ТЕМА. Леся Українка "Лісова пісня". Жанрова специфіка, композиція, сюжет, символіка назви твору
Мета. Розкрити зміст драматичного твору, звернути увагу на жанрову специфіку, особливості композиції та символіку твору; формувати в учнів вміння творчо працювати над проблемою, поставленою самим автором, і критично оцінити її. Сприяти розвитку мислення . Виховувати естетичні смаки та почуття.
Тип уроку. Урок-дослідження.
Коментар учителя :
учні заздалегідь ознайомились із змістом «Лісової пісні», осмислили його та поставили перед собою ряд невирішених ними проблемних запитань, які потрібно опрацювати на уроці під керівництвом учителя.
Пісня — це ж єдине наше добро…
Леся Українка
— Як стосуються дані слова Лесі Українки, назви її драматичного твору? Чи є щось спільне між даним висловлюванням і тим, що висвітлено в драмі?
— Які ви ще можете назвати твори Лесі Українки, в яких вживається слово «пісня»?
ХІД УРОКУ
І. Оголошення і запис теми.
II. Вступне слово вчителя.
«Геній в умовах заблокованої літератури»,— так назвала Ліна Костенко Лесю Українку. Дійсно, у важкий час жила поетеса. «Мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди і мені сором за себе...»,— так писала Леся Українка у листі до брата М. Косача.
Велика Російська імперія блокувала кожний вияв національної самосвідомості і нівелювала особистість, ревно стежила за втіленням вільної думки в рамки «всепослушанія».
Це відчула на собі Леся Українка. Їй хотілося волі, безмежної, всеохоплюючої.
Воля... Таке солодке слово для всього живого. Чого варте життя без волі? Тільки на волі можна відчути себе людиною, і тільки на волі можна співати пісні. І Леся Українка, всупереч «під'яремному життю» великої Росії, де панували «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія», співає пісні про волю.
Слово «пісня» поетеса вживає часто. Ряд творів у своїй назві мають це слово. І драматичний твір вона теж назвала «Лісова пісня». Вслухайтесь у весняні лісові звуки, і ви відчуєте те ж саме, що і Леся Українка.
Лине чарівна музика сопілки у виконанні учня.
Коментар: під акомпанемент музики вчитель знайомить учнів із дійовими особами твору, вводить їх в атмосферу місцини лісу, де мають відбутися події.
Театралізація прологу та уривку І дії (Лукаш, дядько Лев, Лісовик, Русалка).
— Чи панує гармонія людини і природи в творі? Якщо так, то завдяки чому вона досягається?
— Чи існує повна довіра природи (в образі Лісовика, Русалки) до людей? Якщо ні, то чому?
Слово вчителя.
Ми з вами відкрили перші сторінки захоплюючого драматичного твору, познайомилися з окремими дійовими особами, які викликали у вас різні почуття.
А тепер послухайте історію написання драматичного твору.
Учень-літературознавець.
«Лісова пісня» була написана Лесею Українкою влітку 1911 року про¬тягом 12 днів. «Народилась» вона з туги за рідним краєм. «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними»,— писала вона.
Про це свідчить і її сестра Ольга:
«Ходячи по лісі та коло озера, надто сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку силу лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми».
Також у листі до матері (Олени Пчілки) О. П. Косач Леся Українка писала: «Я й здавна тую Мавку "в умі держала", оце аж з того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом... Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували у дядька Лева Скулинського».
Учень-літературознавець.
У цьому ж самому листі вона зазначає: «"Лісову пісню" я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії». Писала «Лісову пісню» Леся Українка натхненно, до самозабуття, легко і геніально!
Доказом того, що це було саме так, є її лист до сестри О. П. Косач:
«Писала я її недовго, 10—12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго приходила до пам'яті».
Отож, «Лісова пісня» творилася Лесею Українкою у хвилини високого поетичного натхнення, у хвилини, за визначенням поетеси, «божественного безумства».
Леся Українка довго не могла визначити, до якого жанру належить її твір. Після довгих вагань вона назвала її драмою-феєрією. Послухайте, як пише Леся Українка у листах до рідних, знайомих про свої пошуки у виборі жанру драми.
Учень-літературознавець (пошукова робота) зачитує уривки листів.
• «Взялась я до нової уліти фантастичної на сей раз». [3.07.1911]
• «Написала драму-поему в 3-ох діях за 10 днів...». [29.07.1911]
• «Твої уваги щодо фантастичних драм зовсім слушні...». [28.09.1911]
• «Сього літа... написала «драму-феєрію»,.. Се властиве драма-казка..., по термінології Гауптмана..., але я не знаю, якби се могло по-нашому зватись». [9.11.1911]
• «Несподіваний для мене був успіх фантастики...». [16.12.1911]
• «Мені здається, що ти не похваляєш нашого стилю (ти не радила мені писати фантастичні драми». [20.12.1911]
• «От досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти — «драма-феєрія». Як би його сказати? Драма-казка чогось незграбно, правда?». [20.12.1911]
• «Я про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї "старомодної романтики"». [5.10.1912]
• «Я б і хотіла бачити її на сцені, і боюся, не «провалу» боюся, а переміни мрії в бутафорію». [24.05.1912]
III. Теорія літератури
Особливості драми-феєрії:
• фантастично-казковий сюжет;
• дійові особи: міфічні або фантастичні істоти;
• відбуваються надзвичайні історії; •
• театральний ефект з безліччю } театральних трюків (західноєвропейська феєрія)
— Проаналізуйте, чи є відповідність між таблицею і «Лісовою піснею». Що ви знайшли відмінне між ними?
— Які визначення щодо жанру драми пропонувала Леся Українка?
— Який жанр драматичного твору є найбільш вдалим для «Лісової пісні» («драма-казка», «драма-феєрія», «драма-поема», «фан¬тастика», «мрія», «старомодна романтика»)? Чи, можливо, у вас є свої пропозиції?
— Чому так довго вагалася Леся Українка у виборі жанру драми?
— Чи можна вставити цей твір у чітко визначені рамки одного з названих жанрів?
Йде жваве обговорення жанрової специфіки драми «Лісова пісня».
Слово вчителя.
Визначенням «драма-феєрія» Леся Українка була незадоволена, але й «драма-казка» не звучало. Ні перша, ні друга назва не передавали суті твору.
