Пам'ять і безпам'яття (доля рідних Лесі Українки)

Мета такого уроку полягає в тому, щоб ознайомити учнів із долею рідних і близьких Лесі Українки, яка кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу.

Орієнтовний план семінару

1. Велика родина.
2. Несподівана смерть старшого брата і батька.
3. Завчасне згасання Лесі.
4. Самотність молодшого брата.
5. “Забута тінь”.
6. Доля Олени Пчілки.
7. Духовна постать Олесі Зірки (Ольги Косач-Кривинюк) та її чоловіка.
8. Найменша гілочка знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів.
9. Талант і мужність.
10. Леся живе у поезіях наших сучасників.

Слово вчителя
Є в нашій літературі імена, що не потребують ні пишних шат красномовності, ані високих означень та епітетів. Бо вони входять у свідомість кожного з нас з самого малечку, як голос матері, як сонячне світло, як подих рідних просторів. До них належить ім’я безсмертної поетеси, нареченої іменем своєї землі – Леся Українка.
Лариса Петрівна росла і виховувалася у великій родині – мала трьох сестер і двох братів. Мати і батько походили з давніх дворянських родів Драгоманових і Косачів. Кожен з них був особистістю непересічною, яскраво обдарованою. На жаль, доля цієї заслуженої перед Україною родини лишилася поза увагою дослідників і біографів поетеси. На декого з них було накладене довголітнє табу, припечене тавро емігранта-зрадника. А час минав… Відходили з життя Лесині кревні, а з ними обривалися назавше ті нитки, які зв’язували нас з живою пам’яттю про неї.
• У 1903 р. у 34-річному віці несподівана смерть забрала з життя старшого брата поетеси Михайла Обачного; письменника, фізика, перспективного науковця, приват-доцента кафедри фізики і метеорології Харківського університету (йому належить відкриття в галузі рентгенології).
• У 1909 р. упокоївся від серцевої недуги на 68-році життя батько Лесі — Петро Антонович Косач, юрист за освітою, меценат української культури за покликанням.
• У 1913р. завчасно згасла у далекій Грузії Леся Українка. Поетеса, прозаїк, драматург, критик, фольклорист, філософ увійшла в історичне безсмертя України.
Останні дні Лесиного життя були надзвичайно тяжкими. Єдине, що вона могла їсти — морозиво з ожини. У Олени Петрівни надія змінювалася відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріло сподівання, а може станеться чудо і врятує Лесю, але чуда не сталося… Ізидора, наймолодша сестра, в спогадах пише: „… Та сила волі і любові, що виявили в житті мати і донька — безприкладні. Мама і в хвилини одчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!”

Сурамі, 1 серпня 1913 року

Вечір серпневий на гори сурамські
Птахом зловісним упав з висоти.
Доненько, зоренько, зір твій до рання
Вже не проб’ється крізь вал темноти.
Бодай би нікому й ніколи не знати
Ночі такої — ні слів, ані сліз,
Тільки безжальна безвихідь кімнати
Й руки холодні твої, наче лід.
Світе, за що ця жорстока покара —
Переживати дітей матерям?!
Стихли, пригнічені, болю удари,
Та відгорає душа, мов зоря.
Ні, це вона вже із болю на волю
Рветься, неначе крізь берег ріка.
Хто ми однині? Я — бджілка у полі,
Ти ж — усієї Вкраїни дочка.
Нині і прісно й вовіки — єдині
Ми, хоч бували й незгод колючки.
Ти найрідніша, хоч я народила
Двоє синів і чотири дочки.
Що на землі зостається по смерті?
Ми перейдем у прийдешнього дні:
Я — наче голос добра й милосердя,
Ти, опріч того, — як меч у борні…
Вились вінками вкраїнські барвінки,
Лився світанку жалобного дзвін,
Лесі не стало. Возносилась гінко
Слава за словом її навздогін.
Василь Гей


