Дороги до Лесі

ТЕМА. Дороги до Лесі.

МЕТА. Пройти дорогами рідної для Лесі Звягельщини. Уявити ту
красу, ті пейзажі, ті рідні серцю місця. Побувати у будинку,
де народилася поетеса. Подихати тим повітрям, щоб
збагнути всю велич, красу, силу і мужність цієї дивовижної
жінки.
Удосконалювати навички роботи в групі, вміння система -
тизувати і узагальнювати, спостерігати і порівнювати.
Розвивати логічне мислення учнів, літературне мовлення.
Виховувати любов до рідного краю, гордість за видатних
доньок народу.

ТИП УРОКУ. Урок-подорож.

ОБЛАДНАННЯ. Науково-популярні книги.

ПЛАН ПОДОРОЖІ

1. Вступне слово про мету подорожі.
2. Ознайомлення з маршрутом.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
5. Підбиття підсумків.

1. Слово вчителя.
Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо-
відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися , звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!

2. Отож 1 група вирушає до надслучанської землі,
2 група познайомиться із звягельським оточенням Лесі,
3 група побуває в хатині, де народилася письменниця,
4 група довідається про берегиню Лесиної оселі Віру Омелянівну Римську, завідувачку музею.

3. Організація груп.

4. Презентація повідомлень учнями.

1 група

«Любий мій Звягель»

Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.

Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла її живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу : «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі із Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива».
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі «Спогади тітки Люсі»,- не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…» Той звягельський час Леся і Михайло згадували як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим був Звягель для дівчинки, що провела тут перших 8 з половиною років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, котрий рано оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», котрий «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї». Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала її декламація байки Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…»
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила Лесю, коли їй було 4 рочки, складати букви, ретельно підбирала книжки для її першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання – чи жити чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові. Тим часом в затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва. тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова.
Обзиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, з рідної серцю Звягельщини.

2 група

Звягельське оточення Лесі

Звягельський перід свого життя Леся згадувала, як щось найпрекрасніше може тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку
Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню( Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталія Іванівна Вишинська, по чоловіку Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі і Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене». В листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів для перекладу. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними сім’ями того часу, зокрема з Пилипом Іринеєвичем Немоловським та родиною Вишинських-Сікорських. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні відносини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував завітати до Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.

3 група

Будиночок Косачів

Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Тут вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям та спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Було життєво тут. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на темній таємничій поверхні води.
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році в червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них 2-3 дні.
За чашкою чаю розповіла, що сама обрала цей будинок, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений гай поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, що саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де прожили до переїзду в Луцьк.

4 група

Берегиня Лесиної оселі

Віра Омелянівна протягом 44 роки працює в музеї. Це одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на Лесю.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років з Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, аби усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Усім допоможе, усіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю , працю завідувачки Лесиної оселі оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, цікаві фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, усе знайде, усе пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.

5. Підбиття підсумків.

Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
У рік 135-річчя від дня народження нашої геніальної землячки шляхи всіх шанувальників рідного слова, шанувальників її творчості пролягають до древнього Звягеля – до Лесиної колиски.
Життя завжди в дорозі з минулого в майбутнє. І в цю дорогу кожен українець і мати-Україна беруть з собою живу рідну українську мову, дух і мелодія якої з нашої волинсько-поліської сторінки гріє словом Лесі Українки.

Сергій Мержинський і Леся Українка

ТЕМА. «ВІН БУВ ДРУГОМ ЇЇ ІДЕЙ…»
МЕТА. Сприяти збагаченню знань учнів про Лесю Українку. Створювати
умови для цілісного уявлення про неї не тільки як про митця,
громадянина, але й як про жінку, що сподівалася на звичайне
людське щастя.
Розвивати пізнавальні здібності кожної дитини.
Виховувати інтерес до життєвого шляху письменниці.

1.МОТИВАЦІЯ.
Розмова наша сьогодні піде про почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли говорять, - то напівголосно. На світі не знайдеться людини, яка була б байдужою до нього, яка б не переживала його солодких мук і гірких радостей. Отже, поговоримо про кохання. Хоч у коханні і немає порадників, але, переживаючи будні і свята, сум і радість, розлуки і зустрічі, ми подумки звертаємося до тих, хто своєю силою любові, терпінням і мудрістю дає зразок величі цього почуття. Звернімося зараз до Лесі Українки – вона допоможе нам розібратися у власних душах.
Ми хочемо на уроці розкрити втаємничені сторінки із життя жінки, яка вміла любити і пережила у своєму житті нерозділене кохання.

ПРИЙОМ «МІКРОФОН». Учні розповідають, що їм відомо про Лесю як про поетесу. З її іменем пов’язано поняття борця, який долає фізичний біль, мужньо зносить повільне згасання і жодним словом не нарікає на долю, не чекає співчуття.
Та ми спробуємо побачити Лесю дещо по-іншому, спробуємо розкрити втаємничені сторінки із життя жінки, що вміла любити і пережила у своєму житті трагічне нерозділене кохання.

