Кожному мила своя сторона

                       КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

                                                   Красивих є на світі безліч місць:

                                                   Столичні парки, сквери і озерця.

                                                  А я люблю мій Володарськ-Волинськ.

                                                  Лише йому моє належить серце.

                                                                             Василь Іщук

   Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках,  ставках і озерах, - це мій рідний край.

   «Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі  прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»   

   Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.

   Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?

   Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.

   Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища. Таким чином, 6 вересня 2011 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 466 років.

   Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.

   Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохова(  Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.

   Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.

      Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав в 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.

   Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно  відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.

   Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, я можу констатувати, що сучасна назва селища не відповідає  тій, якою повинна бути. А святкуватиме воно  у вересні 2012 року  467 річницю від дня свого народження.

   У селищі знаходяться святі  для кожного жителя краю місця, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс  на честь воїнів-визволителів, Алея в честь воїнів-інтернаціоналістів,  братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову,  меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району.   Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми,  багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.          

   Однак ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий  Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова форте­ця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами про­ти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.

    Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що кру­тим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річ­ка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружи­ною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.

    У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя пере­моги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. У центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому пол­ководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.

    Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі пар­ку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна коза­цька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю цер­кви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.

    По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний непо­вторний комплекс, архі­тектурно-парковий ан­самбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.

   У роки Першої світо­вої війни палац було пе­реобладнано під військо­вий госпіталь для поране­них. Теплої липневої ночі 1919 року під час запек­лих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Куту­зова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців райо­ну. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйну­вання всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ні­хто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і го­ловешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який по­ріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце за­росло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточ­ка.

   Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на ін­ших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінюва­лись різними новинами.  Малих із собою до церкви брали не стільки для молит­ви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводи­ти себе на людях.

У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та сели­ща. У ньому завжди було багатолюдно.

       Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активіс­ти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церк­ва, залишився голий пісковий пагорб,  на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символіч­ну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).

    Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не всти­гли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фаши­сти. У липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.

     Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку  молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.

    У 1959 році в центрі парку від жителів району встанов­лено пам'ятник- погруддя Кутузову, який був зруйнований уже в наш час. На його місці  у 2006 році  було встановлено інше.

    Останнім часом на могутній хвилі загального розпочатого відродження національної історії та культури я плекаю надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так за­нехаяли. Православна релігійна громада збудувала  нову  церкву  на місці колись знищеної, а католицька гро­мада -  костьол.  Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.  

   У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежина, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.

  

                     САХНЕНКО ОЛЕКСАНДР, УЧЕНЬ 9-Б КЛАСУ

                        ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

ВИКЛАДАЧ – КОНСУЛЬТАНТ                Т. К. ПРИМАК

трагедія родини Косачів

            Т Р А Г Е Д І Я   Р О Д И Н И    К О С А Ч І В

   Не зважаючи на плин часу, творчість Лесі Українки – славної дочки українського народу, письменниці зі світовим ім’ям – і сьогодні викликає великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль, немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів, піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.  Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного кореня. Всі члени сім’ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінська репресивна машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію фізично і духовно.

         Леся Українка росла і виховувалася у великій родині – мала трьох сестер і двох братів. Кожен з них був особистістю непересічною, яскраво обдарованою. На жаль, доля цієї заслуженої перед Україною родини лишилася поза увагою дослідників і біографів поетеси. На декого з них було накладене довголітнє табу, припечене тавро емігранта-зразника. А час минав… Відходили з життя Лесині кревні, а з ними обривалися назавжди ті нитки, які зв’язували нас з живою пам’яттю про неї… У 1903 році у 34-річному віці несподівана смерть забрала з життя старшого брата поетеси Михайла Обачного – письменника, фізика, перспективного науковця, приват-доцента кафедри фізики і метеорології Харківського університету ( йому належить відкриття в галузі рентгенології).  У 1909 році упокоївся від серцевої недуги на 68-му році життя батько Лесі  - Петро Антонович Косач, юрист за освітою, меценат української культури за покликанням. У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності й бідності помер у 1937 році менший брат поетеси Микола.