Її драма суттєво відрізнялась від західноєвропейських феєрій, які розраховані на видовища з театральними трюками. «Лісова пісня» — це новий жанр драми, який створила Леся Українка.
Можливо, поетеса випередила свій і наш час, заглянула в майбутнє, де буде існувати гармонія людського буття й природи. Тоді драма набуде нового звучання і не буде вже ні драмою-казкою, ні драмою-феєрією, а драмою-піснею чи філософською драматичною поемою, або ж матиме якесь інше жанрове визначення.
А поки що вона залишатиметься драмою-мрією (якщо можливий такий термін). «Лісова пісня» — це погляд у майбутнє, «трансміграція душі крізь час» (за визначенням Ліни Костенко), це сплав лірики і драми, де гармонійно поєднались реальність із міфами та казками, простота стилю і глибина думки.
Робота над сюжетно-композиційними елементами твору.
— Що входить у композиційно-сюжетні елементи? Назвіть їх у «Лісовій пісні».
Довідка:
— Статистичні ситуації — урівноважені ситуації на початку і в кінці твору.
— Сюжетні — виникли внаслідок боротьби протилежних сил.
— Колізія — зіткнення протилежних поглядів, інтересів і прагнень різних дійових осіб.
— Інтрига — гострі, напружені зіткнення, які проявляються в ряді складних, заплутаних подій.
— Які ситуації найчастіше вико¬ристовує Леся Українка в драмі? Навести приклади.
— Події «Лісової пісні» мають характер інтриг чи колізій? Навести приклади.
Робота над заголовком драми.
Запис на дошці:
«Назва... при всій своїй стислості є насамперед синтез, душа твору, і потрібно чимале вміння, щоб кристалізувати в двох-трьох словах цю душу. Назва... повинна бути точною, стислою, характерною, ... прямо витікати з сюжету, з характерів або з основної ідеї твору»
(І. Кочерга).
— Прокоментуйте слова І. Кочерги щодо назви твору. Як ви розумієте даний вислів?
— Як ви розумієте заголовок драми?
— Чому свій твір Леся Українка назвала «Лісова пісня»?
— У чому символічність назви драми?
IV. Висновки.
— Чи залишається, на вашу думку, проблематичною жанрова специфіка драми?
• Чи можна розглядати сюжет твору через ситуації і події?
• Яка особливість заголовку до твору? В яких творах він є обов'язковим, а в яких може бути відсутнім?
V. Домашнє завдання.
Підготувати усну відповідь «Колізія та інтрига драми «Лісова пісня».
субота, 14 лютого 2009 р.
Пам'ять і безпам'яття (доля рідних Лесі Українки)
Мета такого уроку полягає в тому, щоб ознайомити учнів із долею рідних і близьких Лесі Українки, яка кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу.
Орієнтовний план семінару
1. Велика родина.
2. Несподівана смерть старшого брата і батька.
3. Завчасне згасання Лесі.
4. Самотність молодшого брата.
5. “Забута тінь”.
6. Доля Олени Пчілки.
7. Духовна постать Олесі Зірки (Ольги Косач-Кривинюк) та її чоловіка.
8. Найменша гілочка знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів.
9. Талант і мужність.
10. Леся живе у поезіях наших сучасників.
Слово вчителя
Є в нашій літературі імена, що не потребують ні пишних шат красномовності, ані високих означень та епітетів. Бо вони входять у свідомість кожного з нас з самого малечку, як голос матері, як сонячне світло, як подих рідних просторів. До них належить ім’я безсмертної поетеси, нареченої іменем своєї землі – Леся Українка.
Лариса Петрівна росла і виховувалася у великій родині – мала трьох сестер і двох братів. Мати і батько походили з давніх дворянських родів Драгоманових і Косачів. Кожен з них був особистістю непересічною, яскраво обдарованою. На жаль, доля цієї заслуженої перед Україною родини лишилася поза увагою дослідників і біографів поетеси. На декого з них було накладене довголітнє табу, припечене тавро емігранта-зрадника. А час минав… Відходили з життя Лесині кревні, а з ними обривалися назавше ті нитки, які зв’язували нас з живою пам’яттю про неї.
• У 1903 р. у 34-річному віці несподівана смерть забрала з життя старшого брата поетеси Михайла Обачного; письменника, фізика, перспективного науковця, приват-доцента кафедри фізики і метеорології Харківського університету (йому належить відкриття в галузі рентгенології).
• У 1909 р. упокоївся від серцевої недуги на 68-році життя батько Лесі — Петро Антонович Косач, юрист за освітою, меценат української культури за покликанням.
• У 1913р. завчасно згасла у далекій Грузії Леся Українка. Поетеса, прозаїк, драматург, критик, фольклорист, філософ увійшла в історичне безсмертя України.
Останні дні Лесиного життя були надзвичайно тяжкими. Єдине, що вона могла їсти — морозиво з ожини. У Олени Петрівни надія змінювалася відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріло сподівання, а може станеться чудо і врятує Лесю, але чуда не сталося… Ізидора, наймолодша сестра, в спогадах пише: „… Та сила волі і любові, що виявили в житті мати і донька — безприкладні. Мама і в хвилини одчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!”
Сурамі, 1 серпня 1913 року
Вечір серпневий на гори сурамські
Птахом зловісним упав з висоти.
Доненько, зоренько, зір твій до рання
Вже не проб’ється крізь вал темноти.
Бодай би нікому й ніколи не знати
Ночі такої — ні слів, ані сліз,
Тільки безжальна безвихідь кімнати
Й руки холодні твої, наче лід.
Світе, за що ця жорстока покара —
Переживати дітей матерям?!
Стихли, пригнічені, болю удари,
Та відгорає душа, мов зоря.
Ні, це вона вже із болю на волю
Рветься, неначе крізь берег ріка.
Хто ми однині? Я — бджілка у полі,
Ти ж — усієї Вкраїни дочка.
Нині і прісно й вовіки — єдині
Ми, хоч бували й незгод колючки.
Ти найрідніша, хоч я народила
Двоє синів і чотири дочки.
Що на землі зостається по смерті?
Ми перейдем у прийдешнього дні:
Я — наче голос добра й милосердя,
Ти, опріч того, — як меч у борні…
Вились вінками вкраїнські барвінки,
Лився світанку жалобного дзвін,
Лесі не стало. Возносилась гінко
Слава за словом її навздогін.