• У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності і бідності 1937р. помер менший брат поетеси Микола. Трьом же сестрам — Ользі, Оксані, Ізидорі оракули провіщали довге й нелегке життя. Правда, Оксана, у 1909р. вступивши у Льєжський політехнікум, назавше оселиться поза межами України. У 1975р. вона помре у Празі. А найстаршій Ользі і найменшій Ізидорі доведеться зазнати тяжких випробувань у роки сталінських репресій, заслань, гіркого емігрантського хліба і смерті на чужині.
• Чоловік Лесі Українки — Климент Квітка після смерті дружини доопрацьовує і видає спільну працю – двотомник “Народні мелодії з голосу Лесі Українки” (всього 220 пісень). У 30-ті роки нависла загроза арешту і над К. Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих органів, виїздить до Москви. У Московській консерваторії починає читати курс музики народів СРСР. Та пильне око НКВС знайшло його і тут. У 1934 році потрапляє в Караганду, потім поселяється в Алма-Аті, де працює викладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у лікарні, вчений визнає "недоліки“ у своїй роботі. І тільки 1937 року йому дозволяють жити в Москві і працювати в Кабінеті вивчення музичної творчості народів СРСР.
Під час другої світової війни К. Квітка залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед бійцями у госпіталях, працював у консерваторії. Та коли у 1943 році академік М. Рильський запропонував висунути його праці на Державну премію, кандидатуру вченого не затвердили. 1944 року мав балотуватися до АН УРСР, але знову не пройшов, бо нібито загубили документи.
У 1947 році відмовляється співпрацювати з Академією наук України за станом здоров’я і працює тільки в Московській консерваторії.
19 вересня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя. Залишив після себе 65 друкованих праць і 74 рукописи. В Україні про нього майже нічого не знали. Та не може згаснути на небі зірка непоміченою. Україна поволі відроджує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикознавця і фольклориста Квітки вийдуть із забуття. І зазвучать народні пісні, оті “…Квітки барвисті вічні…”, про які писала Леся Українка в поезії “Забута тінь”.
• Найважчі тортури випали на долю матері Лесі Українки – Олени Пчілки, письменниці, фольклориста, етнографа, громадського діяча. У 1920р. в сімдесятилітньому віці її заарештували у Гадячі. Змилостивившись над віком арештантки, відпустили під опіку дочки Ізидори. Хвиля репресій 1929-1930-х років на цей раз не оминула письменницю. Тяжко хвору, з паралізованими ногами Олену Петрівну агенти ДПУ прийшли арештувати напередодні її вісімдесят перших роковин. На цей раз арештантка виявилася не транспортабельною. Кати ДПУ отримали телефонний дозвіл лишити О.П. Драгоманову – Косач удома. Доля дала їй шанс померти у рідних стінах, а не на нарах в’язниці. 6 жовтня 1930р. її ховали на Байковому кладовищі біля могили первенця Михайла, геніальної Лесі, мужа Петра Антоновича. Скромно й скорботно провели в останню путь Берегиню роду українського, без промов. Лише Михайло Грушевський, кидаючи грудку землі на її могилу, передбачливо прорік: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі». Рідна земля прийняла у своє лоно свою ж дитину, а немилосердний час і людська жорстокість поглумилися над її пам’яттю…
• Нелегко жилося родині Косачів у ті часи. Дворянське походження тримало їх у постійному страху. Після судового процесу над учасниками СВУ Михайло Кривинюк і його дружина Ольга втратили посади. Матеріальні нестатки, іноді голод, холод, житлова невлаштованість підірвали їх моральне і фізичне здоров’я, віру в ідеали нелегкої молодості, за які не раз доводилося зводити рахунки з царськими властями. Адже Ольга довго не могла знайти посади за фахом лікаря навіть у глухому поліському селі.
• І водночас у цей складний і нелегкий для родини час виходять одна за другою монографії про життя і творчість Лесі Українки, а також її твори у семи (1923-1925рр) і дванадцяти (1927-1930рр) томах. А доля і далі немилосердно жорстока до її рідних…