    Чоловік Лесі Українки – Климент Квітка після смерті дружини доопрацьовує й видає  спільну працю – двотомник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (всього 220 пісень). У 30-роки нависла загроза арешту і над К.Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих органів, виїздить до Москви. У Московській консерваторії починає читати  курс музики народів СРСР. Та пильне око НКВС знайшло його і тут. У 1934 році потрапляє в Караганду, потім поселяється в Алма-Аті, де працює викладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у лікарні, вчений визнає «недоліки» у своїй роботі. І тільки 1937 року йому дозволяють жити в Москві і працювати в Кабінеті вивчення музичної творчості  народів СРСР.   Під час другої світової війни К.Квітка залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед бійцями у госпіталях, працював у консерваторії. Та коли у 1943 році академік М.Рильський запропонував висунути його праці на Державну премію, кандидатуру вченого не затвердили. 1944 року мав балотуватися до АН УРСР, але знову не пройшов, бо нібито загубили документи. Після війни, у 1945 році Климент Васильович вдруге одружився зі студенткою Московської консерваторії Г.Л. Кащеєвою. Частину свого музикознавчого і фольклорного архіву  Квітка ще за життя передав на збереження у заснований ним Центральний музей музичної культури ім. М.Глінки при Московській консерваторії. 19 вересня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя. Залишив після себе 65 друкованих праць і 74 рукописи .  Спадкоємицею його великої книгозбірні ( 3,5 тисячі спеціальних видань з етнографії і фольклору), рукописної спадщини і приватного архіву стала дружина. Книжки, деякі рукописи вона передала до музею ім. М.Глінки. Речі та архівні матеріали, які стосуються Лесі Українки, Г.Квітка-Кащеєва мала намір продати на початку 60-их років створеному музеєві Лариси Петрівни Косач  у Києві. Та в 1962 році вона несподівано померла, не завершивши своїх планів, і та частина архіву, яка належала  або мала причетність до Лесі, пропала безслідно. За однією з версій архів спалив ЖЕК, звільняючи квартиру після смерті Квітчиної тещі М.І. Кащеєвої у 1971 році.     В Україні про Климента Квітку  майже нічого не знали. Та не може згаснути на небі зірка непоміченою.  Україна поволі відроджує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикознавця і фольклориста вийдуть із забуття. І зазвучать народні пісні , оті «…Квітки барвисті вічні…», про які писала Леся Українка в поезії «Забута тінь».  

Вільна Америка стала притулком у роки повоєнного часу і для біженців з України. Не для всіх , однак,  стала другим домом, а вічним смутком і пекучою тугою за краєм, у якому лишилося коріння, що ніяк не хотіло всихати, а тіло в чужині нестерпно боліло Україною. Кожного емігранта доля гнала на далеку й незнану землю своєю дорогою. Тернами встелилася вона для сестер Лесі Українки – Ольги та Ізидори, стала їх останнім прихистком, хоч кожен сущий снить про упокій на рідній землі. І лише земля-невільниця відторгує своїх дітей.

   Про трагедію рідних Лесі, їхнє життя за часів радянської влади на Україні знано вкрай мало, лише в останні роки ця тема частково вийшла із небуття і заборони : сам час вимагав нарешті сказати правду про долю роду Драгоманових-Косачів після 1917 року.

   Найважчі тортури випали на долю матері Лесі Українки – Олени Пчілки, письменниці, фольклориста, етнографа, громадського діяча. 1920 року в сімдесятилітньому віці її заарештували у Гадячі. Причини арешту невідомі були довгий час. Лише не так давно , коли зник кордон між діаспорою і материковою Україною, маємо змогу довідатись про цю подію…

   11 березня 1920 року  в гімназії відбулося урочисте Шевченківське свято.  Після «Заповіту» оркестр виконав національний гімн «Ще не вмерла Україна». Всі встали і стоячи прослухали гімн. На сцені -  великий бюст Шевченка, огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав промову. І в цей час до зали увійшли представники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Але, побачивши це, до сцени підійшла Олена Пчілка і розгорнула прапор так, щоб обидва кольори були видні. Більшовицький комісар Крамаренко, побачивши це, вибіг на сцену, зірвав прапор і став його шматувати…

   У травні 1920 року в Гадячому відбулася селянська конференція, учасники якої відверто виступали проти загарбницької політики більшовиків. З палкою промовою виступила й Олена Пчілка. А рано-вранці наступного дня  за нею прийшли «архангели».

   Змилостившись над віком арештантки, але не зменшивши при тому знущань  і образ, відпустили її під опіку дочки Ізидори. У тяжке воєнне лихоліття після арешту і важкої хвороби з неймовірними труднощами і пригодами мати з дочкою дісталися з Гадяча до Могилева-Подільського, де на той час жила Ізидора з сім’єю.

