Наукова робота . Мій Володарськ-Волинський

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА

НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА НА ТЕМУ:

"Мій Володарськ-Волинський"

Виконала: Яковенко Ірина Олегівна,
учасник Міжнародного конкурсу
з українознавства, учениця 8-Б класу
Володарськ-Волинської гімназії
Житомирської області
Науковий керівник:
Примак Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови та літератури
Володарськ-Волинської гімназії

Київ 2008


П Л А Н

1. Анкета селища :
- повна назва;
- місце знаходження;
- адміністративне підпорядкування.
2. Вступ (історія виникнення).
3. Сучасний стан.
4. Значні для селища історичні події:
- заснування Кутузівського парку;
- голодомор 1932-1933 років;
- рідний край у роки Великої Вітчизняної війни;
- створення Музею коштовного та декоративного каміння.
5. Видатні постаті міста:
- талановиті земляки;
- народні умільці.
6. Список використаної літератури.

1. КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ.
Лише йому моє належить серце.
Василь Іщук

Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках, ставках і озерах, - це мій рідний край.
«Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»
Досліджуючи історію рідного селища, я поставила перед собою такі завдання:
1) систематизувати та узагальнити результати відомих явищ;
2) висвітлювати власні судження;
3) аналізувати наукові теорії, зіставляти їх;
4) поглиблено розглядати вже відомі в історії факти;
5) зібрати спогади очевидців про події голодомору та Великої Вітчизняної війни;
6) проаналізувати сучасне рідного селища.


2. ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.
Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?
Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.
Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища.
У світовій науковій практиці число і місяць заснування населеного пункту визначають шляхом алгебраїчної суми чисел року (1545. 1+5=6/ число / , 4+5=9/місяць/). Таким чином, 6 вересня 2006 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 461 рік.
Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.
Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохов
( Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.
Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.
Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав у 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.
Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.
Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, ми можемо констатувати, що сучасна назва селища не відповідає тій, якою повинна бути.
А селище моє у вересні 2008 року відсвяткувало 463 річницю від дня свого народження.

3. СУЧАСНИЙ СТАН СЕЛИЩА

Володарськ-Волинський – районний центр Житомирської області. Він є адміністративним центром однойменної селищної ради, якій підпорядковані села П’ятирічка та Рудня Шляхова. Станом на 01.01.2008 р. чисельність населення складає 8153 жителі (в тому числі 343 сільських мешканці). У селищі біля трьох тисяч будинків, 89 підприємств, з них 11 державних, а решта – приватні. Важливу роль в економіці відіграють приватні підприємства по обробці дорогоцінного каміння, легка промисловість представлена ВАТ «Володарсько-Волинський льонозаводом», основна продукція якого – льоноволокно. Харчову промисловість представляє дочірнє підприємство ВКП «Рудь-4», яке виготовляє вершкове масло.
Розширюється ділове співробітництво суб’єктів господарювання з іноземними партнерами. Нині торговельно-економічні контакти підтримуються із 42 країнами світу. Район має вигідне економіко-географічне розташування, що створює передумови для всебічного розвитку його економіки. Через його територію проходить залізничний шлях Санкт-Петербург – Одеса та автомагістраль Санкт-Петербург – Ізмаїл.
Селище Володарськ-Волинський розташоване в центральній частині району. Відстань від Києва – 180 км, від Житомира – 54 км, від найближчої залізничної станції Нова Борова – 22 км. Володарсько-Волинський район займає центральну частину Житомирської області. На півночі межує з Коростенським, на північному сході – з Малинським, на сході – з Радомишльським, на сході та півдні – з Черняхівським, на південному сході – з Червоноармійським, на заході – з Ємільчинським районами. Площа району становить 0,9 тис. кв. км. Цікаво, що на території району розташований географічний центр Житомирської області . Він знаходиться у селі Кам’яному Брід. Територія району за площею переважає такі «карликові» держави Європи як Андора (в 2 рази), Мальта (в 3 рази), Ліхтенштейн (у 5 разів), Сан-Маріно (в 15 разів), Монако (в 400 разів), а місто-державу Ватикан аж у 2000 разів.
Наш край знаходиться в межах Поліської низовини. Його поверхня представлена слабо-хвилястою рівниною. Абсолютні відмітки поверхні в межах селища складають 196-215 метрів.
Край багатий на різноманітні корисні копалини: граніти, габро, лабрадорити, кварц, моріони, топази, ільменіт, суглинки, піски. У надрах навколо селища залягають родовища будівельного та облицювального каміння , зосереджені поклади коштовного каміння (аквамарин, берил, топаз, гірський кришталь, моріон, димчастий кварц, чорний опал, цитрон).
Через селище протікає головна водна артерія району – річка Ірша, найдовша ліва притока Тетерева. Перші згадки про річку датуються 1018 роком. У стародавні часи великий київський князь Святополк Володимирович (Окаянний) у поході на Київ зі своєю дружиною шукав броду через річку Рзу, назву якої пов’язують із наявністю у воді іржі
( оксидового заліза ). Згодом ця назва трансформувалась в Іршу.
Моє селище на початку ХХІ століття – це сучасний адміністративно-господарський та культурний центр Житомирщини. У ньому розміщені управління та відділи районної державної адміністрації, районна рада, відділення державних фондів, розгалужена мережа інфраструктури.
У селищі знаходяться святі місця для кожного жителя краю, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів, Алея на честь воїнів-інтернаціоналістів, братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову, В.Леніну, меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району. При районному Будинку культури діють колективи, що носять звання «Народний» : хор ветеранів «Джерело», вокально-інструментальний ансамбль «Мріяни», дитячий вокальний ансамбль «Кольорові пташки».
Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми, багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.