2. ОГОЛОШЕННЯ, ПРЕДСТАВЛЕННЯ ТЕМИ Й ОЧІКУВАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Очікувані результати:
-після цього уроку учні дізнаються про нову для них сторінку з життя Лесі Українки;
-висловлять власне ставлення до цієї історії кохання;
-проаналізують події та риси характеру цієї неординарної особистості.

3. НАДАННЯ НЕОБХІДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ .
МІНІ-ЛЕКЦІЯ.

Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності. Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою і зараз, через багато років, і інтелігентний , сповнений благородних поривань син армійського офіцера. Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року в передмісті Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася. На мою думку, ці люди не могли не зустрітися… Рано осиротівши, Сергій виховувався у бабусі, здобув вищу освіту, багато читав, перекладав, пробував свої сили у публіцистиці. Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і симпатичною. Тонкою, лагідною вдачею Леся і Сергій були подібні одне до одного. Нескінченні , невичерпні розмови з ним відкривали нові світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя. Літо 1898 року…Воно було незабутнє. Може, найкраще, найщасливіше в житті Лесі Українки. Довго блукали полями, вибиралися на старовинні степові кургани, плавали човном по річці Псьол. Нечасто Лариса Косач могла так оцінити людину: «Він завжди мене розуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові». Адже розуміти, по-справжньому розуміти таку людину, якою була Леся Українка, могла тільки непересічна особа.

4. ІНТЕРАКТИВНА ВПРАВА.
ОБ’ЄДНАННЯ В ГРУПИ, РОЗПОДІЛ РОЛЕЙ.
ОПРАЦЮВАННЯ МАТЕРІАЛУ.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Учень. Згадані вище слова були сказані про Сергія Костянтиновича Мержинського, людину, про яку ми знаємо так мало, але яка стільки важила в житті поетеси. Це знайомство й справді переросло у велику дружбу. На жаль, їхнє листування не збереглося – зустрічаємо лише поодинокі спогади у листах до сестри Ольги. Зустрічаються досить часто. Коли він говорить про неї, то в його словах звучить велике захоплення і глибоке почуття. Але не
таке , якого вона очікувала. Адже Сергій був закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і біль, і сум. Коли Олена Пчілка запитала у доньки: «Се – дружба чи щось інше?», то Леся відповіла: «Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці; вирви ніж з серця – і воно кров’ю зійде… Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він мене любив, ми обоє нещасні були б. Я знаю се і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем».
Учениця. З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів , але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.

Учень. Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна».
І ось з 7 січня вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.

Учениця. Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очими, жестами відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…»

Учень. Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває. що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.

Учениця. Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагоєну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій, і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
Учень. 8 січня після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається через 2 роки в листі до І. Франка, протягом ночі Леся напише драматичну поему «Одержима».
3 березня 1901 року Мержинський помирає.

ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ. ОЦІНЮВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ УРОКУ.
- Які думки та почуття викликали у вас ці дослідження?
- Що нового ви дізнались?
- Чому навчились?
- Якою постала перед вами Леся?

Учитель. Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити свої шедеври в майбутньому. Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.
Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
Особисте життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, і вигадки. Та ми – не судді.

ДОЧКА ПРОМЕТЕЯ УРОК – КРУГЛИЙ СТІЛ

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає...
Леся Українка

Учитель. Ми, українці, маємо у І своєму культурному спадку великі духовні багатства. Леся Українка та її творчість є надбанням мистецького простору України та Європи. У Лесиному слові яскраво палахкотить невгасимий вогонь подвижницького Прометеєвого духу.
Ми зібралися сьогодні, аби ще раз освідчитись Лесі в любові, згадати її пломінке життя, причаститись її життєдайним Словом, подивитись їй в очі і, врешті, зазирнути у власну душу, дошукатись в ній доброти й совісти, усвідомити, хто ми є, якого роду, де витоки нашого духу і зрозуміти, куди нам іти і де шукати щастя.

1-а дівчина. «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй — Леся Українка. З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи — веселий, частіше — в задумі чи смутку»(Олесь Гончар).

2-а дівчина. «Понад сто років тому народилась вона в сім'ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою» (Олесь Гончар).

«На шлях я вийшла ранньою весною»

3-я дівчина. 1868 рік. Сонячного липневого дня з Китаєва (урочище під Києвом) до Пирогівської Хрестовоздвиженської церкви рухався не пишний, але веселий і гомінкий весільний поїзд. Шлюб брали скромний, тихий світлорусявий двадцятисемирічний юрист Петро Косач й енергійна, впевнена, безкомпромісна дев'ятнадцятирічна
чорнява красуня з роду Драгоманових Ольга.

