Написання прізвищ прикметникової форми.

Тема. Написання прізвищ прикметникової форми.

Мета. З’ясувати особливості творення прізвищ прикметникової форми; навчити школярів застосовувати правила; виробити вміння правильно вживати їх в усному і писемному мовленні; сприяти зміцненню орфографічних навичок; виховувати гордість за своє прізвище, за яким стоять усі покоління роду кожного з учнів.

Тип уроку. Урок формування практичних умінь і навичок із використанням інноваційних технологій.

Обладнання. Різнокольорові картки для роботи в групах; картки із текстами, словами; фото-світлини (пам’ятники М.Грушевському, Т.Шевченку, Б.Хмельницькому в Києві).

Епіграф:            Прізвище – мелодія віків, у котру

                         вплелися перекази й легенди,

                    розповіді й казки про добрих чарівників.

                                                           А.Коваль

                                Х І Д   У Р О К У

1.  Організаційний момент.

2.  Завдання уроку.

3.  Очікувані результати.

4.  Актуалізація опорних знань учнів.

а) Гра-аукціон  «Я знаю, що…»

Учні по черзі називають усі відомості про прикметник.

б) Гра «Чомучка»

Школярі мали випереджальні завдання: підготувати по 5 запитань із вивченої теми, які розпочинаються запитанням «Чому…?»

Робота в парах. Взаємоопитування. Взаємооцінювання.

в) «Диктант для шпигуна».

Учні працюють у групах. Слова для диктанту прикріплені в різних місцях. Кожен по черзі підходить до аркуша, на якому написані слова, читає, запам’ятовує, повертається до групи, диктує. Переможе та група, яка швидко і грамотно запише всі слова.

5.  Ознайомлення учнів із темою уроку.

Оголошення епіграфа уроку й робота з ним.

-    Чому прізвище – це «мелодія віків»?

-    Чому А.Коваль наголошує, що у нього вплелися перекази, легенди, казки?

-    Яких «добрих чарівників» він мав на увазі?

-    А звідки походять ваші прізвища? (учні готували випереджальне завдання – спробувати пояснити походження свого прізвища. Воно походить: від імені, від географічної назви, від роду діяльності, від назви предмета, ознаки, явища).

Слово вчителя. Прізвище – це зафіксоване в документах родинне найменування. Ім’я служить для виділення особи, по батькові вказує на зв’язок з батьком, а прізвище об’єднує членів однієї родини і дає змогу відрізнити їх від представників інших родин. Прізвище треба берегти, не ганьбити негідними вчинками, бо за ним стоять усі покоління вашого роду.

6.  Усвідомлення теоретичного матеріалу в процесі виконання практичних завдань творчого характеру.

а) Творче дослідження. Робота в групах із текстами.

                          Текст для І групи

   Оскільки назви населених пунктів повторюються,  а до того ж мають по кілька близьких варіантів найменування, установити точно, від  назви якого населеного пункту утворене прізвище, буває важко, а іноді – неможливо.

   Прізвище Коцюбинський могло походити від назв сіл Коцюбинці й Коцюбинчики; Вербицький – від назви сіл Верба, Верби, Вербичі. Отже, установити щось точно без додаткових відомостей про конкретну родину важко.

                                                             А.Коваль

                        Текст для ІІ групи

   У часи Катерини ІІ за великі заслуги перед державою до основного прізвища такої людини додавали найменування, яке нагадувало про ці заслуги (найчастіше це були воєнні заслуги). Так, Суворову за перемогу під Римником було присвоєно звання Римникського, а в паперах писалося Суворов-Римникський.

   У 18 ст. таким способом були утворені подвійні найменування: Рум’янцев-Задунайський, Долгорукий-Кримський, Муравйов-Амурський.

   У Кутузова виявилося аж три прізвища: Голенищев (предок Василь Голенище), Кутузов (давній засновник роду Кутуза), Смоленський (за боротьбу з Наполеоном він дістав почесний титул князя Смоленського).   

                                                              А.Коваль

                      Текст для ІІІ групи

   Українські прізвища спочатку одержали феодали, здебільшого за назвою своїх земель: Бистрицький, Острівний, Рогатинський. Згодом – міщани: Килимник, Пивовар, Олійник. Кріпаки довго не мали прізвищ. Лише під кінець 18 ст. родові прізвища мали всі українці. Значна кількість їх утворена від імен. відомо, що від імені Іван існує 130 прізвищ: Іванів, Іваньків, Іванюк, Іванівський, Іваненко… Деякі з них утворені від жіночих імен: Катеринчук, Ганнусин, Мариїсів.

                                                             Г. Передрій

Аналіз мовних явищ на основі тексту.

б) Робота з підручником.

Опрацювання таблиць п.48.

Вправа-загадка 439.

Колективне виконання.

    Видатний художник намалював портрет знаменитого російського поета, щоб викупити з кріпацтва геніального українця.

в) «Мозковий штурм».

Кожна група працює зі світлинами пам’ятників М.Грушевському, Б.Хмельницькому, Т.Шевченку.

   Учні складають колективну розповідь про цих людей, відмінюють їх прізвища.

7.  Підбиття підсумків уроку.

- Над якою темою ми працювали?

- Які види роботи вам сподобалися?

- Як працювали групи?

- Оцініть роботу кожного учня в групі, виставте поурочний бал.

- Чи збулись ваші очікування?

8. Домашнє завдання.

"Беру твій біль на себе"

                       « БЕРУ  ТВІЙ  БІЛЬ  НА  СЕБЕ »

   Вивчаючи життєвий шлях Лариси Петрівни Косач, я пройшла уявно Лесиними дорогами, переболіла її болем, а біль у неї пекельний, виснажливий, і пробігає іноді така думка: якщо хоч трішечки його візьмеш на себе, то, можливо, Лесі буде легше, що її розуміють, підтримують, допомагають. Стою перед пам’ятником Лесі у Новограді-Волинському. Мороз нещадний, а вона – тендітна, як стеблинка, в інеї. Хочеться зігріти її студені руки своїм диханням…

   Мабуть, у такі морози почалася її «тридцятилітня війна» з недугами. У січні 1881 року маленька Леся відпросилася подивитися на водосвят. Це ж так цікаво – вирубують крижаний хрест, пускають голубів, стріляють з рушниць, а піп освячує воду. На лихо, під натовпом крига на Стирі прогнулася, виступила вода… Не врятували Лесю подаровані бабунею Єлизаветою (мати Олени Пчілки та Михайла Драгоманова) валянці. Спершу почала боліти права нога, потім ліва, а далі – нирки, легені. Нерідко Леся не могла навіть сидіти. Безкінечні поїздки по лікарях – Київ, Берлін, Варшава, Цюріх… Операції. Місяцями в гіпсі. Виснажливе лежання з підвішеним тягарем. Леся ховалася зі своїми муками, говорила  про власний біль лише найближчим. А у віршах писала:

     Так! Я буду крізь сльози сміятись,

     Серед лиха співати пісні,

     Без надії таки сподіватись,

     Буду жити! Геть думи сумні!

   Хтось, може, скаже: це ж поезія – у ній може бути гіпербола… Тоді давайте бодай трохи загляньмо у листи.

   «Не  скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки». (Сестрі Ользі)

   І ще сестрі: «…тепер часто всі говорять про те, що ось я тепер здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для себе нічого не варт».

   Це, власне, вже кредо, і Леся сповідувала його до останку.

   …Захворіла відразу мама й маленька сестричка Оксана – Леся, забувши про свої недуги, доглядає їх і ставить на ноги.

   Ізидорі від дифтерії загрожувала смерть. Леся допомагає їй днями й ночами, сама виснажившись дощенту. Пізніше, навчаючись у Петербурзі, Дора захворіла на тиф. Птахою прилетіла Леся, лікар потім казав, що саме вона вилікувала сестру.

   І ще про оте – біль на себе. «Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, - пише Леся своєму духовному вчителю Михайлу Драгоманову, - я все-таки часто згадую легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що це можливо тільки в казці».

    Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності…  З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.

   Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів, але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.

    Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна».

   І ось   вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Коханий  уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.

    Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очими,  жестами  відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби, досить важким. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…»

   Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває, що внутрішні сили не слабшають, а,  навпаки,  міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.

 Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагойну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…

   Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій… і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.

   Після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається згодом в листі до  І. Франка, протягом ночі напише драматичну поему «Одержима».

   Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити  шедеври в майбутньому.  Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги  наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.

   Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.

   Навіть в останні дні життя Леся була дуже мужньою. Всяка їжа їй спротивилася, що при свій силі волі вона могла себе змусити щось випити, і єдине, що їла без огиди – морозиво з ожини. Сестра Дора збирала цю ягоду і робила морозиво. Весь час у Олени Пчілки надія змінювалась відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла надія, що станеться чудо і врятує Лесю, але мучило почуття безпорадності. Свідомості хвора не втрачала, тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, просила : «Дивіться, наготуйте ж Лілі (так вона називала Ольгу) щось поїсти! Вона ж так бідна здорожилася!»  Це були її останні слова. Довідавшись, що потяг приходить на світанку, Леся задрімала. Сестра приїхала, але… Лесі не застала . Чуда не сталося!..

   Та сила волі й любові, що виявили в житті мати і донька – безприкладні. Мати і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявити своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до неї так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!

   Життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, були і вигадки. Але вона вміла терпіти біль, брати його на себе…

    

                                            ВЕСЕЛЬЄВА ОЛЕКСАНДРА, УЧЕНИЦЯ 9-Б КЛАСУ
                                              ВОЛОДАРСЬК – ВОЛОДАРСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

                    ВИКЛАДАЧ-КОНСУЛЬТАНТ          Т. ПРИМАК

Кожному мила своя сторона

                       КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

                                                   Красивих є на світі безліч місць:

                                                   Столичні парки, сквери і озерця.

                                                  А я люблю мій Володарськ-Волинськ.

                                                  Лише йому моє належить серце.

                                                                             Василь Іщук

   Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках,  ставках і озерах, - це мій рідний край.

   «Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі  прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»   

   Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.

   Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?

   Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.

   Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища. Таким чином, 6 вересня 2011 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 466 років.

   Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.

   Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохова(  Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.

   Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.

      Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав в 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.

   Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно  відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.

   Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, я можу констатувати, що сучасна назва селища не відповідає  тій, якою повинна бути. А святкуватиме воно  у вересні 2012 року  467 річницю від дня свого народження.

   У селищі знаходяться святі  для кожного жителя краю місця, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс  на честь воїнів-визволителів, Алея в честь воїнів-інтернаціоналістів,  братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову,  меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району.   Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми,  багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.          

   Однак ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий  Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова форте­ця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами про­ти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.

    Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що кру­тим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річ­ка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружи­ною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.

    У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя пере­моги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. У центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому пол­ководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.

    Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі пар­ку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна коза­цька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю цер­кви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.

    По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний непо­вторний комплекс, архі­тектурно-парковий ан­самбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.

   У роки Першої світо­вої війни палац було пе­реобладнано під військо­вий госпіталь для поране­них. Теплої липневої ночі 1919 року під час запек­лих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Куту­зова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців райо­ну. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйну­вання всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ні­хто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і го­ловешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який по­ріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце за­росло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточ­ка.

   Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на ін­ших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінюва­лись різними новинами.  Малих із собою до церкви брали не стільки для молит­ви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводи­ти себе на людях.

У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та сели­ща. У ньому завжди було багатолюдно.

       Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активіс­ти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церк­ва, залишився голий пісковий пагорб,  на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символіч­ну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).

    Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не всти­гли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фаши­сти. У липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.

     Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку  молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.

    У 1959 році в центрі парку від жителів району встанов­лено пам'ятник- погруддя Кутузову, який був зруйнований уже в наш час. На його місці  у 2006 році  було встановлено інше.

    Останнім часом на могутній хвилі загального розпочатого відродження національної історії та культури я плекаю надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так за­нехаяли. Православна релігійна громада збудувала  нову  церкву  на місці колись знищеної, а католицька гро­мада -  костьол.  Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.  

   У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежина, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.

  

                     САХНЕНКО ОЛЕКСАНДР, УЧЕНЬ 9-Б КЛАСУ

                        ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

ВИКЛАДАЧ – КОНСУЛЬТАНТ                Т. К. ПРИМАК

Літературна студія "Дивоцвіт". Керівник Примак Т.К. Володарськ-Волинська гімназія

Мене звати Стецюк Уляна. Навчаюсь у 10-А класі Володарськ Волинської гімназії. Вирішила брати участь у конкурсі поезій, бо з ранніх літ захоплююсь українською і зарубіжною літературою. Люблю писати вірші. Це захоплення допомагає мені передавати свої емоції, почуття. Вірші сприяють гармонійно розвиватися. Я вважаю, що поезія окрилює душу людини, робить її кращою.
Я дуже різностороння і творча людина. Найбільше мені подобаються гуманітарні науки. Я беру участь у районних та обласних олімпіадах, неодноразово виборювала почесні місця.
А ще займаюся науково-дослідницькою діяльністю. Вже третій рік разом із моїм науковим керівником Примак Т.К. працюю над дослідженням творчості талановитої землячки Лесі Українки. Свою наукову роботу захищала не лише на засіданні Житомирського територіального відділення МАН, а й на І Міжнародному конкурсі українознавства, що відбувся у Києві 2007 року.
Леся Українка є для мене прикладом для наслідування. Саме вивчення її творчості підштовхнуло мене до написання віршів.

РІДНА МОВА

Моя рідна українська мово!
Ти - коштовний діамант чудовий.
Ти - цариця всіх владик земних.
Ти - моя перлина на дні моря.
Ти - найбільше диво з усіх див.
І прекрасні барви веселкові,
І серпанок ніжний навесні
Увібрала ти в гаї й діброви,
Моя мила радість, назавжди.
Я тебе, свою надію щиру,
Ніжно так до серця прикладу
І, пильнуючи від невизнання виру,
Берегтиму від чужого безладу.
Чистоту твою і мелодійність,
Ніжність, чуйність, різнобарв’я і красу.
Лише тобі я присягну на вірність
І любов свою до тебе піднесу.
Незрівнянна ти, моя колиско пісні,
Неповторна у своїй красі
Колоритністю своєю ти чаруєш,
Як природа білим цвітом навесні.
І обличчя також різні маєш,
То красунею-Венерою витаєш між людей,
Даруючи любов,
То подібною Афіні ти буваєш
У ту пору, коли слова метаєш
Немов стріли, що хвилюють кров,
Як валькірія ти войовнича
І гаряча, мов розбурханий вулкан.
Не захоплюватися тобою я не вмію,
Я потрапила навіки в твій капкан.

МІЙ РІДНИЙ ПОЛІСЬКИЙ КРАЮ…

Мій рідний поліський краю,
Милуюсь тобою, як світанки стрічаю,
Люблю я поля твої неозорі,
Озера і ріки блакитно-прозорі,
Луги росянисті, ліси зеленаві,
Прекрасні, медові жита величаві.
Мій милий поліський краю,
Разом із тобою я день проводжаю,
Дивлюся, як сонце сідає за гай,
Освітлюючи темний неба край.
Окрасо Вкраїни, Полісся,
Велична, славетна земля,
Тебе не замінять далекі края,
Ні Альпи зимові, тепло екзотичне
Не зменшать твоє притягання магічне
До серця мого вогняного.
Красуйся й цвіти, моє любе Полісся,
Яскравою квіткою в полі
Стань смугою моєї долі,
Прекрасним відсвітом мого життя,
Веди мене, як нитка Аріадни на роздоллі
Вела не раз мандрівника.

ОДА ТУГИ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ

Коли стрілою подих вітру в горах
Морозом обпече твої вуста
Ти знай, що це твоя єдина
Луною зве тебе у різних голосах.
Коли мелодія дощів похмурих
Тужливим відсвітом знайде себе в піснях,
Згадай її і відізвись на поклик, іди до неї по долинах і ярах.
По горах, по морях і по рівнинах
Шукай її ясний і чистий лик.
Лети, вгамуй цей голод серця нездоланний,
Згадай місця, в яких щасливий був.
Ти ж не забув ще край обітованний
Краси і величі, шматочка раю на землі,
Лиш тут луги в нічній імлі,
Купаючись у росах, до світання сяють.
І зеленню своєю душу окриляють.
Лиш тут ти спокій віднайдеш в житах,
Відкинувши свій сум й неспокій,
Підеш шляхом по зоряних стежках...
Коли ж у безнадії ти опустиш руки,
Апатії піддавшись, і забудеш
Найбільшу цінність на землі святу,
Коли відкинеш непорочну чистоту
Блакиті неба і озер глибинних,
Коли струну серцеву не зачепить поклик журавлів
І сльози не навернуться на очі,
Відчувши теплі коливання ночі,
І місяць знов не вкаже той край світу протилежний,
Який в уяві ти так довго малював.
Коли загубиш ти той сум безмежний,
Який з глибин душі до тебе промовляв.
Людиною ти вже не будеш,
Як свою справжність не здобудеш
З-поміж планет, зірок, світів славетних
Ти будеш жити серед зомбі безхребетних,
Як дух потоне твій у чорних болотах.




Мене звати Сачук Ганна. Мені чотирнадцять років. Навчаюсь у Володарськ – Волинській гімназії. У вільний час співаю, пишу вірші або працюю за комп’ютером. Люблю багато часу проводити з друзями та ходити до церкви. Вірші пишу на різну тематику. В майбутньому хочу бути успішною, освіченою та розумною леді.

Батьківська земля

Рідна стежка, що веде до хати,
Рідний гай, і луки, і поля.
Рідна пісня, що співала мати,
Рідний край – це батьківська земля.
Рідне й ніжне слово барвінкове.
І вечірня тихая зоря.
І на полі вирядивсь святково
Колосок відбірного зерна.
Рідненькі на клумбах чорнобривці,
і верба з калиною над Дніпром
Нахилились, щоб напитися водиці.
Рідний ліс зоріє за селом.
Рідна Україна – моя мати,
Рідна Батьківщина чарівна.
Якщо хочете про неї усе знати,
Зазирніть у думу Кобзаря.

Полісся рідна сторона

Полісся рідна сторона,
Там чую співи солов’я.
Там гарно взимку й навесні –
Поля, ліси, гаї, річки.
Там стежки витоптані змалку,
Ходила ними спозаранку
В куточки рідного Полісся.
Хто народився там – вознісся.
Понісся у чарівний край.
Там все прекрасне, наче рай.
Там шум зеленої трави.
Там дуже гарно скрізь, завжди.
Хто був хоч раз в цій стороні,
Той знає всі її дари.
Там ніжні хмароньки пливуть,
Там навесні сади цвітуть.
Там ніч і день чарує всіх,
Дарує радість нам і сміх.
Веселі й добрі там живуть,
Всім щастя та любов дають.

Мова

Мова кожного народу –
Неповторна і жива.
Мова кожного народу –
Рідна, добра й дорога.
І для кожного народу
Найцінніші ті слова,
Що з дитинства рідна ненька
Із любов’ю промовля.
Мов на світі є багато,
Мов на світі тисячі,
Та ніколи не забуду
Мови найріднішої.
Мова в мене наймиліша,
Милозвучна й найніжніша.
Українська моя мово,
Чарівне і добре слово.




