МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ЖИТОМИРСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
Відділення: філології та мистецтвознавства
Секція: українська література
Базова дисципліна: українська мова та
література
Роботу виконала:
Ткаченко Аліна Ігорівна,
учениця 11-Б класу Володарськ-
Волинської гімназії
Педагогічний керівник:
Примак Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови та
літератури вищої категорії,
вчитель-методист
Володарськ-Волинської гімназії
2012
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………… 4
РОЗДІЛ 1. НАУКОВІ РОЗВІДКИ ПРО РОДИНУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ 5
1.1. «Енциклопедія «Леся Українка»………………………………… 5
1.2. «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка).
Бібліографічні матеріали. Спогади. Іконографія»……………… 6
РОЗДІЛ 2. СЛАВЕТНИЙ РІД КОСАЧІВ-ДРАГОМАНОВИХ……… 8
РОЗДІЛ 3. ЛЕСИНІ КРЕВНІ У ЖОРСТОКОМУ ХХ СТОЛІТТІ…… 11
РОЗДІЛ 4. АРХІВИ МАЮТЬ СВОЇ ДОЛІ…………………………… 19
РОЗДІЛ 5.ПОСТАТЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ГЕОГРАФІЯ
ПАМ’ЯТНИКІВ І МУЗЕЇВ………………………………… 28
ВИСНОВКИ………………………………………………………………54
СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………… 56
ДОДАТКИ……………………………………………………………….. 58
ДОДАТОК 1. Леся з братом Михайлом………………………………. 58
ДОДАТОК 2. Леся із сестрою Ольгою……………………………….. 59
ДОДАТОК 3. Наймолодша сестра Ізидора………………………….. 60
ДОДАТОК 4. Молодший брат Микола з родиною………………… 61
ДОДАТОК 5. Молодша сестра Ольга………………………………… 62
ДОДАТОК 6. Олена Пчілка…………………………………………… 63
ДОДАТОК 7. Будинок-музей у Колодяжному……………………… 64
ДОДАТОК 8. «Білий» будинок Лесі у Колодяжному………………. 65
ДОДАТОК 9. Родина Косачів. 1905 р……………………………….. 66
ДОДАТОК 10. Родина Косачів. 1096 р……………………………… 67
ДОДАТОК 11. Тамара Скрипка, науковий співробітник
УВАН у Нью-Йорку……………………………….. 68
ДОДАТОК 12. Ольга Борисова-Сергіїв……………………………… 69
ДОДАТОК 13. Ольга Лютон – Петрова………………………………… 70
ДОДАТОК 14. Ольга Лютон-Петрова передає шкатулку музею ……. 71
ДОДАТОК 15. Наталія Світозарівна Драгоманова-Бартаї…………….. 72
ДоДАТОК 16. Оксана Петрівна Косач-Драгоманова ………………….. 73
ВСТУП
Не зважаючи на плин часу, творчість Лесі Українки – славної дочки українського народу, письменниці зі світовим ім’ ям – і сьогодні викликає великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль, немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів, піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.
Про трагедію рідних Лесі Українки, їхнє життя за часів радянської влади на Україні відомо вкрай мало. Лише в останні роки ця тема частково вийшла із небуття і заборони: сам час вимагає нарешті сказати правду про долю роду Драгоманових-Косачів після 1917 року.
Тому ми вважаємо актуальним проаналізувати архівні матеріали, спогади, наукові розвідки, у яких йдеться про нелегкі життєві шляхи цієї заслуженої перед Україною родини.
Метою нашого дослідження є виявити нові факти з життя рідних і близьких поетеси, опрацьовуючи найновіші джерела, які дійшли в Україну завдяки ініціативі науковців Тамарі Скрипці, Миколі Жулинському.
Нашим завданням є:
- дослідити маловідомі сторінки життя Олени Пчілки, сестер і братів Лесі Українки та їх рідних;
- встановити долю архівних матеріалів, які крізь століття повертаються на батьківщину;
- виявити найцінніші моменти про рідних Лесі Українки, зафіксовані в спогадах;
- описати родовідний ланцюжок талантів родини Косачів-Драгоманових;
- дослідити географію пам’ятників і музеїв Лесі Українки.
Об’єктом дослідження є члени родини легендарної землячки Лесі Українки.
Предметом дослідження є спогади, листи, архівні та музейні матеріали, які розповідають про долю роду Косачів-Драгоманових.
Наукове дослідження має теоретичне значення, адже роль роду Драгоманових-Косачів в історії української культури, громадсько-політичного і національного руху ще не вивчена досконало, а своїм дослідженням ми зробимо ще один крок для того, щоб висвітлити маловідомі матеріали. Робота має і практичне значення. Вчителі-філологи можуть використовувати її матеріали на уроках літератури рідного краю, а педагоги-організатори – під час проведення виховних годин.
Структура і обсяг роботи: робота складається із тез, вступу, основної частини із 5 розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 28 найменувань, і 16 додатків. Загальний обсяг роботи становить сторінки, з них основного тексту - 51 сторінку.