4-а дівчина. А через кілька днів київські друзі проводжали подружжя до Звягеля, де служив по закінченні Київського університету молодий.

1-а дівчина. У Звягелі (нині це старовинне місто має назву Новоград-Волинський) Косачі оселилися на Корецькій вулиці. Через два роки перебралися на Случанську, в дім Окружка. Тут і народилася 13 лютого (25 лютого за новим стилем) 1871 року майбутня співачка досвітніх огнів. Дівчинку назвали Ларисою.

2-а дівчина. Згодом молода сім'я переїхала на вулицю Завадських, найнявши цілу садибу.

3-я дівчина. То була «давня панська оселя. Садок був до деякої міри запущений, але через те ще кращий, так вільно росло в ньому садове і всяке дерево: липи, тополі тощо, і сила кущів — бузків розмаїтих, жасминів і всяких довголітніх квіток. Нашим малим дітям,— згадує мати Лесі,— було так добре в тій чудовій оселі! Власне, ради дітей ми й найняли ту домівку, бо в Окружка нам, при побільшанні нашої сім'ї, стало тіснувато, та й садка при його домочку не було».

4-а дівчина. Сім'я, в якій панували мир, злагода, взаємна шана і ніжна любов, дала майбутній поетесі те духовне осердя, яке й триматиме її і в особистих стражданнях, і в невпинній праці, і в життєвих незгодах, яких випаде на її долю більше, ніж задосить.

1-а дівчина. Мати — Ольга Петрівна, рідна сестра відомого революціонера-демократа, вченого і мислителя, духовного провідника патріотичної молоді, політичного емігранта Михайла Драгоманова була не тільки чуйною і дбайливою матір'ю шести дітей (чотирьох
донечок і двох синів), але й сильною, вольовою особистістю, невтомною громадсько-культурною діячкою, талановитою письменницею, відомою в літературі під псевдонімом Олена Пчілка.

2-а дівчина. Батько — Петро Антонович Косач, людина глибоко порядна, освічена, певна у переконаннях, шляхетна в громадській поведінці, добра і справедлива до людей. За участь у студентських заворушеннях Петра Косача вигнали з Петербурзького університету, і свою освіту він змушений був завершувати у Києві.

3-я дівчина. Зі спогадів сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк: «По закінченні університету батько одразу вступив на службу головою з'їзду мирових посередників у Звягелі... З того часу і до кінця життя батько завжди служив «по крестьянским делам"..., а що симпатії його були завжди на боці селян, то його рішення селянських справ бували здебільшого на користь селян... За ту прихильність до селян не любило батька не лише начальство, а й сусіди- поміщики».

4-а дівчина. Діти Косачів дуже любили батька. Він добре знав російську і світову літературу, пильно стежив за всім новим, що з'являлося в красному письменстві України, гарно читав і декламував напам'ять своїм дітям художні твори.

1-а дівчина. В інтелігентній родині в пошані були книга, музика, малярство, народне прикладне мистецтво і особливо — пісня.

2-а дівчина. З самого малечку найближчим товаришем Лариси Косачівни був її братик Михайлик, старший на півтора роки. До тринадцятилітнього віку вони були нерозлучні: разом бавились, разом читали й учились. За цю нерозлучність
їх дома жартома називали навіть одним іменем — Мишолосіє (мала Леся не могла правильно вимовити своє ім'я і називала себе Лося, і так її кликали до п'ятилітнього віку всі).

3-я дівчина. Леся була здібною до всякого навчання дитиною:
в чотири роки вона прочитала самостійно свою першу книжку, на початку шостого навчилася писати, щоб листуватися з родичами, насамперед з бабусею в Гадячі, де було родинне гніздо всіх Драгоманових.

4-а дівчина. Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк: «Леся зовсім маленькою, в шість років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольничка, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавок. І тоді вже задумала вишити батькові сорочку».

1-а дівчина. Взагалі все українське було в сім'ї Косачів у великій пошані. Мати активно збирала фольклор, займалася етнографією. Рано залучилися до вивчення народного побуту, звичаїв та обрядовості й діти.

2-а дівчина. Незабаром батька переводять по службі до Луцька, і сім'я переїздить за ним. А в травні 1882 року Косачі оселяються у селі Колодязному, яке стало з цього часу їхньою постійною домівкою.

3-я дівчина. Волинь стала для Лесі найріднішим, найзаповітнішим куточком. Їй з дитинства були милими «Случі рідної веселі береги», барвисті луки, таємничі ліси з віковічними дубами, руїни Луцької фортеці, повиті легендами, сповнені таємниць. Волинь була для неї й першою поетичною школою, бо наповнила дитячу душу казками, переказами і, головне, піснями.

4-а дівчина. Любов до волинського Поділля Леся пронесла через усе життя, а образ рідної землі, її чарівної природи стає для поетеси найвизначнішим.