• Ще не встигли зарубцюватися родинні рани, викликані гіркою несправедливістю, як арештували Ізидору та її чоловіка за приналежність до якоїсь контрреволюційної організації. Після ув’язнення в Лук’янівській в’язниці сестра Лесі була засуджена на вісім років і вислана на Колиму. Два роки таборів пройшла ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка з роду Драгоманових-Косачів. Ім’я всесвітньо відомої сестри поетеси врятувало життя Ізидори Петрівни. Ольга Кобилянська поцікавилася долею сестер Лесі Українки, з якими було особисто знайома. Родині повернули помешкання по вулиці Овруцькій, 6. Косачівнами опікувалися. Однак Юрій Борисов безслідно пропав у сталінських таборах.
• Велика Вітчизняна війна принесла нове горе, нові страждання і випробування. За тиждень до початку війни чоловік Ольги Михайло Кривин юк поїхав у Свердловськ провідати старшого сина. Трагічна випадковість обірвала його життя. Він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. Після війни син не зміг відшукати могили батька.
А меншого сина Василя війна застала на військовій службі у Білорусії. Оточення, полон, втеча з нього. Восени 1941 р. повернувся до Києва, змушений працювати на пошті заради скромних харчів для хворої матері. Яка доля спіткала б його, як полоненого, відомо. Саме ці обставини стали причиною і спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 р. до Аусбургу. На цій чужій землі надломлена нервовими стресами й тяжкою невиліковною хворобою Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) знайшла вічний спочинок. 11 листопада 1945 р. померла у таборах для переселенців.
І все-таки їй пощастило поставити останню крапку в життєписі Лесі Українки і власноручно передати рукопис „Хронології” до музею-архіву Української Вільної Академії Наук. Помирала з „почуттям виконаного обов’язку перед пам’яттю великої сестри, яка саме її вибрала повірницею своєї душі, виконавцем духовного заповіту”.
• А Ізидора Петрівна з дочкою Ольгою, внуками Михайлом і Олесею, племінником Василем поїхала у США.
Як жилося цій найменшій гілочці знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити довгий вік – 92 роки. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми знехтували. Лише Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею та вряди-годи працівники Київського музею Лесі Українки. А вона хоронила у собі цілі скарби-спомини про родину, знайомих, місцевість і побут. На жаль і на сором, ні ми, ні наші земляки за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на чужину не багатства наживати, а вберегти життя собі ї дітям – роду своєму. Часом з’являлися у заокеанській періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення поетеси.
• Багато написала. А скільки ще не написала... Доля наче поглумилася над нею – дала літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття, невігластво і глупоту, коріння яких дуже глибоке, бо ж споконвіків
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати.
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „Мій дім – мій храм!”
Леся Українка
Померла Ізидора Косач-Борисова 12 квітня 1980 р. у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.
Усі свої сили Ізидора Петрівна доклала, щоб фундаментальна праця її сестри Ольги Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчості” побачила світ, щоб жила у спогадах її сестра, відома письменниця Леся Українка – геніальний митець, правдивий патріот і водночас жінка, яка мала світлу і ніжну душу, вміла дружити й любити. Ті, хто знав її в житті, високо цінував за талант, мужність і надзвичайну людяність.
Можливо, саме провидіння керувало рукою Олени Пчілки, коли вона вперше підписала доччині твори цим іменем – Леся Українка. Тепер ми вбачаємо в цьому і незгасний символ, і правдивий ідеал. В одному з листів поетеса писала:
„Мені здається, була б моя батьківщина найбіднішою, найнезначнішою на світі, все одно мені здавалася б чарівнішою Швейцарії і всіх Італій ... Я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотню користь, то принаймні на славу ім’я України.”
• Мужній жінці і талановитій письменниці наші сучасники присвячують поетичні рядки, які прозвучать на нашому уроці.