РОЗДІЛ 1
НАУКОВІ РОЗВІДКИ ПРО РОДИНУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Над дослідженням цієї теми працювало багато науковців, найвідоміші такі розвідки:
1.1. „Енциклопедія “Леся Українка”: концепція, структура, джерела”. Керівник – кандидат філологічних наук, доцент Сташенко Н.Г.
Зібрано наукові праці, частина кореспонденції, фотоматеріали дослідника, видавця і упорядника перших багатотомних видань Лесі Українки Бориса Якубського. Усі зібрані і прокоментовані матеріали планується випустити окремою книгою. Збірник доупорядковується документами і матеріалами останнього, невідомого до сьогодні, періоду діяльності
Б. Якубського (1942–1944рр.), що містилися у спецфондах архіву СБУ. Архівний фонд Інституту Лесі Українки поповнено цінними меморіями та документами переданими хранителем музейних і архівних фондів Української Вільної академії наук (Нью-Йорк, США) Тамарою Скрипкою (дод.11). Бібліотеку Інституту Лесі Українки поповнено виданнями переданими директором Інститут літератури ім. Т. Шевченка М. Г. Жулинським та керівником Львівського відділення інституту літератури Є. К. Нахліком. Продовжується робота над упорядкуванням електронного варіанту архіву Лесі Українки. Створюються страховий фонд рукописів Олени Пчілки (продовжено копіювання на лазерні диски матеріалів архіву Олени Пчілки, які зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури
ім. Т.Г.Шевченка НАН України). Проводиться робота із переведення на електронні носії художніх творів, наукових розвідок, листів Лесі Українки.
1.2. «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія»
Редактор О. Біланюк. Автор проекту і вступної статті Т. Скрипка. – Нью-Йорк – Київ: Факт, 2004. 448 сторінок, 172 фотознімки охоплюють унікальні матеріали, які доповнюють, деталізують і коригують біографію Лесі Українки.
Книга “Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали.
Спогади. Іконографія” удостоєна кількох рецензій, а також в результаті відгуків науковців і фахового журі вийшла на завершальний етап в номінації “Книга року”, організованого журналом “Книжник-Review” ” в галузі біографістики. На жаль, журі номінувало цим почесним титулом найкращої книжки 2005 року інше видання. Однак визнання високого наукового рівня підготовки, похвальні відгуки авторитетних учених-літературознавців, унікальність зібраних матеріалів видання УВАН “Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія” – велика честь для нас і свідчення того, що славні видавничі традиції сподвижників нашої інституції продовжуються. Адже книжковий ринок України надзвичайно багатий на нові видання, поважні дослідження, визначні імена. І серед великого кількісно книжкового ринку наше видання отримало своє заслужене визнання. Іван Денисюк, професор Львівського національного університету імені Івана Франка: “Феноменальна особистість Лесі Українки не перестає інтриґувати не лише літературознавців, а й всю культурну громаду. Кожна найдрібніша нова звістка про улюблену поетесу сприймається, як знайдена перлина. Здавалося, що знайти неопубліковані матеріали про Лесю Українку і її родину уже неможливо. І ось появляється чудово ілюстрований, з витонченим смаком оформлений, гарно надрукований збірник “Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріяли. Спогади. Іконографія”. Розглядаю, милуюся, читаю перечитую. Це ж ціла скарбниця коштовностей, які буремні політичні хвилі винесли на берег по той бік океану – в Америку. Може, і загинули б ці перлини, якби з великими труднощами не познаходили їх сподвижники нашої культури.” Орест Мацяк: «Відчуття наближення до мистця таки найчастіше виникає під час ознайомлення з його приватним архівом, зі спогадами про нього рідних, друзів, знайомих, іншими словами – під час сприймання інформації про мистця з перших уст, а також написаних на її основі науково-популярних біографій. Укотре переконуєшся в тому, ознайомлюючись з минулорічним солідним виданням Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США “Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія”. Автор проекту, вступної статті, коментарів, родовідного дерева Косачів і Драгоманових – Тамара Скрипка, знана уже як автор разом із професором Іваном Денисюком книги “Дворянське гніздо Косачів” (Львів, 1999). Потрапляєш приблизно у той самий, що й упорядниця рецензованого видання, за її ж спогадом у розлогій передмові, стан: не відірватись від вчитування у невідомі досі сторінки родинного архіву Косачів. Розумієш, чому окремий розділ із фотографій, індивідуальних та колективних, Лесі Українки, її рідних, друзів, знайомих отримав незвичну назву ”Іконографія”: світлини людей і подій з минулого, дійсно, сприймаються з таким же трепетним відчуттям наближення до недосяжного, бачення недосяжного, що й ікона».