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.
Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю,— аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки.
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі...
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
1-а дівчина. Та найбільше юну Лесину душу зачарували самі волиняни, прості люди, одвічні трударі, добротворці, поетичне слово і життя яких вона сприйняла всім серцем.

2-а дівчина. «Тут, на Волині, серед розкішної природи, товаришуючи з сільськими дітьми, пізнала вона (й) перші соціальні контрасти, а пам'ять вбирала перекази про народних месників. Пильно дослухалася Леся до батькових розповідей про тяжби між селянами і поміщиками за землю, за ліс».

3-я дівчина. Демократичні погляди, людяність були в крові і в Косачів, і в Драгоманових. Дядько Лесі, материн брат, Михайло Драгоманов за політичну діяльність і радикальні переконання був вимушений залишити Вітчизну й жити за кордоном. Її тітки по батьковій лінії Олександра і Олена були діячками народницького революційного руху, за що зазнавали переслідувань і навіть арештів.
В сім'ї свято шанували пам'ять про декабриста Якова Драгоманова, славетного родича, від якого брала початок родова волелюбність і духовна непідвладність всіх Косачів-Драгоманових.

4-а дівчина. Та все ж головним учителем і духовним наставником Лесі був Шевченко — «зразок непохитного характеру, світло під палаючим смолоскипом великої любові до свого поневоленого народу».
1-а дівчина. «Кобзар» для Лесі став школою громадянської мужності і сміливості в творчості, а доля Шевченка — взірцем незламності й послідовності в боротьбі за права і щастя свого народу.
2-а дівчина. Природа щедро обдарувала дівчинку: дала «їй добре і мужнє серце, хист до музики, малювання, вишивки, могутній поетичний талант, великі здібності до науки».

3-я дівчина. Дітей у сім'ї Косачів до школи не віддавали. Навчали дома, щоб уберегти від небажаних впливів, оскільки офіційна система освіти в Російській імперії була наскрізь антиукраїнською і недемократичною.

4-а дівчина. Михайлик і Леся вчилися вдома під неухильним наглядом і керівництвом матері, яка для них перекладала українською і художні твори, і підручники, а головну свою педагогічну надію покладала на народну творчість.

1-а дівчина. Щоб діти краще знали звичаї і побут рідного народу, їх часто возили в найвіддаленіші села на якісь цікаві події: весілля, колядки, різні обряди і свята. Ще маленькою Лесю возили в село Жаборицю, де вона й почула вперше перекази про Мавку, лісову русалку, та інших казкових істот, якими народна уява заселяла ліси, гаї й озера, на які така багата волинська земля.

2-а дівчина. Від матері діти перейняли жагу до народної творчості, щиру залюбленість в українську історію, глибоку шану до національних героїв України, від яких переймали кращі моральні чесноти:
волелюбність, жагу подвижницького слугування Вітчизні, невпокореність і мужність, презирство до смерті, стійкість у випробуваннях.

3-я дівчина. Леся ще зовсім дитиною усвідомила себе українкою, тобто донькою України, часточкою рідного народу, причетною до його гіркої, але чесної історичної долі, відповідальною за його сьогодення майбутнє.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана.
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотна
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полі,
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!

4-а дівчина. Поетичний хист маленької волиняночки виявився дуже рано. Перший Лесин вірш, який дійшов до нас, датований 1880 роком. Тобто юній поетесі в той час виповнилося всього 9 років!.. Чи пробувала ця навдивовижу обдарована дівчинка віршувати раніше? Певно, що так. Бо ж ніжна і чула її душа просилася в слово з самого малечку. Згадаймо, як рано — в п'ятилітньому віці! — вона навчилася писати, аби листуватися з дорогими її серцю людьми... То хіба ж могло таке добре, щире і здібне до всілякої творчості дівчатко та не почати складати віршики, аби відобразити в них свої перші почування і радощі та поділитися ними з рідними? До того ж не забуваймо про благотворний літературний вплив і приклад мами-письменниці.

1-а дівчина. І від того часу Лесю вже не полишала жага творчості. Бажання словом виразити себе, свої думки й переживання, а заразом з тим — сказати найсуттєвіше і найважливіше не лише за себе, а й за людей, за свій народ стало домінантою всього її подальшого життя.

«Муку творчістю перемагать»

2-а дівчина. З дитячих літ Лесина душа світилася любов'ю і добротою і була відкрита радощам і красі життя. Та доля розсудила інакше. Радості їй судилося небагато.

3-я дівчина. В січні 1881 року Леся сильно застудилася. З цього часу й почалася її, як вона сама говорила, «тридцятилітня війна» з тяжкою недугою. Туберкульоз кісток, який спочатку виявився в руці, потім перекинувся на ногу, а згодом — на нирки й легені, став її невидимим, але повсякчасним супротивником, підлим і жорстоким, підступним і невмолимим.