Жайворонок

“Мені сподобалось, що звеш мене жайворонком, маю симпатію велику до сії птиці!” (З листа Лесі Українки до брата Михайла Косача – кінець березня 1891 року).

Даруйте, Лесю, ми Вас так не звали.
Чому? І сам я зрозуміти б рад.
Імен всіляких Вам знайшли чимало,
А так назвати Вас зумів лиш брат.

І Ви любили жайворонком бути.
Як сонячно тоді літалось Вам!
Аж серці вибухало співом-бунтом,
Аж сніг од співу проліском ставав.
О Жайворонку ніжний, мужня птице,
Несли весну Ви на крилі яснім.
Об лід кресали буйні блискавиці,
І тишу ситу колошматив грім.

Як Вам боліло… Та не задушили
Палкої пісні батоги зими.
Бо жайворонки – завжди одержимі,
Якщо судилось бути їм людьми.
С. О. Павленко
Черкаська область,
с. Бабанка.

Квітка надії

Виглядай мене, білий будиночку,
Із далеких доріг виглядай.
Я лечу вже, неначе хмариночка,
Напоїти березовий гай.
Розбудити джерельце у кадубі,
Щоб вода в нім заграла жива.
Дорогий мій будиночку, я тобі
Принесла найдорожчі слова.
Усміхнись мені світлими вікнами,
Остуди розпашіле чоло.
Горду квітку надії навіки я
Посадила тут болю на зло.
Напоїла волинськими водами,
Увілляла їй свого тепла.
Одержимість, і гордість, і вроду
Я назавжди їй заповіла.
Крізь літа і століття далекі
Йтимуть люди до неї сюди,
І нестимуть додому лелеки
Її дихання крізь холоди.
І якщо навіть я не зумію
Дати силу і душу словам,
Не покине вас, люди, надія –
Моя посестра юна, жива.
Василь Гей

– Тарасової долі ти сльозинка?
Оцвітина волинського барвінку?
Чи просто квола, терпелива жінка?
– О ні, моя судьбо,
Я – Українка!
Дочка народу, що в своїй державі
Себе панам запродує за гріш
І на козацькій витоптаній славі
Йому вже риють яму гробарі.
Я – Українка. Сміло чи зухвало
Себе святим іменням нарекла,
Аби його навік не поховала
Покори та безпам’ятства імла.
На цю імлу готова я упасти
Сльозиною, мов списом гіркоти,
І лиш тоді, як тьма сконає, рястом
А чи барвінком рясно зацвісти.
Я Українка, і мого сумління
Не стопче, мов травицю, татарва,
Оце ім’я з глибокого коріння
Важке й високе, наче корогва.
Його нестиму, поки стачить сили,
Втираючи з обличчя сивий пил.
Сама себе на це благословила
Під образами предківських могил.
І хай на цім шляху тернистім, доле,
Мої думки зарано відболять,
В одвіт Шевченку: „Ні, ми не моголи!”
Колись як правду будем промовлять.
Василь Гей

Червоні сни

Знаю, що це зараз, як ляжу спати,
будуть снитись мені червоні корогви, –
переслідує мене сей сон!
З листа до Агатангела
Кримського від 3 листопада 1905року.

Я вже не можу. Навіть сни червоні.
Я ж – тільки жінка. Жінка перш за все.
Сріблиться місяць в зорянім полоні,
Дрімає сад з просвітленим лицем.
Пірнає ніч у ніжність, мов у казку,
Здмухнувши денні клопоти з чола.
Я тільки жінка. Жінці треба ласки,
Любові треба, щастя і тепла.
І що мені, що світ закуто в пута?
Що світ увесь кривавий од заграв?
Та чи зуміла б я сльозу забути,
Котру нагай учора зашмагав?

Сльоза ота пече мої долоні.
І щастя мені буря принесе!
Тож хай приходять навіть сни червоні,
Я – жінка. І тому я зможу все.
Степан Павленко

Дивосвіт Лесиного гаю

Зелений Гай. Тут віщий дух витає,
Дух одержимості, натхнення і добра.
Тут спогади бентежним чином крають
Мою уяву…
Чую шепіт Псла,
Ридання, стогони і муки України
Про безталанну долю матерів.
Тут слово рідне, духом незбориме
Кобзар-бунтар нащадкам заповів.

Воно з народом на тернах зростало,
Мій пращур шліфував його віки,
Щоб лицемірство зайдів таврувало
І звеселяло сонцем колоски.
Наслухую, як зело проростає…
О, скільки прошуміло гроз отут!
Зненацька ¬– шерех. Голоси лунають.
Дивлюся: Мавка з Лукашем ідуть
Й до мене мовлять дивосвітом Гаю:
– Ну, як, нащадку, не бездітним став?
Хто ти єси? Чи слово пам’ятаєш,
Що Котляревський в спадок передав,
Як витвір поколінь і скарб священний,
Простому люду, щоб із ним зростав?..
Мов крицю, Леся гартувала слово,
Його вогонь над світлом підняла,
Щоб квітла наша українська мова
І пісня поруч завжди з нами йшла.
Без Котляревського, Франка, Шевченка
Воно б чортополохом поросло.
В нім — віщий дух, і віра наша кревна,
Без нього в нас Вкраїни б не було…
Вклоняюся борцям за долю слова,
Великомученикам і земним богам,
За дивосвіт в Гаю оцім чудовім,
За спів струмка, барвисті хвилі трав,
За пам’ять літ і сивину далеку,
Козацьку славу й видзвони копит…
На крилах-рушниках несуть лелеки
Нам колискову материнську віть
І Мавка поспішає їх зустріти.
І вже вона чи Вічність промовляє:
„Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає ”.
Григорій Шанько

У 2006 р. ми відзначали 135-річницю від дня народження геніальної доньки українського народу. Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Інколи – веселий, частіше – в задумі чи смутку. Кожним словом, променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй Леся Українка.