РОЗДІЛ 2
СЛАВЕТНИЙ РІД КОСАЧІВ-ДРАГОМАНОВИХ
Останні представники давніх родів Драгоманових і Косачів осіли на Полтавщині і Чернігівщині в к. ХVІІ на поч. ХVІІІ століть. Відтак родина Косачів-Драгоманових, у якій народилася майбутня письменниця Леся Українка, жила за чітко встановленим розкладом родин української аристократичної старшини того часу. Якщо Ольгу Драгоманову-Косач (дод.6) можна охарактеризувати як берегиню української аристократичної родини, то її дочці Ларисі Косач-Квітці судилося стати не лише поетесою, драматургом, публіцистом, а й «духовним вождем» української інтелігенції зламу минулого століття. Однак в радянську епоху перетворилася на «співачку досвітніх вогнів». Попри існування великої кількості наукової літератури про суспільно-політичні погляди Лесі Українки, категорія національної свідомості ще й досі належно не поставлена в лесезнавстві. До цього, очевидно, спричинився той факт, що в силу фальсифікацій і через відсутність відповідних джерел дослідники не володіли повнотою знань про політичну діяльність поетеси, ігнорували той факт, що Лариса Косач та її художня спадщина мали вирішальний, безпрецедентний вплив на формування національної свідомості української інтелігенції, того «панства», з якого сама походила. Поетеса духовно врятувала націю, яка вже пробудилася, але лишилася не свідома свого стану. Тобто з’ява «духа нації» - Лесі Українки – була обумовлена новою свідомістю і нею ж викликана.
Геніальна у своїй передбачливості О.П. Драгоманова-Косач у 1884 році, добираючи псевдонім дочці, поєднала з іменем України творчу долю своєї тринадцятилітньої Лариси. Відтоді Леся Українка своїм промовистим іменем і словом, глибинно осмисленим, дала нове життя українській літературі в останні роки ХІХ століття.
Безперечно, Лариса Косач, дворянка, дочка дійсного статського радника, предводителя повітового дворянства і письменниці Олени Пчілки (також дворянки) мали винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту. Її мати належала до того покоління українофілів, які рятували від занепаду скарби української народної культури, берегли звичаї, традиції, тобто готували зруб для нових пагонів. Однак лише сентиментами до української старовини неможливо було скріпити основи законного права на існування народу не як етномаси, а як повноцінної нації. І О.П.Косач цілком свідомо взяла на себе обов’язки трудолюбивої Пчілки (її праця потребувала не лише відваги моральної, а й фізичної і фінансової), щоб дочка стала Українкою. Передбачлива мати псевдонімом дочки наче поставила печать на документі нової епохи – на політичну арену вийшла поневолена інтелігенція, яка не погоджувалася зі своїм статусом і готова боротись за місце під сонцем, за свої права. Отже, Леся Українка ознаменувала епоху переходу від українофільства як руху в умовах безприкладного національного поневолення інтелігенції до українства нового покоління. Безсумнівно, це ім’я (Леся Українка) було не лише волевиявленням матері. Доросла дочка і зріла письменниця ніколи не зрікалися його, хоча, як знаємо, прибирала інші псевдоніми для підпису суспільно-політичних брошур. Однак у красному письменстві завжди залишалась письменницею свого народу – Лесею Українкою.
Варто також зауважити, що рід Драгоманових-Косачів уславився в історії літератури не лише іменем Лесі Українки. Є відомості, що її дід Петро Якович Драгоманов писав вірші. Серед письменницького грона найближчих родичів Лесі Українки виокремлюється передусім ім’я її матері Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки) – громадянської діячки, письменниці, етнографа. Старший брат (дод.1) Михайло ( в літературі – Михайло Обачний) – прозаїк, поет, учений-фізик, який передчасно пішов із життя, не розкривши вповні свого таланту. Сестра Ольга ( псевдонім Олеся Зірка) – перекладачка, літописець, яка закріпила за собою моральне право стояти на сторожі та фактологічній автентичності біографічних фактів Лесиного життя. Олена Антонівна Косач ( в одруженні Тесленко-Приходько), рідна сестра Лесиного батька, теж пробувала свої сили в красному письменстві під псевдонімами Є.Ластівка і Є.Зовиця. Юрій Косач (син Лесиного брата Миколи) відомий як поет, прозаїк, драматург. Оксана Драгоманова ( дочка Лесиного дядька Олександра) теж була письменницею, перекладачкою і чи не однією з перших жінок дипломатичного представництва Української Народної Республіки, піонеркою жіночого міжнародного руху.
Також через подружжя рід Драгоманових-Косачів прищепив до свого дерева інших видатних діячів культури. Дружина Лесиного брата Михайла Олександра ( з дому Судовщикова) була українською письменницею, відомою під псевдонімом Грицько Григоренко. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка – видатний учений у ділянці музичного фольклору. Чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк – український революційний діяч, перекладач, приятель і побратим Лариси Косач. Чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов – учений агроном і громадський діяч. Чоловік Лесиної двоюрідної сестри Аріадни Драгоманової Іван Труш – мистець, критик, автор серії портретів визначних діячів української культури (серед них і Лесі Українки).
Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного кореня. Всі члени сім’ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінська репресивна машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію фізично і духовно.
РОЗДІЛ 3
ЛЕСИНІ КРЕВНІ У ЖОРСТОКОМУ ХХ СТОЛІТТІ
Л.П. Косач-Квітка (Леся Українка) завчасно згоріла напередодні складного у своїй суті історичного перелому, подібно Кассандрі, передбачаючи закономірність цих неминучих змін та їх складність. Не могла лише пророкувати шляхів, якими підуть її найближчі, найрідніші по крові й духу люди, та долю своєї творчої і приватної спадщини.