4. ЗНАЧНІ ДЛЯ СЕЛИЩА ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ
4.1. ЗАСНУВАННЯ КУТУЗІВСЬКОГО ПАРКУ

Ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова фортеця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами проти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.
Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що крутим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружиною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.
У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя перемоги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. В центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому полководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.
Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі парку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна козацька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю церкви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.
По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний неповторний комплекс, архітектурно-парковий ансамбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.
У роки Першої світової війни палац було переобладнано під військовий госпіталь для поранених. Теплої липневої ночі 1919 року під час запеклих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Кутузова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців району. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйнування всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ніхто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і головешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який поріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце заросло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточка.
Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на інших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінювались різними новинами. Малих із собою до церкви брали не стільки для молитви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводити себе на людях.
У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та селища. В ньому завжди було багатолюдно.
Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активісти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церква, залишився голий пісковий пагорб, на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символічну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).
Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не встигли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фашисти. В липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.
Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.
У 1959 році в центрі парку від жителів району встановлено пам'ятник- погруддя Кутузову , який був зруйнований уже в наш час. На його місці у 2006 році було встановлено інше.
Останнім часом на могутній хвилі загального відродження національної історії та культури ми плекаємо надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так занехаяли. Православна релігійна громада збудувала нову церкву на місці колись знищеної, а католицька громада - костьол. Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.