Василь Гей
• У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності і бідності 1937р. помер менший брат поетеси Микола. Трьом же сестрам — Ользі, Оксані, Ізидорі оракули провіщали довге й нелегке життя. Правда, Оксана, у 1909р. вступивши у Льєжський політехнікум, назавше оселиться поза межами України. У 1975р. вона помре у Празі. А найстаршій Ользі і найменшій Ізидорі доведеться зазнати тяжких випробувань у роки сталінських репресій, заслань, гіркого емігрантського хліба і смерті на чужині.
• Чоловік Лесі Українки — Климент Квітка після смерті дружини доопрацьовує і видає спільну працю – двотомник “Народні мелодії з голосу Лесі Українки” (всього 220 пісень). У 30-ті роки нависла загроза арешту і над К. Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих органів, виїздить до Москви. У Московській консерваторії починає читати курс музики народів СРСР. Та пильне око НКВС знайшло його і тут. У 1934 році потрапляє в Караганду, потім поселяється в Алма-Аті, де працює викладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у лікарні, вчений визнає "недоліки“ у своїй роботі. І тільки 1937 року йому дозволяють жити в Москві і працювати в Кабінеті вивчення музичної творчості народів СРСР.
Під час другої світової війни К. Квітка залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед бійцями у госпіталях, працював у консерваторії. Та коли у 1943 році академік М. Рильський запропонував висунути його праці на Державну премію, кандидатуру вченого не затвердили. 1944 року мав балотуватися до АН УРСР, але знову не пройшов, бо нібито загубили документи.
У 1947 році відмовляється співпрацювати з Академією наук України за станом здоров’я і працює тільки в Московській консерваторії.
19 вересня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя. Залишив після себе 65 друкованих праць і 74 рукописи. В Україні про нього майже нічого не знали. Та не може згаснути на небі зірка непоміченою. Україна поволі відроджує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикознавця і фольклориста Квітки вийдуть із забуття. І зазвучать народні пісні, оті “…Квітки барвисті вічні…”, про які писала Леся Українка в поезії “Забута тінь”.
• Найважчі тортури випали на долю матері Лесі Українки – Олени Пчілки, письменниці, фольклориста, етнографа, громадського діяча. У 1920р. в сімдесятилітньому віці її заарештували у Гадячі. Змилостивившись над віком арештантки, відпустили під опіку дочки Ізидори. Хвиля репресій 1929-1930-х років на цей раз не оминула письменницю. Тяжко хвору, з паралізованими ногами Олену Петрівну агенти ДПУ прийшли арештувати напередодні її вісімдесят перших роковин. На цей раз арештантка виявилася не транспортабельною. Кати ДПУ отримали телефонний дозвіл лишити О.П. Драгоманову – Косач удома. Доля дала їй шанс померти у рідних стінах, а не на нарах в’язниці. 6 жовтня 1930р. її ховали на Байковому кладовищі біля могили первенця Михайла, геніальної Лесі, мужа Петра Антоновича. Скромно й скорботно провели в останню путь Берегиню роду українського, без промов. Лише Михайло Грушевський, кидаючи грудку землі на її могилу, передбачливо прорік: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі». Рідна земля прийняла у своє лоно свою ж дитину, а немилосердний час і людська жорстокість поглумилися над її пам’яттю…
• Нелегко жилося родині Косачів у ті часи. Дворянське походження тримало їх у постійному страху. Після судового процесу над учасниками СВУ Михайло Кривинюк і його дружина Ольга втратили посади. Матеріальні нестатки, іноді голод, холод, житлова невлаштованість підірвали їх моральне і фізичне здоров’я, віру в ідеали нелегкої молодості, за які не раз доводилося зводити рахунки з царськими властями. Адже Ольга довго не могла знайти посади за фахом лікаря навіть у глухому поліському селі.
• І водночас у цей складний і нелегкий для родини час виходять одна за другою монографії про життя і творчість Лесі Українки, а також її твори у семи (1923-1925рр) і дванадцяти (1927-1930рр) томах. А доля і далі немилосердно жорстока до її рідних…
• Ще не встигли зарубцюватися родинні рани, викликані гіркою несправедливістю, як арештували Ізидору та її чоловіка за приналежність до якоїсь контрреволюційної організації. Після ув’язнення в Лук’янівській в’язниці сестра Лесі була засуджена на вісім років і вислана на Колиму. Два роки таборів пройшла ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка з роду Драгоманових-Косачів. Ім’я всесвітньо відомої сестри поетеси врятувало життя Ізидори Петрівни. Ольга Кобилянська поцікавилася долею сестер Лесі Українки, з якими було особисто знайома. Родині повернули помешкання по вулиці Овруцькій, 6. Косачівнами опікувалися. Однак Юрій Борисов безслідно пропав у сталінських таборах.
• Велика Вітчизняна війна принесла нове горе, нові страждання і випробування. За тиждень до початку війни чоловік Ольги Михайло Кривин юк поїхав у Свердловськ провідати старшого сина. Трагічна випадковість обірвала його життя. Він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. Після війни син не зміг відшукати могили батька.
А меншого сина Василя війна застала на військовій службі у Білорусії. Оточення, полон, втеча з нього. Восени 1941 р. повернувся до Києва, змушений працювати на пошті заради скромних харчів для хворої матері. Яка доля спіткала б його, як полоненого, відомо. Саме ці обставини стали причиною і спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 р. до Аусбургу. На цій чужій землі надломлена нервовими стресами й тяжкою невиліковною хворобою Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) знайшла вічний спочинок. 11 листопада 1945 р. померла у таборах для переселенців.
І все-таки їй пощастило поставити останню крапку в життєписі Лесі Українки і власноручно передати рукопис „Хронології” до музею-архіву Української Вільної Академії Наук. Помирала з „почуттям виконаного обов’язку перед пам’яттю великої сестри, яка саме її вибрала повірницею своєї душі, виконавцем духовного заповіту”.
• А Ізидора Петрівна з дочкою Ольгою, внуками Михайлом і Олесею, племінником Василем поїхала у США.