Уже перша світова війна болісними переживаннями увірвалася у родинне життя Лесиної наймолодшої сестри Ізидори. 23 липня 1914 р. вона народила у Києві дочку Ольгу. Через тиждень її чоловіка Юрія Григоровича Борисова мобілізували до війська як прапорщика запасу і відправили у діючу армію на фронт. Молода матір лишилася з немовлям одна. Через чотири роки Ю.Борисов, звільнившись з німецького полону, повернувся до Києва, а згодом переїхав із дружиною і дочкою до Кам’янця-Подільського, де поновився на посаду повітового агронома. У 1918 – 1920 рр. він активно підтримував українську владу.
Дальші роки революції, українського державотворення безпосередньо торкнулися родичів Лесі Українки. Брата Миколу Косача, який разом із дружиною і сином жив у родинному маєтку (дод.4) в Колодяжному, відділив кордон, оскільки Волинь перейшла до Польщі. Лесина сестра Оксана ще у 1909 році виїхала до Швейцарії (Лозанна), де після звільнення з ув’язнення в Росії перебував її чоловік Антон Шимановський, член партії есерів. Останній раз Оксана Петрівна з дочкою Оксаною відвідала рідних у 1913 році. Після революції Антон Шимановський повернувся до Росії, а Оксана з донькою переїхала до Праги, де й прожила усе своє життя.
Звичайно, однією з перших до списку “неблагонадійних” та “попутників” потрапила мати Лесі Українки – відома на той час українська письменниця, академік Олена Пчілка. Ще до революції ця невтомна жінка втратила чоловіка, сина Михайла і дочку Ларису – Лесю Українку. Після смерті Лесі вона перебралась до Гадяча, маючи намір зайнятись виданням журналу “Рідний край”. Та влада не дозволила. Характеризуючи свій душевний стан, у листі до Ольги Кобилянської від 16 жовтня 1913 Ольга Петрівна писала: “Живу, не слабую. Ще давнішнє тяжке горе, смерть любого сина, так гірко загартувало моє серце, що вже розбити його не може ніщо. І так житиму, працюватиму, доки зможу, доки й мене подолає природна сила, від нас не залежна”[ 1 ]. Та на цьому випробування не завершились. Починалися нові. Протягом 1917-1919 р.р. О.Пчілка редагує в Гадячі “Газету Гадяцького земства”, пише ряд п’ єс для дітей, оперу “Дві чарівниці”, видає збірку оповідань та віршів “Книжка Різдвянка”. Особливу увагу у своїй культурологічній діяльності в роки національного і духовного відродження О.Пчілка приділяє вихованню молоді в українському національному дусі. З цією метою вона часто виступає в школах із розповідями про українських письменників, допомагає організовувати літературні вечори і свята. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) сприяє перейменуванню “Гадячской мужской гимназии” на Гадяцьку чоловічу гімназію імені М.Драгоманова. За виступ на селянській конференції у 1920 році, в якому радянська влада запримітила крамолу, О.Пчілка була заарештована. А хіба багато треба було доказів, щоб звинуватити письменницю? Тоді кожне, навіть обережне слово українського інтелігента, який був причетний до національно-визвольного руху, вважалось “контрреволюційною пропагандою”. Однак, дякуючи долі, знайшлись захисники і допомогли звільнити О.Пчілку . Невдовзі ув’язнену відпустили, але вона, боячись повторного арешту, вночі ховалась у кущах свого садка. Лише після приїзду дочки Ізидори наважилась ночувати в будинку. Наймолодша донька Ізидора Косач-Борисова перевозить матір до Могилева-Подільського, куди згодом і приїздить Ольга з чоловіком і синами. Під начебто й благородним наміром гідно вшанувати пам’ять Михайла Драгоманова в одному із будинків його садиби в Гадячі радянська влада відкриває музей
М. П. Драгоманова, куди без дозволу Олени Пчілки забирають найдорожчі реліквії родини Косачів: листи, сімейний альбом із фотографіями, картини, меблі… Згодом було вщент зруйновано садибу в Гадячі, маєток Зелений Гай, розпорошилися архівні матеріали та меморіальні речі Драгоманових-Косачів. Лише частина документів із родинного маєтку в Гадячі потрапила у 1938 і
1940 рр. до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Після короткого перебування в дочки Ізидори в Могилів-Подільську Олена Пчілка приїхала в Київ і до кінця життя працювала в ВУАН. Хвиля масових репресій кінця 20-30-х років сповна торкнулась сім’ї Косачів. Причісуючи одним гребінцем всіх, кого можна було запідозрити в приналежності чи інкримінувати цю приналежність до якоїсь “шпигунсько-диверсійної” або “контрреволюційної” організації, сталінська репресивна машина активно вишукувала “ворогів народу”, “буржуазних націоналістів”, “націонал-ухильників”, “боротьбистів”, “петлюрівців” і т.д. У цьому плані Олена Пчілка, її дочки й зяті та інші родичі, які не були сторонніми глядачами того, що творилося в Україні “іменем революції та маузера”, якраз підходили на роль “контрреволюціонерів”.