4.2. ГОЛОДОМОР НА ВОЛОДАРЩИНІ 1932 - 1933 РОКІВ

Голод 1932-1933 років на Україні – одна із найбільш трагічних подій в історії українського народу. Не обминуло це лихо і моє селище. Провівши дослідницьку роботу, поспілкувавшись зі свідками – очевидцями тих страшних подій, я зробила висновок, що причини голодомору характерні для всієї України.
Історія свідчить: майже в кожному столітті траплялися голодні роки. Але все те ні в яке порівняння не може йти із трагедією 1932-1933 років, адже голодуючим не тільки не подали руку допомоги, а й навпаки – створювали міф про «загальний добробут», безжалісно переслідували тих, хто намагався розказати правду. А очевидці трагедії з болем у душі , з гіркотою згадували, як помирали десятки людей у страшних муках, тижнями не бачачи крихіточки хліба.
Спогади Кириченко Катерини Яківни, 1911 року народження:
«На початку 30-их років я ще з однією жінкою варили їсти тим, хто працював у колгоспі. Ходили по полях, збирали лободу, а іноді знаходили щавель. Варили, переважно, борщ і юшку. Колгосп видавав картоплю і крупу. Кожному давали в день тільки по одній мисці тієї їжі. Ще й зараз пам’ятаю одного чоловіка, який просив: «Дайте, дівчата, ще одну кандірку борщу». Часом давали і трошки хліба. Найбільше бідували ті, хто до цього часу був заможнім: у них одібрали все. Чоловіки помирали після роботи надвечір. Іде і впаде. Ховали в тому, в чому був одягнений, без домовин, замотавши в рядно. Страшний був час. Якось принесли відро з людською головою, закопаною в землю. Ми полили на неї воду і впізнали хлопчика Андрія Нікітенка. Пішли до його матері. В хаті у баняку варилися порубані шматки тіла хлопчика. В сільській раді жінка зізналася, що хотіла їсти, тому вбила сина. Жінку кудись забрали. І такий випадок не поодинокий. Часто знаходили частини тіла людей, ручки малих дітей, тільки не знали, кому вони належали. Не стало людини і все…»
Спогади Панченко Ольги Кіндратівни, 1926 року народження:
«У сусідів Войтюків була велика родина. Жили вони тільки за рахунок мертвої конини. Але батько довго не витримав і вмер. А я сама ходила на колгоспні кагати і поля, де картоплю вже зібрали, а рештки залишились гнити. Йшла о 4 ранку, а за день назбирувала маленьку мисочку. Від голоду була навіть осліпла, лише потім батьки вилікували. А троє моїх братів померли».
Спогади Яковенко Тетяни Сергіївни, 1940 року народження:
«Бабуся моя розказувала, що на нашій стороні того року до всього ще був і неврожай. Весна 1932 року – дощова. А що вродило, те - забирали. Все вигрібали: і з горщиків, і з валянок. Батько мій закопав два мішки зерна на стежці до криниці, де був твердий грунт. Так наша сім’я і вижила. Їли кору з дерев, лист із липи (сушили, терли і пекли коржі). Мама моя бачила, як чоловік, купивши на базарі шматочок хліба і молока, з’їв це все та так на базарі і вмер. А в маминої сестри Маври вимерла вся сім’я.
Неподалік був скотомогильник. Кілька сімей їли падаль. Люди від голоду геть озвіріли. Один закопує падаль, бо коні гинули від годування гнилою соломою, а другий викопує, обрізає м’ясо, вимочує і так виживає. А йти на базар, щоб купити паляничку хліба та кілька картоплин, самому не можна, щоб ніхто не зарізав. Страшні були часи».
Наведений матеріал дає підстави зробити деякі узагальнення: у роки голодомору жителі мого селища, як і деяких інших регіонів України, постраждали, але загальне число жертв – невідоме, адже всі звіти знищувались. Моїх рідних, старших за мене віком, завжди вражало: як могло статися, що в одній радянській системі вживалися дві несумісні, протилежні категорії – віра трудового народу та злочини, що чинились правлячою верхівкою?