   Згодом, повернувшись до Гадяча, Олена Пчілка була шокована ставленням властей до її приватного майна: всі будівлі і речі без відома власниці були націоналізовані, а в будинку нашвидкуруч відкрито музей Михайла Драгоманова. Стражденній патріарші українського письменства і культури так і не вдалося до кінця своїх днів  отримати те, що їй належало і жодного стосунку до Драгоманова не мало. У відповідні  інстанції писала листи з проханням повернути дорогі реліквії… Не тільки не повернули, а навпаки стерли з лиця землі й драгоманівську садибу. З болем ронила Олена Пчілка на папір слова-сльози, звернені до втраченого родинного кубелечка. Сьогодні на тій садибі лише бур’ян – промовистий рівень нашої культури.

   Однак на цьому трагедія й переслідування зрадливої долі не скінчилися. Як жилося родині у той час, можемо судити  з листа Олени Пчілки до О. Іванова, знайомого з Могилева-Подільського: «…а про життя духовне не розпишешся… Та й нащо маю розводити Вам, як тяжко, як бридко переживати всю ту бридоту, що переживаєш, бачиш навкруги! Ви все це добре знаєте й перебуваєте самі…Боже, скільки всякого хамства, «подхалімства»!  Цур йому… Тим більше сяють моменти, що зрідка випадають: такою ясною хвилиною були у нас Шевченкові дні і урочисті два зібрання в Академії… Якось відпочилось душею. Співалось багато Лисенкових творів на слова Шевченка. Ні, ніхто ніхто з новітніх композиторів не тільки не пережив, а навіть і не дорівнявся Лисенкові! А ще тепер пішла така течія, щоб музичний твір не мав у собі ніякої національної властивості. Це, звичайно, скороминуща дурниця, але вона дражнить на цей час».

   Восени, коли Україну трясла хвиля арештів, до немічної, з паралізованими ногами письменниці прийшли агенти ДПУ з ордером, однак вісімдесятилітня арештантка виявилася нетранспортабельною. Доля дала їй шанс померти у рідних стінах, а не на нарах в’язниці. 6 жовтня 1930 року її ховали на Байковому цвинтарі біля могил первенця Михайла, геніальної Лесі, мужа Петра Антоновича. Скромно й скорботно , без промов провели в останню путь Берегиню роду українського, страх і біль онімив уста присутніх. Лише Михайло Грушевський не зміг мовчки кинути грудку землі на її могилу і безпомічно промовив: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі!» Рідна земля прийняла у своє лоно  свою ж дитину, а немилосердний час і людська жорстокість поглумилися над пам’яттю…

   У 1929 році був заарештований чоловік Ольги Михайло Васильович Кривинюк, який звинувачувався у ворожій діяльності міфічної організації «СВУ». Йому чудом вдалося вирватися із сталінського котла.

   Чоловікові Ізидори – Юрію Борисову у 1930 році інкримінували участь в антидержавних організаціях, за що росіянин з українськими вусами розплатився засланням на три роки у Вологодську область.

   І водночас у цей період , складний і трагічний, виходять одна за одною монографії про життя і творчість Лесі Українки.

   А доля і далі немилосердно жорстока до її рідних. Ще не встигли зарубцюватися недавні рани, як 1937 року арештували Ізидору Косач Борисову. Після ув’язнення в Лук’янівській тюрмі і слідства вона дістала 8 років таборів і була перевезена етапом у табори Онєглагу. Два роки від сьомої ранку до сьомої вечора працювала на лісоповалі ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка. 1939 року після «золотого вересня» нарком з питань культури, відвідавши напередодні Ольгу Кобилянську, котра опікувалася долею сестер Лесі Українки, натякнув Ользі Косач-Кривинюк ще раз подати  заяву про перегляд Ізидориної справи. Того ж року її було звільнено. «Ім’я Лесине врятувало мене від видимої смерті», - писала згодом у своїх спогадах. Родині запропонували переселитися у будинок по Овруцькій,6, де й раніше мешкали, -  ще за життя Олени Пчілки. Ізидору Петрівну поновили в науково-дослідному інституті. Але слід її чоловіка Юрія, заарештованого вдруге у березні 1938 року, пропав у тюрмах та концтаборах.

