середа, 19 вересня 2012 р.

"Беру твій біль на себе"



                       « БЕРУ  ТВІЙ  БІЛЬ  НА  СЕБЕ »
   Вивчаючи життєвий шлях Лариси Петрівни Косач, я пройшла уявно Лесиними дорогами, переболіла її болем, а біль у неї пекельний, виснажливий, і пробігає іноді така думка: якщо хоч трішечки його візьмеш на себе, то, можливо, Лесі буде легше, що її розуміють, підтримують, допомагають. Стою перед пам’ятником Лесі у Новограді-Волинському. Мороз нещадний, а вона – тендітна, як стеблинка, в інеї. Хочеться зігріти її студені руки своїм диханням…
   Мабуть, у такі морози почалася її «тридцятилітня війна» з недугами. У січні 1881 року маленька Леся відпросилася подивитися на водосвят. Це ж так цікаво – вирубують крижаний хрест, пускають голубів, стріляють з рушниць, а піп освячує воду. На лихо, під натовпом крига на Стирі прогнулася, виступила вода… Не врятували Лесю подаровані бабунею Єлизаветою (мати Олени Пчілки та Михайла Драгоманова) валянці. Спершу почала боліти права нога, потім ліва, а далі – нирки, легені. Нерідко Леся не могла навіть сидіти. Безкінечні поїздки по лікарях – Київ, Берлін, Варшава, Цюріх… Операції. Місяцями в гіпсі. Виснажливе лежання з підвішеним тягарем. Леся ховалася зі своїми муками, говорила  про власний біль лише найближчим. А у віршах писала:
     Так! Я буду крізь сльози сміятись,
     Серед лиха співати пісні,
     Без надії таки сподіватись,
     Буду жити! Геть думи сумні!
   Хтось, може, скаже: це ж поезія – у ній може бути гіпербола… Тоді давайте бодай трохи загляньмо у листи.
   «Не  скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки». (Сестрі Ользі)
   І ще сестрі: «…тепер часто всі говорять про те, що ось я тепер здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для себе нічого не варт».
   Це, власне, вже кредо, і Леся сповідувала його до останку.
   …Захворіла відразу мама й маленька сестричка Оксана – Леся, забувши про свої недуги, доглядає їх і ставить на ноги.
   Ізидорі від дифтерії загрожувала смерть. Леся допомагає їй днями й ночами, сама виснажившись дощенту. Пізніше, навчаючись у Петербурзі, Дора захворіла на тиф. Птахою прилетіла Леся, лікар потім казав, що саме вона вилікувала сестру.
   І ще про оте – біль на себе. «Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, - пише Леся своєму духовному вчителю Михайлу Драгоманову, - я все-таки часто згадую легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що це можливо тільки в казці».
    Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності…  З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
   Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів, але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.
    Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна».
   І ось   вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Коханий  уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.
    Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очими,  жестами  відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби, досить важким. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…»
   Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває, що внутрішні сили не слабшають, а,  навпаки,  міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.
 Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагойну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
   Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій… і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
   Після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається згодом в листі до  І. Франка, протягом ночі напише драматичну поему «Одержима».
   Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити  шедеври в майбутньому.  Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги  наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.
   Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
   Навіть в останні дні життя Леся була дуже мужньою. Всяка їжа їй спротивилася, що при свій силі волі вона могла себе змусити щось випити, і єдине, що їла без огиди – морозиво з ожини. Сестра Дора збирала цю ягоду і робила морозиво. Весь час у Олени Пчілки надія змінювалась відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла надія, що станеться чудо і врятує Лесю, але мучило почуття безпорадності. Свідомості хвора не втрачала, тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, просила : «Дивіться, наготуйте ж Лілі (так вона називала Ольгу) щось поїсти! Вона ж так бідна здорожилася!»  Це були її останні слова. Довідавшись, що потяг приходить на світанку, Леся задрімала. Сестра приїхала, але… Лесі не застала . Чуда не сталося!..
   Та сила волі й любові, що виявили в житті мати і донька – безприкладні. Мати і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявити своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до неї так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!
   Життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, були і вигадки. Але вона вміла терпіти біль, брати його на себе…

    
                                            ВЕСЕЛЬЄВА ОЛЕКСАНДРА, УЧЕНИЦЯ 9-Б КЛАСУ
                                              ВОЛОДАРСЬК – ВОЛОДАРСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ


                    ВИКЛАДАЧ-КОНСУЛЬТАНТ          Т. ПРИМАК

Немає коментарів:

Дописати коментар