Влітку 1929 року гучно розпочалася справа т. зв. Спілки визволення України, і вже 17 серпня 1929 року агенти ГПУ з’явилися до 80-літньої Олени Пчілки з обшуком і арештом. Та горда письменниця, авторитетний учений, велика патріотка України була настільки знесилена хворобами, що не змогла піднятися з ліжка. Творці кривавого терору „милосердно” дозволили цій дивовижній жінці померти в рідних стінах, а не у в’язниці. У жовтня 1930 року Олени Пчілки не стало. На похороні були присутні дві її дочки – Ольга та Ізидора та два зяті – Михайло Кривинюк, який після ув’язнення у вересні 1929 року був умовно засуджений у справі т. зв. Спілки визволення України, і Юрій Борисов, чоловік Ізидори, якого заарештовують 14 жовтня 1930 року. Відбуде він чотирирічне заслання у Вологодській області, повернеться до родини восени 1934 року, але в березні 1938-го НКВД знову заарештує його, і загине він у концтаборі в 1941 році. Його дружину Ізидору візьмуть під варту 10 вересня 1937 року. Чотири місяці допитів, знущань, Лук’янівська в’язниця в Києві, вирок: вісім років виправно-трудових таборів – і етапом на поселення в Островісте (Онеглаґ), робота на лісоповалі…Повернулася Ізидора Петрівна до Києва на початку 1940 року завдяки імені сестри Лесі Українки. Скільки клопотань про перегляд її справи написали і донька Олеся, і сестра Ольга – ніякої реакції. Та після приєднання Західної України до УРСР до Ольги Кобилянської приїхав нарком освіти, щоб вручити письменниці призначену в Києві академічну пенсію. Під час відвідин вона поцікавилася долею сестер Лесі Українки. Партійне керівництво на чолі з М. С. Хрущовим веліло Ользі Косач-Кривинюк терміново писати заяву про перегляд справи Ізидори Косач-Борисової, дало вказівку переселити Ольгу Петрівну до комунальної квартири на Овруцькій вулиці, 6 у Києві, де колись мешкала Олена Пчілка та Ізидора, а також поновити Ізидору Петрівну на посаді в Агроінженерному інституті. Та оскільки інститут знаходився в Голосієві, їздити з центру міста було незручно, Ізидора Петрівна знайшла роботу на кафедрі гістології медичного інституту.
Ольга Косач-Кривинюк дивом уникнула арешту, але біди посипалися на її родину з арештом у вересні 1929 року її чоловіка Михайла Васильовича за звинуваченням у „справі СВУ”. Після ув’язнення в Лук’янівській тюрмі та Харківській – на Холодній Горі – цей активний діяч українського соціал-демократичного руху, виключений з Київського університету за участь у студентських організаціях і протестах без права поновлення, був засуджений на три роки суворої ізоляції умовно. На жаль, йому не дали права поновитися на роботі в Інституті української мови, взагалі не дозволили працювати за фахом. Та Михайло Кривинюк не опускав рук – влаштувався бухгалтером в одному з відділів міського господарства, допомагав дружині в її роботі над життєписом Лесі Українки, зокрема готував до передачі на тимчасове зберігання до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка велику частину рукописів, фотографій і документів Лесі Українки. Це було зроблено в 1939 році та 9 лютого 1941 року з нагоди 70-ліття від дня її народження. Тоді ж у Києві відбувалися ювілейні урочистості, сестри Лесі Українки – Ольга та Ізидора – виступали зі спогадами, зустрічалися з науковцями. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка заявив про початок роботи над багатотомним виданням творів Лесі Українки. Наукова база була підготовлена: у 1923–
1925 рр. з’явилися її твори в семи томах, а в 1927–1930 рр. – у дванадцяти. Інститут літератури пропонує Ользі Косач-Кривинюк взяти участь у підготовці багатотомного видання, про що вона повідомляє в листі від 10 лютого 1941 року своїх синів Михайла і Василя: «Вчора, як була в Інституті літератури, то знов повторяли мені, що конче хотять, щоб я у них працювала при тому науковому виданні Лесиних творів і переписки, що має цього року початися, бо вони й самі бачать, що багато є такого незрозумілого для них, що з живучих тепер людей можу пояснити лише я одна, а тому вони ніяк не можуть без мене обійтися. Я, звичайне, не одмовлюся од цієї роботи, бо й саму бере досада, як я бачу, що роблять неможливі помилки, видаючи щось Лесине та пояснюючи його по свойому дурному „разумєнію”» [1]. Та, на жаль, не так сталося, як сподівалася Ольга Петрівна. Для підготовки академічного видання творів Лесі Українки вкрай необхідно було з’ясувати, що ж зберігається в Климента Квітки, й умовити його передати архівні матеріали Лесі Українки до Києва. За кілька днів до початку війни Михайло Кривинюк вирушає до Москви, очевидно, на прохання дружини Ольги, аби вияснити стан із тією частиною архіву, яка залишалася у Климента Васильовича. Та, судячи з листа Михайла Кривинюка від 2 липня 1941 року, який він надіслав дружині зі Свердловська, остаточно переконати Климента Квітку в тому, щоб він передав матеріали до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка для їх опрацювання з метою підготовки повного зібрання творів поетеси, не вдалося. Ольгу Петрівну турбувало те, що Климентій Квітка чомусь відмовився надавати їй ті матеріали, передусім листування, які були в його розпорядженні як спадкоємця, для роботи над біографією сестри. Адже на перших порах її праці над літописом життя Лесі Українки, зокрема в 20-х роках, коли готувалося семитомне зібрання творів, він активно співпрацював з упорядниками. Уважно вичитав кожен том перед друкуванням, здійснив коментування четвертого тому. Та після переїзду до Москви раптом став заперечувати проти опублікування Лесиних листів, чорнових варіантів її творів. Правда, Квітка внаслідок довготривалих розмов з Михайлом Кривинюком і Антоном Шимановським таки схилився до думки, що слід готувати академічне зібрання творів Лесі Українки, а також пообіцяв передати за актом згодом, після повернення Михайла Кривинюка зі Свердловська до Києва Лесині матеріали зі свого особистого архіву. Та, на жаль, Михайло Васильович уже зі Свердловська, де працював інженером його син Михайло, не повернувся. Він потрапив 1 вересня 1944 року під колеса паровоза і загинув. Син Михайло, який прибув у 1945 році до Свердловська, не зміг відшукати навіть батькову могилу.