   У лютому 1941 року відзначалося 70-ліття від дня народження Лесі Українки. Сестер поетеси Ольгу та Ізидору запросили на урочистості, де вони поділилися своїми спогадами, допомогли науковцям консультаціями, архівними матеріалами, що їх вдалося зберегти у найстрахітніші часи. По суті, залишкам великого родинного архіву, бо у листі до А. Дублянського Ольга писала : «Мучить мене найбільша думка, як удасться мені врятувати материні й Лесині архіви, краще  сказати ті частки їх, що якимось чудом врятувалися досі. Бо скільки ж із них загинуло!»

   Інститут літератури запропонував Ользі Косач-Кривинюк співробітництво над багатотомним виданням, яке планувалося розпочати 1941 року. У листі до синів Михайла та Василя писала: « Вчора , як була в Інституті літератури, то знов повторяли мені, що конче хтять, щоб я працювала у них при тому науковому виданні Лесиних творів і переписки, що має цього року початися, бо вони й самі бачать, що багато є такого незрозумілого для них, що з живучих тепер людей можу пояснити лише я одна, а тому вони ніяк не можуть без мене обійтися. Я , звичайне, не одмовляюся од цієї роботи, бо мене й саму бере досада, як я бачу, що роблять неможливі помилки, видаючи щось Лесине та пояснюючи його по своєму дурному «розумєнію».

   Друга світова війна принесла нове горе, нові страждання і випробування. За тиждень до її початку Михайло Кривинюк поїхав у Свердловськ відвідати старшого сина, теж Михайла. Лінія фронту відділила його від рідних, про повернення годі було й думати. Літній, хворий, самотній Михайло Васильович тяжко виживав воєнне лихоліття, але трагічна випадковість обірвала його життя. 1 вересня 1944 року він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. Коли син Михайло повернувся у 1945 році до Свердловська, йому не вдалося розшукати могили свого батька.

   Розривалося серце Ольги Петрівни, сповнене розпуки й тривоги за долю рідних, звісток від яких не мала. Меншого сина Кривинюків Василя після фінської війни перекинули до Мозиревської військової частини, де його й застав початок війни нової. У перші місяці війни він потрапив у німецький полон, з якого вдалося втекти. 15 жовтня 1941-го дістався до Києва.  Яка доля спіткала б його як полоненого, відомо.

   Уже взимку 1943 року сестри Ольга й Ізидора приймали рішення  вирушати за кордон, назавжди покидати Київ. Осінь 1943 року. Радянські війська наближалися до окупованого Києва. Що гнало Лесиних сестер в ті дні назавжди з Радянського Союзу? Напевне, і робота під час окупації в Київській міській управі, і втеча з полону сина Василя Кривинюка, котрий перебував з матір’ю в Києві, і гіркий , пекучий досвід минулих судилищ, тюрм і заслань; нарешті повідомлення чоловіка Олесі Борисової Олександра Петрова напередодні листопада 1943 року  про якусь термінову евакуацію усієї сім’ї униз по Дніпру пароплавом… Знаємо одне: перед звільненням Києва сестри Лесі Українки знали, що їм не буде «морального притулку» на рідній землі.  Усі ці обставини стали причиною й спонукою виїзду сестер Ольги та Ізидори у 1943 році з Києва до Львова. Взяли з собою найцінніше – архів. Точніше, архів О. Косач-Кривинюк відправила з Василем на кілька днів раніше, про що у листі, переданому ним же для М. Д. Деркач, писала: «Не дивуйтеся нічому варварському і незугарному в тому, як  я зложила і запакувала два свої дорогоцінні мішки».

   У Львові Лесині сестри перед виїздом за кордон жили то у М. Д. Деркач, то у А. М. Труш. Сили Ольги Петрівни згасали, і вона з одержимістю працювала над «Хронологією». Зі Львова Лесині сестри повезли останню частку родинних реліквій: зібрання фотооригіналів, меморіальні речі та одяг, вишиванки, а також 12-томне видання спадщини Лесі Українки і майже готову працю – «Хронологію». Передавши рукописний архів Лесі й родини, книги з бібліотеки поетеси до НТШ, Ольга Петрівна 1944 року вирушила далі – в Прагу, де мешкала третя сестра Оксана, переїхавши туди з Бельгії. Востаннє сестри бачилися 1913 року. Довга розлука наклала відбиток на їхні стосунки. У той же час Ізидора з дочкою Олесею та внуками перебувала у Відні. Напередодні нового, 1945 року Ольга надіслала їй з Праги привітання: «З Новим роком, любая моя Доруню! Коли б то він був Вам усім, тобто нам усім, такий хороший, як я того бажаю! Коли б то збулося все те, надія на що тільки й підтримує, тільки помагає жити, а не гинути од тої туги та журби, що в свята  ще дужче опановує душу. Коли б то збулося!» Не знала Ольга Петрівна, що то був останній в її житті рік. 19 квітня 1945 року разом із сином Василем виїхала до Вінтерберга, 29 травня доїхали до Тіттлінза. Розмістили біженців у селі Трасфельдері у таборі для переміщених осіб. З Праги разом з ними мала їхати й Оксана, але в останню мить завагалася, перенесла виїзд на наступний день, та й наступного не наважилась рушати у безвість.