4-а дівчина. Біль фізичний уже не полишав її більше ніколи...

Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

1-а дівчина. Лікарні, санаторії відтепер стають частим притулком для Лесі, а боротьба з хворобою — пробним каменем, на якому життя звірятиме її дух на міцність.

2-а дівчина. Через тяжкі болі в руці Леся змушена була відмовитись від занять музикою, котра, як і поезія, була її творчим покликанням. Змалку вона брала уроки гри на фортепіано, і виявляла в них неабиякі обдарування і хист. Своєю натхненною грою вона вражає навіть такого вимогливого поціновувача виконавської майстерності, як видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко, з родиною якого Косачі щиро дружили і радо спілкувалися, коли перебиралися на зиму з Колодяжного до Києва.

3-я дівчина. «Мені часом здається,— писала поетеса,— що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт».

4-а дівчина. Та Леся не корилася долі! В ній пробуджувався сильний характер: незламна воля не дозволяла занепадати духом.
Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась...

1-а дівчина. Маніфестом особистої духовної незламності, непокори жорстокій долі, здатності до тривалої боротьби з випробуваннями, лихоліттями і болем стала поезія, назву якої склав латинський вислів «Сопtra spem spero!», що в перекладі означає: «Без надії сподіваюсь!» Леся написала її, коли їй було лише дев'ятнадцять...

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

2-а дівчина. І Леся жила! Жила і боролась — і з тяжкою недугою, і зі смутком, і з відчаєм.

3-я дівчина. У 1894 році родина Косачів поселилася в Києві. Поетеса знайомиться з багатьма
видатними діячами української культури: з Михайлом Старицьким, Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, російським революціонером Григорієм Мачтетом.

4-а дівчина. 1897 рік подарував Лесі невимовну радість: перебуваючи на лікуванні в Криму, вона познайомилась і заприятелювала з відомим російським революціонером-марксистом Сергієм Мержинcьким, який став для неї і політичним наставником, і найближчим другом, і... коханим. Їхні взаємини тривали лишень неповних чотири роки, але саме вони, ці безжально короткі літа, наповнили Лесину душу і світлими надіями, і щемливою радістю, і справжнім щастям...

1-а дівчина. 1899 року Леся Українка вперше зустрічається з Ольгою Кобилянською. Взаємини цих двох воістину видатних жінок-українок є прикладом найщирішої і найві-рнішої дружби, сповненої взаємної довіри, повсякчасного порозуміння і ненастанної приязні. Недаремно називали вони одна одну посестрами...

2-а дівчина. Юність Лесі була наповнена напруженою повсякчасною роботою над собою: вона ненастанно вчилася, відкривала для себе височини людського духу і, головне, постійно розвивала свій поетичний хист, вишліфовуючи кожне написане слово, як дорогоцінний діамант. Як наслідок, різнобічна самоосвіта, моральне вдосконалення і натхненна творчість піднесли сильну духом і незрівнянно талановиту волинянку на вершину вселюдської культури.

3-я дівчина. 1891 рік. Західноукраїнський письменник і політичний діяч, соратник і друг Івана Франка Михайло Павлик зустрічається з Лесею Українкою. Їй всього 20 років. Але вона вражає його всебічною освіченістю, ґрунтовною обізнаністю з літературою і мистецтвом багатьох народів світу, знанням мов, глибоким проникненням у суспільне життя.

4-а дівчина. «На свій вік,— згадує Павлик,— це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

1-а дівчина. Крім української і російської, Леся досконало знала французьку, німецьку, англійську, італійську, грецьку, латину, польську, білоруську мови. Це давало їй змогу читати в оригіналі художні твори і наукові праці геніїв світової культури, користуватися бібліотеками не тільки Києва, Львова, Одеси, Мінська, Москви й Петербурга, але й Відня, Берліна, Женеви, Мілана, Софії та багатьох інших міст, у які її закидала доля.

2-а дівчина. Отже, демократичне виховання в сім'ї, ґрунтовна освіченість і глибока гуманітарна культура складали підвалини яскравої і творчо потужної особистості, яка увійшла в історію української і світової культури під поетичним ім'ям Лесі Українки.
«Вірю я в правду свого ідеалу»

3-я дівчина. Незважаючи на свій особистий біль, молода поетеса все більше і глибше переймається болями суспільними, і головним питанням її життя стає питання «Як допомогти людям знайти щастя?»

4-а дівчина. Доля України і рідного народу турбують Лесю Українку і як громадянина, і як митця. Вона розмірковує у своїх віршах, драматичних творах, публіцистичних статтях над життям Вітчизни, аналізує гострі соціальні проблеми і доходить висновку, що терпіти більше несила, що треба чинити спротив будь-якому гнобленню і насильству, ненастанно боротися проти приниження і рабської неволі, за свободу, за щастя, за гідність, за людяність і красу прийдешнього.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало,—
Країна ціла може в них втопитись,
Доволі вже їм литись,—
Що сльози там, де навіть крові мало!

