичок ви набули, працюючи над проектом?
- У чому полягають переваги роботи в команді?
- Що ви зробили добре?
- Як ви можете вдосконалити свої навички й уміння для вирішення проблем?

Осмислення загальнолюдських цінностей у кіноповісті О.Довженка "Україна в огні"

2009-02-14T13:12:00.005+02:00

МЕТА. Виробляти в учнів уміння аналізувати літературні образи,
визначати морально-етичні проблеми, проводити філософ-
сяке дослідження; розвивати творчу уяву й аналітичне
мислення; виховувати національну гідність, повагу до
до людини, шану до Батьківщини.

ВИПЕРЕДЖАЛЬНІ ЗАВДАННЯ.

Підготувати повідомлення «Філософське осмислення
поняття душі в повісті О.Довженка «Україна в огні».

ОБЛАДНАННЯ. Портрет О.П.Довженка, виставка його книжок і
малярських робіт.

ЕПІГРАФ. Є найсвятіше слово на землі.
Одне. Високе. Світле: Україна.
Синонім – мати. рідна і єдина.
Є найсвятіше слово на землі.
Д. Кононенко

ПРОБЛЕМНЕ ПИТАННЯ. У чому суть загальнолюдських
цінностей?

ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРУ.

1. Проблема національної самовідданості людини і народу.
2. Морально-етичні проблеми.
3. Філософська проблема.

ТРИ АСПЕКТИ ДУХОВНОГО ВИМІРУ.

1. Національний.
2. Морально-етичний.
3. Філософський.

Три групи презентують свої проекти.

НАЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ ДУХОВНОГО ВИМІРУ

НАШІ ЗАВДАННЯ:

- дослідити, як у творчості Довженка воєнного періоду постає ця проблема;
- проаналізувати щоденникові записи цього ж періоду;
- порівняти образи Лавріна Запорожця і Григорія Заброди;
- узагальнити полеміку Христі Хутірної з прокурором Лиманчуком;
- проаналізувати життєві шляхи Христі та Олесі.

ВИСНОВКИ:

- надзвичайно велике значення має героїчне минуле українського народу;
- Довженка турбують болісні роздуми про силу національної свідомості, згубність національного нігілізму;
- Лаврін Запорожець і Григорій Заброда – люди однієї національності, одного народу, однієї землі, але доля розвела їх по різні сторони барикад;
- важку дорогу приниження і поневірянь пройшли Олеся і Христя; одна прощає, інша – мстить.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДУХОВНОГО ВИМІРУ

- доброта;
- повага до людини;
- уміння прощати;
- здатність на щирі почуття.

ХРИСТЯ І ОЛЕСЯ

- Як би ти хотіла, щоб склалась твоя молодість?
- Що нестерпніше – фізичний біль чи душевний? Чому?
- Чому ти обрала шлях помсти, а не прощення, як Олеся?
- Як ти зважилася на такий нечуваний крок?

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДУХОВНОГО ВИМІРУ

РОЛЬОВА ГРА

Ернст фон Крауз

- На що ви розраховували, коли прийшли на українську землю, в Тополівку?
- Які сильні і слабкі сторони українців?
- Що вас налякало в цій країні?

Заброда

- Чому ви не стали на захист Батьківщини?
- Що спонукало служити фашистам?
- За що ви так ненавидите Запорожця?
- Чому ви стали таким?

ДИСКУСІЯ

- Хіба ненависть допоможе подолати біль і вирішити життєві проблеми?
- Запорожець радить Христі «впитися помстою». Хіба від того справді стане легше? А як учить нас християнська мораль?
- Запорожець убиває Заброду. Це теж порушення заповіді. Хіба можна людину позбавляти життя?

ВИСНОВКИ

О.П. Довженко вірить, що хай і дорогою ціною, але біда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини, народу, його минулого і прийдешнього. Письменник не втрачає віри в людину, в її високі поривання душі, в перемогу народу. Сила, вічність і безсмертя народу складає невмируща воля до життя, вірність народу і народним цінностям, носіями яких є герої твору.

ПОРАДИ УЧНЯМ

Бійтеся вакууму душі – байдужих людей, самі не будьте такими.
Любіть життя, цінуйте кожну хвилину, бо втрата часу найдорожча.
Цінуйте те, що подарувала нам природа. Пам’ятайте, що
«найбільша мудрість – слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі».
Учіться жити, а не плазувати.
Прощайте і не чекайте за це похвали, плекайте доброту у своїй душі, її красу.
Будьте оптимістами, ідіть до своєї мети, дбаючи про гармонію душі і світу.

СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

Суть загальнолюдських цінностей полягає в поєднанні трьох аспектів духовного виміру: національного, морально-етичного і філософського. Усе життя ми вчимося бути людиною. Стати лікарем, юристом, інженером можна за 5 років, але при цьому так і не набути доброти, людяності й справедливості. Тож дбаймо про чистоту своєї душі, про гармонію, бо від цього залежить стан душі цілого народу, - до таких висновків спонукають нас долі Довженкових героїв. Життя сповнене важких випробувань, і треба знайти в собі сили, щоб і в найскрутнішу мить залишитися гідним високого звання Людини. Живіть так, аби не тільки «в передчутті божественної миті» душа сповнювалася Світлом. Хай повниться вона світлом усе життя.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

Написати твір-мініатюру «Бути людиною у світі жорстокості – чи легко це?»

Незабутні "чари дитинства" (дитячі роки О. Довженка)

2009-02-14T13:09:00.006+02:00

Мета. Розкрити глибину відображення у «Зачарованій
Десні» історичної долі українського народу, духов-
них джерел митця, краси рідної природи. Через
народознавчий аспект донести до учнів багатство
культури української нації, її традиції.
Розвивати творчі здібності учнів.
Сприяти формуванню національної свідомості,
плеканню українського національного ідеалу.
Виховувати активну самостійну особистість.

Тип уроку. Урок аналізу прозового твору з використанням
інтерактивних прийомів.

Обладнання. Портрет О.П.Довженка, виставка його творів,
ілюстрації, малюнки.

Епіграф. «…Життя прекрасне, …само по собі
воно є найбільшим і найвеличнішим
з усіх благ…»
О. Довженко
План уроку

1. Цілепокладання.
Прийом «Велике коло»
«Обговорюємо разом, що для нас цікаво»

2. Планування.
Прийом «Мозковий штурм»
«В основі успіху будь-якої справи лежить чітке бачення цієї справи – план».

3. Організація.
Прийоми «Розв’язання проблем»
«Зіграй роль»
«Займи особисту позицію»
«Спосіб застосування знань представити у вигляді схеми»
«Обмін інформацією – шлях до її глибокого усвідомлення»
«Постійний пошук – шлях до знань»

4. Реалізація цілей.
Прийом «Мікрофон»
«Спостерігай і роби висновок»
«Висловлену думку пошир»
«Кожен несе відповідальність за інших»

5. Аналіз, рефлексія.
Прийом «Дискусія»
«Із частин складаємо цілісний об’єкт»
«Сумнів – двигун історії»
«Оціни свої знання і перевір об’єктивність оцінки»
«Підсумок уроку – результат колективного мислення»

МАТЕРІАЛИ ДО УРОКУ

Проблеми твору

- У чому духовне джерело справжнього таланту?
- Які основні фактори формування людської особистості?
- Яка роль праці в людському житті?

Проблемні запитання

І блок:

- Що пише автор про характер вірувань простих людей?
- Що вказує на мудрість і спостережливість письменника?
- Хто прищепив митцю любов до праці і повагу до трудівника?
- Як він зображує своїх батьків, односельців?
- Яку роль, на думку автора, відіграє у вихованні дитини оточення і родина?
- Що взяв письменник зі свого дитинства в далеку мандрівку життя?
- Чи тільки красою природи захоплюється письменник?

ІІ блок:

- Що вказує на те, що пізнавати світ малий Сашко почав з природи і самого життя?
- Хто з дитинства прищепив йому любов до праці і краси?
- Чому ще навчила Сашка його родина?
- Що дозволило автору змалювати чудовий світ природи?
- Як поступово міняється світ у сприйманні хлопчика?
- Як порушується проблема виховання працею?

ВПРАВА З КЛЮЧЕМ

Записати в колонку риси характеру, притаманні
О. Довженку. Якщо зробити це правильно, то по другій
від початку букві прочитаєте основну рису його вдачі.