   Останній, писаний за два місяці до смерті лист Ольги до Дори сповнений тривоги і жалю за рідних. «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, мені дуже прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись із подорожі, застав мене хвору і, хоч я й не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній єдиний лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Проти самої хвороби нічого не робиться, бо, здається, й нема чого робити. Схудла я до решти, і навіть мало думаю. Спочатку я гостро розплачувалася од свідомості своєї «конечної» хвороби, а тепер якось тупо байдужа до всього. Лише Василя шкода, що він має стільки возні зі мною…Тепер у мене одна лише мрія: побачитись з тобою. Що я вже не побачусь з Михайлами, не побачу Україну, цього я абсолютно свідома…Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне її саму скінчила, а деяких додатків не довела до кінця…Узори і це – єдине, що я зробила в житті путнього.

   Ми все-таки думаємо скоро рушати до Аугсбургу, бо тут зимувати неможливо. Намучиться Василь, везучи мене! Не уявляю собі, як це воно буде. Та якось воно і в Аугсбургу я житиму. Взагалі, як саме і як довго я житиму?»

   Не судитиметься стражденній Ользі зустрітися з Дорою, а в Аугсбург привезуть її лиш для того, щоб у страшних муках померла в таборі для переміщених осіб, так званих «ДіПі». 11 листопада 1945 року на 69 році життя «рідна по духу і крові» сестра Лесі Українки знайшла на чужині останній спочинок.

   Десять тяжких років (1934-1944) О. Косач-Кривинюк віддала роботі над літописом життя і творчості Лесі Українки. ЇЇ племінниця Ольга Сергіїв , яка  жила у США, згадувала жахливі картини, що їх не раз доводилося бачити у помешканні тітки. У неопаленій кімнаті, напівголодна, надломлена хворобою, Ольга Петрівна друкувала на машинці свою працю. Не звертала увагу на незручності, бо відчувала, що доля стрімко котить роки до заходу.  Так скінчилося життя Ольги, молодшої на шість років од Лесі Українки. А яка ж доля її спадщини? Двадцять п’ять років – такий шлях праці О. Косач-Кривинюк від рукопису до видання, в Америці, звичайно. У жовтні 1990-го дружина нині покійного Василя Кривинюка пані Ірина передала єдиний примірник машинопису на Україну. З метою  видання  повернулися в Україну й оригінальні зразки узорів,  зібраних і відтворених О.Косач-Кривинюк на Катеринославщині, про існування яких ми й не знали. Ірина Кривинюк передала їх як скарб, як реліквію родини Косачів. Узори унікальні не тільки розмаїтістю і багатством, а й технікою, якою досконало володіла Ольга Петрівна. Напередодні 130-літнього ювілею Лесі Українки  та Міжнародного симпозіуму з цієї нагоди, який проходив на Волині, узори були передані для поновлення експозиції Колодяжнянського музею-садиби на тимчасове користування. Попри усі домагання і листи директор музею-садиби відмовилася їх повернути в Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ.  Саме тому воля виконавці узорів і дарувальниці не виконана.

   А як жилося наймолодшій гілочці знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити довгий вік – 92 роки.

   1949 року дочка Ізидори Олеся зі своєю родиною виїхала до США, а матері еміграційний комітет відмовив у візі за станом здоров’я. Майже через рік вдалося побачитися родиною у США. Що чекало шістдесятидворічну жінку в чужій країні без знання мови (хоч вільно володіла французькою чи німецькою), з підірваним здоров’ям, без житла і грошей? Звичайно ж, далеко не райське життя. Науковець з фізіології рослин мила посуд у невеличкому ресторанчику, згодом дістала легшу працю – вишивала серветки, подушки для української крамниці у Філадельфії. Жила разом з дочкою і трьома онуками надзвичайно скромно, але багатим духовним життям: подорожувала, постійно цікавилася новинками літератури, виявляла жвавий інтерес до наукових відкриттів і досягнень. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми знехтували.