Дороги до Лесі

ТЕМА. Дороги до Лесі.

МЕТА. Пройти дорогами рідної для Лесі Звягельщини. Уявити ту
красу, ті пейзажі, ті рідні серцю місця. Побувати у будинку,
де народилася поетеса. Подихати тим повітрям, щоб
збагнути всю велич, красу, силу і мужність цієї дивовижної
жінки.
Удосконалювати навички роботи в групі, вміння система -
тизувати і узагальнювати, спостерігати і порівнювати.
Розвивати логічне мислення учнів, літературне мовлення.
Виховувати любов до рідного краю, гордість за видатних
доньок народу.

ТИП УРОКУ. Урок-подорож.

ОБЛАДНАННЯ. Науково-популярні книги.

ПЛАН ПОДОРОЖІ

1. Вступне слово про мету подорожі.
2. Ознайомлення з маршрутом.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
5. Підбиття підсумків.

1. Слово вчителя.
Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо-
відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися , звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!

2. Отож 1 група вирушає до надслучанської землі,
2 група познайомиться із звягельським оточенням Лесі,
3 група побуває в хатині, де народилася письменниця,
4 група довідається про берегиню Лесиної оселі Віру Омелянівну Римську, завідувачку музею.

3. Організація груп.

4. Презентація повідомлень учнями.

1 група

«Любий мій Звягель»

Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.

Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла її живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу : «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі із Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива».
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі «Спогади тітки Люсі»,- не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…» Той звягельський час Леся і Михайло згадували як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим був Звягель для дівчинки, що провела тут перших 8 з половиною років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, котрий рано оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», котрий «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї». Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала її декламація байки Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…»
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила Лесю, коли їй було 4 рочки, складати букви, ретельно підбирала книжки для її першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання – чи жити чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові. Тим часом в затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва. тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова.
Обзиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, з рідної серцю Звягельщини.

2 група

Звягельське оточення Лесі

Звягельський перід свого життя Леся згадувала, як щось найпрекрасніше може тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку
Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню( Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталія Іванівна Вишинська, по чоловіку Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі і Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене». В листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів для перекладу. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними сім’ями того часу, зокрема з Пилипом Іринеєвичем Немоловським та родиною Вишинських-Сікорських. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні відносини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував завітати до Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.

3 група

Будиночок Косачів

Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Тут вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям та спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Було життєво тут. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на темній таємничій поверхні води.
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році в червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них 2-3 дні.
За чашкою чаю розповіла, що сама обрала цей будинок, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений гай поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, що саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де прожили до переїзду в Луцьк.

4 група

Берегиня Лесиної оселі

Віра Омелянівна протягом 44 роки працює в музеї. Це одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на Лесю.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років з Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, аби усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Усім допоможе, усіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю , працю завідувачки Лесиної оселі оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, цікаві фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, усе знайде, усе пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.

5. Підбиття підсумків.

Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
У рік 135-річчя від дня народження нашої геніальної землячки шляхи всіх шанувальників рідного слова, шанувальників її творчості пролягають до древнього Звягеля – до Лесиної колиски.
Життя завжди в дорозі з минулого в майбутнє. І в цю дорогу кожен українець і мати-Україна беруть з собою живу рідну українську мову, дух і мелодія якої з нашої волинсько-поліської сторінки гріє словом Лесі Українки.

Сергій Мержинський і Леся Українка

ТЕМА. «ВІН БУВ ДРУГОМ ЇЇ ІДЕЙ…»
МЕТА. Сприяти збагаченню знань учнів про Лесю Українку. Створювати
умови для цілісного уявлення про неї не тільки як про митця,
громадянина, але й як про жінку, що сподівалася на звичайне
людське щастя.
Розвивати пізнавальні здібності кожної дитини.
Виховувати інтерес до життєвого шляху письменниці.