Ольга Косач-Кривинюк залишилася сама в окупованому Києві. Правда, 15 жовтня 1941 року до неї повернувся молодший син Василь, який чудом вирвався із німецького полону. Восени 1943 року сестри Ольга та Ізидора вирушають до Львова, Ольга згодом до Праги, далі – до Німеччини, а Ізидора з дочкою Олесею та малими внуками Михайликом та Олею через Криницю, Відень – до тієї ж Німеччини, де сестри опиняються у так званих таборах Ді-Пі – таборах для біженців.
На цій чужій землі надломлена нервовими стресами й тяжкою невиліковною хворобою Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка) знайшла вічний спочинок. 11 листопада 1945 року в таборі в Авґсбурзі на руках сина на 69 році життя видатна дослідниця життя і творчості Лесі Українки помирає.
І все-таки Ользі пощастило поставити останню крапку в життєписі Лесі Українки і власноручно передати рукопис „Хронології” до музею-архіву Української Вільної Академії Наук. Помирала з „почуттям виконаного обов’язку перед пам’яттю великої сестри, яка саме її вибрала повірницею своєї душі, виконавцем духовного заповіту”.
А Ізидора Петрівна (дод.3) з дочкою Ольгою, внуками Михайлом і Олесею, племінником Василем поїхала у США. Вільна Америка у роки повоєнного часу стала притулком для політичних біженців Радянської України. Не для всіх, однак, стала другим домом – а вічним смутком і пекучою тугою за краєм, у якому лишилося коріння, що ніяк не хотіло всихати, а тіло в чужині нестерпно боліло за Україною. Кожного емігранта доля гнала на далеку й незнану землю своєю дорогою. Тернами встелилася вона для сестер Лесі Українки – Ольги та Ізидори, стала їхнім останнім прихистком, хоч кожен сущий снить про вічний упокій у рідній землі. І лише земля-невільниця відторгує своїх дітей.
Як жилося цій найменшій гілочці знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити довгий вік – 92 роки. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми знехтували. Лише Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею та вряди-годи працівники Київського музею Лесі Українки. А вона хоронила у собі цілі скарби-спомини про родину, знайомих, місцевість і побут. На жаль і на сором, ні ми, ні наші земляки за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на чужину не багатства наживати, а вберегти життя собі й дітям – роду своєму. Часом з’являлися у заокеанській періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення поетеси.
Багато написала. А скільки ще не написала... Доля наче поглумилася над нею – дала літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття, невігластво і глупоту, коріння яких дуже глибоке, бо ж споконвіків
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати.
Усе одкрите в нас тюремним ключарам.
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: „Мій дом – мій храм!”
Леся Українка
Померла Ізидора Косач-Борисова 12 квітня 1980 р. у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.
Усі свої сили Ізидора Петрівна доклала, щоб фундаментальна праця її сестри Ольги Косач-Кривинюк „Леся Українка. Хронологія життя і творчості” побачила світ, щоб жила у спогадах її сестра, відома письменниця Леся Українка – геніальний митець, правдивий патріот і любляча жінка, яка мала світлу і ніжну душу, вміла дружити й любити.
РОЗДІЛ 4
АРХІВИ МАЮТЬ СВОЇ ДОЛІ
Незважаючи на такі важкі обставини особистого життя, Ольга Косач-Кривинюк не полишала ні на часинку роботу над „Хронологією…” Ще перед своїм від’їздом із Києва Ольга Петрівна відправляє із сином Василем архів Лесі Українки до Львова, про що повідомляє Марію Дем’янівну Деркач у листі від 16 вересня 1943 р.: „Шановна й дорога пані Маріє, не дивуйтеся нічому варварському і незугарному в тому, як я зложила й запакувала два свої дорогоцінні мішки. Річ у тому, що після двох днів страшної втоми і хвилювання мені довелося зовсім несподівано і спішно, як на пожар, їх пакувати. […] Здаю ті свої скарби на Ваші руки: книжки одразу до Лесиного архіву, рукописи поки що десь сховайте, а як я приїду (ще не трачу зовсім надії на це), то разом з Вами якось їх розберемо і тоді вже на постійно кудись влаштуємо” [7, 119].