   Лише Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею та вряди-годи – працівники Київського музею поетеси. А вона зберігала у собі цілі скарби – спомини про родину, знайомих, місцевості й побут. На жаль і на сором, ні ми , ні наші краяни за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на чужину не багатства наживати (бо й не вміла цього робити), а вберегти життя собі й дітям – роду своєму. Щоправда, час від часу з’являлися в заокеанській періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення. А скільки ще не написала…

   Доля наче поглумилася з неї – дала літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття і глупоту. Не запрошували її невдячні нащадки поетеси і на ювілейні урочистості – зрозуміло ж чому: політична емігрантка, а отже, й зрадниця Батьківщини. А вона – мудра жінка з роду Драгоманових – не ображалася, а тішилася, раділа до сліз найменшій вісточці з України, пов’язаній з іменем сестри. Тягнулася  всім серцем на батьківщину – на прохання музейних працівників подавала інформацію про Лесю Українку та її оточення. Усі свої сили приклала Ізидора Петрівна, щоб фундаментальна праця  її сестри О. Косач-Кривинюк «Хронологія життя і творчості Лесі Українки» побачила світ. Померла Ізидора, наймолодша сестра Лесі, 12 квітня 1980 року у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі.

   Родинний архів з рукописом самої Ізидори Петрівни перейшов до її дочки Ольги Сергіїв, яка ретельно оберігала кожен документ, кожен аркуш, змережений рукою матері, тьоті Лілі, бабуні, а від неї до внучки Ізидори – Ольги Лютон-Петрової, яка побувала в музеї Лесі Українки у Новограді-Волинському в 2003 та 2008 рр.

        Неоціненний внесок зробила родина Косачів у розбудову національної культури, літератури та просвітницького руху в Україні. Роки і трагічна доля цієї заслуженої родини не применшили їх ролі у царині української духовності. Нащадки цього роду і сьогодні живуть у різних країнах, свято зберігаючи пам’ять про свою берегиню Олену Пчілку і невмирущу у своїй творчій спадщині Лесю Українку.   Трагедія родини Косачів – це безприкладний глум над українською духовністю в ХХ столітті. Хай буде це уроком для наступних поколінь, які не повинні допускати подібних трагедій.

                                   ТКАЧЕНКО АЛІНА ІГОРІВНА,

                                      УЧЕНИЦЯ 11-Б КЛАСУ

                             ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

ВИКЛАДАЧ-КОНСУЛЬТАНТ              Т.К. ПРИМАК

Літературна студія "Дивоцвіт". Керівник Примак Т.К. Володарськ-Волинська гімназія

Мене звати Стецюк Уляна. Навчаюсь у 10-А класі Володарськ Волинської гімназії. Вирішила брати участь у конкурсі поезій, бо з ранніх літ захоплююсь українською і зарубіжною літературою. Люблю писати вірші. Це захоплення допомагає мені передавати свої емоції, почуття. Вірші сприяють гармонійно розвиватися. Я вважаю, що поезія окрилює душу людини, робить її кращою.
Я дуже різностороння і творча людина. Найбільше мені подобаються гуманітарні науки. Я беру участь у районних та обласних олімпіадах, неодноразово виборювала почесні місця.
А ще займаюся науково-дослідницькою діяльністю. Вже третій рік разом із моїм науковим керівником Примак Т.К. працюю над дослідженням творчості талановитої землячки Лесі Українки. Свою наукову роботу захищала не лише на засіданні Житомирського територіального відділення МАН, а й на І Міжнародному конкурсі українознавства, що відбувся у Києві 2007 року.
Леся Українка є для мене прикладом для наслідування. Саме вивчення її творчості підштовхнуло мене до написання віршів.

РІДНА МОВА

Моя рідна українська мово!
Ти - коштовний діамант чудовий.
Ти - цариця всіх владик земних.
Ти - моя перлина на дні моря.
Ти - найбільше диво з усіх див.
І прекрасні барви веселкові,
І серпанок ніжний навесні
Увібрала ти в гаї й діброви,
Моя мила радість, назавжди.
Я тебе, свою надію щиру,
Ніжно так до серця прикладу
І, пильнуючи від невизнання виру,
Берегтиму від чужого безладу.
Чистоту твою і мелодійність,
Ніжність, чуйність, різнобарв’я і красу.
Лише тобі я присягну на вірність
І любов свою до тебе піднесу.
Незрівнянна ти, моя колиско пісні,
Неповторна у своїй красі
Колоритністю своєю ти чаруєш,
Як природа білим цвітом навесні.
І обличчя також різні маєш,
То красунею-Венерою витаєш між людей,
Даруючи любов,
То подібною Афіні ти буваєш
У ту пору, коли слова метаєш
Немов стріли, що хвилюють кров,
Як валькірія ти войовнича
І гаряча, мов розбурханий вулкан.
Не захоплюватися тобою я не вмію,
Я потрапила навіки в твій капкан.