1-а дівчина. Мужнє, гартоване слово Лесі Українки стає зброєю в боротьбі за ідеали волі, незалежності, людяності і вселюдського братерства.

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що стина вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця про¬ллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

2-а дівчина. Ніжна, тремтлива муза Лесі Українки перетворюється на мужнього, пристрасного трибуна, який закликає поганьблений і принижений люд до борні, до битви!

3-я дівчина. Щира патріотка (не випадково за літературне ім'я собі Лариса Косачівна взяла таке до щему рідне, ніжне, співуче, солов'їне і водночас полум'яне — Українка!), поборниця волі і щастя своєї знедоленої Вітчизни-України, Леся заразом була послідовною інтернаціоналісткою. Її душа переповнювалася любов'ю до всіх людей, незалежно від національності й віросповідання. Всі люди для співачки урочих досвітніх огнів — брати. Відтак їхні болі — її болі, їхні страждання — її страждання. Вона шанувала всі народи. Близькою вважала собі російську культуру, за рідню мала білорусів, а в Грузію була палко і вірно залюблена.

4-а дівчина. Зі спогадів Нестора Гамбарашвілі, друга Лесі, студента Київського університету:
«Одного разу побачивши у мене на столі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури дванадцятого століття і засипала мене питаннями про Грузію, її природу, давню культуру, письменників, художників, театри. Довго й уважно вона слухала мою розповідь і... сказала: «Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти й охоронити себе від напастей і незгод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"».

1-а дівчина. Яке вражаюче освідчення в любові до народу-побратима! Яка гуманістична пристрасть і яка високість, яка шляхетність духу!

2-а дівчина. І, мабуть, не випадковість, а якась дивовижна закономірність у тому, що прощатись зі світом геніальній дочці України випало саме на грузинській землі — у невеличкому курортному містечку Сурамі...

3-я дівчина. Доля Лесі Українки — світлоносне творче горіння, ненастанне протистояння особистим печалям і болям, а ще — офірний громадянський чин, боротьба і ще раз боротьба!

4-а дівчина. Щоденно! Повсякчас! Всюди, де б не була, куди б її не закидала доля, Леся не пасувала перед незгодами і труднощами життя, не впокорювала свого воістину полум'яного духу ні перед жорстокою недугою, ні перед обструкцією і переслідуваннями влади, ні перед особистим душевним сум'яттям та відчаєм. Ні, вона ні на мить не відступалась і не зраджувала ні саму себе, ні свої ідеали, ні тих, кого самовіддано любила і заради кого творила і діяла.

1-а дівчина. Дух її пломенів високим і чистим вогнем любові й офіри, вогнем титана Прометея, котрий во ім'я любові до людей повстав проти богів і прирік себе на довічну покару-муку, прийнявши жорстоку покуту на страшній скелі на краю світа заради того, щоб вогонь осявав і зігрівав людські оселі і людські душі й наділяв людей житттєздатною силою не коритися злу й недолі, мороку й холоду, силу стати і бути насправді людьми. Образ героя давньогрецьких міфів був Лесі близьким з дитячих літ, і саме Прометея вона мала за життєвий взірець. Тож немає нічого дивного в тому, що саму Лесю називали і називають Дочкою Прометея!..
...Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім, і прокляв, віщуючи усім богам погибель. Я вслід його піду.

2-а дівчина. Ці бунтарські слова раба-неофіта з драматичної поеми «В катакомбах» можна вважати і особистим громадянським та творчим кредо одержимої любов'ю до людей поетеси. Вона так жила. І так творила: заради людей, в ім'я їхнього щастя.

3-я дівчина. Це справді так: Леся Українка, як легендарний Прометей, запалила вогонь свого життєдайного Слова і понесла його людям, так само, як нескорений титан, віддала його тим, хто страж¬дав в мертвотній холоднечі життєвої пітьми, так само не зрікалася свого вибору, так само приймала жорстоку покуту і так само не корилася немилосердній долі.

4-а дівчина. Життя примусило Лесю бути борцем, пророком і трибуном, сурмачем у бою, заспівувачем і провідником. Совість патріотки не дозволяла їй стояти осторонь суспільних борінь, і вона чесно й ревно виконувала свій громадянський обов'язок: її поезія насправді стала зброєю в руках месників дужих і слугувала їм вірно у визвольних національних змаганнях впродовж усього буремного і такого суперечливого і складного для нашого народу XX століття.
«Хотіла б я піснею стати»

1-а дівчина. Але душа її, від природи чула й ніжна, часто виливалась в такі ж ніжні й прозорі у своїй незвичайній чистоті рядки...
Не співайте мені сеї пісні,
Не вражайте серденька мого!
Легким сном спить мій жаль у сердень¬ку,
Нашо співом будити його?
Ви не знаєте, що я гадаю,
Як сиджу я мовчазна, бліда.
Тож тоді в мене в серці глибоко
Сяя пісня сумная рида!
***
Знов весна, і знов надії В серці хворім оживають, Знов мене колишуть мрії, Сни про щастя навівають. Весно красна, любі мрії! Сни мої щасливі! Я люблю вас, хоч і знаю, Що ви всі зрадливі...
***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

2-а дівчина. Весну Леся любила, як жодну іншу пору року... Весна вселяла в її зболене і втомлене серце надію, давала снагу до життя.