Як жилося цій найменшій гілочці знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити довгий вік – 92 роки. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми знехтували. Лише Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею та вряди-годи працівники Київського музею Лесі Українки. А вона хоронила у собі цілі скарби-спомини про родину, знайомих, місцевість і побут. На жаль і на сором, ні ми, ні наші земляки за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на чужину не багатства наживати, а вберегти життя собі ї дітям – роду своєму. Часом з’являлися у заокеанській періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення поетеси.
• Багато написала. А скільки ще не написала... Доля наче поглумилася над нею – дала літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття, невігластво і глупоту, коріння яких дуже глибоке, бо ж споконвіків
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати.
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „Мій дім – мій храм!”
Леся Українка
Померла Ізидора Косач-Борисова 12 квітня 1980 р. у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.
Усі свої сили Ізидора Петрівна доклала, щоб фундаментальна праця її сестри Ольги Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчості” побачила світ, щоб жила у спогадах її сестра, відома письменниця Леся Українка – геніальний митець, правдивий патріот і водночас жінка, яка мала світлу і ніжну душу, вміла дружити й любити. Ті, хто знав її в житті, високо цінував за талант, мужність і надзвичайну людяність.
Можливо, саме провидіння керувало рукою Олени Пчілки, коли вона вперше підписала доччині твори цим іменем – Леся Українка. Тепер ми вбачаємо в цьому і незгасний символ, і правдивий ідеал. В одному з листів поетеса писала:
„Мені здається, була б моя батьківщина найбіднішою, найнезначнішою на світі, все одно мені здавалася б чарівнішою Швейцарії і всіх Італій ... Я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотню користь, то принаймні на славу ім’я України.”
• Мужній жінці і талановитій письменниці наші сучасники присвячують поетичні рядки, які прозвучать на нашому уроці.
Жайворонок
“Мені сподобалось, що звеш мене жайворонком, маю симпатію велику до сії птиці!” (З листа Лесі Українки до брата Михайла Косача – кінець березня 1891 року).
Даруйте, Лесю, ми Вас так не звали.
Чому? І сам я зрозуміти б рад.
Імен всіляких Вам знайшли чимало,
А так назвати Вас зумів лиш брат.
І Ви любили жайворонком бути.
Як сонячно тоді літалось Вам!
Аж серці вибухало співом-бунтом,
Аж сніг од співу проліском ставав.
О Жайворонку ніжний, мужня птице,
Несли весну Ви на крилі яснім.
Об лід кресали буйні блискавиці,
І тишу ситу колошматив грім.
Як Вам боліло… Та не задушили
Палкої пісні батоги зими.
Бо жайворонки – завжди одержимі,
Якщо судилось бути їм людьми.
С. О. Павленко
Черкаська область,
с. Бабанка.
Квітка надії
Виглядай мене, білий будиночку,
Із далеких доріг виглядай.
Я лечу вже, неначе хмариночка,
Напоїти березовий гай.
Розбудити джерельце у кадубі,
Щоб вода в нім заграла жива.
Дорогий мій будиночку, я тобі
Принесла найдорожчі слова.
Усміхнись мені світлими вікнами,
Остуди розпашіле чоло.
Горду квітку надії навіки я
Посадила тут болю на зло.
Напоїла волинськими водами,
Увілляла їй свого тепла.
Одержимість, і гордість, і вроду
Я назавжди їй заповіла.
Крізь літа і століття далекі
Йтимуть люди до неї сюди,
І нестимуть додому лелеки
Її дихання крізь холоди.
І якщо навіть я не зумію
Дати силу і душу словам,
Не покине вас, люди, надія –
Моя посестра юна, жива.
Василь Гей
– Тарасової долі ти сльозинка?
Оцвітина волинського барвінку?
Чи просто квола, терпелива жінка?
– О ні, моя судьбо,
Я – Українка!
Дочка народу, що в своїй державі
Себе панам запродує за гріш
І на козацькій витоптаній славі
Йому вже риють яму гробарі.
Я – Українка. Сміло чи зухвало
Себе святим іменням нарекла,
Аби його навік не поховала
Покори та безпам’ятства імла.
На цю імлу готова я упасти
Сльозиною, мов списом гіркоти,
І лиш тоді, як тьма сконає, рястом
А чи барвінком рясно зацвісти.
Я Українка, і мого сумління
Не стопче, мов травицю, татарва,
Оце ім’я з глибокого коріння
Важке й високе, наче корогва.
Його нестиму, поки стачить сили,
Втираючи з обличчя сивий пил.
Сама себе на це благословила
Під образами предківських могил.
І хай на цім шляху тернистім, доле,
Мої думки зарано відболять,
В одвіт Шевченку: „Ні, ми не моголи!”
Колись як правду будем промовлять.
Василь Гей
Червоні сни
Знаю, що це зараз, як ляжу спати,
будуть снитись мені червоні корогви, –
переслідує мене сей сон!
З листа до Агатангела
Кримського від 3 листопада 1905року.
Я вже не можу. Навіть сни червоні.
Я ж – тільки жінка. Жінка перш за все.
Сріблиться місяць в зорянім полоні,
Дрімає сад з просвітленим лицем.
Пірнає ніч у ніжність, мов у казку,
Здмухнувши денні клопоти з чола.
Я тільки жінка. Жінці треба ласки,
Любові треба, щастя і тепла.
І що мені, що світ закуто в пута?
Що світ увесь кривавий од заграв?
Та чи зуміла б я сльозу забути,
Котру нагай учора зашмагав?
Сльоза ота пече мої долоні.
І щастя мені буря принесе!
Тож хай приходять навіть сни червоні,
Я – жінка. І тому я зможу все.
Степан Павленко
Дивосвіт Лесиного гаю
Зелений Гай. Тут віщий дух витає,
Дух одержимості, натхнення і добра.
Тут спогади бентежним чином крають
Мою уяву…
Чую шепіт Псла,
Ридання, стогони і муки України
Про безталанну долю матерів.
Тут слово рідне, духом незбориме
Кобзар-бунтар нащадкам заповів.
Воно з народом на тернах зростало,
Мій пращур шліфував його віки,
Щоб лицемірство зайдів таврувало
І звеселяло сонцем колоски.
Наслухую, як зело проростає…
О, скільки прошуміло гроз отут!
Зненацька ¬– шерех. Голоси лунають.
Дивлюся: Мавка з Лукашем ідуть
Й до мене мовлять дивосвітом Гаю:
– Ну, як, нащадку, не бездітним став?
Хто ти єси? Чи слово пам’ятаєш,
Що Котляревський в спадок передав,
Як витвір поколінь і скарб священний,
Простому люду, щоб із ним зростав?..
Мов крицю, Леся гартувала слово,
Його вогонь над світлом підняла,
Щоб квітла наша українська мова
І пісня поруч завжди з нами йшла.
Без Котляревського, Франка, Шевченка
Воно б чортополохом поросло.
В нім — віщий дух, і віра наша кревна,
Без нього в нас Вкраїни б не було…
Вклоняюся борцям за долю слова,
Великомученикам і земним богам,
За дивосвіт в Гаю оцім чудовім,
За спів струмка, барвисті хвилі трав,
За пам’ять літ і сивину далеку,
Козацьку славу й видзвони копит…
На крилах-рушниках несуть лелеки
Нам колискову материнську віть
І Мавка поспішає їх зустріти.
І вже вона чи Вічність промовляє:
„Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає ”.
Григорій Шанько
У 2006 р. ми відзначали 135-річницю від дня народження геніальної доньки українського народу. Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Інколи – веселий, частіше – в задумі чи смутку. Кожним словом, променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй Леся Українка.
Орієнтовний план семінару
1. Велика родина.
2. Несподівана смерть старшого брата і батька.
3. Завчасне згасання Лесі.
4. Самотність молодшого брата.
5. “Забута тінь”.
6. Доля Олени Пчілки.
7. Духовна постать Олесі Зірки (Ольги Косач-Кривинюк) та її чоловіка.
8. Найменша гілочка знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів.
9. Талант і мужність.
10. Леся живе у поезіях наших сучасників.
Слово вчителя
Є в нашій літературі імена, що не потребують ні пишних шат красномовності, ані високих означень та епітетів. Бо вони входять у свідомість кожного з нас з самого малечку, як голос матері, як сонячне світло, як подих рідних просторів. До них належить ім’я безсмертної поетеси, нареченої іменем своєї землі – Леся Українка.
Лариса Петрівна росла і виховувалася у великій родині – мала трьох сестер і двох братів. Мати і батько походили з давніх дворянських родів Драгоманових і Косачів. Кожен з них був особистістю непересічною, яскраво обдарованою. На жаль, доля цієї заслуженої перед Україною родини лишилася поза увагою дослідників і біографів поетеси. На декого з них було накладене довголітнє табу, припечене тавро емігранта-зрадника. А час минав… Відходили з життя Лесині кревні, а з ними обривалися назавше ті нитки, які зв’язували нас з живою пам’яттю про неї.
• У 1903 р. у 34-річному віці несподівана смерть забрала з життя старшого брата поетеси Михайла Обачного; письменника, фізика, перспективного науковця, приват-доцента кафедри фізики і метеорології Харківського університету (йому належить відкриття в галузі рентгенології).
• У 1909 р. упокоївся від серцевої недуги на 68-році життя батько Лесі — Петро Антонович Косач, юрист за освітою, меценат української культури за покликанням.
• У 1913р. завчасно згасла у далекій Грузії Леся Українка. Поетеса, прозаїк, драматург, критик, фольклорист, філософ увійшла в історичне безсмертя України.
Останні дні Лесиного життя були надзвичайно тяжкими. Єдине, що вона могла їсти — морозиво з ожини. У Олени Петрівни надія змінювалася відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріло сподівання, а може станеться чудо і врятує Лесю, але чуда не сталося… Ізидора, наймолодша сестра, в спогадах пише: „… Та сила волі і любові, що виявили в житті мати і донька — безприкладні. Мама і в хвилини одчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявляти своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!”
Сурамі, 1 серпня 1913 року
Вечір серпневий на гори сурамські
Птахом зловісним упав з висоти.
Доненько, зоренько, зір твій до рання
Вже не проб’ється крізь вал темноти.
Бодай би нікому й ніколи не знати
Ночі такої — ні слів, ані сліз,
Тільки безжальна безвихідь кімнати
Й руки холодні твої, наче лід.
Світе, за що ця жорстока покара —
Переживати дітей матерям?!
Стихли, пригнічені, болю удари,
Та відгорає душа, мов зоря.
Ні, це вона вже із болю на волю
Рветься, неначе крізь берег ріка.
Хто ми однині? Я — бджілка у полі,
Ти ж — усієї Вкраїни дочка.
Нині і прісно й вовіки — єдині
Ми, хоч бували й незгод колючки.
Ти найрідніша, хоч я народила
Двоє синів і чотири дочки.
Що на землі зостається по смерті?
Ми перейдем у прийдешнього дні:
Я — наче голос добра й милосердя,
Ти, опріч того, — як меч у борні…
Вились вінками вкраїнські барвінки,
Лився світанку жалобного дзвін,
Лесі не стало. Возносилась гінко
Слава за словом її навздогін.
Василь Гей
• У поліському селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності і бідності 1937р. помер менший брат поетеси Микола. Трьом же сестрам — Ользі, Оксані, Ізидорі оракули провіщали довге й нелегке життя. Правда, Оксана, у 1909р. вступивши у Льєжський політехнікум, назавше оселиться поза межами України. У 1975р. вона помре у Празі. А найстаршій Ользі і найменшій Ізидорі доведеться зазнати тяжких випробувань у роки сталінських репресій, заслань, гіркого емігрантського хліба і смерті на чужині.
• Чоловік Лесі Українки — Климент Квітка після смерті дружини доопрацьовує і видає спільну працю – двотомник “Народні мелодії з голосу Лесі Українки” (всього 220 пісень). У 30-ті роки нависла загроза арешту і над К. Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих органів, виїздить до Москви. У Московській консерваторії починає читати курс музики народів СРСР. Та пильне око НКВС знайшло його і тут. У 1934 році потрапляє в Караганду, потім поселяється в Алма-Аті, де працює викладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у лікарні, вчений визнає "недоліки“ у своїй роботі. І тільки 1937 року йому дозволяють жити в Москві і працювати в Кабінеті вивчення музичної творчості народів СРСР.
Під час другої світової війни К. Квітка залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед бійцями у госпіталях, працював у консерваторії. Та коли у 1943 році академік М. Рильський запропонував висунути його праці на Державну премію, кандидатуру вченого не затвердили. 1944 року мав балотуватися до АН УРСР, але знову не пройшов, бо нібито загубили документи.
У 1947 році відмовляється співпрацювати з Академією наук України за станом здоров’я і працює тільки в Московській консерваторії.
19 вересня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя. Залишив після себе 65 друкованих праць і 74 рукописи. В Україні про нього майже нічого не знали. Та не може згаснути на небі зірка непоміченою. Україна поволі відроджує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикознавця і фольклориста Квітки вийдуть із забуття. І зазвучать народні пісні, оті “…Квітки барвисті вічні…”, про які писала Леся Українка в поезії “Забута тінь”.
• Найважчі тортури випали на долю матері Лесі Українки – Олени Пчілки, письменниці, фольклориста, етнографа, громадського діяча. У 1920р. в сімдесятилітньому віці її заарештували у Гадячі. Змилостивившись над віком арештантки, відпустили під опіку дочки Ізидори. Хвиля репресій 1929-1930-х років на цей раз не оминула письменницю. Тяжко хвору, з паралізованими ногами Олену Петрівну агенти ДПУ прийшли арештувати напередодні її вісімдесят перших роковин. На цей раз арештантка виявилася не транспортабельною. Кати ДПУ отримали телефонний дозвіл лишити О.П. Драгоманову – Косач удома. Доля дала їй шанс померти у рідних стінах, а не на нарах в’язниці. 6 жовтня 1930р. її ховали на Байковому кладовищі біля могили первенця Михайла, геніальної Лесі, мужа Петра Антоновича. Скромно й скорботно провели в останню путь Берегиню роду українського, без промов. Лише Михайло Грушевський, кидаючи грудку землі на її могилу, передбачливо прорік: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі». Рідна земля прийняла у своє лоно свою ж дитину, а немилосердний час і людська жорстокість поглумилися над її пам’яттю…
• Нелегко жилося родині Косачів у ті часи. Дворянське походження тримало їх у постійному страху. Після судового процесу над учасниками СВУ Михайло Кривинюк і його дружина Ольга втратили посади. Матеріальні нестатки, іноді голод, холод, житлова невлаштованість підірвали їх моральне і фізичне здоров’я, віру в ідеали нелегкої молодості, за які не раз доводилося зводити рахунки з царськими властями. Адже Ольга довго не могла знайти посади за фахом лікаря навіть у глухому поліському селі.
• І водночас у цей складний і нелегкий для родини час виходять одна за другою монографії про життя і творчість Лесі Українки, а також її твори у семи (1923-1925рр) і дванадцяти (1927-1930рр) томах. А доля і далі немилосердно жорстока до її рідних…
• Ще не встигли зарубцюватися родинні рани, викликані гіркою несправедливістю, як арештували Ізидору та її чоловіка за приналежність до якоїсь контрреволюційної організації. Після ув’язнення в Лук’янівській в’язниці сестра Лесі була засуджена на вісім років і вислана на Колиму. Два роки таборів пройшла ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка з роду Драгоманових-Косачів. Ім’я всесвітньо відомої сестри поетеси врятувало життя Ізидори Петрівни. Ольга Кобилянська поцікавилася долею сестер Лесі Українки, з якими було особисто знайома. Родині повернули помешкання по вулиці Овруцькій, 6. Косачівнами опікувалися. Однак Юрій Борисов безслідно пропав у сталінських таборах.
• Велика Вітчизняна війна принесла нове горе, нові страждання і випробування. За тиждень до початку війни чоловік Ольги Михайло Кривин юк поїхав у Свердловськ провідати старшого сина. Трагічна випадковість обірвала його життя. Він загинув під колесами паровоза, сигналу якого не почув. Після війни син не зміг відшукати могили батька.
А меншого сина Василя війна застала на військовій службі у Білорусії. Оточення, полон, втеча з нього. Восени 1941 р. повернувся до Києва, змушений працювати на пошті заради скромних харчів для хворої матері. Яка доля спіткала б його, як полоненого, відомо. Саме ці обставини стали причиною і спонукою від’їзду сестер Ольги та Ізидори у 1944 р. до Аусбургу. На цій чужій землі надломлена нервовими стресами й тяжкою невиліковною хворобою Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) знайшла вічний спочинок. 11 листопада 1945 р. померла у таборах для переселенців.
І все-таки їй пощастило поставити останню крапку в життєписі Лесі Українки і власноручно передати рукопис „Хронології” до музею-архіву Української Вільної Академії Наук. Помирала з „почуттям виконаного обов’язку перед пам’яттю великої сестри, яка саме її вибрала повірницею своєї душі, виконавцем духовного заповіту”.
• А Ізидора Петрівна з дочкою Ольгою, внуками Михайлом і Олесею, племінником Василем поїхала у США.
Як жилося цій найменшій гілочці знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити довгий вік – 92 роки. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми знехтували. Лише Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею та вряди-годи працівники Київського музею Лесі Українки. А вона хоронила у собі цілі скарби-спомини про родину, знайомих, місцевість і побут. На жаль і на сором, ні ми, ні наші земляки за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на чужину не багатства наживати, а вберегти життя собі ї дітям – роду своєму. Часом з’являлися у заокеанській періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення поетеси.
• Багато написала. А скільки ще не написала... Доля наче поглумилася над нею – дала літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття, невігластво і глупоту, коріння яких дуже глибоке, бо ж споконвіків
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати.
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „Мій дім – мій храм!”
Леся Українка
Померла Ізидора Косач-Борисова 12 квітня 1980 р. у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.
Усі свої сили Ізидора Петрівна доклала, щоб фундаментальна праця її сестри Ольги Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчості” побачила світ, щоб жила у спогадах її сестра, відома письменниця Леся Українка – геніальний митець, правдивий патріот і водночас жінка, яка мала світлу і ніжну душу, вміла дружити й любити. Ті, хто знав її в житті, високо цінував за талант, мужність і надзвичайну людяність.
Можливо, саме провидіння керувало рукою Олени Пчілки, коли вона вперше підписала доччині твори цим іменем – Леся Українка. Тепер ми вбачаємо в цьому і незгасний символ, і правдивий ідеал. В одному з листів поетеса писала:
„Мені здається, була б моя батьківщина найбіднішою, найнезначнішою на світі, все одно мені здавалася б чарівнішою Швейцарії і всіх Італій ... Я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотню користь, то принаймні на славу ім’я України.”
• Мужній жінці і талановитій письменниці наші сучасники присвячують поетичні рядки, які прозвучать на нашому уроці.
Жайворонок
“Мені сподобалось, що звеш мене жайворонком, маю симпатію велику до сії птиці!” (З листа Лесі Українки до брата Михайла Косача – кінець березня 1891 року).
Даруйте, Лесю, ми Вас так не звали.
Чому? І сам я зрозуміти б рад.
Імен всіляких Вам знайшли чимало,
А так назвати Вас зумів лиш брат.
І Ви любили жайворонком бути.
Як сонячно тоді літалось Вам!
Аж серці вибухало співом-бунтом,
Аж сніг од співу проліском ставав.
О Жайворонку ніжний, мужня птице,
Несли весну Ви на крилі яснім.
Об лід кресали буйні блискавиці,
І тишу ситу колошматив грім.
Як Вам боліло… Та не задушили
Палкої пісні батоги зими.
Бо жайворонки – завжди одержимі,
Якщо судилось бути їм людьми.
С. О. Павленко
Черкаська область,
с. Бабанка.
Квітка надії
Виглядай мене, білий будиночку,
Із далеких доріг виглядай.
Я лечу вже, неначе хмариночка,
Напоїти березовий гай.
Розбудити джерельце у кадубі,
Щоб вода в нім заграла жива.
Дорогий мій будиночку, я тобі
Принесла найдорожчі слова.
Усміхнись мені світлими вікнами,
Остуди розпашіле чоло.
Горду квітку надії навіки я
Посадила тут болю на зло.
Напоїла волинськими водами,
Увілляла їй свого тепла.
Одержимість, і гордість, і вроду
Я назавжди їй заповіла.
Крізь літа і століття далекі
Йтимуть люди до неї сюди,
І нестимуть додому лелеки
Її дихання крізь холоди.
І якщо навіть я не зумію
Дати силу і душу словам,
Не покине вас, люди, надія –
Моя посестра юна, жива.
Василь Гей
– Тарасової долі ти сльозинка?
Оцвітина волинського барвінку?
Чи просто квола, терпелива жінка?
– О ні, моя судьбо,
Я – Українка!
Дочка народу, що в своїй державі
Себе панам запродує за гріш
І на козацькій витоптаній славі
Йому вже риють яму гробарі.
Я – Українка. Сміло чи зухвало
Себе святим іменням нарекла,
Аби його навік не поховала
Покори та безпам’ятства імла.
На цю імлу готова я упасти
Сльозиною, мов списом гіркоти,
І лиш тоді, як тьма сконає, рястом
А чи барвінком рясно зацвісти.
Я Українка, і мого сумління
Не стопче, мов травицю, татарва,
Оце ім’я з глибокого коріння
Важке й високе, наче корогва.
Його нестиму, поки стачить сили,
Втираючи з обличчя сивий пил.
Сама себе на це благословила
Під образами предківських могил.
І хай на цім шляху тернистім, доле,
Мої думки зарано відболять,
В одвіт Шевченку: „Ні, ми не моголи!”
Колись як правду будем промовлять.
Василь Гей
Червоні сни
Знаю, що це зараз, як ляжу спати,
будуть снитись мені червоні корогви, –
переслідує мене сей сон!
З листа до Агатангела
Кримського від 3 листопада 1905року.
Я вже не можу. Навіть сни червоні.
Я ж – тільки жінка. Жінка перш за все.
Сріблиться місяць в зорянім полоні,
Дрімає сад з просвітленим лицем.
Пірнає ніч у ніжність, мов у казку,
Здмухнувши денні клопоти з чола.
Я тільки жінка. Жінці треба ласки,
Любові треба, щастя і тепла.
І що мені, що світ закуто в пута?
Що світ увесь кривавий од заграв?
Та чи зуміла б я сльозу забути,
Котру нагай учора зашмагав?
Сльоза ота пече мої долоні.
І щастя мені буря принесе!
Тож хай приходять навіть сни червоні,
Я – жінка. І тому я зможу все.
Степан Павленко
Дивосвіт Лесиного гаю
Зелений Гай. Тут віщий дух витає,
Дух одержимості, натхнення і добра.
Тут спогади бентежним чином крають
Мою уяву…
Чую шепіт Псла,
Ридання, стогони і муки України
Про безталанну долю матерів.
Тут слово рідне, духом незбориме
Кобзар-бунтар нащадкам заповів.
Воно з народом на тернах зростало,
Мій пращур шліфував його віки,
Щоб лицемірство зайдів таврувало
І звеселяло сонцем колоски.
Наслухую, як зело проростає…
О, скільки прошуміло гроз отут!
Зненацька ¬– шерех. Голоси лунають.
Дивлюся: Мавка з Лукашем ідуть
Й до мене мовлять дивосвітом Гаю:
– Ну, як, нащадку, не бездітним став?
Хто ти єси? Чи слово пам’ятаєш,
Що Котляревський в спадок передав,
Як витвір поколінь і скарб священний,
Простому люду, щоб із ним зростав?..
Мов крицю, Леся гартувала слово,
Його вогонь над світлом підняла,
Щоб квітла наша українська мова
І пісня поруч завжди з нами йшла.
Без Котляревського, Франка, Шевченка
Воно б чортополохом поросло.
В нім — віщий дух, і віра наша кревна,
Без нього в нас Вкраїни б не було…
Вклоняюся борцям за долю слова,
Великомученикам і земним богам,
За дивосвіт в Гаю оцім чудовім,
За спів струмка, барвисті хвилі трав,
За пам’ять літ і сивину далеку,
Козацьку славу й видзвони копит…
На крилах-рушниках несуть лелеки
Нам колискову материнську віть
І Мавка поспішає їх зустріти.
І вже вона чи Вічність промовляє:
„Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає ”.
Григорій Шанько
У 2006 р. ми відзначали 135-річницю від дня народження геніальної доньки українського народу. Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Інколи – веселий, частіше – в задумі чи смутку. Кожним словом, променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй Леся Українка.
Дороги до Лесі
ТЕМА. Дороги до Лесі.
МЕТА. Пройти дорогами рідної для Лесі Звягельщини. Уявити ту
красу, ті пейзажі, ті рідні серцю місця. Побувати у будинку,
де народилася поетеса. Подихати тим повітрям, щоб
збагнути всю велич, красу, силу і мужність цієї дивовижної
жінки.
Удосконалювати навички роботи в групі, вміння система -
тизувати і узагальнювати, спостерігати і порівнювати.
Розвивати логічне мислення учнів, літературне мовлення.
Виховувати любов до рідного краю, гордість за видатних
доньок народу.
ТИП УРОКУ. Урок-подорож.
ОБЛАДНАННЯ. Науково-популярні книги.
ПЛАН ПОДОРОЖІ
1. Вступне слово про мету подорожі.
2. Ознайомлення з маршрутом.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
5. Підбиття підсумків.
1. Слово вчителя.
Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо-
відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися , звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!
2. Отож 1 група вирушає до надслучанської землі,
2 група познайомиться із звягельським оточенням Лесі,
3 група побуває в хатині, де народилася письменниця,
4 група довідається про берегиню Лесиної оселі Віру Омелянівну Римську, завідувачку музею.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
1 група
«Любий мій Звягель»
Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.
Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла її живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу : «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі із Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива».
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі «Спогади тітки Люсі»,- не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…» Той звягельський час Леся і Михайло згадували як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим був Звягель для дівчинки, що провела тут перших 8 з половиною років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, котрий рано оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», котрий «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї». Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала її декламація байки Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…»
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила Лесю, коли їй було 4 рочки, складати букви, ретельно підбирала книжки для її першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання – чи жити чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові. Тим часом в затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва. тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова.
Обзиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, з рідної серцю Звягельщини.
2 група
Звягельське оточення Лесі
Звягельський перід свого життя Леся згадувала, як щось найпрекрасніше може тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку
Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню( Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталія Іванівна Вишинська, по чоловіку Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі і Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене». В листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів для перекладу. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними сім’ями того часу, зокрема з Пилипом Іринеєвичем Немоловським та родиною Вишинських-Сікорських. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні відносини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував завітати до Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.
3 група
Будиночок Косачів
Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Тут вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям та спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Було життєво тут. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на темній таємничій поверхні води.
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році в червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них 2-3 дні.
За чашкою чаю розповіла, що сама обрала цей будинок, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений гай поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, що саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де прожили до переїзду в Луцьк.
4 група
Берегиня Лесиної оселі
Віра Омелянівна протягом 44 роки працює в музеї. Це одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на Лесю.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років з Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, аби усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Усім допоможе, усіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю , працю завідувачки Лесиної оселі оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, цікаві фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, усе знайде, усе пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.
5. Підбиття підсумків.
Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
У рік 135-річчя від дня народження нашої геніальної землячки шляхи всіх шанувальників рідного слова, шанувальників її творчості пролягають до древнього Звягеля – до Лесиної колиски.
Життя завжди в дорозі з минулого в майбутнє. І в цю дорогу кожен українець і мати-Україна беруть з собою живу рідну українську мову, дух і мелодія якої з нашої волинсько-поліської сторінки гріє словом Лесі Українки.
МЕТА. Пройти дорогами рідної для Лесі Звягельщини. Уявити ту
красу, ті пейзажі, ті рідні серцю місця. Побувати у будинку,
де народилася поетеса. Подихати тим повітрям, щоб
збагнути всю велич, красу, силу і мужність цієї дивовижної
жінки.
Удосконалювати навички роботи в групі, вміння система -
тизувати і узагальнювати, спостерігати і порівнювати.
Розвивати логічне мислення учнів, літературне мовлення.
Виховувати любов до рідного краю, гордість за видатних
доньок народу.
ТИП УРОКУ. Урок-подорож.
ОБЛАДНАННЯ. Науково-популярні книги.
ПЛАН ПОДОРОЖІ
1. Вступне слово про мету подорожі.
2. Ознайомлення з маршрутом.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
5. Підбиття підсумків.
1. Слово вчителя.
Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо-
відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися , звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!
2. Отож 1 група вирушає до надслучанської землі,
2 група познайомиться із звягельським оточенням Лесі,
3 група побуває в хатині, де народилася письменниця,
4 група довідається про берегиню Лесиної оселі Віру Омелянівну Римську, завідувачку музею.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
1 група
«Любий мій Звягель»
Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.
Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла її живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу : «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі із Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива».
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі «Спогади тітки Люсі»,- не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…» Той звягельський час Леся і Михайло згадували як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим був Звягель для дівчинки, що провела тут перших 8 з половиною років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, котрий рано оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», котрий «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї». Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала її декламація байки Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…»
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила Лесю, коли їй було 4 рочки, складати букви, ретельно підбирала книжки для її першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання – чи жити чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові. Тим часом в затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва. тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова.
Обзиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, з рідної серцю Звягельщини.
2 група
Звягельське оточення Лесі
Звягельський перід свого життя Леся згадувала, як щось найпрекрасніше може тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку
Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню( Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталія Іванівна Вишинська, по чоловіку Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі і Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене». В листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів для перекладу. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними сім’ями того часу, зокрема з Пилипом Іринеєвичем Немоловським та родиною Вишинських-Сікорських. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні відносини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував завітати до Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.
3 група
Будиночок Косачів
Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Тут вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям та спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Було життєво тут. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на темній таємничій поверхні води.
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році в червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них 2-3 дні.
За чашкою чаю розповіла, що сама обрала цей будинок, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений гай поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, що саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де прожили до переїзду в Луцьк.
4 група
Берегиня Лесиної оселі
Віра Омелянівна протягом 44 роки працює в музеї. Це одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на Лесю.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років з Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, аби усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Усім допоможе, усіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю , працю завідувачки Лесиної оселі оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, цікаві фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, усе знайде, усе пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.
5. Підбиття підсумків.
Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
У рік 135-річчя від дня народження нашої геніальної землячки шляхи всіх шанувальників рідного слова, шанувальників її творчості пролягають до древнього Звягеля – до Лесиної колиски.
Життя завжди в дорозі з минулого в майбутнє. І в цю дорогу кожен українець і мати-Україна беруть з собою живу рідну українську мову, дух і мелодія якої з нашої волинсько-поліської сторінки гріє словом Лесі Українки.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