1.МОТИВАЦІЯ.
Розмова наша сьогодні піде про почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли говорять, - то напівголосно. На світі не знайдеться людини, яка була б байдужою до нього, яка б не переживала його солодких мук і гірких радостей. Отже, поговоримо про кохання. Хоч у коханні і немає порадників, але, переживаючи будні і свята, сум і радість, розлуки і зустрічі, ми подумки звертаємося до тих, хто своєю силою любові, терпінням і мудрістю дає зразок величі цього почуття. Звернімося зараз до Лесі Українки – вона допоможе нам розібратися у власних душах.
Ми хочемо на уроці розкрити втаємничені сторінки із життя жінки, яка вміла любити і пережила у своєму житті нерозділене кохання.

ПРИЙОМ «МІКРОФОН». Учні розповідають, що їм відомо про Лесю як про поетесу. З її іменем пов’язано поняття борця, який долає фізичний біль, мужньо зносить повільне згасання і жодним словом не нарікає на долю, не чекає співчуття.
Та ми спробуємо побачити Лесю дещо по-іншому, спробуємо розкрити втаємничені сторінки із життя жінки, що вміла любити і пережила у своєму житті трагічне нерозділене кохання.

2. ОГОЛОШЕННЯ, ПРЕДСТАВЛЕННЯ ТЕМИ Й ОЧІКУВАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Очікувані результати:
-після цього уроку учні дізнаються про нову для них сторінку з життя Лесі Українки;
-висловлять власне ставлення до цієї історії кохання;
-проаналізують події та риси характеру цієї неординарної особистості.

3. НАДАННЯ НЕОБХІДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ .
МІНІ-ЛЕКЦІЯ.

Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності. Багато в чому різні люди: геніальна жінка, чиї твори не були належно оцінені сучасниками, і не прочитані повною мірою і зараз, через багато років, і інтелігентний , сповнений благородних поривань син армійського офіцера. Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року в передмісті Ялти Чукурларі, де поетеса тоді лікувалася. На мою думку, ці люди не могли не зустрітися… Рано осиротівши, Сергій виховувався у бабусі, здобув вищу освіту, багато читав, перекладав, пробував свої сили у публіцистиці. Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і симпатичною. Тонкою, лагідною вдачею Леся і Сергій були подібні одне до одного. Нескінченні , невичерпні розмови з ним відкривали нові світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя. Літо 1898 року…Воно було незабутнє. Може, найкраще, найщасливіше в житті Лесі Українки. Довго блукали полями, вибиралися на старовинні степові кургани, плавали човном по річці Псьол. Нечасто Лариса Косач могла так оцінити людину: «Він завжди мене розуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові». Адже розуміти, по-справжньому розуміти таку людину, якою була Леся Українка, могла тільки непересічна особа.

4. ІНТЕРАКТИВНА ВПРАВА.
ОБ’ЄДНАННЯ В ГРУПИ, РОЗПОДІЛ РОЛЕЙ.
ОПРАЦЮВАННЯ МАТЕРІАЛУ.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ.
Учень. Згадані вище слова були сказані про Сергія Костянтиновича Мержинського, людину, про яку ми знаємо так мало, але яка стільки важила в житті поетеси. Це знайомство й справді переросло у велику дружбу. На жаль, їхнє листування не збереглося – зустрічаємо лише поодинокі спогади у листах до сестри Ольги. Зустрічаються досить часто. Коли він говорить про неї, то в його словах звучить велике захоплення і глибоке почуття. Але не
таке , якого вона очікувала. Адже Сергій був закоханий в іншу жінку. Тому в його словах і біль, і сум. Коли Олена Пчілка запитала у доньки: «Се – дружба чи щось інше?», то Леся відповіла: «Не питай мене про се, мамочко. Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю – без міри, без краю, що те кохання – ніж у моєму серці; вирви ніж з серця – і воно кров’ю зійде… Він не любить мене, і я нещасна. Коли б він мене любив, ми обоє нещасні були б. Я знаю се і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем».
Учениця. З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів , але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.

Учень. Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна».
І ось з 7 січня вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.

Учениця. Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очими, жестами відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…»

Учень. Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває. що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.

Учениця. Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагоєну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій, і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
Учень. 8 січня після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається через 2 роки в листі до І. Франка, протягом ночі Леся напише драматичну поему «Одержима».
3 березня 1901 року Мержинський помирає.

ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ. ОЦІНЮВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ УРОКУ.
- Які думки та почуття викликали у вас ці дослідження?
- Що нового ви дізнались?
- Чому навчились?
- Якою постала перед вами Леся?

Учитель. Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити свої шедеври в майбутньому. Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.
Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
Особисте життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, і вигадки. Та ми – не судді.