3-я дівчина. Роки злітали, проминали дні... Робота, творчість... Надії, сподівання... І постійний біль втрат..

4-а дівчина. На початку 1901 року Леся пережила чи не найболючіші свої дні. Жорстока доля забрала в неї коханого, Сергія Мержинського...

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,.
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

1-а дівчина. Не хотілося жити, опускалися руки...
Осінній плач, осінній спів
Посеред літа золотого
Непереможно забринів
Із серця мого.
Ох, то ж за те, що восени,
Сумного, млистого поранку,
Я раз невчасно завела
Собі веснянку.
2-а дівчина. І саме в ці найтяжчі і найсумніші для себе дні і місяці Леся ще на Буковину до своєї вірної товаришки Ольги Кобилянської.

3-я дівчина. Карпати повернули Лесю до життя. Казкова природа українських гір, чарівні краєвиди Підгір'я подіяли на душу поетеси, як жива вода..
.
Ой піду я в бір темненький,
там суха смерека,
Як розпалю ясну ватру, видно всім
здалека.
Запалала при смереці смолова ялиця:
Горить моя досадонька, мов сухая
глиця.
Розбуялась досадонька з вогнем на
просторі,
Розсипала палкі іскри, мов яснії зорі.
Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,
Та як влучить в саме серце, доле ж моя
гірка!
Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці
тихо,
Буду тебе колихати, чи не присплю
лихо.
Притулишся до серденька, мов дитина
рідна,
Буде тобі з мого серця колиска вигідна:
Щораз вдарить кров живая, колиска
шибнеться...
Ой, спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б'ється!..
4-а дівчина. На Буковині Леся знову вчиться радіти життю і знову пише, пише, пише!

1-а дівчина. Саме там, у казковому гірському краї, доля зводить і зближує зболену і стомлену Лесю з чистим душею юнаком Климентом Квіткою. За фахом фольклорист, музикознавець, етнограф, за світовідчуванням романтик, який на той час вже давно був залюблений в Лесину ніжну і водночас мужню поезію, Квітка став для Лесі найближчим другом, найвірнішим соратником і просто невимовне рідною людиною, з якою їй судилося пройти пліч-о-пліч ті дванадцять, можливо, найважчих і найзвитяжніших років життя, які залишалися в неї попереду...

2-а дівчина. З ним Лесі було легко, просто, затишно і надійно. Вона любила свого друга за добре, чуйне серце і поетичну душу. Він же самовіддано підтримував її в усіх творчих
починаннях, а головне — беріг її і ненастанно, вперто і невідступне, з дня на день чинячи опір жорстокій недузі, що невпинно і невідворотно підточувала Лесині сили, боровся за кожну мить її життя...

3-я дівчина. В липні 1907 року Леся і Квітка взяли шлюб і стали подружжям. Але дуже мало радості судилося зазнати цим зачарованим музикою і поезією душам: стан здоров'я Лариси Петрівни все гіршав, хвороба неухильно прогресувала, і сил у неї залишалося все менше...

4-а дівчина. Санаторії, лікарні, переїзди з місця на місце в пошуках хоч якогось порятунку й бодай найменшого полегшення: Крим, Одеса, Батумі, Тбілісі, Відень, Берлін, Єгипет...

1-а дівчина. Але порятунку не було...

2-а дівчина. Леся ніби передчувала, що жити їй залишилося не так уже й багато, і тому працювала особливо натхненно й одержимо...

3-я дівчина. З липня 1911 року Лесина рука вивела на папері перші рядки твору, який став її «лебединою піснею», вершиною всіх її митецьких шукань. Відбувалося те далеко від її рідної Волині, на такій доброзичливій до неї грузинській землі. За три тижні майже невпинної і неймовірно натхненної творчої праці — фактично на одному подиху — поетеса написала свою дивовижну і незрівнянну не лише в українській, але й у світовій літературі драму-казку «Лісова пісня».

4-а дівчина. «Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії,
твір, який варто б назвати Лесиним словом — дивоцвіт».

1-а дівчина. Романтична історія Мавки і Лукаша — українських Ромео і Джульєтти — уособлення жагучої Лесиної віри в прекрасну сутність людини, в її духовність і творче призначення на землі.