Мене звати Литвинчук Дмитрій. Навчаюся у 9 класі Володарськ – Волинської гімназії. У мене багато захоплень, але складання віршів має найбільшу вагу. А розпочав творити ще в дитячому віці. Найбільше я люблю писати про красу природи і відомих людей. Я вважаю, що мої вірші не зовсім досконалі, але намагаюсь у них бути щирим.

Батьківщина

Неозора Батьківщина –
Рідна ненька Україна.
Із лугами та гаями,
Зеленавими лісами.
Пташка голосно співає,
Гарну звістку сповіщає
Про весну, про літо красне
І про тепле сонце ясне.
Соловейко пролітає –
Спів у небі розливає.
А людина заспіває –
Квітка швидко розцвітає.
Ось такий мій рідний край,
Наче дійсно справжній рай.
Спів пташиний, шум Дніпра,
Рідні матері слова.

Полісся

Рідний край, любимий дім,
Сонце й радість дасть усім.
Гарні квіти чарівні
Люди бачать уві сні.
Солов'їний ніжний спів,
Трави тихі у гаїв.
Око радує земля.
Все Полісся – це сім'я.
Де ласкавий промінь грає,
Там сопілочка співає.
Тече річка неглибока,
Неозора та широка.
На Поліссі я живу.
По стежині я іду.
До щасливого життя,
До прекрасного буття.

Рідна мова

Рідна мова – колискова,
Барвінкова і казкова.
Голос матері лунає,
Серце ласку відчуває.
Щебетання солов'їв –
Душу радує цей спів.
А відлуння у гаях,
Світ покаже у піснях.
Любе ненька, рідна мова
Наче, квітка кольорова.
Пелюсточки – мої діти
Розлітаються по світу.
Тож шануймо, люди, мову –
Барвінкову і казкову.
Щоб жила вона довіку
Й процвітала нам на втіху.




Мене звати Процюк Анна. Навчаюсь у 9 класі Володарськ-Волинської гімназії. Захоплення маю різні: люблю співати, танцювати, читати цікаві книжки, а коли маю чудовий настрій, тоді складаю поезії. Як чудово вишукувати красиве милозвучне слово! Яку насолоду отримуєш від римованих рядочків!

Моя ти невмируща мово…

Мов квітка крізь цеглину,
Крізь кров і темну днину,
Крізь кулі і гармати
Хотіла волі мати,
Хотіла жити, існувати,
Боротися і не здаватись.
Хотіла, хоче, хотіти буде,
Бо чуємо її скрізь і всюди.
Це рідна мова калинова,
Моя це ненька барвінкова.
Люблю тебе я до нестями,
Мов деревце ти в’єшся корінцями.
Ти мила серцю колискова,
Моя ти люба рідна мова.
Ти ніби та троянда,
Що бавить пелюстками,
А ті шипи колючі,
То ранять всіх словами.
Моя ти рідна, невмируща.
Чудова, мила, багатюща.
Моя ти українська мово,
Моя ти казка веселкова!
Вклоняюся тобі я низько,
Бо я дочка твоя поліська!

Вогні Полісся

Шум струмків і шепіт ночі,
Спів у далині дівочий,
І гіркий запах полину
Аж до неба зранку лине.
Підкорив птах небеса –
Не природа, а краса.
Наче ангел опустився
І назвав це все – Полісся.
Як чудово восени
Позбирати тут гриби.
Ну, а взимку? Як прекрасно
Подивитись на контрасти.
Влітку тут вода прозора,
А весною – наче море.
Дивишся, а білий цвіт
Розстелився на весь світ.
Хто був у нас на Поліссі,
Бачив квіти ті барвисті,
Відчув запахи полину,
Той щаслива є людина.