Написання прізвищ прикметникової форми

Тема. Написання прізвищ прикметникової форми.

Мета: з’ясувати особливості творення прізвищ прикметникової форми; навчити школярів застосовувати правила; виробити вміння правильно вживати їх в усному і писемному мовленні; сприяти зміцненню орфографічних навичок; виховувати гордість за своє прізвище, за яким стоять усі покоління роду кожного з учнів.

Тип уроку: урок формування практичних умінь і навичок із використанням інноваційних технологій.

Обладнання: різнокольорові картки для роботи в групах; картки із текстами, словами; фото світлини (пам’ятники М.Грушевському, Т.Шевченку, Б.Хмельницькому в Києві).

Епіграф: Прізвище – мелодія віків, у котру
вплелися перекази й легенди,
розповіді й казки про добрих чарівників.
А.Коваль

Х І Д У Р О К У

1. Організаційний момент.
2. Завдання уроку.
3. Очікувані результати.
4. Актуалізація опорних знань учнів.

а) Гра-аукціон «Я знаю, що…»
Учні по черзі називають усі відомості про прикметник.

б) Гра «Чомучка»

Школярі мали випереджальні завдання: підготувати по 5 запитань із вивченої теми, які розпочинаються словом «Чому…?»
Робота в парах. Взаємоопитування. Взаємооцінювання.

в) «Диктант для шпигуна».

Учні працюють у групах. Слова для диктанту прикріплені в різних місцях класу. Кожен по черзі підходить до аркуша, на якому написані слова, читає, запам’ятовує, повертається до групи, диктує. Переможе та група, яка швидко і грамотно запише всі слова.

5. Ознайомлення учнів із темою уроку.
Оголошення епіграфа уроку й робота з ним.
- Чому прізвище – це «мелодія віків»?
- Чому А.Коваль наголошує, що у нього вплелися перекази, легенди, казки?
- Яких «добрих чарівників» він мав на увазі?
- А звідки походять ваші прізвища? (учні готували випереджальне завдання – спробувати пояснити походження свого прізвища. Воно походить: від імені, від географічної назви, від роду діяльності, від назви предмета, ознаки, явища).

Слово вчителя. Прізвище – це зафіксоване в документах родинне найменування. Ім’я служить для виділення особи, по батькові вказує на зв’язок з батьком, а прізвище об’єднує членів однієї родини і дає змогу відрізнити їх від представників інших родин. Прізвище треба берегти, не ганьбити негідними вчинками, бо за ним стоять усі покоління вашого роду.

6. Усвідомлення теоретичного матеріалу в процесі виконання практичних завдань творчого характеру.
а) Творче дослідження. Робота в групах із текстами.

Текст для І групи

Оскільки назви населених пунктів повторюються, а до того ж мають по кілька близьких варіантів найменування, установити точно, від назви якого населеного пункту утворене прізвище, буває важко, а іноді – неможливо.
Прізвище Коцюбинський могло походити від назв сіл Коцюбинці й Коцюбинчики; Вербицький – від назви сіл Верба, Верби, Вербичі. Отже, установити щось точно без додаткових відомостей про конкретну родину важко.
А.Коваль


Текст для ІІ групи

У часи Катерини ІІ за великі заслуги перед державою до основного прізвища такої людини додавали найменування, яке нагадувало про ці заслуги (найчастіше це були воєнні заслуги). Так, Суворову за перемогу під Римником було присвоєно звання Римникського, а в паперах писалося Суворов-Римникський.
У 18 ст. таким способом були утворені подвійні найменування: Рум’янцев-Задунайський, Долгорукий-Кримський, Муравйов-Амурський.
У Кутузова виявилося аж три прізвища: Голенищев (предок Василь Голенище), Кутузов (давній засновник роду Кутуза), Смоленський (за боротьбу з Наполеоном він дістав почесний титул князя Смоленського).
А.Коваль


Текст для ІІІ групи

Українські прізвища спочатку одержали феодали, здебільшого за назвою своїх земель: Бистрицький, Острівний, Рогатинський. Згодом – міщани: Килимник, Пивовар, Олійник. Кріпаки довго не мали прізвищ. Лише під кінець 18 ст. родові прізвища мали всі українці. Значна кількість їх утворена від імен. відомо, що від імені іван існує 130 прізвищ: Іванів, Іваньків, Іванюк, Іванівський, Іваненко… Деякі з них утворені від жіночих імен: Катеринчук, Ганусин, Мариїсів.
Г. Передрій

Аналіз мовних явищ на основі тексту.

б) Робота з підручником.
Опрацювання таблиць п.48.
Вправа-загадка 439.
Колективне виконання.

Видатний художник намалював портрет знаменитого російського поета, щоб викупити з кріпацтва геніального українця.

в) «Мозковий штурм».
Кожна група працює зі світлинами пам’ятників М.Грушевському, Б.Хмельницькому, Т.Шевченку.
Учні складають колективну розповідь про цих людей, відмінюють їх прізвища.

7. Підбиття підсумків уроку.
- Над якою темою ми працювали?
- Які види роботи вам сподобалися?
- Як працювали групи?
- Оцініть роботу кожного учня в групі, виставте поурочний бал.
- Чи збулись ваші очікування?

8. Домашнє завдання.

Мандрівка в країну Прикметника

Тема:

Прикметник як частина мови: загальне значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль.

Мета:
Поглибити і систематизувати знання учнів про прикметник, формувати вміння відрізняти прикметник від інших частин мови, визначати рід, число, відмінок та синтаксичну роль прикметників. Розвивати усне і писемне мовлення, вимовну і слухову культуру, логічне мислення, пам’ять. Виховувати любов до рідної землі, батьківської оселі, материнської мови, народних традицій.

1. Обладнання уроку:

Узагальнюючі схеми, індивідуальні картки, підручники.
Література: „Граматика української мови в таблицях і схемах”, „Дивослово” №9 за 99 р., збірник вправ.
Тип уроку: урок-мандрівка у казкову країну Прикметника.

Хід уроку

1. Вступне слово вчителя.

Сьогодні ми починаємо вивчати відому всім частину мови – прикметник. Завдання нашого уроку: повторити ті відомості про прикметник, які ви маєте з молодших класів. Урок проходитиме у вигляді мандрівки у чарівну країну прикметника. Різні несподіванки і пригоди чекають на вас. Отож, будьте уважні, кмітливі, дружні, щоб змогти витримати будь-які випробування. Вирушаємо в путь!

Чекайте, чекайте! До нас поспішає листоноша з телеграмою.

„Любі шестикласники! Допоможіть! На нашу країну напав Кощій Безсмертний, вигнав із домівок всіх прикметничат і не дозволяє повернутися. Виручте, будь ласка.”

– Допоможімо, дітки? Бідні прикметничата так злякалися, що збились докупи і не можуть потрапити на свої місця.

2. Робота з текстом
(з довідки вставити пропущені слова)

Я пригадую щасливі картини безтурботного дитинства. Бачу стару хатину під солом’яною кришею, рівненьку стежину і палахкотіння червоних мальв.
Я любила струнке стебло, лапате листя і яскраві розкішні квіти.

Довідка: струнке, щасливі, яскраві, розкішні, стару, безтурботного, солом’яного, червоних, рівненьку, лапате.

– На які питання відповідають пропущені слова? Що означають? Яка це частина мови?
– Визначте усно рід (якщо це однина), число, відмінок словосполучень.
Синтаксичний розбір першого речення (колективно). Який висновок можна зробити?

3. Робота з підручником.

– Вас запрошує до себе в гості спільник Кощія – граф Параграф ... Але на порозі свого графства просить відгадати загадки. Перепустка – це відгадка-прикметник.

Загадки-жарти

– Який журавель не літає? (колодязний)
– Яким гребенем не розчісуються? (півнячим)
– Який вузол не можна розв’язати? (залізничний)
– З якого посуду ніколи не їдять? (з порожнього)

Робота з підручником за опорною таблицею. Усне повідомлення на лінгвістичну тему „Прикметник як частина мови”.

Вправа 211 (усно)

Робота за опорною таблицею на дошці: порівняльна характеристика іменників та прикметників.
– На які питання відповідає?
– Що означає?
– Як змінюється?
– Яким членом речення виступає?

– А чи вмієте ви узгоджувати іменники з прикметниками? – цікавиться Кощій Безсмертний.

Вправа 213 (Ів. – лісовий, ІІв. – новий)

4. Турнір Кощія.

Хто переможе у турнірі, той візьме участь у параді частин мови.

а) Індивідуальна робота з картками. Дібрати і записати прикметники до іменників. Гра „Хто швидше?”
б) Творчий диктант (дібрати антоніми):
легкий – важкий, старе – нове, свіжий – черствий, широка – вузька, високий – низький, темна – світла
в) Культура мовлення.
Як правильно сказати: сила богатирська чи багатирська?

5. Парад частин мови

проводимо у вигляді графічного диктанту: іменник позначаємо цифрою 1, прикметник – 2 (вчитель диктує слова, а учні записують цифрами).

Ів ІІв
зелений 2 сніг 1
зелень 1 сніжина 2
ліс 1 сніжок 1
лісовий 2 низина 1
зима 1 низький 2
зимонька 1 мужній 2
зимові 2 мужність 1
голубінь 1 осінній 2
голубина 2 осінь 1

Записи в учнів: 211-211-212 121-122-121

6. Підсумок.

– А щоб повернутися додому, нам треба підвести підсумок, виставити оцінки.
– Яка частина мови називається прикметником?
– Що означає прикметник?
– Які граматичні ознаки прикметника?
– Яка синтаксична роль?

7. Диференційоване домашнє завдання:

скласти і записати казку „Нові пригоди Прикметника”9високий рівень знань), вправа 215 (для учнів достатнього рівня знань).

Літературна студія "Дивоцвіт". Керівник Примак Т.К. Володарськ-Волинська гімназія

Мене звати Стецюк Уляна. Навчаюсь у 10-А класі Володарськ Волинської гімназії. Вирішила брати участь у конкурсі поезій, бо з ранніх літ захоплююсь українською і зарубіжною літературою. Люблю писати вірші. Це захоплення допомагає мені передавати свої емоції, почуття. Вірші сприяють гармонійно розвиватися. Я вважаю, що поезія окрилює душу людини, робить її кращою.
Я дуже різностороння і творча людина. Найбільше мені подобаються гуманітарні науки. Я беру участь у районних та обласних олімпіадах, неодноразово виборювала почесні місця.
А ще займаюся науково-дослідницькою діяльністю. Вже третій рік разом із моїм науковим керівником Примак Т.К. працюю над дослідженням творчості талановитої землячки Лесі Українки. Свою наукову роботу захищала не лише на засіданні Житомирського територіального відділення МАН, а й на І Міжнародному конкурсі українознавства, що відбувся у Києві 2007 року.
Леся Українка є для мене прикладом для наслідування. Саме вивчення її творчості підштовхнуло мене до написання віршів.

РІДНА МОВА

Моя рідна українська мово!
Ти - коштовний діамант чудовий.
Ти - цариця всіх владик земних.
Ти - моя перлина на дні моря.
Ти - найбільше диво з усіх див.
І прекрасні барви веселкові,
І серпанок ніжний навесні
Увібрала ти в гаї й діброви,
Моя мила радість, назавжди.
Я тебе, свою надію щиру,
Ніжно так до серця прикладу
І, пильнуючи від невизнання виру,
Берегтиму від чужого безладу.
Чистоту твою і мелодійність,
Ніжність, чуйність, різнобарв’я і красу.
Лише тобі я присягну на вірність
І любов свою до тебе піднесу.
Незрівнянна ти, моя колиско пісні,
Неповторна у своїй красі
Колоритністю своєю ти чаруєш,
Як природа білим цвітом навесні.
І обличчя також різні маєш,
То красунею-Венерою витаєш між людей,
Даруючи любов,
То подібною Афіні ти буваєш
У ту пору, коли слова метаєш
Немов стріли, що хвилюють кров,
Як валькірія ти войовнича
І гаряча, мов розбурханий вулкан.
Не захоплюватися тобою я не вмію,
Я потрапила навіки в твій капкан.

МІЙ РІДНИЙ ПОЛІСЬКИЙ КРАЮ…

Мій рідний поліський краю,
Милуюсь тобою, як світанки стрічаю,
Люблю я поля твої неозорі,
Озера і ріки блакитно-прозорі,
Луги росянисті, ліси зеленаві,
Прекрасні, медові жита величаві.
Мій милий поліський краю,
Разом із тобою я день проводжаю,
Дивлюся, як сонце сідає за гай,
Освітлюючи темний неба край.
Окрасо Вкраїни, Полісся,
Велична, славетна земля,
Тебе не замінять далекі края,
Ні Альпи зимові, тепло екзотичне
Не зменшать твоє притягання магічне
До серця мого вогняного.
Красуйся й цвіти, моє любе Полісся,
Яскравою квіткою в полі
Стань смугою моєї долі,
Прекрасним відсвітом мого життя,
Веди мене, як нитка Аріадни на роздоллі
Вела не раз мандрівника.