2-а дівчина. Мавка — це, власне, сама Леся, її ніжна і чиста душа, її гаряче і людяне серце, її ніжна і палка любов і її самопожертва.

3-я дівчина. «Лісова пісня» утверджує в наших душах невгасиму віру
І в торжество високої мрії і перемогу справжнього гармонійного, сповненого чистих поривань і щирих почуттів життя над примітивним бездуховним животінням.

4-а дівчина. Мавка гине. Але любов її, ніжна, пристрасна і жертовна, жива! Вона не може померти, бо незнищимі, за Лесею, краса й добро, тепло серця й шляхетність думок, почуттів і вчинків. Любов вічна! І, поки світ стоятиме і сонце щоранку осяватиме його, лунатиме голос пронизливої Лукашевої сопілки! І звучатиме незнищенна Пісня Любові! Гімн високому, вірному і чистому Коханню!

1-а дівчина
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!
Це не тільки про Мавку. Але — й про Лесю. Про її безсмертну душу. І про її незгасне полум'яне Слово — про Поезію.

«Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого...»

2-а дівчина. Так, слово Лесине, так щедро віддароване рідному народові, жило. А тіло її тендітне, як і тіло її сумноокої Мавки, вже догоряло...

3-я дівчина. Літо 1913 року Гру¬зія. Гори. Курорт Сурамі. Маленька дача з балконом, з якого відкривалися чудові краєвиди..

4-а дівчина. Поряд з хворою — Квітка, мати, сестра Ізидора.

1-а дівчина. В середині липня Лесі різко погіршало. Вона вже не могла їсти і ледве змушувала себе хоч щось випити. Єдине, чого їй бажалося,— ожина, яку збирала в горах для неї сестра...

2-а дівчина. Надія змінювалась відчаєм. Рідних мучило почуття повного безсилля. Леся теж добре розуміла, що кінець близький...

3-я дівчина. І все ж вона дуже зраділа, коли дізналась, що в Сурамі має приїхати її улюблена Лілечка, найближча і найвірніша подруга — сестра Ольга. Вона чекала прибуття поїзда майже всю ніч з 18 на 19 липня. І коли їй сказали, що вже скоро, що поїзд прибуває о чет-
вертій ранку, вона задрімала, тиха й спокійна...

4-а дівчина. Десь під ранок прокинулась і знову стала чекати сестру... Кілька разів нагадувала, щоб не забули нагодувати Ольгу.
— Дорога ж довга, і Ліля, певно, зголодніла.

1-а дівчина. Надходив світанок 19 липня чи за новим стилем 1 серпня 1913 року. Народжувався новий день.

2-а дівчина. Від станції назустріч першим променям сонця поспішали Ліля і Дора. Та марно: коханої їхньої сестри вже не було... Її серце спинилось, не дочекавшись.

3-я дівчина. А потім була дорога на Україну. До рідного опечаленого Києва. Був похорон. Були знервовані й перелякані поліцаї, яким було наказано здійснювати суворий нагляд. І були тисячі людей, котрі прийшли попрощатися з геніальною дочкою України, великою поетесою, наступницею Шевченка, посестрою Франка, Кобилянської і Стефаника — Лесею Українкою.

4-а дівчина. Леся лягла на вічний спочинок на Байковому цвинтарі. Там, у київській священній землі, в самісінькому центрі рідної її України, знайшли притулок її невпокорене серце і її наболіле тіло...

Світ опускався на коліна,
Камінний, він хилився ниць,
І прилітала Україна
До. мертвих Лесиних зіниць.
Над всі недолі та потали,
Над старти всі, над всі бої
Безсмертя Лесине вростало
В народ, що народив її.
І квола, невисока жінка
Лице підводила бліде.
Народжувалась Україна
Для світу, що над смерть гряде.
(В. Коротич)

Учитель. Злетіли десятиліття... Позаду важкі вогненні дороги, котрими судилося пройти нашому народові і нашій прекрасній і стражденній Вітчизні Україні.
Сходить зоря нового століття і нового тисячоліття. Якими вони стануть у нашій подальшій історичній долі, у нашому невпинному, важкому,
але такому жаданому поступі вперед? І якими будемо ми — сьогодні і завтра?
Щоб відповісти на ці тривожні і надскладні питання, ми й приходимо сьогодні до Лесі Українки. Вдивляємося в її очі. Вслухаємося в її голос. І намагаємося — вкотре! — осягнути трагізм і велич її життя і діянь, філософську глибину її дум, доторкнутися до срібнодзвонних струн її чарівної Ліри, щоб, зрештою, пізнати і зрозуміти самих себе.
Лесине ж Слово, полум'яне і ніжне, горить для нас невгасимим і ясним Прометеєвим вогнем, осяваючи наші душі, наші дні і нашу дорогу в майбутнє.