МІЙ РІДНИЙ ПОЛІСЬКИЙ КРАЮ…

Мій рідний поліський краю,
Милуюсь тобою, як світанки стрічаю,
Люблю я поля твої неозорі,
Озера і ріки блакитно-прозорі,
Луги росянисті, ліси зеленаві,
Прекрасні, медові жита величаві.
Мій милий поліський краю,
Разом із тобою я день проводжаю,
Дивлюся, як сонце сідає за гай,
Освітлюючи темний неба край.
Окрасо Вкраїни, Полісся,
Велична, славетна земля,
Тебе не замінять далекі края,
Ні Альпи зимові, тепло екзотичне
Не зменшать твоє притягання магічне
До серця мого вогняного.
Красуйся й цвіти, моє любе Полісся,
Яскравою квіткою в полі
Стань смугою моєї долі,
Прекрасним відсвітом мого життя,
Веди мене, як нитка Аріадни на роздоллі
Вела не раз мандрівника.

ОДА ТУГИ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ

Коли стрілою подих вітру в горах
Морозом обпече твої вуста
Ти знай, що це твоя єдина
Луною зве тебе у різних голосах.
Коли мелодія дощів похмурих
Тужливим відсвітом знайде себе в піснях,
Згадай її і відізвись на поклик, іди до неї по долинах і ярах.
По горах, по морях і по рівнинах
Шукай її ясний і чистий лик.
Лети, вгамуй цей голод серця нездоланний,
Згадай місця, в яких щасливий був.
Ти ж не забув ще край обітованний
Краси і величі, шматочка раю на землі,
Лиш тут луги в нічній імлі,
Купаючись у росах, до світання сяють.
І зеленню своєю душу окриляють.
Лиш тут ти спокій віднайдеш в житах,
Відкинувши свій сум й неспокій,
Підеш шляхом по зоряних стежках...
Коли ж у безнадії ти опустиш руки,
Апатії піддавшись, і забудеш
Найбільшу цінність на землі святу,
Коли відкинеш непорочну чистоту
Блакиті неба і озер глибинних,
Коли струну серцеву не зачепить поклик журавлів
І сльози не навернуться на очі,
Відчувши теплі коливання ночі,
І місяць знов не вкаже той край світу протилежний,
Який в уяві ти так довго малював.
Коли загубиш ти той сум безмежний,
Який з глибин душі до тебе промовляв.
Людиною ти вже не будеш,
Як свою справжність не здобудеш
З-поміж планет, зірок, світів славетних
Ти будеш жити серед зомбі безхребетних,
Як дух потоне твій у чорних болотах.




Мене звати Сачук Ганна. Мені чотирнадцять років. Навчаюсь у Володарськ – Волинській гімназії. У вільний час співаю, пишу вірші або працюю за комп’ютером. Люблю багато часу проводити з друзями та ходити до церкви. Вірші пишу на різну тематику. В майбутньому хочу бути успішною, освіченою та розумною леді.

Батьківська земля

Рідна стежка, що веде до хати,
Рідний гай, і луки, і поля.
Рідна пісня, що співала мати,
Рідний край – це батьківська земля.
Рідне й ніжне слово барвінкове.
І вечірня тихая зоря.
І на полі вирядивсь святково
Колосок відбірного зерна.
Рідненькі на клумбах чорнобривці,
і верба з калиною над Дніпром
Нахилились, щоб напитися водиці.
Рідний ліс зоріє за селом.
Рідна Україна – моя мати,
Рідна Батьківщина чарівна.
Якщо хочете про неї усе знати,
Зазирніть у думу Кобзаря.

Полісся рідна сторона

Полісся рідна сторона,
Там чую співи солов’я.
Там гарно взимку й навесні –
Поля, ліси, гаї, річки.
Там стежки витоптані змалку,
Ходила ними спозаранку
В куточки рідного Полісся.
Хто народився там – вознісся.
Понісся у чарівний край.
Там все прекрасне, наче рай.
Там шум зеленої трави.
Там дуже гарно скрізь, завжди.
Хто був хоч раз в цій стороні,
Той знає всі її дари.
Там ніжні хмароньки пливуть,
Там навесні сади цвітуть.
Там ніч і день чарує всіх,
Дарує радість нам і сміх.
Веселі й добрі там живуть,
Всім щастя та любов дають.