4.3. РІДНИЙ КРАЙ У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Міста і села Житомирщини одними з перших зазнали нападу фашистів. На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація піддала бомбардуванню обласний центр, а в наступні дні значних руйнувань зазнали й інші населені пункти області.
Із 23 червня в селищі було оголошено військовий стан і мобілізацію до лав Червоної Армії. Надходило безліч заяв від добровольців, які виявили бажання йти на фронт. А також було організовано кілька винищувальних батальйонів, що охороняли важливі об’єкти, спостерігали за повітрям, вели боротьбу з парашутними десантами та диверсійними групами ворога. Основу винищувальних батальйонів становила молодь. З наближенням фронту батальйони підпорядковувались частинам Червоної Армії і разом з ними боролись із наступаючим ворогом.
21 серпня 1941 року ворогам все ж вдалося захопити Житомирщину . Опір, який чинили жителі, довів безглуздість намірів загарбників за кілька місяців завоювати всю країну. Бої носили запеклий характер. Сотні бійців і командирів полягли у бою смертю хоробрих. Численні могили залишились на території району з тих днів.
Увірвавшись до селища, нацисти чинили справжні звірства. Прагнучи нагнати страх на місцеве населення, фашисти у жовтні 1941 року повісили на телеграфних стовпах вздовж усієї дороги від Волянщини до Володарська-Волинського схоплених комсомольців і не дозволяли їх знімати протягом кількох днів. Була створена поліція, призначений староста. Вислужуючись перед фашистами ці мерзотники допомагали німцям у встановленні «нового порядку». Селище було охоплено масовими арештами та вбивствами. Заарештованих заганяли в сараї, куди кожного дня вривалися п’яні ватаги ворогів і влаштовували дикі розправи над ними: виколювали очі, виламували і викручували руки, рубали на куски, а багатьох закопували живими. Нечувана жорстокість була основою ідеології нацизму. В одному офіційному зверненні гітлерівського командування до своїх солдатів говорилося: «Знищ у собі жалість та співчуття – убивай усякого радянського. Не зупиняйся, якщо перед тобою старий або жінка, дівчинка або хлопчик – вбивай» . І вірні солдати рейху із запалом виконували цю настанову.
Наприкінці літа заарештовано 15чоловік, яких після катувань розстріляли в парку імені Кутузова, через кілька днів знищено 70 євреїв. У районі єврейського кладовища вбили 30 громадян і 20 – на піщаному кар’єрі. На початку вересня заарештовано 60 чоловік, серед яких майже всі жінки і діти. Після дводенного знущання їх привезли на кладовище, зігнали в гурт, забрали гроші і коштовності. А тоді Іллінг (староста з місцевих) кинув у гурт гранату. Через кілька днів на тому ж місці було розстріляно ще 12 чоловік, на кладовищі – 40 . У березні 1942 року почались арешти представників партактиву. 22 березня більше 30 чоловік повели на розстріл. На розі вулиць Володарського та Інтернаціональної арештовані накинулись на поліцейських і почали розбігатись. Врятуватися вдалося не багатьом. Озвірілі вороги решту заарештованих , залишених у камерах, повбивали ломами.
За час порядкування нацистів із селища було вивезено 35 чоловік на каторжні роботи до Німеччини. Згадує Панченко Ніна Феодосіївна, 1927року народження, жителька Володарська – Волинського: «Молодь відправляли в Житомир. Там заганяли у великі вагони і замикали. Через декілька діб вони прибували до Німеччини. Спочатку їх відправляли в концтабори, де людям доводилось перебувати в жахливих умовах. Їли гнилу із землею картоплю, а хто не хотів – били. Через деякий час їх розформовували. Одні потрапляли на фабрики і заводи, інші – до хазяїв».
Спогади Могилянець Віри Миколаївни, 1924 року народження, жительки селища: «Кіньми відвезли нас до залізничної станції Турчинки. Там посадили у товарний поїзд по 25 чоловік у вагоні. Їхали близько 5 діб. На вокзалі німецького міста Лінц пересадили в автобус і відвезли на хлібопекарську фабрику Рин-Брот-Верке, на території якої був табір. У кімнатах проживало по 6 чоловік. Їжі було дуже мало, а жили з того, що вдавалося вкрасти на фабриці. Я виробляла печиво, яке називалось пішкети. Одного разу німці побачили, як несла вкрадене печиво своїм землячкам. Під охороною мене відправили в містечко Паябах. Так опинилась у хазяїв. Щоденно доводилось виконувати багато роботи: доїти 12 корів, годувати 40 свиней, а також виконувати різну роботу в полі і на городі. А навесні 1945 року мене звільнили разом з іншими поневоленими співвітчизниками американські війська».
Кожна вірна рідній землі людина, яка залишалась на окупованій території, не могла спокійно дивитись на пожежі, насильства, знущання, вбивства, які несли за собою гітлерівці. 80 моїх земляків боролися з ворогом у складі партизанських загонів, які діяли на території сусідніх районів. А 130 чоловік вели боротьбу в підпіллі.
28 грудня 1943 року о сімнадцятій годині частини Четвертого гвардійського Кантемирівського танкового корпусу під командуванням генерал-лейтенанта П.П.Полубоярова звільнили містечко від фашистів .
Велика Вітчизняна війна стала важким випробуванням. Цей іспит витримали жителі з честю. Але перемога далась нелегко. На території району загинуло 766 воїнів різних національностей. А відомі імена тільки 228 бійців.
Як бачимо, лиховісне крило війни не обминуло і нашого селища. Ніколи з пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли всі піднялися на двобій з гітлерівською навалою і відстояли честь та гідність, свободу та незалежність Вітчизни. У віках житиме великий подвиг народу, а в пам’яті людей – воїни-переможці, партизани, підпільники, трудівники тилу – усі, хто не шкодував свого життя в ім’я перемоги над фашизмом.

4.4.СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ КОШТОВНОГО ТА ДЕКОРАТИВНОГО КАМІННЯ

У кожному дорогоцінному камені,
як в краплині води, відображена
вся велич природи.
Пліній Старший