ОДА ТУГИ ЗА БАТЬКІВЩИНОЮ

Коли стрілою подих вітру в горах
Морозом обпече твої вуста
Ти знай, що це твоя єдина
Луною зве тебе у різних голосах.
Коли мелодія дощів похмурих
Тужливим відсвітом знайде себе в піснях,
Згадай її і відізвись на поклик, іди до неї по долинах і ярах.
По горах, по морях і по рівнинах
Шукай її ясний і чистий лик.
Лети, вгамуй цей голод серця нездоланний,
Згадай місця, в яких щасливий був.
Ти ж не забув ще край обітованний
Краси і величі, шматочка раю на землі,
Лиш тут луги в нічній імлі,
Купаючись у росах, до світання сяють.
І зеленню своєю душу окриляють.
Лиш тут ти спокій віднайдеш в житах,
Відкинувши свій сум й неспокій,
Підеш шляхом по зоряних стежках...
Коли ж у безнадії ти опустиш руки,
Апатії піддавшись, і забудеш
Найбільшу цінність на землі святу,
Коли відкинеш непорочну чистоту
Блакиті неба і озер глибинних,
Коли струну серцеву не зачепить поклик журавлів
І сльози не навернуться на очі,
Відчувши теплі коливання ночі,
І місяць знов не вкаже той край світу протилежний,
Який в уяві ти так довго малював.
Коли загубиш ти той сум безмежний,
Який з глибин душі до тебе промовляв.
Людиною ти вже не будеш,
Як свою справжність не здобудеш
З-поміж планет, зірок, світів славетних
Ти будеш жити серед зомбі безхребетних,
Як дух потоне твій у чорних болотах.




Мене звати Сачук Ганна. Мені чотирнадцять років. Навчаюсь у Володарськ – Волинській гімназії. У вільний час співаю, пишу вірші або працюю за комп’ютером. Люблю багато часу проводити з друзями та ходити до церкви. Вірші пишу на різну тематику. В майбутньому хочу бути успішною, освіченою та розумною леді.

Батьківська земля

Рідна стежка, що веде до хати,
Рідний гай, і луки, і поля.
Рідна пісня, що співала мати,
Рідний край – це батьківська земля.
Рідне й ніжне слово барвінкове.
І вечірня тихая зоря.
І на полі вирядивсь святково
Колосок відбірного зерна.
Рідненькі на клумбах чорнобривці,
і верба з калиною над Дніпром
Нахилились, щоб напитися водиці.
Рідний ліс зоріє за селом.
Рідна Україна – моя мати,
Рідна Батьківщина чарівна.
Якщо хочете про неї усе знати,
Зазирніть у думу Кобзаря.

Полісся рідна сторона

Полісся рідна сторона,
Там чую співи солов’я.
Там гарно взимку й навесні –
Поля, ліси, гаї, річки.
Там стежки витоптані змалку,
Ходила ними спозаранку
В куточки рідного Полісся.
Хто народився там – вознісся.
Понісся у чарівний край.
Там все прекрасне, наче рай.
Там шум зеленої трави.
Там дуже гарно скрізь, завжди.
Хто був хоч раз в цій стороні,
Той знає всі її дари.
Там ніжні хмароньки пливуть,
Там навесні сади цвітуть.
Там ніч і день чарує всіх,
Дарує радість нам і сміх.
Веселі й добрі там живуть,
Всім щастя та любов дають.

Мова

Мова кожного народу –
Неповторна і жива.
Мова кожного народу –
Рідна, добра й дорога.
І для кожного народу
Найцінніші ті слова,
Що з дитинства рідна ненька
Із любов’ю промовля.
Мов на світі є багато,
Мов на світі тисячі,
Та ніколи не забуду
Мови найріднішої.
Мова в мене наймиліша,
Милозвучна й найніжніша.
Українська моя мово,
Чарівне і добре слово.




Мене звати Литвинчук Дмитрій. Навчаюся у 9 класі Володарськ – Волинської гімназії. У мене багато захоплень, але складання віршів має найбільшу вагу. А розпочав творити ще в дитячому віці. Найбільше я люблю писати про красу природи і відомих людей. Я вважаю, що мої вірші не зовсім досконалі, але намагаюсь у них бути щирим.

Батьківщина

Неозора Батьківщина –
Рідна ненька Україна.
Із лугами та гаями,
Зеленавими лісами.
Пташка голосно співає,
Гарну звістку сповіщає
Про весну, про літо красне
І про тепле сонце ясне.
Соловейко пролітає –
Спів у небі розливає.
А людина заспіває –
Квітка швидко розцвітає.
Ось такий мій рідний край,
Наче дійсно справжній рай.
Спів пташиний, шум Дніпра,
Рідні матері слова.

Полісся

Рідний край, любимий дім,
Сонце й радість дасть усім.
Гарні квіти чарівні
Люди бачать уві сні.
Солов'їний ніжний спів,
Трави тихі у гаїв.
Око радує земля.
Все Полісся – це сім'я.
Де ласкавий промінь грає,
Там сопілочка співає.
Тече річка неглибока,
Неозора та широка.
На Поліссі я живу.
По стежині я іду.
До щасливого життя,
До прекрасного буття.

Рідна мова

Рідна мова – колискова,
Барвінкова і казкова.
Голос матері лунає,
Серце ласку відчуває.
Щебетання солов'їв –
Душу радує цей спів.
А відлуння у гаях,
Світ покаже у піснях.
Любе ненька, рідна мова
Наче, квітка кольорова.
Пелюсточки – мої діти
Розлітаються по світу.
Тож шануймо, люди, мову –
Барвінкову і казкову.
Щоб жила вона довіку
Й процвітала нам на втіху.




Мене звати Процюк Анна. Навчаюсь у 9 класі Володарськ-Волинської гімназії. Захоплення маю різні: люблю співати, танцювати, читати цікаві книжки, а коли маю чудовий настрій, тоді складаю поезії. Як чудово вишукувати красиве милозвучне слово! Яку насолоду отримуєш від римованих рядочків!

Моя ти невмируща мово…

Мов квітка крізь цеглину,
Крізь кров і темну днину,
Крізь кулі і гармати
Хотіла волі мати,
Хотіла жити, існувати,
Боротися і не здаватись.
Хотіла, хоче, хотіти буде,
Бо чуємо її скрізь і всюди.
Це рідна мова калинова,
Моя це ненька барвінкова.
Люблю тебе я до нестями,
Мов деревце ти в’єшся корінцями.
Ти мила серцю колискова,
Моя ти люба рідна мова.
Ти ніби та троянда,
Що бавить пелюстками,
А ті шипи колючі,
То ранять всіх словами.
Моя ти рідна, невмируща.
Чудова, мила, багатюща.
Моя ти українська мово,
Моя ти казка веселкова!
Вклоняюся тобі я низько,
Бо я дочка твоя поліська!

Вогні Полісся

Шум струмків і шепіт ночі,
Спів у далині дівочий,
І гіркий запах полину
Аж до неба зранку лине.
Підкорив птах небеса –
Не природа, а краса.
Наче ангел опустився
І назвав це все – Полісся.
Як чудово восени
Позбирати тут гриби.
Ну, а взимку? Як прекрасно
Подивитись на контрасти.
Влітку тут вода прозора,
А весною – наче море.
Дивишся, а білий цвіт
Розстелився на весь світ.
Хто був у нас на Поліссі,
Бачив квіти ті барвисті,
Відчув запахи полину,
Той щаслива є людина.

Наукова робота . Мій Володарськ-Волинський

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА НА ТЕМУ:

"Мій Володарськ-Волинський"

Виконала: Яковенко Ірина Олегівна,
учасник Міжнародного конкурсу
з українознавства, учениця 8-Б класу
Володарськ-Волинської гімназії
Житомирської області
Науковий керівник:
Примак Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови та літератури
Володарськ-Волинської гімназії

Київ 2008


П Л А Н

1. Анкета селища :
- повна назва;
- місце знаходження;
- адміністративне підпорядкування.
2. Вступ (історія виникнення).
3. Сучасний стан.
4. Значні для селища історичні події:
- заснування Кутузівського парку;
- голодомор 1932-1933 років;
- рідний край у роки Великої Вітчизняної війни;
- створення Музею коштовного та декоративного каміння.
5. Видатні постаті міста:
- талановиті земляки;
- народні умільці.
6. Список використаної літератури.

1. КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ.
Лише йому моє належить серце.
Василь Іщук

Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках, ставках і озерах, - це мій рідний край.
«Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»
Досліджуючи історію рідного селища, я поставила перед собою такі завдання:
1) систематизувати та узагальнити результати відомих явищ;
2) висвітлювати власні судження;
3) аналізувати наукові теорії, зіставляти їх;
4) поглиблено розглядати вже відомі в історії факти;
5) зібрати спогади очевидців про події голодомору та Великої Вітчизняної війни;
6) проаналізувати сучасне рідного селища.


2. ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.
Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?
Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.
Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища.
У світовій науковій практиці число і місяць заснування населеного пункту визначають шляхом алгебраїчної суми чисел року (1545. 1+5=6/ число / , 4+5=9/місяць/). Таким чином, 6 вересня 2006 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 461 рік.
Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.
Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохов
( Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.
Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.
Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав у 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.
Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.
Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, ми можемо констатувати, що сучасна назва селища не відповідає тій, якою повинна бути.
А селище моє у вересні 2008 року відсвяткувало 463 річницю від дня свого народження.

3. СУЧАСНИЙ СТАН СЕЛИЩА

Володарськ-Волинський – районний центр Житомирської області. Він є адміністративним центром однойменної селищної ради, якій підпорядковані села П’ятирічка та Рудня Шляхова. Станом на 01.01.2008 р. чисельність населення складає 8153 жителі (в тому числі 343 сільських мешканці). У селищі біля трьох тисяч будинків, 89 підприємств, з них 11 державних, а решта – приватні. Важливу роль в економіці відіграють приватні підприємства по обробці дорогоцінного каміння, легка промисловість представлена ВАТ «Володарсько-Волинський льонозаводом», основна продукція якого – льоноволокно. Харчову промисловість представляє дочірнє підприємство ВКП «Рудь-4», яке виготовляє вершкове масло.
Розширюється ділове співробітництво суб’єктів господарювання з іноземними партнерами. Нині торговельно-економічні контакти підтримуються із 42 країнами світу. Район має вигідне економіко-географічне розташування, що створює передумови для всебічного розвитку його економіки. Через його територію проходить залізничний шлях Санкт-Петербург – Одеса та автомагістраль Санкт-Петербург – Ізмаїл.
Селище Володарськ-Волинський розташоване в центральній частині району. Відстань від Києва – 180 км, від Житомира – 54 км, від найближчої залізничної станції Нова Борова – 22 км. Володарсько-Волинський район займає центральну частину Житомирської області. На півночі межує з Коростенським, на північному сході – з Малинським, на сході – з Радомишльським, на сході та півдні – з Черняхівським, на південному сході – з Червоноармійським, на заході – з Ємільчинським районами. Площа району становить 0,9 тис. кв. км. Цікаво, що на території району розташований географічний центр Житомирської області . Він знаходиться у селі Кам’яному Брід. Територія району за площею переважає такі «карликові» держави Європи як Андора (в 2 рази), Мальта (в 3 рази), Ліхтенштейн (у 5 разів), Сан-Маріно (в 15 разів), Монако (в 400 разів), а місто-державу Ватикан аж у 2000 разів.
Наш край знаходиться в межах Поліської низовини. Його поверхня представлена слабо-хвилястою рівниною. Абсолютні відмітки поверхні в межах селища складають 196-215 метрів.
Край багатий на різноманітні корисні копалини: граніти, габро, лабрадорити, кварц, моріони, топази, ільменіт, суглинки, піски. У надрах навколо селища залягають родовища будівельного та облицювального каміння , зосереджені поклади коштовного каміння (аквамарин, берил, топаз, гірський кришталь, моріон, димчастий кварц, чорний опал, цитрон).
Через селище протікає головна водна артерія району – річка Ірша, найдовша ліва притока Тетерева. Перші згадки про річку датуються 1018 роком. У стародавні часи великий київський князь Святополк Володимирович (Окаянний) у поході на Київ зі своєю дружиною шукав броду через річку Рзу, назву якої пов’язують із наявністю у воді іржі
( оксидового заліза ). Згодом ця назва трансформувалась в Іршу.
Моє селище на початку ХХІ століття – це сучасний адміністративно-господарський та культурний центр Житомирщини. У ньому розміщені управління та відділи районної державної адміністрації, районна рада, відділення державних фондів, розгалужена мережа інфраструктури.
У селищі знаходяться святі місця для кожного жителя краю, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів, Алея на честь воїнів-інтернаціоналістів, братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову, В.Леніну, меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району. При районному Будинку культури діють колективи, що носять звання «Народний» : хор ветеранів «Джерело», вокально-інструментальний ансамбль «Мріяни», дитячий вокальний ансамбль «Кольорові пташки».
Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми, багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.

4. ЗНАЧНІ ДЛЯ СЕЛИЩА ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ
4.1. ЗАСНУВАННЯ КУТУЗІВСЬКОГО ПАРКУ

Ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова фортеця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами проти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.
Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що крутим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружиною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.
У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя перемоги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. В центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому полководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.
Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі парку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна козацька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю церкви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.
По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний неповторний комплекс, архітектурно-парковий ансамбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.
У роки Першої світової війни палац було переобладнано під військовий госпіталь для поранених. Теплої липневої ночі 1919 року під час запеклих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Кутузова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців району. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйнування всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ніхто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і головешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який поріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце заросло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточка.
Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на інших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінювались різними новинами. Малих із собою до церкви брали не стільки для молитви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводити себе на людях.
У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та селища. В ньому завжди було багатолюдно.
Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активісти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церква, залишився голий пісковий пагорб, на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символічну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).
Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фашисти. В липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.
Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.
У 1959 році в центрі парку від жителів району встановлено пам'ятник- погруддя Кутузову , який був зруйнований уже в наш час. На його місці у 2006 році було встановлено інше.
Останнім часом на могутній хвилі загального відродження національної історії та культури ми плекаємо надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так занехаяли. Православна релігійна громада збудувала нову церкву на місці колись знищеної, а католицька громада - костьол. Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.

4.2. ГОЛОДОМОР НА ВОЛОДАРЩИНІ 1932 - 1933 РОКІВ

Голод 1932-1933 років на Україні – одна із найбільш трагічних подій в історії українського народу. Не обминуло це лихо і моє селище. Провівши дослідницьку роботу, поспілкувавшись зі свідками – очевидцями тих страшних подій, я зробила висновок, що причини голодомору характерні для всієї України.
Історія свідчить: майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Але все те ні в яке порівняння не може йти із трагедією 1932-1933 років, адже голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а й навпаки – створювали міф про «загальний добробут», безжалісно переслідували тих, хто намагався розказати правду. А очевидці трагедії з болем у душі , з гіркотою згадували, як помирали десятки людей у страшних муках, тижнями не бачачи крихіточки хліба.
Спогади Кириченко Катерини Яківни, 1911 року народження:
«На початку 30-их років я ще з однією жінкою варили їсти тим, хто працював у колгоспі. Ходили по полях, збирали лободу, а іноді знаходили щавель. Варили, переважно, борщ і юшку. Колгосп видавав картоплю і крупу. Кожному давали в день тільки по одній мисці тієї їжі. Ще й зараз пам’ятаю одного чоловіка, який просив: «Дайте, дівчата, ще одну кандірку борщу». Часом давали і трошки хліба. Найбільше бідували ті, хто до цього часу був заможнім: у них одібрали все. Чоловіки помирали після роботи надвечір. Іде і впаде. Ховали в тому, в чому був одягнений, без домовин, замотавши в рядно. Страшний був час. Якось принесли відро з людською головою, закопаною в землю. Ми полили на неї воду і впізнали хлопчика Андрія Нікітенка. Пішли до його матері. В хаті у баняку варилися порубані шматки тіла хлопчика. В сільській раді жінка зізналася, що хотіла їсти, тому вбила сина. Жінку кудись забрали. І такий випадок не поодинокий. Часто знаходили частини тіла людей, ручки малих дітей, тільки не знали, кому вони належали. Не стало людини і все…»
Спогади Панченко Ольги Кіндратівни, 1926 року народження:
«У сусідів Войтюків була велика родина. Жили вони тільки за рахунок мертвої конини. Але батько довго не витримав і вмер. А я сама ходила на колгоспні кагати і поля, де картоплю вже зібрали, а рештки залишились гнити. Йшла о 4 ранку, а за день назбирувала маленьку мисочку. Від голоду була навіть осліпла, лише потім батьки вилікували. А троє моїх братів померли».
Спогади Яковенко Тетяни Сергіївни, 1940 року народження:
«Бабуся моя розказувала, що на нашій стороні того року до всього ще був і неврожай. Весна 1932 року – дощова. А що вродило, те - забирали. Все вигрібали: і з горщиків, і з валянок. Батько мій закопав два мішки зерна на стежці до криниці, де був твердий грунт. Так наша сім’я і вижила. Їли кору з дерев, лист із липи (сушили, терли і пекли коржі). Мама моя бачила, як чоловік, купивши на базарі шматочок хліба і молока, з’їв це все та так на базарі і вмер. А в маминої сестри Маври вимерла вся сім’я.
Неподалік був скотомогильник. Кілька сімей їли падаль. Люди від голоду геть озвіріли. Один закопує падаль, бо коні гинули від годування гнилою соломою, а другий викопує, обрізає м’ясо, вимочує і так виживає. А йти на базар, щоб купити паляничку хліба та кілька картоплин, самому не можна, щоб ніхто не зарізав. Страшні були часи».
Наведений матеріал дає підстави зробити деякі узагальнення: у роки голодомору жителі мого селища, як і деяких інших регіонів України, постраждали, але загальне число жертв – невідоме, адже всі звіти знищувались. Моїх рідних, старших за мене віком, завжди вражало: як могло статися, що в одній радянській системі вживалися дві несумісні, протилежні категорії – віра трудового народу та злочини, що чинились правлячою верхівкою?

4.3. РІДНИЙ КРАЙ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Міста і села Житомирщини одними з перших зазнали нападу фашистів. На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація піддала бомбардуванню обласний центр, а в наступні дні значних руйнувань зазнали й інші населені пункти області.
Із 23 червня в селищі було оголошено військовий стан і мобілізацію до лав Червоної Армії. Надходило безліч заяв від добровольців, які виявили бажання йти на фронт. А також було організовано кілька винищувальних батальйонів, що охороняли важливі об’єкти, спостерігали за повітрям, вели боротьбу з парашутними десантами та диверсійними групами ворога. Основу винищувальних батальйонів становила молодь. З наближенням фронту батальйони підпорядковувались частинам Червоної Армії і разом з ними боролись із наступаючим ворогом.
21 серпня 1941 року ворогам все ж вдалося захопити Житомирщину . Опір, який чинили жителі, довів безглуздість намірів загарбників за кілька місяців завоювати всю країну. Бої носили запеклий характер. Сотні бійців і командирів полягли у бою смертю хоробрих. Численні могили залишились на території району з тих днів.
Увірвавшись до селища, нацисти чинили справжні звірства. Прагнучи нагнати страх на місцеве населення, фашисти у жовтні 1941 року повісили на телеграфних стовпах вздовж усієї дороги від Волянщини до Володарська-Волинського схоплених комсомольців і не дозволяли їх знімати протягом кількох днів. Була створена поліція, призначений староста. Вислужуючись перед фашистами ці мерзотники допомагали німцям у встановленні «нового порядку». Селище було охоплено масовими арештами та вбивствами. Заарештованих заганяли в сараї, куди кожного дня вривалися п’яні ватаги ворогів і влаштовували дикі розправи над ними: виколювали очі, виламували і викручували руки, рубали на куски, а багатьох закопували живими. Нечувана жорстокість була основою ідеології нацизму. В одному офіційному зверненні гітлерівського командування до своїх солдатів говорилося: «Знищ у собі жалість та співчуття – убивай усякого радянського. Не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчинка або хлопчик – вбивай» . І вірні солдати рейху із запалом виконували цю настанову.
Наприкінці літа заарештовано 15чоловік, яких після катувань розстріляли в парку імені Кутузова, через кілька днів знищено 70 євреїв. У районі єврейського кладовища вбили 30 громадян і 20 – на піщаному кар’єрі. На початку вересня заарештовано 60 чоловік, серед яких майже всі жінки і діти. Після дводенного знущання їх привезли на кладовище, зігнали в гурт, забрали гроші і коштовності. А тоді Іллінг (староста з місцевих) кинув у гурт гранату. Через кілька днів на тому ж місці було розстріляно ще 12 чоловік, на кладовищі – 40 . У березні 1942 року почались арешти представників партактиву. 22 березня більше 30 чоловік повели на розстріл. На розі вулиць Володарського та Інтернаціональної арештовані накинулись на поліцейських і почали розбігатись. Врятуватися вдалося не багатьом. Озвірілі вороги решту заарештованих , залишених у камерах, повбивали ломами.
За час порядкування нацистів із селища було вивезено 35 чоловік на каторжні роботи до Німеччини. Згадує Панченко Ніна Феодосіївна, 1927року народження, жителька Володарська – Волинського: «Молодь відправляли в Житомир. Там заганяли у великі вагони і замикали. Через декілька діб вони прибували до Німеччини. Спочатку їх відправляли в концтабори, де людям доводилось перебувати в жахливих умовах. Їли гнилу із землею картоплю, а хто не хотів – били. Через деякий час їх розформовували. Одні потрапляли на фабрики і заводи, інші – до хазяїв».
Спогади Могилянець Віри Миколаївни, 1924 року народження, жительки селища: «Кіньми відвезли нас до залізничної станції Турчинки. Там посадили у товарний поїзд по 25 чоловік у вагоні. Їхали близько 5 діб. На вокзалі німецького міста Лінц пересадили в автобус і відвезли на хлібопекарську фабрику Рин-Брот-Верке, на території якої був табір. У кімнатах проживало по 6 чоловік. Їжі було дуже мало, а жили з того, що вдавалося вкрасти на фабриці. Я виробляла печиво, яке називалось пішкети. Одного разу німці побачили, як несла вкрадене печиво своїм землячкам. Під охороною мене відправили в містечко Паябах. Так опинилась у хазяїв. Щоденно доводилось виконувати багато роботи: доїти 12 корів, годувати 40 свиней, а також виконувати різну роботу в полі і на городі. А навесні 1945 року мене звільнили разом з іншими поневоленими співвітчизниками американські війська».
Кожна вірна рідній землі людина, яка залишалась на окупованій території, не могла спокійно дивитись на пожежі, насильства, знущання, вбивства, які несли за собою гітлерівці. 80 моїх земляків боролися з ворогом у складі партизанських загонів, які діяли на території сусідніх районів. А 130 чоловік вели боротьбу в підпіллі.
28 грудня 1943 року о сімнадцятій годині частини Четвертого гвардійського Кантемирівського танкового корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П.П.Полубоярова звільнили містечко від фашистів .
Велика Вітчизняна війна стала важким випробуванням. Цей іспит витримали жителі з честю. Але перемога далась нелегко. На території району загинуло 766 воїнів різних національностей. А відомі імена тільки 228 бійців.
Як бачимо, лиховісне крило війни не обминуло і нашого селища. Ніколи з пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли всі піднялися на двобій з гітлерівською навалою і відстояли честь та гідність, свободу та незалежність Вітчизни. У віках житиме великий подвиг народу, а в пам’яті людей – воїни-переможці, партизани, підпільники, трудівники тилу – усі, хто не шкодував свого життя в ім’я перемоги над фашизмом.

4.4.СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ КОШТОВНОГО ТА ДЕКОРАТИВНОГО КАМІННЯ

У кожному дорогоцінному камені,
як в краплині води, відображена
вся велич природи.
Пліній Старший

У нашому селищі створено Музей коштовного і декоративного каміння. Офіційний статус він отримав 1996 року, а 19 грудня 2001 року Постановою Кабінету Міністрів музею надано статус наукового об’єкта, що є національним надбанням народу України.
Недаремно спеціалісти називають мою батьківщину «Урал в мініатюрі». З упевненістю можна стверджувати, що Волинське родовище відноситься до одного з найбільш унікальних родовищ дорогоцінного каміння в світі і поряд з такими відомими родовищами, як Головинське родовище лабрадориту і Клесівське родовище бурштину, є перлиною України, а колекція мінералів дорогоцінного й декоративного каміння, яка експонується в музеї, – її візитною карткою.
Особливе місце серед мінералів займають кристали кварцу – одного з найцікавіших мінералів. Найбільший кристал кварцу, видобутий на Волині, важив 10 т. Пізніше був знайдений кристал-гігант кварцу вагою 7 т. У музеї можна побачити друзу чорного кварцу (моріону) вагою 361 кг.
Топаз із давніх часів приваблював до себе увагу людей як ювелірний камінь. Він характеризується особливою внутрішньою грою світла, блиском, небесною блакиттю, золотистим кольором сонця, легкістю і прозорістю краплин .
Нині зібрання музею нараховує понад 1500 експонатів, які розміщені в 5 залах. На сьогодні це єдина, в своєму роді, унікальна колекція дорогоцінного і декоративного каміння та виробів із нього в Україні, яка відома і визнана вітчизняними і зарубіжними спеціалістами однією з кращих у світі.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛИЩА

Мальовничий поліський куточок – наша Горошківщина – край блакитного льону, жита, картоплі, рожевого і чорного граніту, чудодійного металу – титану. Володарськ – Волинська земля відома незліченними природними скарбами, та головне її багатство – це люди.
Ми по праву можемо пишатися видатними земляками, уродженцями Горошок – Веніаміном Борисовичем Пінчуком (1908-1987), народним художником СРСР, професором, лауреатом Державної премії, членом-кореспондентом Академії мистецтв.
Ось що писав видатний скульптор в листі до своїх земляків : «Ваш лист, що ви, вчителі та учні Володарськ-Волинської середньої школи №2, написали, знову воскресив у мені спогади про дитинство, проведене в Горошках…Часто –часто в пам’яті зринає рідна волинська говірка і поетична Рудня зі скелями, з парком і привітною річкою, де я вчився плавати, і чарівні пісні з рідного поля…А люди! Які люди мене оточували! Як вони тоді самі про себе промовляли: «У Горошках людей трошки, зате Люди!» І справді, які красиві, самобутні характери, життєлюбні, веселі, доброзичливі жартівники і вигадники! Біля них душа грілась і раділа. І перші вчителі, й перші друзі, й усе те, що складало й заповнювало по вінця моє дитяче життя, і буде завжди зі мною, і дуже мені дороге…»
Своїми талантами прославили наш край:
Олександр Макарович Голяченко (1940 р.н.) – доктор медичних наук, професор Тернопільського медичного університету.Автор ряду наукових праць з фахових питань.
Клара Новікова (дівоче прізвище Ферцер) – лауреат Всесоюзного конкурсу артистів естради, відома не лише в Україні, а й по всьому пострадянському просторі.
Кандидати геолого-мінералогічних наук, які проживають у селищі Володарську-Волинському – Булгаков Веніамін Семенович і Панченко Василь Іванович (нині перебувають на заслуженому відпочинку).
Шейгас Ігор Миколайович – кандидат сільськогосподарських наук.
Малярчук Світлана Григорівна (1969 р.н.) – кандидат біологічних наук, спеціалізація – молекулярна біологія, займається науково-дослідницькою діяльністю в місті Шрівпорт штат Луїзіана в Державному університеті (США).
Простиченко Наталія Василівна (1977 р.н.) - кандидат технічних наук, доцент кафедри технологій та конструювання швейних виробів Київського національного університету технологій та дизайну.
Примак Андрій Вікторович (1982 р.н.), призер багатьох Всеукраїнських, Міжнародних, Соросівських олімпіад із математики, кандидат фізико-математичних наук, автор ряду наукових праць. Працює професором на математичному факультеті університету Манітоби (м.Вінніпег, Канада).
У нашому селищі народився і жив талановитий єврейський поет Гельмонд Самуїл Ізраїльович (1907-1941), який загинув у перші місяці Великої Вітчизняної війни, захищаючи свободу, честь і незалежність рідної Вітчизни. Його лірика, сповнена громадського пафосу, звучить свіжо, оригінально.
У Володарську-Волинському живе відомий український поет Валентин Вікторович Мисько. Його поезія публікується в журналах , а також він автор ряду поетичних збірок: «Березовий відсвіт», «Крута дорога», «Материнське слово» та інші .
Поліський край не раз оспіваний в піснях. Він і нині надихає своєю неповторною красою. Самородком, поетом – піснярем, який гідно представляв наш край на фестивалі «Червона рута», є Василь Іщук. Його перу належить багато поезій, які покладені на музику, але найбільше мені запала в душу ось ця:

ПОРИНУ В СВІТ ДИТИНСТВА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ,
Лише йому моє належить серце.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.
І сотні літ, і кожну мить
Вітер радісних надій
Б’є у дзвін тисячоліть,
Де упадуть в росу юності літа,
Ніжно прогорне батьківська рука.
Тут завжди чути гомін дітвори,
Зігріє серце рідне слово.
Я вийду з дому вранці, на зорі,
Щоб повернутись знову й знову.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.

Славиться поліська земля й народними умільцями. Я хочу розповісти про свого вчителя історії, вчителя-методиста, Відмінника народної освіти України Галину Петрівну
Сульженко . Народилася вона 1956 року в селі Ялинковате на Львівщині, але вже понад 20 років живе в нашому селищі, навчає дітей любити історію свого народу, а у вільну хвилинку Галина Петрівна вишиває картини. Це ніби згусток емоцій і вражень, це та краса, яку бачить кожен з нас, але відтворити її за допомогою голки й нитки може тільки справжній майстер. Ось якими самородками славиться Володарщина. Дай Боже, щоб більше було їх на нашій землі!

В И С Н О В О К

У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежиною, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.
Досліджуючи історію рідного селища, ми можемо констатувати, що сучасна назва не відповідає тій, якою повинна бути. Тому доцільно повернути одну із древніх назв: Хорс, Хорошки чи Олександропіль.
Працюючи над науковою роботою, дізналися багато цікавого про історію Кутузівського парку, про створення Музею коштовного та декоративного каміння. Зібрали спогади очевидців тих вікопомних сторінок голодомору та років Великої Вітчизняної війни, адже ніколи в пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли земляки-українці відстоювали честь і гідність своєї нації.
Нам продовжувати справу своїх предків, адже вони мріяли про наше світле майбутнє. У вересні 1991 року в Луцьку на міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура», присвяченому нашій видатній землячці, професор П.П.Кононенко зазначив: «Найважче дорости до себе. Без суверенної особистості немає суверенної нації, без суверенної нації немає суверенного людства. Тож давайте доростемо до себе, станемо українцями, тими, про яких мріяли цілі покоління». Тому маємо дорости до себе, щоб бути гідними звання українця, щоб любити рідну землю, щоб примножувати її багатства.

СПИСОК ТА ДЖЕРЕЛА ЛІТЕРАТУРИ

1. Геноцид районного масштабу. // Прапор. – 1994. – 8 вересня. - С.4.
2. Горошківщина крізь призму століть. Тези наукової краєзнавчої конференції. Володарськ-Волинський . Житомир, 1995. – С.4-6, 11, 49-52, 76-80.
3. Горошківщина – перлина українського Полісся: Краєзнавча хрестоматія Володарськ-Волинського району Житомирської області//Упоряд.О.С.Голяченко. – Житомир: «Волинь»,ПП «Рута»,2005.-128с.
4. Житомирщина. К. : Мистецтво. – 1985.- С.31.
5. Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. К. : Наукова думка, 1969. – С.107, 210, 251.
6. Історія міст і сіл УРСР: Житомирська область. К.,1973. – С.206-207, 722.
7. Книга Пам’яті України. Житомирська область. Житомир: Льонок, - 1994. – Т. 3. – С. 7-11.
8. Кривда і Правда. // Прапор. – 1993 .- 21 квітня . - С. 4.
9. Музей коштовного та декоративного каміння.Житомир: ОП «Житомирська облдрукарня», - 2006. – 16 с.
10. Пам’ять не скресне 1941-45 роки. Факт. – 1999. – С.45, 53.
11. Смерті крук чигав щодня. // Прапор. – 1994. – 13 квітня. - С.3.
12. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни:
Могилянець В.М., 1924 р.н., жительки селища;
Панченко Н.Ф.,1927 р.н., жительки селища Володарськ-Волинський.
13. Спогади жителів селища:
Кириченко К.Я.,1911 р.н.;
Панченко О.К.,1926 р.н.;
Яковенко Т.С., 1940 р.н.
14. Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки. К. : Українська Академія Геральдики, 2004.

Життєві дороги Лесі Українки

Міністерство науки і освіти України
Мала академія наук України
Житомирське територіальне відділення
Володарськ-Волинська філія «Еврика»


Відділення: філологія та мистецтвознавство
секція: українська література
Базова дисципліна: українська мова та література


ЖИТТЄВІ ДОРОГИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ


Автор: Стецюк Уляна Павлівна,
учениця 9 А класу
Володарськ-Волинської
гімназії
Педагогічний керівник: Примак
Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови
та літератури, старший
учитель Володарськ-
Волинської гімназії
Науковий керівник: Примак Тетяна
Костянтинівна, вчитель
української мови та
літератури, старший
учитель Володарськ –
Волинської гімназії

Володарськ-Волинський
2008


Тема дослідження : «Життєві дороги Лесі Українки».

Мета дослідження : уявно пройти життєвими дорогами Лариси Петрівни
Косач; встановити правдивий фізичний та духовний
образ поетеси, аналізуючи її епістолярну спадщину;
розглянути звягельське оточення; дослідити взаємини
з братом Михайлом Косачем і Аріадною Драгомановою;
систематизувати багатогранність творчої діяльності
письменниці; поглиблено розглянути епістолярій Лесі
Українки, порівнюючи його з мовленнєвим етикетом
українського народу.

Вид дослідження: наукове дослідження реферативного характеру.

Головні завдання дослідження:

- дослідити маловідомі життєві дороги поетеси;
- систематизувати й узагальнити результати відомих явищ;
- поглиблено розглянути вже відомі в літературі факти;
- висвітлювати власні судження і висновки.

Методи дослідження: теоретичний (критичний аналіз, узагальнення,
систематизація досліджуваної проблеми на основі
осмислення епістолярної спадщини, спогадів й
інших першоджерел) та пошуковий.


ВСТУП

Одшумить життя – і прийдуть ті, що
відчують всю глибінь її творчости,
всю красу її душі.
Л.Старицька-Черняхівська

Великий митець належить не лише своїй епосі. Художні образи, ідеї переживають автора, стають надбанням поколінь, цілих народів, які кожного разу прочитують по-своєму, з точки зору свого часу, його завдань і потреб, щоразу відкривають нові пласти закладених там думок, почуттів, проблем.
До таких митців, що пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю духовної культури, належить Леся Українка. Ім’я поетеси овіяне особливою всенародною любов’ю. Сама постать Лесі Українки як людської особистості має колосальну притягальну силу, якусь магічну привабливість. Це була людина виняткової мужності й принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Великий поет України і жінка з трагічною долею ввійшла у свідомість багатьох поколінь як символ незламності й боротьби. До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг. Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа, хист художника-майстра. Нас зацікавила доля цієї особистості, тому ми поставили за мету свого дослідження дізнатися якомога більше про поетесу як про людину; віднайти такі сторінки її життя, які маловідомі широкому загалу; зберегти для наступних поколінь враження сучасників від безпосереднього спілкування з Лесею Українкою, вивчаючи спогади близьких їй людей; пройти дорогами рідної для неї Звягельщини; побувати в будинку, де вона народилася, щоб збагнути всю велич, красу , силу і мужність цієї дивовижної жінки.
Тема нашого дослідження актуальна, бо в період бурхливого національного відродження, який уже вкотре переживає Україна, зростає інтерес до історії, культури, духовних витоків народу. Але на сьогодні маємо недостатньо й однобоко досліджені окремі сторінки життя цієї талановитої особистості.
Встановити розірвані, пошматовані зв’язки з минулим, повернути забуті сторінки, переосмислити події і факти історії, опублікувати дослідження – настійна потреба сьогоднішнього дня.
Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості молоді. А Леся Українка – такий тип національного характеру, який «має в серці те, що не вмирає»: почуття національної гідності, гордості за свою землю, свій народ, свій рід. Такі особистості з’являються , можливо, раз на сотні літ, але їх зорі світять вічно на небосхилі нашої історії.
Це ж бо вона, хвора, зболена й тендітна, примножила свою силу , зачерпнувши живлющої води з вічного джерела – рідного народу. Як виклик ненависним можновладцям, що ганьбили її материнську землю, зневажливо назвавши її Малоросією, вона прибрала до свого літературного псевдоніма питоме й лункоголосе ім’я – Українка. На цьому, тепер святому для нації йменні великої поетеси, лежить відсвіт усієї Вкраїни з її одвічними болями й сподіваннями на щедру долю.
Звідки ж набиралась молода поетеса сил? Із яких джерел черпала цілющу силу й наснагу? На нашу думку, невичерпним джерелом її життєвого і творчого шляху була велика родина Косачів і Драгоманових, які з великим ентузіазмом, любов’ю, наполегливістю плекали, леліяли талант майбутньої поетеси. Батько, мати, брати Михайло і Микола, сестри Ольга, Оксана, Ізидора – це тихий Лесин світ, у якому вона жила і зростала.
Предки Лесі Українки з обох боків – батька й матері – сягають своїм корінням у глибину століть і мають багату історію. Косачі походять із сильного боснійського роду, який жив на узбережжі далекої Адріатики. Лесин батько – Петро Антонович Косач – народився в Україні, у невеличкому містечку Мглині, що на півночі Чернігівщини.
Рід по матері був грецький. В Україні Драгоманови осіли у ХVII столітті, з тих часів історія роду набирала нових подій та імен. У драгоманівській родині в Гадячі, де народилася мати Ольга Петрівна Драгоманова, міцно трималися народних традицій, завжди шанувалася українська пісня.

1. ДОРОГИ ДО ЛЕСІ

Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися, звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!
Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.
Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу: «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі з Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві, відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива» .
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі , - не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…». Той звягельський час Леся і Михайло згадували , як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим було це місто для дівчинки, що провела тут перших вісім років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, який оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї» . Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала байка Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…».
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила доньку, коли їй було 4 роки, складати букви, ретельно підбирала книжки для першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання: чи жити, чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові? Тим часом у затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва; тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах,» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова .
Озиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, із рідної серцю Звягельщини.
Цей період свого життя Леся пам’ятала, як щось найпрекрасніше може й тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, перше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Михайлом Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони дружили з старшим - Зюнею ( Василем Дмитровичем Завілейським). Він був їхній постійний товариш у забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталію Іванівну Вишинську, по чоловіку Гроздову) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі й Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене» . У листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними родинами того часу, зокрема з Немоловськими та Вишинськими-Сікорськими. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні взаємини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря з м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував провідати Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.
Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Хоч вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям , спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на таємничій поверхні .
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році у червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них .
Розповіла, що сама обрала цей будинок, із вікон якого відкривався чудовий пейзаж : річка та зелений гай .
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня: в ній стояв комод під вікном, по боках - два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де мешкали до переїзду в Луцьк .
А провела нас дорогами дитинства Лесі Українки Віра Омелянівна Римська, яка протягом 43 років працює в музеї. Ця одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на поетесу.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років із Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, щоб усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Всім допоможе, всіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю, працю завідувачки Лесиної оселі, оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, знайде, пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.

2. БАГАТОГРАННІСТЬ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЕТЕСИ

Досить хвороблива, але сильна духом особистість, Леся Українка з дитинства була чутливою художницею-фантазеркою, мала абсолютний музичний слух і чудовий драматичний хист.
М. Драй-Хмара у праці «Леся Українка. Життя й творчість» зазначає, що молода дівчина цікавилася малюнками, які знаходила у великих книжках, і, розглядаючи їх, придумувала таємничі історії, для яких вони ставали ілюстраціями». Цей факт із біографії письменниці, на нашу думку, розкриває образ чутливої до хворобливості особистості-фантазерки, художниці й поетки. Розвинена з дитинства уява, почуття кольору, ритму і слова надали Лесі Українці можливість змалювати світ музичної цілості в циклах «Сім струн».
До занять образотворчим мистецтвом Лариса Косач звернулася вже сформованим поетом, коли вийшла друком її перша збірка «На крилах пісень». Щоправда, побіжно вона згадала, що давно хотіла навчитись малювати.
Це прагнення Лесі Українки, очевидно, грунтувалося на певних усвідомлюваних нею здібностях, що знову засвідчує закономірність різнобічної художньої обдарованості митця.
Навчання, що почалося в лютому 1893 року, було інтенсивним і досить-таки продуктивним: весною того ж року мати пише М.П.Драгоманову, що «… Леся після учіння з малярем Зозулею вже може малювати досить милі картинки».
2 лютого 1894 року в Києві поетеса почала відвідувати уроки в рисувальній школі
М.І. Мурашка, а оплатити це навчання запропонувала бабуся Є.І.Драгоманова. «Учення моє добре йде, деякі учениці , що поступили разом зо мною, одстали од мене, - повідомляє Леся в одному з листів. – Тільки жалко, що я не можу ходить у школу щодня». Наприкінці другого навчального місяця почала боліти нога. «Мабуть, це наслідки ходіння в рисувальну школу, яка неблизько , - писала Олена Пчілка матері в Гадяч у кінці березня 1894 року. - Леся перестала ходити на навчання, але планує брати уроки малювання на квартирі в одного з учителів школи». Причина хвороби ноги була та сама, що й руки: туберкульоз кісток.
Сучасники письменниці бачили її малярські роботи, котрі до нас не дійшли (крім будиночка у Звягелі ). Ось як про них відгукнулася Оксана Стешенко: « Леся була озброєна ще однією галуззю мистецтва – вона гарно малювала. Я часто бачила, як Леся вимальовувала різні взірці народної творчості. На великдень завжди розписувала писанки, здебільшого квітами, які вона надзвичайно любила. Її писанки були ніжні, тендітні, без яскравих барв…».
Навчання малюванню було припинено. Але здібність до нього не могла зникнути. Вона стала одним із компонентів своєрідної структури , властивої творчій індивідуальності письменниці, складовою її образного мислення, яка певною мірою відбилася в зарисовках на сторінках рукописів.
Леся Українка в дуже ранньому віці виявила схильність до музики. Незаперечний факт: вона володіла абсолютним музичним слухом (рідкісним хистом) . Зізнавалася, що, напевне, з неї вийшов би значно досконаліший музика, ніж поет, якби не жорстокість долі. Справді, в 9 літ Лариса Косач на фортепіано «вже грає зі школи» (за словами матері). Але в 11 років «з’явилася припухлість на лівій руці, рука боліла, і це заважало грати на фортепіано» ; у 12 років – операція кисті лівої руки, видалення кісточок, уражених туберкульозом. «Деякі рухи цієї руки залишилися обмежені, але все ж Леся зовсім добре могла нею все робити, навіть грати…». У 14 років захоплення музикою триває: з Києва до Колодяжного привезли рояль. «Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів… Грала так найчастіше вечорами, - без світла, в темряві, коли не дуже хто слухав, - свої імпровізації, - згадувала сестра письменниці Ольга. – Власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше. Це була наче не музика, а розмова…»
У 19 літ, після двомісячного безперервного лежання з витягуванням хворої ноги ( на 11 день після зняття пов’язки), стала грати на фортепіано, перемагаючи біль при сидінні. «Одна тільки й потіха серед копи лих, - пише поетеса до брата Михайла в листі від 30 травня 1890 року, - що я на фортепіано немов трохи лучче стала грати (се, вже, бачиш, мені так здається)».
Добре відомо, що протягом усього життя спрага до музики в Лесі Українки так і залишилася невтамованою. «Чи привезли вже фортепіано? Ах, який жаль, що тут у мене ніякого інструмента нема! Без музики просто хоч вішайся!» - бідкається поетеса під час переїздів (див.лист до матері від 5 травня 1891 року, надісланий з Євпаторії). Чому ж поезія – мелодія слова – не могла замінити їй музику?
Театральні зацікавлення поетеси з дитинних літ, ще з часів Звягеля, виразно виявлялися в театралізованих дитячих забавах, що оживляли образи античної міфології, поліського фольклору в уважній прихильності до народних ігор та обрядів, у численних домашніх виставах. Покровителькою цих видовищ здебільшого була Олена Пчілка, а серцем і душею, або інакше кажучи, режисером – Леся Українка.
Отже, драматичний хист поетеси виявився дуже рано. «Почалося все, - як відзначає М.Зеров, - із дитячих забав – «Іліади» та «Одіссеї», що експромтом драматизувалися у звягельському садку, та з тих дитячих фантазій, про які читаємо в поезії «Мрії». У спогадах людей із найближчого оточення Лесі Українки знаходимо чимало свідчень щодо раннього захоплення її сценічним мистецтвом. Зі спогадів сестри Лідії : «Цілий день бігаємо по усіх-усюдах і ціле літо граємо все в одну гру: Іліаду і Одіссею. Маленької Лесічки ще тоді не торкнулася та лиха хвороба, яка зробила з усього життя її безнастанне страждання… У наших епічних іграх того літа вона завше була Андромаха – втілення усіх доброчинів…»
Поряд із античною та християнською міфологією, героїчними лицарськими легендами змалку живили Лесину уяву давні перекази та легенди рідного краю.
Дитячі забави поступово прибирають дедалі виразніших театральних форм. Тому всіляко сприяє родинна атмосфера. Досвідчена письменниця Олена Пчілка виступає палкою прихильницею вистав. Сама бере участь у любительському лицедійстві. Домашні вистави влаштовувалися в Косачів у Луцьку, Колодяжному, Києві, Гадячі. «Іноді в селі, - розповідає Ольга Косач-Кривинюк про побут у Колодяжному, - влаштовувались вистави – живі картини. Мати написала історичну драму в 5 діях «Кармелюк». Розіграти її не було змоги – не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили ставити її в ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста – за всіх. Зробили багато ляльок, декорації. Навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармелюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом у Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя».
Вельми цікаві й промовисті спогади дочки композитора Галини Лисенко про київську домашню постановку опери «Зима і Весна». «Ця опера є значно серйознішою і складнішою, аніж інші – теж дитячі – «Коза-Дереза» і «Пан Коцький», а між тим «артистичні сили» складалися з самих дітей. Я і тепер дивуюсь, коли згадаю, як це ми, діти, змогли подолати такі труднощі. Та, певно, вирішальною була допомога дорослих. Одним із найкращих порадників і постійних керівників у цій справі була Леся Українка, або просто Леся, як у нас тоді її звали… Вона режисер і балетмейстер, костюмер і декоратор, а до того ще й суфлер. Леся сама придумувала ескізи і шила вбрання для Осені, Зими, Сніговика і Весни. Згадуючи цю виставу, і тепер дивуюсь – звідки в неї бралося стільки енергії, любові до цієї справи, а головне – терпіння і витримки. Щодня ж Леся приходила муштрувати нас, приміряти костюми, повторювати рухи, а саме за цим Леся дуже слідкувала. Бувало, що нам уривався терпець, і ми втікали куди попало. Та невблаганний режисер ловив нас, виволікав з-під канапи або із-за якоїсь шафи і становив кожного на своє місце. Не пам’ятаю, щоб Леся коли-небудь з цього приводу дратувалась, – завжди спокійна, лагідна, ще й жартує».
Із наведених свідчень поетеса постає не просто пристрасним учасником, а владним розпорядником театрального дійства. Прикметно, що чи не в кожному спогаді щодо цього вжито на чільному місці слово «режисер». Однією з прогалин Лесезнавства є відсутність грунтовної праці про театральний світ письменниці, про сучасне їй сценічне мистецтво, в якому вона певніше орієнтувалася й почувалася. Особливий інтерес викликав у поетеси плин театрального життя, що, звичайно, мав очевидний зв’язок із її усвідомленням драматичного покликання.

3. ЕПІСТОЛЯРІЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ І МОВЛЕННЄВИЙ
ЕТИКЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Самобутність кожного народу, поряд з іншими характерними рисами, виявляється передусім в особливостях національної мови, а отже, і в специфіці мовленнєвого етикету, який виражає сукупність найрізноманітніших чинників (соціальних, історичних, культурологічних) і є виразником моральності нації, її духовного всесвіту.
Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє насамперед орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. В цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль поетеси в збереженні душі рідного народу – його мови, в розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видається унікальною, дивовижно врятованою схованкою, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця . Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.
У звертаннях переважають слова, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, пане, пані, друже; у прощаннях – бувайте, прощайте, будьте здорові, добраніч, уклін, кланяюся; у вибаченнях – вибачайте, прости, не гнівайся, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за… Особливо різноманітний ряд формул прохання: будь ласкава, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, попрошу, прошу Вашої ласки, вчини мені ласку… В окремих листах трапляються поодинокі вирази, не типові для українців (бабушка, папа, до свіданія). Це зумовлено, мабуть, тим, що українською мовою в сім’ї Косачів із дітьми спілкувалася тільки мати, яка «з гідною подиву впертістю перекладала» для них «підручники на українську мову і сама вчила їх, у той час, коли всі найбільші патріоти користувалися російською мовою…» . Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.
Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю, та ще й від приятелів» . Хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть листи на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес» . З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам» , бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіціальне…» .
Але незважаючи на всі згадані «недоліки» листів, мабуть, жоден інший жанр не може так глибоко й повно передати внутрішній світ людини, відтворити її психологію. Адже коли Лесі було важко, вона іноді писала листи, які потім нікому не відправляла. В листі до М.П.Косача від 21 березня 1899 року пише: «Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, - се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає з повітря, як чад» . А тому прочитання листів - то завжди своєрідне доторкання до струн серця, відкриття найсокровеннішого. Мабуть, зовсім не випадково найпрекрасніші
( і найтрагічніші !) Лесині сторінки – перлина світової поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» - написані як відгук на листування її щирого, так рано втраченого друга С.К.Мержинського і його коханої формою нагадують своєрідну молитву чи лист-елегію, що і дає можливість розкритися найпотаємнішому, дає змогу словом виповісти те, що давно невідворотно було «на дні її серця».
У листах – Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, «дні праці і ночі мрій» . Там – її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність… Увесь непростий світ її взаємин із рідними людьми. Зрозуміло, що впродовж тривалого часу листування, ставали іншими стосунки Лесі з адресатами, не завжди однаковим був її внутрішній стан…
У листах до друзів, до людей «одного племені» вона надавала перевагу звертанню «товаришу»: «Шановний і дорогий мій товаришу!», «Товаришу милий», «Товаришко люба», «Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству…».
Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акорду подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта є немало в її листах.
Особливою теплотою й ніжністю сповнені звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй «не тільки по крові, але й по духу» . Нагадаємо деякі з них: «Милая Лілієнька!»; «Моя Лілія, моя білая, моя любая!»; «Лілея моя!»; «Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий!»… Для найдорожчих її серцю людей Леся шукала й добирала в мові такі звертання, які передавали б неповторність кожної особистості, а водночас її особливе ставлення до них. Якщо ж таких слів вона не знаходила, то творила їх сама.
Вирізняються також формули, орієнтовані на усне мовлення українців (мабуть, не раз чуті Лесею від «люде волинського») та народнопісенні традиції, а саме : «ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця», « … бувайте здорові, дужі та веселі»; «Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде то я Вас клопотливо…»; «Вибачайте ласково!»; «Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!» тощо.
Особливо часто до складу таких виразів входить здрібніло-пестлива лексика, відчувається вплив фольклору: «Тепер я одважусь просити Вас хорошенько…»; «… цілую щиренько»; «Бувай здоровенька»; «Будь здорова, золотесенька»…
Не є таємницею і той факт, що сучасному поколінню українців моловідомі частовживані Лесею такі етикетні вирази, як «Сердечно здоровлю»; «Поклін всій родині»; «Не беріть за зле, що я мовчала»; «Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів»…
Ці вирази, які визначають специфіку національного етикету, не входили до активного словника українців (панове громадо, побратими, товариство, добродію, добродійко). Циркуляри начебто їх не забороняли, бо вживалися в історичній прозі, як архаїзми. Але слова були в повсякденному вжитку української інтелігенції, яка в часи «нового Вавилону» неабиякими зусиллями берегла їх для прийдешнього. Їх «присутність» у Лесиних листах зумовлена, мабуть, не тільки тонким чуттям і глибинним знанням рідного слова, а ще й тим, що їх «вічно мандрівна родина» однаково цінувала й любила говірки «найріднішого рідного краю Волині» і зеленої Буковини, милої серцю Полтавщини і загадкової Галичини. Через те, як відзначав Олесь Гончар, «Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок…, що «постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком» . Не меншою мірою ці слова стосуються Лесиного епістолярію.
Таким чином, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу, тим самим збагатила його скарбницю і розширила лексичні можливості. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів.

4. АВТОПОРТРЕТ ЖІНКИ КОСАЧІВСЬКОГО РОДУ

З роками не згасає захоплення творчим подвигом, звитяжним життям найвидатнішої дочки рідного краю – Лесі Українки. Якщо скористатися відомою гетівською порадою, - для розуміння поета варто побувати на його батьківщині. Щоб глибше пізнати людину як особистість, можна вдатися до спогадів про неї. Однак таке джерело навряд чи допоможе створити цілісний і справжній образ. Леся Українка , зокрема, писала :
«Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди» .
Найвірогідніша ж інформація – «з перших уст» - міститься хіба що в щоденниках і листах самого поета. Тому, шукаючи істинні характеристики Лесі Українки (як зовнішні, так і внутрішні) , ми вдамося до її епістолярних текстів. Щоправда, доречність, а головне - дозволеність такого вибору також не безсумнівна. Згадаймо певні перестороги й передусім відомі Лесині міркування:
«Взагалі я волію, щоб моє приватне життя, як життя взорової римської матрони, було «світові» невідоме, і справді здебільшого так воно й є …» .
« Я все-таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати…» .
І все ж таки обраний нами шлях видається виправданим, оскільки ми хочемо дізнатися, якою ж насправді була Леся Українка : що може бути правдивішим, ніж самохарактеристика! Автопортрет у Лесиних листах , позбавлений найменшої фальші й маскування, допоможе реконструювати її справжній, а не вигаданий чи бажаний образ.
Про власну зовнішність Леся пригадує принагідно, мимохіть і фрагментарно ( волосся моє попелясте…) ; « я дарма що біла…», здебільшого використовуючи прийом зіставлення чи порівняння : « Молода господиня моя навіть подібна до когось білого на вроду, така сама біла і тонка…» ,
« найголубіше мені, а найзолотіше тобі, оскільки ми блондинка і брюнетка морально і фізично» - сестрі Ользі або, вдаючись до іронічно-жартівливої тональності: « Блузок коротких купила дві, дуже трудно знайти добрі для мене, бо тут все або англійські (з стоячими комірами крохмальними), або на підшивці й розщитані на дуже великих німок, а не таких створінь, як я».
Письменниця була невисока, тендітна ( важила здебільшого – 59 кг, а в останні роки 46-48 кг), недарма в дні перебування в Хельвані її називали невагомою.
Сама Леся не почувала « від сього ніякої вигоди, а лікар скандалізований», що людина її віку й зросту « важить всього 47 кг», а тому цілком закономірно зробила свій вибір на користь Дон Кіхота: « … коли вибирати з двох, то я вже волію бути Дон Кіхотом, ніж Санчо Панса», бо так їй було « більше по натурі, та й навіть по фігурі». В іншому тексті використала порівняння з павутиною .
На Лесине переконання фото не завжди правдиво відображало її. Зокрема, фотопортрет 1896 року , тиражований найчастіше, не відповідав дійсності. Климент Квітка писав :
« … Знаючи близько Лесю 15 літ і постерігаючи її вираз в різні моменти життя і в різних настроях, запевняю, що пишно надменного і холодного виразу в такім роді, як на тому розпростореному портреті, не було в неї ніколи за сей період» .
Леся уникала публічних оглядин, передбачаючи ймовірні зіставлення зі своїм стереотипом : «… Хтось себе дуже прикро і засоромлено почуває, коли про нього вступні слова говорять, а публіка йому в лице заглядає : ану, який він той хтось», чи то він справді подібний до «такого», як про нього кажуть.
На переконання Лесі, значно важливішим є внутрішній світ людини, її характер – «вдача», «натура». У першому листі до Ольги Кобилянської
20 травня 1899 року вона зізнавалася :
« … Маю надто українську, а навіть спеціально волинську вдачу, і часто, боячись показати себе не в пору експансивною, попадаю в інший гріх – здаюсь індиферентною…» . І поспішала виправити свою майбутню поведін-
ку : «…Наперед прошу Вас, простіть, коли я часом в чому не дотримую прийнятих у русинів австрійських звичаїв, се, запевне, буде не з браку поваги до Вас, а тільки через те, що я – українка» .
Характеризуючи власну вдачу, Леся найчастіше використовувала епітети:
« я не сонної вдачі», «маю дуже бродячу натуру», «моя поетична натура»,
« починаю вірити в свою натуру – дуже витримлива»; « дуже я тут, серед камінного Берліна, заскучала за лісом, таки лісова натура обзивається»; «маю циганську натуру». Іноді пише про власну натуру відсторонено, вдаючись до узагальнень: « Що робити, я завжди навіть найкраще описувала зимою весну, а літом зиму, видно, моя натура любить контрасти». Вона стверджувала:
« Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене ( ну, і кості мої, як траплялось, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, давно засвоїла собі « трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту…».
Не претендуючи на унікальність, Леся підкреслювала своєрідність особистості: « …не всі ж таку натуру мають, як я».
У листах Леся Українка акцентувала увагу на особливостях «внутрішнього» барометра та особистій метеорології, яка здебільшого вступала в суперечності з природною й своєрідно позначалася на її творчій активності : «…я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові» . Внутрішній стан спонукав до самоаналізу : « І дивіться, яка неподібна буває натура: поки жилося ліберально по-собачому – в холоді, в голоді ( бо не дуже-то можна їсти під час бурі), то я писала, можна сказати, вимушено, тепер же в теплі та в добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з патріотичного обов’язку».
Передумови власної душевної метеорології Леся пояснювала так: « …У мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я тоді пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що в мене далеко не завжди йде дощ, борони Боже, але се, як я бачу, можна подумати , читаючи мої вірші» .
Леся загалом була невибаглива до побуту. Цьому немало прислужилося й те, що родина постійно мандрувала. Недарма поетеса назива «вічно мандрівною», акцентуючи увагу на «мігрувальному» способі життя. Себе вона порівнювала з циганами, використовуючи узвичаєний стереотип.
Мандрівний спосіб життя Леся сприймала неоднозначно. З одного боку, їй імпонували подорожі, титул «неутомимого туриста», й можливість у такий спосіб пізнавати світ. Якось вона навіть зізнавалася : « Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері або другий Пржевальський, бо маю дужу бродячу натуру» .
З іншого ( особливо коли такі мандри стали вимушеними) – кожна розлука з родиною, з друзями, з Україною додавала їй болю й гіркоти, бо була переконана : «…Хто може не їхати на чужину, хоч би й прекрасну, той щасливий…» Чужина, без сумніву, дуже вражала Лесю, невипадково її так болісно гнітила перспектива «дожити віку на чужині».
Нерідко Леся характеризує себе через належність до «косачівського роду»:
« Слабогруда я, то правда, але з такою «чахоткою» , як у мене, можна сто літ жити, то напевне. І взагалі я, як і всі Косачі, хоч би й зовсім не лічилась, то таки б не хутко пропала…» . Почасти вона підкреслювала спільність рис лише з кимось одним із родини. З сестрою Ольгою їх зближувало «…почуття товариства і братерства не тільки до своїх, але й до чужих, не знаю, що заложило його в нас, виховання чи природа, тільки в нас воно дуже розвите».
Із почуттям неприхованої гордості нагадувала вона братові Миколі про еллінське коріння їхнього роду : « Я не сподівалась, що тобі, Микосю, найлегша буде грецька мова, - об неї багато гімназистів зуби ламають. Таки видно, що ми з тобою еллінського роду» .
Щоправда, не завжди родинні гени мали знак «плюс», і Леся, з притаманною їй відвертістю й самокритичністю зізнавалася сестрі Ользі:
« Ти, може, й права, що ми почасти підтримуємо традицію неодвертості з нашими меншими…»; «недбалість (зрештою, властиву нам усім); значно рідше протиставляла риси свого характеру іншим членам родини: « З усієї родини, як бачиш , найакуратніша я, бо пишу в день отримання твого листа…» .
Оглядаючись назад, оцінюючи минуле, вона приходила до висновку, що нічого у своєму житті, якщо б можна було прожити його вдруге, не змінювала б.
Отже, завдяки самохарактеристикам, які сповнені глибокого самоаналізу і водночас не позбавлені «самоїдства», вимальовується автопортрет «еластично-упертої», «скептичної розумом», фанатичної почуттями «жінки з косачівського роду» - Українки трагічного світогляду.

5. « БЕРУ ТВІЙ БІЛЬ НА СЕБЕ »

Працюючи над науковою роботою, ми пройшли уявно Лесиними дорогами, переболіли її болем, а біль у неї пекельний, виснажливий, і пробігає іноді така думка: якщо хоч трішечки його візьмеш на себе, то, можливо, Лесі буде легше, що її розуміють, підтримують, допомагають. Стоїмо перед пам’ятником Лесі у Новограді-Волинському. Мороз нещадний, а вона – тендітна, як стеблинка, в інеї. Хочеться зігріти її студені руки своїм диханням…
Мабуть, у такі морози почалася її «тридцятилітня війна» з недугами. У січні 1881 року маленька Леся відпросилася подивитися на водосвят. Це ж так цікаво – вирубують крижаний хрест, пускають голубів, стріляють з рушниць, а піп освячує воду. На лихо, під натовпом крига на Стирі прогнулася, виступила вода… Не врятували Лесю подаровані бабунею Єлизаветою (мати Олени Пчілки та Михайла Драгоманова) валянці. Спершу почала боліти права нога, потім ліва, а далі – нирки, легені. Нерідко Леся не могла навіть сидіти. Безкінечні поїздки по лікарях – Київ, Берлін, Варшава, Цюріх… Операції. Місяцями в гіпсі. Виснажливе лежання з підвішеним тягарем. Леся ховалася зі своїми муками, говорила про власний біль лише найближчим. У віршах писала:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Хтось, може, скаже: це ж поезія – у ній може бути гіпербола… Тоді давайте бодай трохи заглянемо у листи.
«Не скрию від тебе, що бувають у мене хвилини розпачу, коли мені здається, що все даремне, що я от-от упаду на дорозі і важкий хрест задавить мене, але се хвилини тільки» (сестрі Ользі).
І ще сестрі: «…Тепер часто всі говорять про те, що ось я здорова і що се мусить мені бути дуже ново і приємно. Якби вони знали, що бути здоровою тільки самій для себе нічого не варт» .
Це, власне, вже кредо, і Леся сповідувала його до останку.
…Захворіла відразу мама й маленька сестричка Оксана – Леся, забувши про свої недуги, доглядає їх і ставить на ноги.
Ізидорі від дифтерії загрожувала смерть. Лариса допомагає їй днями й ночами, сама виснажившись дощенту. Пізніше, навчаючись у Петербурзі, Дора захворіла на тиф. Птахою прилетіла Леся, лікар потім казав, що саме вона вилікувала сестру.
І ще про оте – біль на себе. «Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, - пише Леся своєму духовному вчителю Михайлу Драгоманову, - я все-таки часто згадую легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що це можливо тільки в казці» .
Леся Українка і Сергій Мержинський…Трагічна , безмежно сумна , але й водночас духовно висока історія кохання, далека від повної взаємності… З наближенням зими здоров’я Мержинського гіршало. Леся тяжко переживала це горе. Сама ледве стала на ноги після стількох недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Тому батьки не схвалювали доньчиних вчинків, хоч розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали робити їй , як вона хоче, однак мовчки засуджували все це.
Мовчазні конфлікти приносили багато страждань. Лесі теж було жаль батьків і всю рідню, яким вона завдавала прикрощів, але ніколи й хвилину не вагалася – вона вся на боці приреченого, вона з тих, хто страждає і гине.
Болем і незгасаючою надією повні листи Лесі Українки цього періоду Ользі – сестрі, другові, пораднику вона напише: «Я думаю, що таки поїду, хоч би мені прийшось для сього більше енергії потратити, ніж я потратила за все своє життя. Нехай навіть се жертва буде потрібна» .
Із 7 січня вона біля хворого. Не залишає його ні вдень, ні вночі. Він уже не підводиться з ліжка. Говорить мало і лише пошепки. Втрачає останні сили. Обличчя бліде з жовтуватим відтінком. На ньому світяться лише великі очі. Температура щодня дуже висока. Часто кров йде горлом. Та, помираючи, він прагне піклуватися про Лесю.
Вона читає на його прохання книжки, листи, грає на фортепіано, розмовляє… часто говорить вона одна, а він очима, жестами відповідає їй. Та через своє безсилля дуже нервує. Ларису Петрівну не міг зупинити характер Мержинського, що став дуже важким під впливом хвороби, досить важким. А побутові труднощі! Багато що просто вражає, коли дізнаєшся про останні місяці цього кохання. Вона, знаючи, що Сергій дотепер кохає іншу жінку , біля ліжка хворого пише від його імені листи до «суперниці». Знаходить в собі сили сказати матері: «Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б , та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка , отже ж , ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує…» .
Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, вона відчуває, що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Прекрасні очі палають колосальної сили вогнем, який ніколи не зустрінеш у пересічної людини, вогнем, джерело якого – вміння співчувати, осягати чужий біль, як власний. А нещастя насувалося невідступно і невблаганно, хвороба прогресувала. Надія змінювалась безвихіддю. Молодий 30-річний чоловік із красивими очима тримав на грудях хрест. Біля ліжка – Євангеліє – в останні дні життя став християнином.
Отримав лист від коханої. Губи шепотіли її ім’я, потемніле від болю лице ледь освітлювала слабенька посмішка. Чим вона могла допомогти? Як затамувати незагойну рану, котру лишає на все-все життя нерозділене кохання? Були б такі ліки – хай навіть добуті з власного серця – вона віддала б їх…Тепер їй однаково… Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все! От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один відчутний удар…
Леся, повторюючи за Мержинським, пише листа його коханій… і ніхто, і ніщо не полегшить прихованої розпуки між рядками. Цю чашу вона випила до дна.
18 січня після одного з найтяжчих нападів хвороби в самому «апогею болю», як зізнається через 2 роки в листі до І. Франка, протягом ночі напише драматичну поему «Одержима».
3 березня 1901 року Мержинський помирає…
Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити шедеври в майбутньому. Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.
Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
Навіть в останні дні життя Леся була дуже мужньою. Всяка їжа їй спротивилася, що при свій силі волі вона могла себе змусити щось випити, і єдине, що їла без огиди – морозиво з ожини. Сестра Дора збирала цю ягоду і робила морозиво. Весь час у Олени Пчілки надія змінювалась відчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла іскорка, що станеться чудо і врятує Лесю, але мучило почуття безпорадності. Свідомості хвора не втрачала, тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, просила : «Дивіться, наготуйте ж Лілі (так вона називала Ольгу) щось поїсти! Вона ж так бідна здорожилася!» . Це були її останні слова. Довідавшись, що потяг приходить о 4 ранку, Леся задрімала. Сестра приїхала на світанку, але… Лесі не застала . Чуда не сталося!..
Та сила волі й любові, що виявили в житті мати і донька – безприкладні. Мати і в хвилини відчаю знаходила в собі сили володіти собою і перед Лесею не виявити своєї зневіри в можливість рятунку, а Леся мала в собі силу з любові до мами так героїчно терпіти страждання. Ніколи жодної скарги!
Життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, були і вигадки. Але вона вміла терпіти біль, брати його на себе…

6. «…БУТИ ПРОРОКОМ … В ОЧАХ РІДНОГО БРАТА »
(ЛЕСЯ УКРАЇНКА І МИХАЙЛО КОСАЧ)

Двох старших дітей Косачів – Михайла і Лесю – поєднано назавжди : від Звягеля – цього могутнього поклику їхньої маленької батьківщини – до місця вічного спочинку на Байковому цвинтарі в Києві.
У Звягелі склалося «Мишолосіє» - духовна єдність двох діток, яка обдарувала їх у дорослому житті чарами гармонійних стосунків і спільних немеркнучих святощів.
19 листопада 1903 року через півтора місяці після смерті брата Леся писала до мами
з Тбілісі : « О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мішине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям». Ото і є коротка, може, найвагоміша і знову-таки спільна для них обох психологічна самохарактеристика. За нею проступають їхні життєві поривання, розпал планів і намірів, невсипуща праця і непохитна віра в те, що на них покладено місію будити, піднімати свою націю.
Із лірики Лесі Українки вимальовуються цілісні портрети сестри та брата у їхніх «гарячих» щохвилинних переживаннях, в інтелектуальних злетах і в теплих, задушевних вболіваннях один за одного.
Михайло два тижні перебував у сестри в Євпаторії (з 26 червня по 10 липня ст.ст. 1891 р.), Леся Українка присвятила братові цикл «Кримські спогади».
Море як явище природи вражало його найбільше. Він зізнавався, що нічого величнішого у світі не бачив. «З того часу, як Міша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він усе стримить на березі і придивляється до прибою, - пише мамі Леся 7 липня 1891 року. – Остатнього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з купалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується… Тепер настали такі місячні ночі, і море показує свої фокуси, які тільки знає».
А потім був ясний день 8 липня, напередодні його від’їзду, і знову море, безкрає й принишкле. Білий човен. І навпроти привітне, прекрасне обличчя брата.
Відлуння тієї морської симфонії пережили брат і сестра в Гадячі через сім років влітку 1898 року. Вчителька Антоніна Макарова згадувала, що запросила Лесю разом з братом поплавати на човні по Пслу.
Знову був човен, вода і безмежно дорогі братові та сестрі з дитинства краєвиди. Леся прочитала невеликий, але повний тепла вірш про брата. Це був єдиний випадок, коли вона читала свої твори, адже була дуже скромною. Михайло Косач рано розпізнав у Лесі неабиякий поетичний талант, саме від нього ще дівчинкою вона почула слова справжнього визнання. Щоправда, довгий час сприймала гарячі схвалення трохи іронічно, пояснюючи його похвальні відгуки все тією ж внутрішньою гармонією їхніх стосунків. «…Мама часом скритикує гостріше, а Міша то смішить мене навіть своїми дифірамбами; певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краю, бо, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата», - писала поетеса до М.П. Драгоманова в листі від 15 березня 1892 року.
Михайло не лише жваво цікавився творчістю сестри-письменниці, він завжди настроював її на писання, всіляко оберігав її творчий настрій, часом брав на себе виснажливе для неї переписування начисто її творчих текстів.
Тільки вона одна знала, що важили для неї в розлуці, для її стійкості і тривалості піднесені поклики брата, звернені до неї. Михайло добре знав, як перетруджувалася сестра, коли кидалася допомагати іншим, вона «завжди мало думає об тім, щоб берегти свої сили», - зауважує він у листі до матері від 6 січня 1900 року. Брат шукає для неї розради, підтримуючи бажання поїхати в Болгарію до дядька, хоч батьки остерігалися далекої подорожі для доньки. Він вважав, що нічого так не впливає на людину, як сум і нудьга, а там Леся була б спокійна, задоволена душею.
Коли ж загроза життю сестри ставала очевидною, Михайло поспішав до неї, залишаючи сім’ю, роботу в університеті, наукові експерименти. Так сталося 1899 року, коли він поїхав з Лесею та матір’ю до Берліна, де хірург Е.Бергман мав оперувати хвору ногу сестри. « …Дехто з родичів і приятелів ніяк не хоче миритись з тим, що мене треба різать, - повідомляла Леся дядину Л.М.Драгоманову в листі від 4 січня 1899 року. – Міша, наприклад страшенно сього боїться, я вже навіть не знаю, чого він так. Сама я зовсім не боюсь…»
А Михайло мав усі підстави так тривожитися, бо зважав на нервові напади (тремтіння тіла), якими тоді страждала сестра: вони могли не лише зашкодити операції, а й суттєво ускладнити видужування після неї.
Брат наполегливо шукав способів її одужання, шляхів максимальної економії її фізичних сил, за браком яких творчість ставала неможливою. Михайло змайстрував для Лесі столик із напівкруглою вирізкою. Підсунувшись до нього близенько, вона могла писати, не згинаючи хворого кульшевого суглоба, що завдавав їй нестерпний біль.
10 січня 1891 року на своєму фото, що вона подарувала братові в день розлуки, Леся Українка написала: «Чи треба казати на незабудь?» Пов’язані струнами серця, вони не уявляли забуття в розлуці, ось тільки що не ставало радості безпосереднього спілкування. «Напиши, чи побачусь я з Мішею, коли приїду в кінці іюля, - питає вона матір в листі з Софії від 19 липня 1895 року (тяжко зболена душею після смерті дядька). – Се була б для мене велика потіха».
Останні роки вони бачилися дуже рідко. А листування не обривалося. За весь 1902 рік брат і сестра побули разом всього декілька днів у Києві (з 28 вересня по 5 жовтня: того дня Леся виїхала вдруге в Сан-Ремо).
А 1903 року, за чотири місяці до смерті Михайла Косача, коли дороги їхні знову розминалися, немовби за Божим провидінням, сталася несподівана й остання зустріч.
4 червня (ст.ст.), як свідчила сестра Ольга, брат прибув у Київ, збираючись 7 червня виїхати в Безбородьків хутір на Полтавщині до своєї сім’ї. (Леся тоді ще не повернулася з Італії). Та раптом у день від’їзду сильна злива змусила його перенести від’їзд на 10 годину вечора, а о 9-ій приїхала Леся, і Михайло зостався .
Після звістки про смерть брата Леся Українка, яка тоді перебувала в Тбілісі, довгі місяці не мала сил обізватися листовно до людей, заніміла рука від горя, письменниця, за її зізнанням, була «душею хвора». Брат для неї був віддзеркаленням її власної душі, винятковим другом.
«… Ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова… Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить… І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого…»
Лесі чулися голоси рідних їй людей, тих, хто відійшов назавжди (1901 року не стало
С. Мержинського, 1903 – брата Михайла). Тепер розмовляла з ними словами своєї лірики:
Мої любі, до мене ходіть! я сама.
Поговоримо думами тихо.
Межи мною і вами нікого нема –
Не розлучить ні щастя, ні лихо,
Я спокійна, не бійтесь, слізьми не заллю
Ваші образи любі та милі,
Ви живі, бо я живо тепер вас люблю,
Ви для мене тепер не в могилі…
… І немає вже сліз в тій жаданій порі,
Коли ми стоїмо на розмові, -
Ви ж для мене не мертві, страшні упирі,
Ви – створіння живої любові.
(«…Мої любі, до мене ходіть!..») 14/VІІІ 1904

5. ІСТОРІЯ ВЗАЄМИН ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА АРІАДНИ ДРАГОМАНОВОЇ

Звичайно, не можна залишити поза увагою «другої рідної родини» для Лесі, родини Михайла Драгоманова . Це досить цікава сторінка у житті Лесі Українки.
Аріадна – донька Драгоманових, народилася у Швейцарії, де на той час перебувала в еміграції родина, 8 квітня 1877 року. Михайло Петрович Драгоманов, коли називав таким іменем свою молодшу доньку, мабуть, мав надію, що ця «нитка Аріадни» не дасть Роду заблукати по світу і приведе на Батьківщину. Вона - ровесниця Лесиної молодшої сестри, Ольги, найкращої подружки протягом всього життя поетеси. І тому дуже гарні товариські взаємини між Лесею і Радою склалися відразу при зустрічі. «Радочка», «Раденятко», «Радунчик» — зверталася в листах до своєї кузини Леся Українка.
Вперше сестри зустрілися 1 червня 1894 року в Софії. Лесі Українці — 23 роки. Вона молода, але вже відома письменниця, яка друкує власні твори, переклади не тільки в часописах, альманахах, а й випустила на той час свій перший збірник поезій «На крилах пісень».
Аріадні — 17 років. Рада почала своє навчання у Швейцарії, але, коли родина переїхала до Болгарії, система в освіті була порушена. Це турбувало її батьків, і деякі предмети починає викладати доньці Михайло Петрович. Леся якось у листі до дядини писала: «Ви і дядько журитесь за Радине вчення? Коли б так наші малі могли вчитись з таким учителем, як дядько, то я не знаю, чого б ще хотіла» .
Зовнішній вигляд своєї кузини описала поетеса в листі до мами: «Рада дуже гарненька дівчина, чорнява дуже, тоненька, похожа на француженку, по-руськи і по-болгарськи говорить з французьким акцентом» .
Звичайно, основна мета приїзду до Болгарії Лесі — безпосереднє спілкування з Михайлом Драгомановим, набуття від нього знань, які ні від кого, крім дядька, не могла отримати. Ці висновки можна зробити з багатьох листів, як приклад, наведемо уривки з деяких. Так, до М. Павлика Леся Українка пише: «Ви ж не забувайте, що я тут учуся, отже, більше читаю й слухаю, ніж пишу» . Звертаючись до самого Михайла Петровича, письменниця зазначає: «Я хочу бути Вашою ученицею і заслужити собі право зватись так, — і далі продовжує, — ті довгі вечори, які ми проводили з Вами в Софії, не минуть для мене даремне. Мені здається, що я мушу вернутись в Росію ліпшою, ніж виїхала з неї ...» .
За час перебування у Болгарії Леся Українка зблизилася зі всією драгоманівською родиною. Гарні, теплі стосунки у неї склалися і з Аріадною. Сестри багато спілкуються і в Софії, і під час відпочинку у Владаї, згодом разом вчать англійську мову, з допомогою Ради Леся вдосконалює свої знання з французької мови, вчить болгарську. У обох сестер великий потяг до мистецтва — музики, живопису. І поетеса, і її кузина чудово грають на фортепіано. Ще до поїздки у Болгарію Леся Українка брала приватні уроки малювання, згодом навчалася в школі М.І.Мурашка, щоправда, її художня освіта була через загострення хвороби нетривалою. Аріадна Драгоманова після від'їзду двоюрідної сестри, а саме з 1896 року, починає теж професійно вчитися живопису.
Трагічно завершується так давно омріяна подорож до Болгарії для Лесі Українки. 8 червня 1895 р. помер від розриву аорти Михайло Драгоманов. Леся залишається на якийсь час для того, щоб підтримати рідних для неї людей, впорядкувати архів свого дядька. Вся родина важко переживає цю трагедію, і тому на літо вирішили перебратися разом з Ларисою до Владая.
«... Дядина бідна ледве що може займатись сама речами, то вже ми з Радою і вкладаємо, і бігаємо по справунках. Хочемо якнайскоріше вибратись на село. Коли не маєш права вмерти, то треба мати силу для роботи, а зостаючись тут, її можна зовсім втратити, — пише Леся до мами. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що! Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Ми з Радою навіть не плачемо і не скаржимось, але я не знаю, як ліпше, чи так, як ми, чи так, як дядина й Ліда (старша донька Михайла Драгоманова)» .
1 серпня 1895 року Леся Українка виїздить з Болгарії. Ще довго вона буде згадувати своє перебування в цій країні, а, можливо, пам'ятатиме його завжди. Лідії Леся надішле листа вже з дому, де читаємо: «А я часто згадую Софію, щоночі вона мені сниться. Справді, ви мені тепер друга рідна родина, і мені в думку не іде, може, дуже надовго виїхала від вас» .
Вдруге Леся Українка зустрілася з Аріадною у Києві, коли родина Драгоманових оселилася поруч із Косачами. Це сталося у 1899 році.
Літо 1900 року, за спогадами Аріадни, було останнім, коли сестри бачилися. Майже постійні подорожі Лесі Українки на лікування, згодом одруження Ради і переїзд її до Львова унеможливлюють зустрічі сестер.
Вивчення цих матеріалів додають певних штрихів до розуміння взаємовідносин Лесі Українки з родиною Михайла Петровича Драгоманова.

ВИСНОВКИ

Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
Олена Пчілка вміла вибрати місце для своєї Родової Пасіки. Щоб усім вуликам було затишно і заможно! Щоб і квіти, і оселя, і річка Случ майже під вікнами. Бо що ж найважливіше для діточок – вдихати рідні пахощі й купатися в джерельних водах. Тому над Случем і народилася Леся Українка. Не могла вона народитися деінде. А якщо, насправді, то все вибрав не хто інший, як Сам Всевишній Господь! Тому, щоб набратися Духу, треба тут походити довше, походити, заглянути у Лесині джерела і собі в душу… Природа щедро обдарувала Лесю Українку – дала не лише поетичний хист, а й неабиякі здібності до музики і малювання. І водночас прирекла на постійні муки, страждання, які завдавала хвороба. Однак на людях письменниця ніколи не жалілася, не стогнала й не плакала, - «бо й такі бувають рани, що нема на них бальзаму, окрім панциря міцного». Той панцир вона накладала на своє кволе тіло, а ним була міцність його духу. Дивовижною була скромність цієї великої людини, її оптимізм, уміння тішитися «окрайчиком щастя» серед страждань і болю. Перд смертю, коли ледве могла ходити, потішала себе : «Що ж, і на лежачих світить сонце».
Ось такою була наша геніальна Леся Українка – сильною, принциповою, непохитною в своїх ідеалах і водночас – ніжною, люблячою, ласкавою, чутливою до інших.
Аналізуючи епістолярну спадщину Лесі Українки, ми дізналися :
- у ставленні до себе вона була не лише самокритичною, а почасти – безжальною і, очевидно, не завжди справедливою, однак максимально вимогливою до себе, а передусім у прагненні досягти бажаних духовних орієнтирів;
- мала достатньо духу визнати власні помилки і говорила про них відверто й щиро найдорожчим людям, намагаючись уберегти їх від повторення;
- визначальними рисами власного характеру Леся вважала живучість та витривалість;
- застосовувала власний інтелект якнайповніше;
- ймовірним професійним майбутнім вважала теологію.
Леся не раз із смутком зауважувала, що вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений», а менше всього сам автор. У цих словах звучить насамперед Лесина вимогливість до себе, бо вони далекі від істини. Її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного. У них віддзеркалюється вся багатогранна палітра її взаємин із людьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лариси Петрівни Косач є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почутів і тонке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджуть неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію.
Аналіз матеріалів, які містяться у спогадах, додають певних штрихів до розуміння взаємовідносин Лесі Українки зі своїми рідними, зокрема з братом Михайлом і родиною Михайла Петровича Драгоманова. Ми бачимо, що поетеса не залишається байдужою до всіх подій, які трапляються в житті її близьких. Так, з Аріадною Драгомановою у неї тривають теплі, дружні стосунки з перших днів знайомства до останніх років життя , хоч і зустрічі їх були нечастими, і доля сестер склалася по-різному. Такі взаємовідносини обумовлені родинними зв’язками, однаковими традиціями виховання в сім’ях Косачів-Драгоманових, схожими уподобаннями, спільним колом оточення двох сестер.
Злетіли десятиліття…Добіг кінця ХХ вік. Позаду його важкі вогненні дороги, котрими судилося пройти нашому народові і стражденній Україні.
Зійшла зоря нового століття і нового тисячоліття. Якими вони стануть у нашій подальшій історичній долі, у нашому невпинному, важкому, але такому жаданому поступові вперед? І якими будемо ми – сьогодні і завтра? Щоб відповісти на ці тривожні і надскладні питання, ми й приходимо сьогодні до Лесі. Вдивляємося в її очі. Вслухаємося в її голос. І намагаємося – вкотре! – осягнути трагізм і велич її життя і діянь, філософську глибину її думок, щоб, зрештою, пізнати і зрозуміти самих себе. Лесине ж Слово, полум’яне і ніжне, горить для нас невгасимим і ясним вогнем, осяваючи наші душі, наші дні і нашу дорогу в майбутнє…


ДЖЕРЕЛА ТА ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ

1. Богдан С. Автопортрет «жінки з косачівського роду» за її листами // Дивослово. – 2005. – С. 64-68.

2. Гончар Олесь. Наша Леся // Співачка досвітніх вогнів. – К.,1986. – С.12.

3. Горболіс Л. Я так хочу, щоб тут завжди були Мавка і Лукаш…// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. - №3. – С. 31-36.

4. Диба А. Він був другом її ідей // Українська мова і література в школі. – 1990. - №1. – С. 78.

5. Драй-Хмара М. Леся Українка. Життя й творчість // Драй-Хмара М.
Літературно-наукова спадщина…- К.: Наукова думка, 2002. – С.152.

6. Зелінська Л. Біографічний нарис: грані пізнаного й прихованого // Українська мова і література в школі. – 1991. – №2. – С. 18

7. Зеров М. Твори: У 2т. – К.,1990. – Т.2. – С. 382.

8. Її зоря повік буде ясна. Матеріали наукової конференції до 135-річчя від дня народження Лесі Українки. Новоград-Волинський: НОВОград, 2006. – С. 16, 23, 51, 78, 105.

9. Косач-Кривинюк О. З моїх споминів…// Спогади про Лесю Українку. – К.,1971. – С.52.

10. Косач-Кривинюк О. Леся Українка : Хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк. – 1970.

11. Коцюбинська М. Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість. – К.: 2001.

12. Лариса Петрівна Косач-Квітка ( Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади Іконографія. Нью-Йорк – Київ, Українська вільна Академія наук у США. – Факт. – 2004.

13. Леся Українка : Документи і матеріали (1871-1970). – К.,1970. – С.114.

14. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.10.

15. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.11.

16. Леся Українка. Твори у 12 т. – Т.12.

17. Лисенко Галина. З давнини // Спогади про Лесю Українку. – К., 1971.- С.279.

18. Міщенко Л. Леся Українка: Посібник для вчителів. – К. : Радянська школа. – 1986.

19. Мороз М. Літопис життя та творчості Лесі Українки. – Київ : Наукова думка. – 1992. – С. 49.

20. Пчілка Олена. З біографії // Спогади про Лесю Українку. – Київ : Дніпро. – 1971.

21. Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

22. Старицька-Черняхівська Л. Хвилини життя Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

23. Степанишин Б. З мозаїки особистості Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку. – К. – 1971.

24. Стешенко О. Ясній пам’яті товариша // Спогади про Лесю Українку. –
К.,1971. – С.325.

25. Теліга Олена. Партачі життя: до проблеми цивільної відваги // Дніпро. –
1991. - №3. – С.155.

26. Тихолоз Л. Дочка Прометея // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2006. - №19-21. – С.88.