Мова

Мова кожного народу –
Неповторна і жива.
Мова кожного народу –
Рідна, добра й дорога.
І для кожного народу
Найцінніші ті слова,
Що з дитинства рідна ненька
Із любов’ю промовля.
Мов на світі є багато,
Мов на світі тисячі,
Та ніколи не забуду
Мови найріднішої.
Мова в мене наймиліша,
Милозвучна й найніжніша.
Українська моя мово,
Чарівне і добре слово.




Мене звати Литвинчук Дмитрій. Навчаюся у 9 класі Володарськ – Волинської гімназії. У мене багато захоплень, але складання віршів має найбільшу вагу. А розпочав творити ще в дитячому віці. Найбільше я люблю писати про красу природи і відомих людей. Я вважаю, що мої вірші не зовсім досконалі, але намагаюсь у них бути щирим.

Батьківщина

Неозора Батьківщина –
Рідна ненька Україна.
Із лугами та гаями,
Зеленавими лісами.
Пташка голосно співає,
Гарну звістку сповіщає
Про весну, про літо красне
І про тепле сонце ясне.
Соловейко пролітає –
Спів у небі розливає.
А людина заспіває –
Квітка швидко розцвітає.
Ось такий мій рідний край,
Наче дійсно справжній рай.
Спів пташиний, шум Дніпра,
Рідні матері слова.

Полісся

Рідний край, любимий дім,
Сонце й радість дасть усім.
Гарні квіти чарівні
Люди бачать уві сні.
Солов'їний ніжний спів,
Трави тихі у гаїв.
Око радує земля.
Все Полісся – це сім'я.
Де ласкавий промінь грає,
Там сопілочка співає.
Тече річка неглибока,
Неозора та широка.
На Поліссі я живу.
По стежині я іду.
До щасливого життя,
До прекрасного буття.

Рідна мова

Рідна мова – колискова,
Барвінкова і казкова.
Голос матері лунає,
Серце ласку відчуває.
Щебетання солов'їв –
Душу радує цей спів.
А відлуння у гаях,
Світ покаже у піснях.
Любе ненька, рідна мова
Наче, квітка кольорова.
Пелюсточки – мої діти
Розлітаються по світу.
Тож шануймо, люди, мову –
Барвінкову і казкову.
Щоб жила вона довіку
Й процвітала нам на втіху.




Мене звати Процюк Анна. Навчаюсь у 9 класі Володарськ-Волинської гімназії. Захоплення маю різні: люблю співати, танцювати, читати цікаві книжки, а коли маю чудовий настрій, тоді складаю поезії. Як чудово вишукувати красиве милозвучне слово! Яку насолоду отримуєш від римованих рядочків!

Моя ти невмируща мово…

Мов квітка крізь цеглину,
Крізь кров і темну днину,
Крізь кулі і гармати
Хотіла волі мати,
Хотіла жити, існувати,
Боротися і не здаватись.
Хотіла, хоче, хотіти буде,
Бо чуємо її скрізь і всюди.
Це рідна мова калинова,
Моя це ненька барвінкова.
Люблю тебе я до нестями,
Мов деревце ти в’єшся корінцями.
Ти мила серцю колискова,
Моя ти люба рідна мова.
Ти ніби та троянда,
Що бавить пелюстками,
А ті шипи колючі,
То ранять всіх словами.
Моя ти рідна, невмируща.
Чудова, мила, багатюща.
Моя ти українська мово,
Моя ти казка веселкова!
Вклоняюся тобі я низько,
Бо я дочка твоя поліська!

Вогні Полісся

Шум струмків і шепіт ночі,
Спів у далині дівочий,
І гіркий запах полину
Аж до неба зранку лине.
Підкорив птах небеса –
Не природа, а краса.
Наче ангел опустився
І назвав це все – Полісся.
Як чудово восени
Позбирати тут гриби.
Ну, а взимку? Як прекрасно
Подивитись на контрасти.
Влітку тут вода прозора,
А весною – наче море.
Дивишся, а білий цвіт
Розстелився на весь світ.
Хто був у нас на Поліссі,
Бачив квіти ті барвисті,
Відчув запахи полину,
Той щаслива є людина.