У нашому селищі створено Музей коштовного і декоративного каміння. Офіційний статус він отримав 1996 року, а 19 грудня 2001 року Постановою Кабінету Міністрів музею надано статус наукового об’єкта, що є національним надбанням народу України.
Недаремно спеціалісти називають мою батьківщину «Урал в мініатюрі». З упевненістю можна стверджувати, що Волинське родовище відноситься до одного з найбільш унікальних родовищ дорогоцінного каміння в світі і поряд з такими відомими родовищами, як Головинське родовище лабрадориту і Клесівське родовище бурштину, є перлиною України, а колекція мінералів дорогоцінного й декоративного каміння, яка експонується в музеї, – її візитною карткою.
Особливе місце серед мінералів займають кристали кварцу – одного з найцікавіших мінералів. Найбільший кристал кварцу, видобутий на Волині, важив 10 т. Пізніше був знайдений кристал-гігант кварцу вагою 7 т. У музеї можна побачити друзу чорного кварцу (моріону) вагою 361 кг.
Топаз із давніх часів приваблював до себе увагу людей як ювелірний камінь. Він характеризується особливою внутрішньою грою світла, блиском, небесною блакиттю, золотистим кольором сонця, легкістю і прозорістю краплин .
Нині зібрання музею нараховує понад 1500 експонатів, які розміщені в 5 залах. На сьогодні це єдина, в своєму роді, унікальна колекція дорогоцінного і декоративного каміння та виробів із нього в Україні, яка відома і визнана вітчизняними і зарубіжними спеціалістами однією з кращих у світі.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛИЩА

Мальовничий поліський куточок – наша Горошківщина – край блакитного льону, жита, картоплі, рожевого і чорного граніту, чудодійного металу – титану. Володарськ – Волинська земля відома незліченними природними скарбами, та головне її багатство – це люди.
Ми по праву можемо пишатися видатними земляками, уродженцями Горошок – Веніаміном Борисовичем Пінчуком (1908-1987), народним художником СРСР, професором, лауреатом Державної премії, членом-кореспондентом Академії мистецтв.
Ось що писав видатний скульптор в листі до своїх земляків : «Ваш лист, що ви, вчителі та учні Володарськ-Волинської середньої школи №2, написали, знову воскресив у мені спогади про дитинство, проведене в Горошках…Часто –часто в пам’яті зринає рідна волинська говірка і поетична Рудня зі скелями, з парком і привітною річкою, де я вчився плавати, і чарівні пісні з рідного поля…А люди! Які люди мене оточували! Як вони тоді самі про себе промовляли: «У Горошках людей трошки, зате Люди!» І справді, які красиві, самобутні характери, життєлюбні, веселі, доброзичливі жартівники і вигадники! Біля них душа грілась і раділа. І перші вчителі, й перші друзі, й усе те, що складало й заповнювало по вінця моє дитяче життя, і буде завжди зі мною, і дуже мені дороге…»
Своїми талантами прославили наш край:
Олександр Макарович Голяченко (1940 р.н.) – доктор медичних наук, професор Тернопільського медичного університету.Автор ряду наукових праць з фахових питань.
Клара Новікова (дівоче прізвище Ферцер) – лауреат Всесоюзного конкурсу артистів естради, відома не лише в Україні, а й по всьому пострадянському просторі.
Кандидати геолого-мінералогічних наук, які проживають у селищі Володарську-Волинському – Булгаков Веніамін Семенович і Панченко Василь Іванович (нині перебувають на заслуженому відпочинку).
Шейгас Ігор Миколайович – кандидат сільськогосподарських наук.
Малярчук Світлана Григорівна (1969 р.н.) – кандидат біологічних наук, спеціалізація – молекулярна біологія, займається науково-дослідницькою діяльністю в місті Шрівпорт штат Луїзіана в Державному університеті (США).
Простиченко Наталія Василівна (1977 р.н.) - кандидат технічних наук, доцент кафедри технологій та конструювання швейних виробів Київського національного університету технологій та дизайну.
Примак Андрій Вікторович (1982 р.н.), призер багатьох Всеукраїнських, Міжнародних, Соросівських олімпіад із математики, кандидат фізико-математичних наук, автор ряду наукових праць. Працює професором на математичному факультеті університету Манітоби (м.Вінніпег, Канада).
У нашому селищі народився і жив талановитий єврейський поет Гельмонд Самуїл Ізраїльович (1907-1941), який загинув у перші місяці Великої Вітчизняної війни, захищаючи свободу, честь і незалежність рідної Вітчизни. Його лірика, сповнена громадського пафосу, звучить свіжо, оригінально.
У Володарську-Волинському живе відомий український поет Валентин Вікторович Мисько. Його поезія публікується в журналах , а також він автор ряду поетичних збірок: «Березовий відсвіт», «Крута дорога», «Материнське слово» та інші .
Поліський край не раз оспіваний в піснях. Він і нині надихає своєю неповторною красою. Самородком, поетом – піснярем, який гідно представляв наш край на фестивалі «Червона рута», є Василь Іщук. Його перу належить багато поезій, які покладені на музику, але найбільше мені запала в душу ось ця:

ПОРИНУ В СВІТ ДИТИНСТВА

Красивих є на світі безліч місць:
Столичні парки, сквери і озерця.
А я люблю мій Володарськ-Волинськ,
Лише йому моє належить серце.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.
І сотні літ, і кожну мить
Вітер радісних надій
Б’є у дзвін тисячоліть,
Де упадуть в росу юності літа,
Ніжно прогорне батьківська рука.
Тут завжди чути гомін дітвори,
Зігріє серце рідне слово.
Я вийду з дому вранці, на зорі,
Щоб повернутись знову й знову.
Пройду по тихих вуличках на самоті,
Порину у дитинства світ душею.

Славиться поліська земля й народними умільцями. Я хочу розповісти про свого вчителя історії, вчителя-методиста, Відмінника народної освіти України Галину Петрівну
Сульженко . Народилася вона 1956 року в селі Ялинковате на Львівщині, але вже понад 20 років живе в нашому селищі, навчає дітей любити історію свого народу, а у вільну хвилинку Галина Петрівна вишиває картини. Це ніби згусток емоцій і вражень, це та краса, яку бачить кожен з нас, але відтворити її за допомогою голки й нитки може тільки справжній майстер. Ось якими самородками славиться Володарщина. Дай Боже, щоб більше було їх на нашій землі!

В И С Н О В О К

У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежиною, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.
Досліджуючи історію рідного селища, ми можемо констатувати, що сучасна назва не відповідає тій, якою повинна бути. Тому доцільно повернути одну із древніх назв: Хорс, Хорошки чи Олександропіль.
Працюючи над науковою роботою, дізналися багато цікавого про історію Кутузівського парку, про створення Музею коштовного та декоративного каміння. Зібрали спогади очевидців тих вікопомних сторінок голодомору та років Великої Вітчизняної війни, адже ніколи в пам’яті людей не зітруться ті пекельні роки, коли земляки-українці відстоювали честь і гідність своєї нації.
Нам продовжувати справу своїх предків, адже вони мріяли про наше світле майбутнє. У вересні 1991 року в Луцьку на міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура», присвяченому нашій видатній землячці, професор П.П.Кононенко зазначив: «Найважче дорости до себе. Без суверенної особистості немає суверенної нації, без суверенної нації немає суверенного людства. Тож давайте доростемо до себе, станемо українцями, тими, про яких мріяли цілі покоління». Тому маємо дорости до себе, щоб бути гідними звання українця, щоб любити рідну землю, щоб примножувати її багатства.

СПИСОК ТА ДЖЕРЕЛА ЛІТЕРАТУРИ

1. Геноцид районного масштабу. // Прапор. – 1994. – 8 вересня. - С.4.
2. Горошківщина крізь призму століть. Тези наукової краєзнавчої конференції. Володарськ-Волинський . Житомир, 1995. – С.4-6, 11, 49-52, 76-80.
3. Горошківщина – перлина українського Полісся: Краєзнавча хрестоматія Володарськ-Волинського району Житомирської області//Упоряд.О.С.Голяченко. – Житомир: «Волинь»,ПП «Рута»,2005.-128с.
4. Житомирщина. К. : Мистецтво. – 1985.- С.31.
5. Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років. К. : Наукова думка, 1969. – С.107, 210, 251.
6. Історія міст і сіл УРСР: Житомирська область. К.,1973. – С.206-207, 722.
7. Книга Пам’яті України. Житомирська область. Житомир: Льонок, - 1994. – Т. 3. – С. 7-11.
8. Кривда і Правда. // Прапор. – 1993 .- 21 квітня . - С. 4.
9. Музей коштовного та декоративного каміння.Житомир: ОП «Житомирська облдрукарня», - 2006. – 16 с.
10. Пам’ять не скресне 1941-45 роки. Факт. – 1999. – С.45, 53.
11. Смерті крук чигав щодня. // Прапор. – 1994. – 13 квітня. - С.3.
12. Спогади учасників Великої Вітчизняної війни:
Могилянець В.М., 1924 р.н., жительки селища;
Панченко Н.Ф.,1927 р.н., жительки селища Володарськ-Волинський.
13. Спогади жителів селища:
Кириченко К.Я.,1911 р.н.;
Панченко О.К.,1926 р.н.;
Яковенко Т.С., 1940 р.н.
14. Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки. К. : Українська Академія Геральдики, 2004.