П Р А Ц Е Л Ю Б Н И Й

Д О П И Т Л И В И Й

К М І Т Л И В И Й

Ф А Н Т А З Е Р

З Н А В Е Ц Ь

С Т Р А Т Е Г

В И Н А Х І Д Н И К

А К Т И В І С Т

ВИСНОВКИ

- «Зачарована Десна» - це лірична кіноповість автобіографічного змісту.
- Творчий задум: пригадати, які дитячі враження спонукали в майбутньому до літературної творчості, усвідомити «свою природу на ранній досвітній зорі, коло самих її первісних джерел» (О.Довженко)
- Тема: спогади про дитинство, відтворення картин дитячого світосприймання. Зображення картин життя над деснянського села та його мешканців.
- Будова тексту: відсутність чіткого сюжету, твір складається з новел-спогадів. Багато авторських відступів, оповідь ведеться від першої особи.
- Головна думка: утвердження життєвого оптимізму, «гімн людині», поетизація праці. Яскраво виражений національний колорит оповіді.
- Узагальнений образ-символ дитинства: «Зачарована Десна». Співвідношення автобіографічного і вигаданого.
- Художні засоби: використання гумору і сатири, прийомів контрасту у змалюванні картин життя, багатство тропів і стилістичних фігур.
- Образ минулого: літопис народного життя. змалювання соціальних бід.
- Багатоплановість оповіді: пригоди Сашка, авторські роздуми, картини життя хліборобів, національні звичаї і наївні вірування селян у творі.

Тестова перевірка знань за темою "Творчість О. Довженка"

2009-02-14T13:06:00.001+02:00

І рівень

1. Які з фільмів О.Довженка були першими:
а) «Іван»
б) «Земля»
в) «Ягідка кохання»
г) «Вася-реформатор»
2. Тема класової боротьби на селі в період колективізації відображена в кінофільмі:
а) «Аероград»
б) «Сумка дипкур’єра»
в) «Земля»
3. Довженко назвав «політичним фільмом»:
а) «Сумку дипкур’єра»
б) «Арсенал»
в) «Щорс»
4. Твори Довженка періоду Великої Вітчизняної війни :
а) «Ніч перед боєм»
б) «Мічурін»
в) «Мати»
г) «Незабутнє»
5. Який твір Довженка М. Рильський назвав «задушевною ліричною сповіддю, по вінця напоєна любов’ю до рідного краю. до України…»
а) «Україна в огні»
б) «Зачарована Десна»
в) «Повість полум’яних літ»
6.»Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки…», - говорить:
а)Лаврін Запорожець;
б)Ернст фон Крауз;
в)Василь Кравчина.

7.Про кого сказано: «Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушного своєю рішучістю і брутальною винахідливістю …»:
а)Людвіга фон Крауза;
б)Івана Гаркавого;
в)Павла Хуторного?
8.»А думаю я, що погані ваші діла, раз ви вже боїтесь таких, як я. Діло ваше програне», - так сказав, звертаючись до ворогів:
а)Лаврін Запорожець;
б)Мина Товченик;
в)Демид Запорожець.
9.Який твір Довженка є автобіографічним:
а) «Хата»;
б) «Сон»;
в) «Зачарована Десна»?

ІІ рівень

Розкрити питання:

1.У чому полягає самобутність Олександра Довженка як кіномитця.
2.Жанрова різноманітність творчості Олександра Довженка періоду Великої Вітчизняної війни.
3.Історія написання кіноповісті «Україна в огні».

ІІІ рівень

Написати твір на одну із запропонованих тем:

 Проблема вірності і зради в кіноповісті Олександра Довженка «Україні в огні»
 Фатальний морально-психологічний вплив війни на людину (за кіноповістю Олександра Довженка «Україна в огні»).
 Возвеличення людини як особистості в кіноповісті «Зачарована Десна».

Герої Довженкових творів. Літературна вікторина

2009-02-14T12:59:00.001+02:00

. «Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна»
2. «Я любив, як насіння пахне. І мати мене народила в насінні – в жнива під копою»
3. «Тут, батюшко, не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати б слід…»
4. «Я вільний. Я і мій народ. Я зневажаю всі твої вчинки, фашисте»
5. «Я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою…»
6. «Поступово їх замело снігом, і так їх не знайшов ніхто аж до весни»
7. «Україно моя! Благослови синів своїх, прийми нашу кров, наші рани і подяку, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою долю…»
8. «Риси суворої мужності наклала війна на його молоде обличчя. Це був зрілий солдат-офіцер, звершитель перемоги»
9. «Їй можна було по три дні не давати їсти»
10. «Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла»
11. «Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі»
12. «Щасливий я, що народився на твоєму березі…що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі на перекинутому небі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах»