ДОЧКА ПРОМЕТЕЯ УРОК – КРУГЛИЙ СТІЛ

Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає...
Леся Українка

Учитель. Ми, українці, маємо у І своєму культурному спадку великі духовні багатства. Леся Українка та її творчість є надбанням мистецького простору України та Європи. У Лесиному слові яскраво палахкотить невгасимий вогонь подвижницького Прометеєвого духу.
Ми зібралися сьогодні, аби ще раз освідчитись Лесі в любові, згадати її пломінке життя, причаститись її життєдайним Словом, подивитись їй в очі і, врешті, зазирнути у власну душу, дошукатись в ній доброти й совісти, усвідомити, хто ми є, якого роду, де витоки нашого духу і зрозуміти, куди нам іти і де шукати щастя.

1-а дівчина. «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім'я їй — Леся Українка. З не такої вже й далекої минувшини, проте вже мовби крізь серпанок легендарності, проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий. Майже ніколи — веселий, частіше — в задумі чи смутку»(Олесь Гончар).

2-а дівчина. «Понад сто років тому народилась вона в сім'ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою» (Олесь Гончар).

«На шлях я вийшла ранньою весною»

3-я дівчина. 1868 рік. Сонячного липневого дня з Китаєва (урочище під Києвом) до Пирогівської Хрестовоздвиженської церкви рухався не пишний, але веселий і гомінкий весільний поїзд. Шлюб брали скромний, тихий світлорусявий двадцятисемирічний юрист Петро Косач й енергійна, впевнена, безкомпромісна дев'ятнадцятирічна
чорнява красуня з роду Драгоманових Ольга.

4-а дівчина. А через кілька днів київські друзі проводжали подружжя до Звягеля, де служив по закінченні Київського університету молодий.

1-а дівчина. У Звягелі (нині це старовинне місто має назву Новоград-Волинський) Косачі оселилися на Корецькій вулиці. Через два роки перебралися на Случанську, в дім Окружка. Тут і народилася 13 лютого (25 лютого за новим стилем) 1871 року майбутня співачка досвітніх огнів. Дівчинку назвали Ларисою.

2-а дівчина. Згодом молода сім'я переїхала на вулицю Завадських, найнявши цілу садибу.

3-я дівчина. То була «давня панська оселя. Садок був до деякої міри запущений, але через те ще кращий, так вільно росло в ньому садове і всяке дерево: липи, тополі тощо, і сила кущів — бузків розмаїтих, жасминів і всяких довголітніх квіток. Нашим малим дітям,— згадує мати Лесі,— було так добре в тій чудовій оселі! Власне, ради дітей ми й найняли ту домівку, бо в Окружка нам, при побільшанні нашої сім'ї, стало тіснувато, та й садка при його домочку не було».

4-а дівчина. Сім'я, в якій панували мир, злагода, взаємна шана і ніжна любов, дала майбутній поетесі те духовне осердя, яке й триматиме її і в особистих стражданнях, і в невпинній праці, і в життєвих незгодах, яких випаде на її долю більше, ніж задосить.

1-а дівчина. Мати — Ольга Петрівна, рідна сестра відомого революціонера-демократа, вченого і мислителя, духовного провідника патріотичної молоді, політичного емігранта Михайла Драгоманова була не тільки чуйною і дбайливою матір'ю шести дітей (чотирьох
донечок і двох синів), але й сильною, вольовою особистістю, невтомною громадсько-культурною діячкою, талановитою письменницею, відомою в літературі під псевдонімом Олена Пчілка.

2-а дівчина. Батько — Петро Антонович Косач, людина глибоко порядна, освічена, певна у переконаннях, шляхетна в громадській поведінці, добра і справедлива до людей. За участь у студентських заворушеннях Петра Косача вигнали з Петербурзького університету, і свою освіту він змушений був завершувати у Києві.

3-я дівчина. Зі спогадів сестри Лесі Українки Ольги Косач-Кривинюк: «По закінченні університету батько одразу вступив на службу головою з'їзду мирових посередників у Звягелі... З того часу і до кінця життя батько завжди служив «по крестьянским делам"..., а що симпатії його були завжди на боці селян, то його рішення селянських справ бували здебільшого на користь селян... За ту прихильність до селян не любило батька не лише начальство, а й сусіди- поміщики».

4-а дівчина. Діти Косачів дуже любили батька. Він добре знав російську і світову літературу, пильно стежив за всім новим, що з'являлося в красному письменстві України, гарно читав і декламував напам'ять своїм дітям художні твори.

1-а дівчина. В інтелігентній родині в пошані були книга, музика, малярство, народне прикладне мистецтво і особливо — пісня.

2-а дівчина. З самого малечку найближчим товаришем Лариси Косачівни був її братик Михайлик, старший на півтора роки. До тринадцятилітнього віку вони були нерозлучні: разом бавились, разом читали й учились. За цю нерозлучність
їх дома жартома називали навіть одним іменем — Мишолосіє (мала Леся не могла правильно вимовити своє ім'я і називала себе Лося, і так її кликали до п'ятилітнього віку всі).

3-я дівчина. Леся була здібною до всякого навчання дитиною:
в чотири роки вона прочитала самостійно свою першу книжку, на початку шостого навчилася писати, щоб листуватися з родичами, насамперед з бабусею в Гадячі, де було родинне гніздо всіх Драгоманових.

4-а дівчина. Зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк: «Леся зовсім маленькою, в шість років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольничка, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавок. І тоді вже задумала вишити батькові сорочку».

1-а дівчина. Взагалі все українське було в сім'ї Косачів у великій пошані. Мати активно збирала фольклор, займалася етнографією. Рано залучилися до вивчення народного побуту, звичаїв та обрядовості й діти.

2-а дівчина. Незабаром батька переводять по службі до Луцька, і сім'я переїздить за ним. А в травні 1882 року Косачі оселяються у селі Колодязному, яке стало з цього часу їхньою постійною домівкою.

3-я дівчина. Волинь стала для Лесі найріднішим, найзаповітнішим куточком. Їй з дитинства були милими «Случі рідної веселі береги», барвисті луки, таємничі ліси з віковічними дубами, руїни Луцької фортеці, повиті легендами, сповнені таємниць. Волинь була для неї й першою поетичною школою, бо наповнила дитячу душу казками, переказами і, головне, піснями.

4-а дівчина. Любов до волинського Поділля Леся пронесла через усе життя, а образ рідної землі, її чарівної природи стає для поетеси найвизначнішим.

Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хати садками вкриті,
Срібним маревом повиті,
Коло сел стоять тополі,
Розмовляють з вітром в полі.
Хвилюють лани золотії,
Здається, без краю,— аж знову
Бори величезні, густії
Провадять таємну розмову.
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки.
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі...
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило, недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!..
1-а дівчина. Та найбільше юну Лесину душу зачарували самі волиняни, прості люди, одвічні трударі, добротворці, поетичне слово і життя яких вона сприйняла всім серцем.

2-а дівчина. «Тут, на Волині, серед розкішної природи, товаришуючи з сільськими дітьми, пізнала вона (й) перші соціальні контрасти, а пам'ять вбирала перекази про народних месників. Пильно дослухалася Леся до батькових розповідей про тяжби між селянами і поміщиками за землю, за ліс».

3-я дівчина. Демократичні погляди, людяність були в крові і в Косачів, і в Драгоманових. Дядько Лесі, материн брат, Михайло Драгоманов за політичну діяльність і радикальні переконання був вимушений залишити Вітчизну й жити за кордоном. Її тітки по батьковій лінії Олександра і Олена були діячками народницького революційного руху, за що зазнавали переслідувань і навіть арештів.
В сім'ї свято шанували пам'ять про декабриста Якова Драгоманова, славетного родича, від якого брала початок родова волелюбність і духовна непідвладність всіх Косачів-Драгоманових.

4-а дівчина. Та все ж головним учителем і духовним наставником Лесі був Шевченко — «зразок непохитного характеру, світло під палаючим смолоскипом великої любові до свого поневоленого народу».
1-а дівчина. «Кобзар» для Лесі став школою громадянської мужності і сміливості в творчості, а доля Шевченка — взірцем незламності й послідовності в боротьбі за права і щастя свого народу.
2-а дівчина. Природа щедро обдарувала дівчинку: дала «їй добре і мужнє серце, хист до музики, малювання, вишивки, могутній поетичний талант, великі здібності до науки».

3-я дівчина. Дітей у сім'ї Косачів до школи не віддавали. Навчали дома, щоб уберегти від небажаних впливів, оскільки офіційна система освіти в Російській імперії була наскрізь антиукраїнською і недемократичною.

4-а дівчина. Михайлик і Леся вчилися вдома під неухильним наглядом і керівництвом матері, яка для них перекладала українською і художні твори, і підручники, а головну свою педагогічну надію покладала на народну творчість.

1-а дівчина. Щоб діти краще знали звичаї і побут рідного народу, їх часто возили в найвіддаленіші села на якісь цікаві події: весілля, колядки, різні обряди і свята. Ще маленькою Лесю возили в село Жаборицю, де вона й почула вперше перекази про Мавку, лісову русалку, та інших казкових істот, якими народна уява заселяла ліси, гаї й озера, на які така багата волинська земля.

2-а дівчина. Від матері діти перейняли жагу до народної творчості, щиру залюбленість в українську історію, глибоку шану до національних героїв України, від яких переймали кращі моральні чесноти:
волелюбність, жагу подвижницького слугування Вітчизні, невпокореність і мужність, презирство до смерті, стійкість у випробуваннях.

3-я дівчина. Леся ще зовсім дитиною усвідомила себе українкою, тобто донькою України, часточкою рідного народу, причетною до його гіркої, але чесної історичної долі, відповідальною за його сьогодення майбутнє.

До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана.
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І, може, зустрінеться пісня моя самотна
У світі з пташками-піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полі,
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!

4-а дівчина. Поетичний хист маленької волиняночки виявився дуже рано. Перший Лесин вірш, який дійшов до нас, датований 1880 роком. Тобто юній поетесі в той час виповнилося всього 9 років!.. Чи пробувала ця навдивовижу обдарована дівчинка віршувати раніше? Певно, що так. Бо ж ніжна і чула її душа просилася в слово з самого малечку. Згадаймо, як рано — в п'ятилітньому віці! — вона навчилася писати, аби листуватися з дорогими її серцю людьми... То хіба ж могло таке добре, щире і здібне до всілякої творчості дівчатко та не почати складати віршики, аби відобразити в них свої перші почування і радощі та поділитися ними з рідними? До того ж не забуваймо про благотворний літературний вплив і приклад мами-письменниці.

1-а дівчина. І від того часу Лесю вже не полишала жага творчості. Бажання словом виразити себе, свої думки й переживання, а заразом з тим — сказати найсуттєвіше і найважливіше не лише за себе, а й за людей, за свій народ стало домінантою всього її подальшого життя.

«Муку творчістю перемагать»

2-а дівчина. З дитячих літ Лесина душа світилася любов'ю і добротою і була відкрита радощам і красі життя. Та доля розсудила інакше. Радості їй судилося небагато.

3-я дівчина. В січні 1881 року Леся сильно застудилася. З цього часу й почалася її, як вона сама говорила, «тридцятилітня війна» з тяжкою недугою. Туберкульоз кісток, який спочатку виявився в руці, потім перекинувся на ногу, а згодом — на нирки й легені, став її невидимим, але повсякчасним супротивником, підлим і жорстоким, підступним і невмолимим.

4-а дівчина. Біль фізичний уже не полишав її більше ніколи...

Горить моє серце, його запалила
Гарячая іскра палкого жалю.
Чому ж я не плачу? Рясними сльозами
Чому я страшного вогню не заллю?
Душа моя плаче, душа моя рветься,
Та сльози не ринуть потоком буйним,
Мені до очей не доходять ті сльози,
Бо сушить їх туга вогнем запальним.
Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

1-а дівчина. Лікарні, санаторії відтепер стають частим притулком для Лесі, а боротьба з хворобою — пробним каменем, на якому життя звірятиме її дух на міцність.

2-а дівчина. Через тяжкі болі в руці Леся змушена була відмовитись від занять музикою, котра, як і поезія, була її творчим покликанням. Змалку вона брала уроки гри на фортепіано, і виявляла в них неабиякі обдарування і хист. Своєю натхненною грою вона вражає навіть такого вимогливого поціновувача виконавської майстерності, як видатний український композитор Микола Віталійович Лисенко, з родиною якого Косачі щиро дружили і радо спілкувалися, коли перебиралися на зиму з Колодяжного до Києва.

3-я дівчина. «Мені часом здається,— писала поетеса,— що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт».

4-а дівчина. Та Леся не корилася долі! В ній пробуджувався сильний характер: незламна воля не дозволяла занепадати духом.
Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась...

1-а дівчина. Маніфестом особистої духовної незламності, непокори жорстокій долі, здатності до тривалої боротьби з випробуваннями, лихоліттями і болем стала поезія, назву якої склав латинський вислів «Сопtra spem spero!», що в перекладі означає: «Без надії сподіваюсь!» Леся написала її, коли їй було лише дев'ятнадцять...

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім, сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

2-а дівчина. І Леся жила! Жила і боролась — і з тяжкою недугою, і зі смутком, і з відчаєм.

3-я дівчина. У 1894 році родина Косачів поселилася в Києві. Поетеса знайомиться з багатьма
видатними діячами української культури: з Михайлом Старицьким, Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, російським революціонером Григорієм Мачтетом.

4-а дівчина. 1897 рік подарував Лесі невимовну радість: перебуваючи на лікуванні в Криму, вона познайомилась і заприятелювала з відомим російським революціонером-марксистом Сергієм Мержинcьким, який став для неї і політичним наставником, і найближчим другом, і... коханим. Їхні взаємини тривали лишень неповних чотири роки, але саме вони, ці безжально короткі літа, наповнили Лесину душу і світлими надіями, і щемливою радістю, і справжнім щастям...

1-а дівчина. 1899 року Леся Українка вперше зустрічається з Ольгою Кобилянською. Взаємини цих двох воістину видатних жінок-українок є прикладом найщирішої і найві-рнішої дружби, сповненої взаємної довіри, повсякчасного порозуміння і ненастанної приязні. Недаремно називали вони одна одну посестрами...

2-а дівчина. Юність Лесі була наповнена напруженою повсякчасною роботою над собою: вона ненастанно вчилася, відкривала для себе височини людського духу і, головне, постійно розвивала свій поетичний хист, вишліфовуючи кожне написане слово, як дорогоцінний діамант. Як наслідок, різнобічна самоосвіта, моральне вдосконалення і натхненна творчість піднесли сильну духом і незрівнянно талановиту волинянку на вершину вселюдської культури.

3-я дівчина. 1891 рік. Західноукраїнський письменник і політичний діяч, соратник і друг Івана Франка Михайло Павлик зустрічається з Лесею Українкою. Їй всього 20 років. Але вона вражає його всебічною освіченістю, ґрунтовною обізнаністю з літературою і мистецтвом багатьох народів світу, знанням мов, глибоким проникненням у суспільне життя.

4-а дівчина. «На свій вік,— згадує Павлик,— це геніальна жінка... Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя».

1-а дівчина. Крім української і російської, Леся досконало знала французьку, німецьку, англійську, італійську, грецьку, латину, польську, білоруську мови. Це давало їй змогу читати в оригіналі художні твори і наукові праці геніїв світової культури, користуватися бібліотеками не тільки Києва, Львова, Одеси, Мінська, Москви й Петербурга, але й Відня, Берліна, Женеви, Мілана, Софії та багатьох інших міст, у які її закидала доля.

2-а дівчина. Отже, демократичне виховання в сім'ї, ґрунтовна освіченість і глибока гуманітарна культура складали підвалини яскравої і творчо потужної особистості, яка увійшла в історію української і світової культури під поетичним ім'ям Лесі Українки.
«Вірю я в правду свого ідеалу»

3-я дівчина. Незважаючи на свій особистий біль, молода поетеса все більше і глибше переймається болями суспільними, і головним питанням її життя стає питання «Як допомогти людям знайти щастя?»

4-а дівчина. Доля України і рідного народу турбують Лесю Українку і як громадянина, і як митця. Вона розмірковує у своїх віршах, драматичних творах, публіцистичних статтях над життям Вітчизни, аналізує гострі соціальні проблеми і доходить висновку, що терпіти більше несила, що треба чинити спротив будь-якому гнобленню і насильству, ненастанно боротися проти приниження і рабської неволі, за свободу, за щастя, за гідність, за людяність і красу прийдешнього.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю!
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало,—
Країна ціла може в них втопитись,
Доволі вже їм литись,—
Що сльози там, де навіть крові мало!

1-а дівчина. Мужнє, гартоване слово Лесі Українки стає зброєю в боротьбі за ідеали волі, незалежності, людяності і вселюдського братерства.

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що стина вражі голови з плеч?
Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця про¬ллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...
Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

2-а дівчина. Ніжна, тремтлива муза Лесі Українки перетворюється на мужнього, пристрасного трибуна, який закликає поганьблений і принижений люд до борні, до битви!

3-я дівчина. Щира патріотка (не випадково за літературне ім'я собі Лариса Косачівна взяла таке до щему рідне, ніжне, співуче, солов'їне і водночас полум'яне — Українка!), поборниця волі і щастя своєї знедоленої Вітчизни-України, Леся заразом була послідовною інтернаціоналісткою. Її душа переповнювалася любов'ю до всіх людей, незалежно від національності й віросповідання. Всі люди для співачки урочих досвітніх огнів — брати. Відтак їхні болі — її болі, їхні страждання — її страждання. Вона шанувала всі народи. Близькою вважала собі російську культуру, за рідню мала білорусів, а в Грузію була палко і вірно залюблена.

4-а дівчина. Зі спогадів Нестора Гамбарашвілі, друга Лесі, студента Київського університету:
«Одного разу побачивши у мене на столі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», вона була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури дванадцятого століття і засипала мене питаннями про Грузію, її природу, давню культуру, письменників, художників, театри. Довго й уважно вона слухала мою розповідь і... сказала: «Який цікавий, дивний куточок — Грузія! Скільки мужності і доблесті повинен мати народ-жменька, щоб уціліти й охоронити себе від напастей і незгод, які випали на його долю! Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"».

1-а дівчина. Яке вражаюче освідчення в любові до народу-побратима! Яка гуманістична пристрасть і яка високість, яка шляхетність духу!

2-а дівчина. І, мабуть, не випадковість, а якась дивовижна закономірність у тому, що прощатись зі світом геніальній дочці України випало саме на грузинській землі — у невеличкому курортному містечку Сурамі...

3-я дівчина. Доля Лесі Українки — світлоносне творче горіння, ненастанне протистояння особистим печалям і болям, а ще — офірний громадянський чин, боротьба і ще раз боротьба!

4-а дівчина. Щоденно! Повсякчас! Всюди, де б не була, куди б її не закидала доля, Леся не пасувала перед незгодами і труднощами життя, не впокорювала свого воістину полум'яного духу ні перед жорстокою недугою, ні перед обструкцією і переслідуваннями влади, ні перед особистим душевним сум'яттям та відчаєм. Ні, вона ні на мить не відступалась і не зраджувала ні саму себе, ні свої ідеали, ні тих, кого самовіддано любила і заради кого творила і діяла.

1-а дівчина. Дух її пломенів високим і чистим вогнем любові й офіри, вогнем титана Прометея, котрий во ім'я любові до людей повстав проти богів і прирік себе на довічну покару-муку, прийнявши жорстоку покуту на страшній скелі на краю світа заради того, щоб вогонь осявав і зігрівав людські оселі і людські душі й наділяв людей житттєздатною силою не коритися злу й недолі, мороку й холоду, силу стати і бути насправді людьми. Образ героя давньогрецьких міфів був Лесі близьким з дитячих літ, і саме Прометея вона мала за життєвий взірець. Тож немає нічого дивного в тому, що саму Лесю називали і називають Дочкою Прометея!..
...Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами, що просвітив не словом, а вогнем, боровся не в покорі, а завзято, і мучився не три дні, а без ліку, та не назвав свого тирана батьком, а деспотом всесвітнім, і прокляв, віщуючи усім богам погибель. Я вслід його піду.

2-а дівчина. Ці бунтарські слова раба-неофіта з драматичної поеми «В катакомбах» можна вважати і особистим громадянським та творчим кредо одержимої любов'ю до людей поетеси. Вона так жила. І так творила: заради людей, в ім'я їхнього щастя.

3-я дівчина. Це справді так: Леся Українка, як легендарний Прометей, запалила вогонь свого життєдайного Слова і понесла його людям, так само, як нескорений титан, віддала його тим, хто страж¬дав в мертвотній холоднечі життєвої пітьми, так само не зрікалася свого вибору, так само приймала жорстоку покуту і так само не корилася немилосердній долі.

4-а дівчина. Життя примусило Лесю бути борцем, пророком і трибуном, сурмачем у бою, заспівувачем і провідником. Совість патріотки не дозволяла їй стояти осторонь суспільних борінь, і вона чесно й ревно виконувала свій громадянський обов'язок: її поезія насправді стала зброєю в руках месників дужих і слугувала їм вірно у визвольних національних змаганнях впродовж усього буремного і такого суперечливого і складного для нашого народу XX століття.
«Хотіла б я піснею стати»

1-а дівчина. Але душа її, від природи чула й ніжна, часто виливалась в такі ж ніжні й прозорі у своїй незвичайній чистоті рядки...
Не співайте мені сеї пісні,
Не вражайте серденька мого!
Легким сном спить мій жаль у сердень¬ку,
Нашо співом будити його?
Ви не знаєте, що я гадаю,
Як сиджу я мовчазна, бліда.
Тож тоді в мене в серці глибоко
Сяя пісня сумная рида!
***
Знов весна, і знов надії В серці хворім оживають, Знов мене колишуть мрії, Сни про щастя навівають. Весно красна, любі мрії! Сни мої щасливі! Я люблю вас, хоч і знаю, Що ви всі зрадливі...
***
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

2-а дівчина. Весну Леся любила, як жодну іншу пору року... Весна вселяла в її зболене і втомлене серце надію, давала снагу до життя.

3-я дівчина. Роки злітали, проминали дні... Робота, творчість... Надії, сподівання... І постійний біль втрат..

4-а дівчина. На початку 1901 року Леся пережила чи не найболючіші свої дні. Жорстока доля забрала в неї коханого, Сергія Мержинського...

Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,.
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

1-а дівчина. Не хотілося жити, опускалися руки...
Осінній плач, осінній спів
Посеред літа золотого
Непереможно забринів
Із серця мого.
Ох, то ж за те, що восени,
Сумного, млистого поранку,
Я раз невчасно завела
Собі веснянку.
2-а дівчина. І саме в ці найтяжчі і найсумніші для себе дні і місяці Леся ще на Буковину до своєї вірної товаришки Ольги Кобилянської.

3-я дівчина. Карпати повернули Лесю до життя. Казкова природа українських гір, чарівні краєвиди Підгір'я подіяли на душу поетеси, як жива вода..
.
Ой піду я в бір темненький,
там суха смерека,
Як розпалю ясну ватру, видно всім
здалека.
Запалала при смереці смолова ялиця:
Горить моя досадонька, мов сухая
глиця.
Розбуялась досадонька з вогнем на
просторі,
Розсипала палкі іскри, мов яснії зорі.
Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,
Та як влучить в саме серце, доле ж моя
гірка!
Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці
тихо,
Буду тебе колихати, чи не присплю
лихо.
Притулишся до серденька, мов дитина
рідна,
Буде тобі з мого серця колиска вигідна:
Щораз вдарить кров живая, колиска
шибнеться...
Ой, спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б'ється!..
4-а дівчина. На Буковині Леся знову вчиться радіти життю і знову пише, пише, пише!

1-а дівчина. Саме там, у казковому гірському краї, доля зводить і зближує зболену і стомлену Лесю з чистим душею юнаком Климентом Квіткою. За фахом фольклорист, музикознавець, етнограф, за світовідчуванням романтик, який на той час вже давно був залюблений в Лесину ніжну і водночас мужню поезію, Квітка став для Лесі найближчим другом, найвірнішим соратником і просто невимовне рідною людиною, з якою їй судилося пройти пліч-о-пліч ті дванадцять, можливо, найважчих і найзвитяжніших років життя, які залишалися в неї попереду...

2-а дівчина. З ним Лесі було легко, просто, затишно і надійно. Вона любила свого друга за добре, чуйне серце і поетичну душу. Він же самовіддано підтримував її в усіх творчих
починаннях, а головне — беріг її і ненастанно, вперто і невідступне, з дня на день чинячи опір жорстокій недузі, що невпинно і невідворотно підточувала Лесині сили, боровся за кожну мить її життя...

3-я дівчина. В липні 1907 року Леся і Квітка взяли шлюб і стали подружжям. Але дуже мало радості судилося зазнати цим зачарованим музикою і поезією душам: стан здоров'я Лариси Петрівни все гіршав, хвороба неухильно прогресувала, і сил у неї залишалося все менше...

4-а дівчина. Санаторії, лікарні, переїзди з місця на місце в пошуках хоч якогось порятунку й бодай найменшого полегшення: Крим, Одеса, Батумі, Тбілісі, Відень, Берлін, Єгипет...

1-а дівчина. Але порятунку не було...

2-а дівчина. Леся ніби передчувала, що жити їй залишилося не так уже й багато, і тому працювала особливо натхненно й одержимо...

3-я дівчина. З липня 1911 року Лесина рука вивела на папері перші рядки твору, який став її «лебединою піснею», вершиною всіх її митецьких шукань. Відбувалося те далеко від її рідної Волині, на такій доброзичливій до неї грузинській землі. За три тижні майже невпинної і неймовірно натхненної творчої праці — фактично на одному подиху — поетеса написала свою дивовижну і незрівнянну не лише в українській, але й у світовій літературі драму-казку «Лісова пісня».

4-а дівчина. «Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії,
твір, який варто б назвати Лесиним словом — дивоцвіт».

1-а дівчина. Романтична історія Мавки і Лукаша — українських Ромео і Джульєтти — уособлення жагучої Лесиної віри в прекрасну сутність людини, в її духовність і творче призначення на землі.

2-а дівчина. Мавка — це, власне, сама Леся, її ніжна і чиста душа, її гаряче і людяне серце, її ніжна і палка любов і її самопожертва.

3-я дівчина. «Лісова пісня» утверджує в наших душах невгасиму віру
І в торжество високої мрії і перемогу справжнього гармонійного, сповненого чистих поривань і щирих почуттів життя над примітивним бездуховним животінням.

4-а дівчина. Мавка гине. Але любов її, ніжна, пристрасна і жертовна, жива! Вона не може померти, бо незнищимі, за Лесею, краса й добро, тепло серця й шляхетність думок, почуттів і вчинків. Любов вічна! І, поки світ стоятиме і сонце щоранку осяватиме його, лунатиме голос пронизливої Лукашевої сопілки! І звучатиме незнищенна Пісня Любові! Гімн високому, вірному і чистому Коханню!

1-а дівчина
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає!
Це не тільки про Мавку. Але — й про Лесю. Про її безсмертну душу. І про її незгасне полум'яне Слово — про Поезію.

«Осінній плач, осінній спів посеред літа золотого...»

2-а дівчина. Так, слово Лесине, так щедро віддароване рідному народові, жило. А тіло її тендітне, як і тіло її сумноокої Мавки, вже догоряло...

3-я дівчина. Літо 1913 року Гру¬зія. Гори. Курорт Сурамі. Маленька дача з балконом, з якого відкривалися чудові краєвиди..

4-а дівчина. Поряд з хворою — Квітка, мати, сестра Ізидора.

1-а дівчина. В середині липня Лесі різко погіршало. Вона вже не могла їсти і ледве змушувала себе хоч щось випити. Єдине, чого їй бажалося,— ожина, яку збирала в горах для неї сестра...

2-а дівчина. Надія змінювалась відчаєм. Рідних мучило почуття повного безсилля. Леся теж добре розуміла, що кінець близький...

3-я дівчина. І все ж вона дуже зраділа, коли дізналась, що в Сурамі має приїхати її улюблена Лілечка, найближча і найвірніша подруга — сестра Ольга. Вона чекала прибуття поїзда майже всю ніч з 18 на 19 липня. І коли їй сказали, що вже скоро, що поїзд прибуває о чет-
вертій ранку, вона задрімала, тиха й спокійна...

4-а дівчина. Десь під ранок прокинулась і знову стала чекати сестру... Кілька разів нагадувала, щоб не забули нагодувати Ольгу.
— Дорога ж довга, і Ліля, певно, зголодніла.

1-а дівчина. Надходив світанок 19 липня чи за новим стилем 1 серпня 1913 року. Народжувався новий день.

2-а дівчина. Від станції назустріч першим променям сонця поспішали Ліля і Дора. Та марно: коханої їхньої сестри вже не було... Її серце спинилось, не дочекавшись.

3-я дівчина. А потім була дорога на Україну. До рідного опечаленого Києва. Був похорон. Були знервовані й перелякані поліцаї, яким було наказано здійснювати суворий нагляд. І були тисячі людей, котрі прийшли попрощатися з геніальною дочкою України, великою поетесою, наступницею Шевченка, посестрою Франка, Кобилянської і Стефаника — Лесею Українкою.

4-а дівчина. Леся лягла на вічний спочинок на Байковому цвинтарі. Там, у київській священній землі, в самісінькому центрі рідної її України, знайшли притулок її невпокорене серце і її наболіле тіло...

Світ опускався на коліна,
Камінний, він хилився ниць,
І прилітала Україна
До. мертвих Лесиних зіниць.
Над всі недолі та потали,
Над старти всі, над всі бої
Безсмертя Лесине вростало
В народ, що народив її.
І квола, невисока жінка
Лице підводила бліде.
Народжувалась Україна
Для світу, що над смерть гряде.
(В. Коротич)

Учитель. Злетіли десятиліття... Позаду важкі вогненні дороги, котрими судилося пройти нашому народові і нашій прекрасній і стражденній Вітчизні Україні.
Сходить зоря нового століття і нового тисячоліття. Якими вони стануть у нашій подальшій історичній долі, у нашому невпинному, важкому,
але такому жаданому поступі вперед? І якими будемо ми — сьогодні і завтра?
Щоб відповісти на ці тривожні і надскладні питання, ми й приходимо сьогодні до Лесі Українки. Вдивляємося в її очі. Вслухаємося в її голос. І намагаємося — вкотре! — осягнути трагізм і велич її життя і діянь, філософську глибину її дум, доторкнутися до срібнодзвонних струн її чарівної Ліри, щоб, зрештою, пізнати і зрозуміти самих себе.
Лесине ж Слово, полум'яне і ніжне, горить для нас невгасимим і ясним Прометеєвим вогнем, осяваючи наші душі, наші дні і нашу дорогу в майбутнє.

ЯКОЮ Ж БУЛА ЛЕСЯ (автопортрет «жінки з косачівського роду» за її листами).

ТЕМА. ЯКОЮ Ж БУЛА ЛЕСЯ (автопортрет «жінки з косачівського роду» за її
листами).
МЕТА. Аналізуючи епістолярну спадщину Лариси Петрівни Косач, пізнати її як
особистість, як людину.
Формувати вміння самостійно конструювати свої знання, вчитись орієнтуватися
в інформаційному просторі.
Активно розвивати критичне мислення.
Формувати загальнолюдські цінності.

ТИП УРОКУ. Урок-дослідження .

Х ІД У Р О К У

1. ВИЗНАЧЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ ПРОЕКТУ.

ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ.

З роками не згасає захоплення творчим подвигом, звитяжним життям найвидатнішої дочки рідного краю – Лесі Українки. Якщо скористатися відомою гетівською порадою, для розуміння поета варто побувати на його батьківщині. Щоб глибше пізнати людину як особистість, можна вдатися до спогадів про неї. Однак таке джерело навряд чи допоможе створити цілісний і справжній образ. Леся Українка , зокрема, писала :
«Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди».
Найвірогідніша ж інформація – «з перших уст» - міститься хіба що в щоденниках і листах самого поета. Тому, шукаючи істинні характеристики Лесі Українки (як зовнішні, так і внутрішні) , ми вдамося до її епістолярних текстів. Щоправда, доречність, а головне - дозволеність такого вибору також не безсумнівна. Згадаймо певні перестороги й передусім відомі Лесині міркування:
«Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме, і справді здебільшого так воно й є [4,ХІІ;120].
« Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати…»[4, Х; 166].
І все ж таки обраний шлях видається виправданим, оскільки ми хочемо дізнатися, якою ж насправді була Леся Українка : що може бути правдивішим, ніж самохарактеристика! Автопортрет у Лесиних листах , позбавлений найменшої фальші й маскування, допоможе реконструювати її справжній, а не вигаданий чи бажаний образ.

2. ПЛАНУВАННЯ ПРОЕКТУ.
1) визначення джерел, засобів збору, методів аналізу інформації, засобів представлення результатів;
2) установлення критеріїв оцінки результату і процесу;
3) учні об’єднуються в групи, формулюють завдання і виробляють план дій;
4) учитель коректує, пропонує ідеї, висуває пропозиції.

І група досліджує зовнішність Лесі.
ІІ група описує її внутрішній світ.
ІІІ група аналізує душевну «метеорологію».
ІV група вивчає «вічного мандрівника».
V група «спостерігає» за родинними генами.

3. ЗБІР ІНФОРМАЦІЇ (спостереження, робота з літературою – опрацювання епістолярної спадщини поетеси).
4. АНАЛІЗ ІНФОРМАЦІЇ.


Учитель коректує, спостерігає, радить.

5. ЗАХИСТ ПРОЕКТІВ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПРОЕКТІВ.

І ГРУПА


Про власну зовнішність Леся пригадує принагідно, мимохіть і фрагментарно ( волосся моє попелясте…) ; « я дарма що біла…», здебільшого використовуючи прийом зіставлення чи порівняння ( « Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла і тонка…» , « найголубіше мені, а найзолотіше , оскільки ми блондинка і брюнетка морально і фізично» - сестрі Ользі або вдаючись до іронічно-жартівливої тональності (« Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохмальними), або на підшивці й розщитані на дуже великих німок, а не таких створінь, як я».
Письменниця була невисока, тендітна ( важила здебільшого – 59 кг, а в останні роки 46-48 кг), недарма в дні перебування в Хельвані її називали невагомою.
Сама Леся не почувала « від сього ніякої вигоди, а лікар скандалізований», що людина її віку й зросту « важить всього 47 кг», а тому цілком закономірно зробила свій вибір на користь Дон Кіхота: « … коли вибирати з двох, то я вже волію бути Дон Кіхотом, ніж Санчо Панса», бо так їй було « більше по натурі, та й навіть по фігурі». В іншому тексті використала порівняння з павутиною .
На Лесине переконання фото не завжди правдиво відображало її. Зокрема, фотопортрет 1896 року , тиражований щонайбільше, не відповідав дійсності. Климент Квітка писав : « … знаючи близько Лесю 15 літ і постерігаючи її вираз в різні моменти життя і в різних настроях, запевняю, що пишно надменного і холодного виразу в такім роді, як на тому розпростореному портреті, не було в неї ніколи за сей період».
Леся никала публічних оглядин, передбачаючи ймовірні зіставлення зі своїм стереотипом : «… хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього вступні слова говорять, а публіка йому в лице заглядає : ану, який він той «хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть.

ІІ ГРУПА

На переконання Лесі, значно важливішим є внутрішній світ людини, її характер – «вдача», «натура». У першому листі до Ольги Кобилянської 20 травня 1899 року вона зізнавалася :
« маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу, і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною…» І поспішала виправити свою майбутню поведінку : «…наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, шо я – українка».
Характеризуючи власну вдачу, Леся найчастіше використовувала епітети: « я не сонної вдачі», «маю дуже бродячу натуру», «моя поетична натура», « починаю вірити в свою натуру – дуже витримлива»; « дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається»; «маю циганську натуру». Іноді пише про власну натуру відсторонено, вдаючись до узагальнень: « Що робити, я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно, моя натура любить контрасти». Вона стверджувала: « Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене ( ну, і кості мої, як траплялось, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, давно засвоїла собі « трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту…»
Не претендуючи на унікальність, Леся підкреслювала своєрідність особистості: « …не всі ж таку натуру мають, як я».

ІІІ ГРУПА

В листах Леся Українка акцентувала увагу на особливостях «внутрішнього» барометра та особистій метеорології, яка здебільшого вступала в суперечності з природною й своєрідно позначалася на її творчій активності : «…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові…» Внутрішній стан спонукав до самоаналізу : « І дивіться, яка неподібна буває натура: поки жилося ліберально по-собачому – в холоді, в голоді ( бо не дуже-то можна їсти під час бурі), то я писала, можна сказати, вимушено, тепер же в теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з патріотичного обов’язку».
Передумови власної душевної метеорології Леся пояснювала так: « …у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я тоді пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що в мене далеко не завжди йде дощ, борони Боже, але се, як я бачу, можна подумати , читаючи мої вірші».

ІV ГРУПА

Леся загалом була невибаглива до побуту. Цьому й немало прислужилося й те, що родина постійно мандрувала. Недарма поетеса називала її «вічно мандрівною», акцентуючи увагу на «мігрувальному» способі життя. Себе вона порівнювала з циганами, використовуючи узвичаєний стереотип.
Мандрівний спосіб життя Леся сприймала неоднозначно. З одного боку, їй імпонували подорожі, титул «неутомимого туриста», й можливість у такий спосіб пізнавати світ. Якось вона навіть зізнавалася : « Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дужу бродячу натуру».
З іншого ( особливо коли такі мандри стали вимушеними) – кожна розлука з родиною, з друзями, з Україною додавала їй болю й гіркоти, бо була переконана : «…хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий…» Чужина, без сумніву, дуже вражала Лесю, невипадково її так болісно гнітила перспектива «дожити віку на чужині».

V ГРУПА

Нерідко Леся характеризує себе через належність до «косачівського роду»: « Слабогруда я, то правда, але з такою «чахоткою» , як у мене, можна сто літ жити, то напевне. І взагалі я, як і всі Косачі, хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала…» Почасти вона підкреслювала спільність рис лише з кимось одним із родини. З сестрою Ольгою їх зближувало «…почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите».
Із почуттям неприхованої гордості нагадувала вона братові Миколі про еллінське коріння їхнього роду : « Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, - об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду».
Щоправда, не завжди родинні гени мали знак «плюс», і Леся, з притаманною їй відвертістю й самокритичністю зізнавалася сестрі Ользі: « Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими…»; «недбалість (зрештою, властиву нам усім); значно рідше протиставляла риси свого характеру іншим членам родини: « З усієї родини, як бачиш , найакуратніша я, бо пишу в день отримання твого листа…»

6. РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ (висновки)

Аналізуючи епістолярну спадщину Лесі Українки, ми довідались:

- у ставленні до себе, вона була не самокритичною, а почасти – безжальною і, очевидно, не завжди справедливою, однак не лише максимальна вимогливість до себе, а передусім прагнення досягти бажаних духовних орієнтирів;
- мала достатньо духу визнати власні помилки і говорила про них відверто й щиро найдорожчим людям, намагаючись уберегти їх від повторення;
- визначальними рисами власного характеру Леся вважала живучість та витривалість;
- застосовувала власний інтелект якнайповніше;
- ймовірним професійним майбутнім вважала теологію;
- у мріях сподівалася жити по-людськи і працювати по-людськи;
- а понад усе хотіла б бути з нормальним серцем і здоровою душею;
- вірила, що вернуться ще дні праці і ночі мрій;
- оглядаючись назад, оцінюючи минуле, вона приходила до висновку, що нічого у своєму житті, якщо б можна було прожити його вдруге, не змінювала б.

Отже, завдяки самохарактеристикам, які сповнені глибокого самоаналізу і водночас позбавлені «самоїдства», вимальовується автопортрет «еластично-упертої», «скептичної розумом», фанатично почуттями «жінки з Косачівського роду» - Українки трагічного світогляду.

7. ОЦІНЮВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ І ПРОЦЕСУ. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ

- Чого і як ви разом з однокласниками навчилися?
- Якби вам довелося починати новий проект, що ви зробили б інакше?
- Яких умінь і навичок ви набули, працюючи над цим проектом?
- У чому полягають переваги роботи в групі?
- А які недоліки групової роботи?
- Що ви зробили добре?
- Як ви можете удосконалити свої навички та уміння для вирішення проблем?