О. Косач-Кривинюк у Львові цікавила бібліотека й архів Наукового товариства імені Шевченка, де зберігалися рукописи Лесі Українки, які письменниця доручила книгозбірні, її листування, а також можливість співпрацювати з відомою дослідницею творчості Лесі Українки Марією Деркач, яка сприяла їй у роботі над „Хронологією...” У Львові Ольга Петрівна встигла багато зробити. Передусім вона передруковує з „Рукопису Г.Лазаревського, зложеного на підставі архіву Драгоманова” 50 листів Лесі Українки до родини Драгоманових, наукова цінність яких величезна, бо автографи, мабуть, загинули під час бомбардування Українського наукового інституту у Варшаві. Там Ольга Петрівна налагодила зв’язки з „Українським видавництвом”, яке запланувало опублікувати зібрані нею недруковані твори Лесі Українки з передмовою Марії Деркач, а також кілька підготовлених збірників із „Молодої України” (1908–1914) Олени Пчілки. Однак ці видання друком не вийшли. Укладений збірник „Неопубліковані твори Лесі Українки” побачив світ у 1947 році завдяки Марії Деркач.
Наближалася Червона армія, треба було полишати Львів. Ольга Петрівна, не відаючи, що її чекає на чужині, вирішує передати багато автографів Лесі Українки, деякі недруковані твори (інтимну лірику), меморіальні речі, зокрема дорогу для Лесі реліквію – кольорову репродукцію „Мадонни” Рафаеля в дерев’яній рамці, подаровану їй Сергієм Мержинським, особисті книги до бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Головне, що вона забирає із собою, – це майже завершений машинописний том „Хронології життя і творчости Лесі Українки”. До Праги з Ольгою Косач-Кривинюк і вирушає частина родинного листування, знімки, багато нотаток для „Хронології...”, декотрі з яких вона ще встигне внести до рукопису в Празі, де жила її сестра Оксана Шимановська. Там, у Празі, вона залишає для Українського музею визвольної боротьби один примірник машинопису „Хронології життя і творчости Лесі Українки”, родинне листування та робочі матеріали для цієї книги.
19 квітня 1945 р. Ольга Косач-Кривинюк із сином Василем виїздить із Праги до Вінтерберга. Із собою вона везе два примірники машинопису „Хронології...”, машинопис збірника недрукованих і маловідомих поезій Лесі Українки, власні спогади про сестру та батька, фотографії, листи синів і чоловіка... У Німеччині, перебуваючи в таборах для біженців, важкохвора Ольга Петрівна таки завершила 16 липня 1945 року свою багаторічну наукову працю. Завершила, але не в остаточній редакції, бо в листі до сестри Ізидори від 11 вересня 1945 р. напише: «Шкода, що я досі не скінчила „Хронології”. Власне, її саму скінчила, а деяких додатків не довела до кінця» [6, 41–42]. Передчувала, що жити їй лишилося недовго,– важка хвороба знесилила Ольгу Петрівну так, що вона не знала, чи зможе син Василь довезти її до Авґсбурга. Та головна її турбота – „Хронологія...”, їй дуже хотілося б, щоб сестра її прочитала: „Узори і це – єдине, що я зробила в житті путнього” [3, 148]. Перебуваючи на Катеринославщині, О. Косач-Кривинюк зібрала зразки візерунків у надії колись їх видрукувати; встигла-таки видати перший випуск „Узорів”. У жовтні 1990 року дружина її сина Василя Ірина Кривинюк передала ці вишиті на полотні зразки разом з машинописом „Хронології життя і творчости Лесі Українки” та чернетковими аркушами до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. З нагоди 120-річчя від дня народження Лесі Українки та проведення в Луцьку Міжнародного симпозіуму Колодяжному було розгорнуто велику експозицію, поновлену і поповнену новими меморіальними речами та архівними документами, які прибули зі США. Там демонструвалися і зразки узорів, зібрані та відтворені Ольгою Косач-Кривинюк.
Ольга Петрівна не побачила надрукованою „Хронології...” Один примірник рукопису О. П. Косач-Кривинюк передає до заснованої в Авґсбурзі Української вільної академії наук, яка згодом перебазовується до Нью-Йорка. Справу із „Хронологією...” завершила Ізидора Косач-Борисова, яка з 1949 року проживала у США. Згодом, на початку 60-х, Ізидора Петрівна ініціює збір коштів на видання „Хронології...”, заручившись запевненням управи Української вільної академії наук у США видати цю працю. У своєму листі-зверненні до української громади, передусім до жіночих організацій Сполучених Штатів і Канади, Ізидора Косач-Борисова аргументовано доводить доцільність „видання фундаментальної і об’єктивної біографії Лесі Українки”: „Тут я хочу розповісти про цю працю, яка займає 1172 сторінки машинопису, починається короткою розвідкою про наш рід: з боку батька – Косачів, а з боку мами – Драгоманових. Далі хронологічно подано перебіг життя Лесі від її першого до останнього дня. Увесь матеріал викладено за роками і датами; вислови самої Лесі подаються в більших чи менших цитатах” [3, 265]. І далі Ізидора Петрівна наголошує «Ольга все життя була близька до Лесі ідейно, тимто її „Хронологія” надзвичайно цінна, бо ніхто не знав Лесі, як вона» [3, 231]. Ізидора Косач-Борисова доклала надзвичайно багато зусиль, аби праця її сестри була належно підготовлена до друку. Нарешті у 1970 році Українська вільна академія наук у США видає це унікальне наукове дослідження під назвою „Леся Українка: Хронологія життя і творчости”.
…У 1989 році Олекса Біланюк вирушив до США в наукове відрядження. Натхненна дослідниця, фундатор музею поетеси у педагогічному інституті ім.Лесі Українки Тамара Скрипка в той час готувала разом із письменником Анатолем Костенком третє видання „Спогадів про Лесю Українку”. Анатоль Костенко активно листувався з Ізидорою Косач-Борисовою протягом 15 років. Він був чи не найавторитетнішим в Україні дослідником життя Лесі Українки – написав найкращу художню біографію поетеси, збирав матеріали про її життя і творчість до самої смерті в 1997 році. Зближувало Анатоля Ілліча та Ізидору Петрівну й те, що обоє були репресовані, одночасно перебували, хоча й не бачилися, в концтаборі в Островістому.
Анатоля Костенка дуже цікавила праця Ольги Косач-Кривинюк – мріяв її одержати, та не судилося. Ізидора Петрівна розповідала в листах про подробиці життя родини Косачів-Драгоманових, які випитував у неї Анатоль Костенко, повідомляла про хід підготовки до друку „Хронології...” Нарешті в лютому 1971 року за дорученням Ізидори Косач-Борисової А. І. Костенку надсилають цей том. Минає кілька місяців, але книги пан Анатоль не одержав. Ізидора Петрівна в листі до Анатоля Ілліча від 4 червня 1971 року пише: «Отримала Вашого листа від 16.05. І як прочитала, що „Хронологію” Ви й досі (!) не отримали, то це мене дуже засмутило. Назад книжка не повернулася, і я буду справуватися. Чи можете Ви у себе на пошті (чи може Комітет по пресі) розшукати її, це ж для літературознавців-дослідників фахова література?» І знову в листі від 10 вересня 1971 р. Ізидора Косач-Борисова емоційно обурюється: «Мене просто „чорти беруть”, що „Хронол[огії]” Ви не маєте» [3, 232]. А. Костенко так і не одержав цієї вкрай необхідної йому праці. Готуючи нове, доповнене і виправлене багато в чому завдяки уточненням і порадам Ізидори Петрівни видання „Спогадів про Лесю Українку”, Анатоль Ілліч передав для роботи над цим виданням листи І. П. Косач-Борисової своїй співупорядниці Тамарі Скрипці. Ознайомившись із листами Ізидори Борисової до Анатоля Костенка, Тамара Скрипка упевнилася, що існує архів родини Драгоманових-Косачів у США, а саме – в доньки Ізидори Петрівни. Тамара Скрипка розпочала листуватися з її дочкою Ольгою Юріївною Сергіїв і зрозуміла: хоча прямих свідчень про існування архіву в листах не було, є надія на повернення в Україну частини родинного архіву Драгоманових-Косачів. „Все, що у мене є, що мама зберегла, – все належить Україні”,– писала Ольга Сергіїв. За рекомендацією Тамари Скрипки Олекса Біланюк відвідав у 1989 році Ольгу Сергіїв у її будинку в м. Піскатавей неподалік Нью-Йорка. Невеличкого зросту, сухенька, швидка, гостра на слово, з чудовою пам’яттю ця жіночка 75 років зберегла все, що лишилося від її тітки Ольги Петрівни і матері, та радо передала через мене до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України унікальну збірку фото, меморіальних речей Лесі Українки та її родини. Тоді ж він привіз і передав до Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка примірник „Хронології життя і творчости Лесі Українки”. Привезені ним родинні реліквії Драгоманових-Косачів експонувалися в Музеї Лесі Українки Луцького педагогічного інституту на виставці „Повернення… Леся Українка та її родина в унікальному зібранні фотооригіналів другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст., подарованому Ольгою Сергіїв із США” у жовтні 1989 року. Нарешті й Тамарі Скрипці 4 вересня 1990 р. вдалося побувати в Сполучених Штатах, відвідати Ольгу Юріївну і переконатися, що не всі родинні реліквії повернулися в Україну [3, 23–26]. Були ще у них зустрічі і в 1993-му, і в 1994 роках, але О. Ю. Сергіїв не пропонувала перевезти в Україну деякі родинні речі, бо вони, на її думку, не були значимими. Фотографії та дещо „з писаного і архівного” вирішила забрати із собою в Аризону, куди вона виїхала із Піскатавея і де померла 24 липня 2001 р. у віці 87 літ.
Та саме завдяки Тамарі Скрипці в Україну повернувся оригінал „Хронології…” Ольги Косач-Кривинюк, який їй передала дружина Василя Кривинюка Ірина та її дочка Оксана Закидальська, а також вишиванка роботи Ольги Косач, подарована нею своєму нареченому Михайлові Кривинюку. Та головне, що передала в Україну родина Кривинюків-Закидальських, це оригінальні зразки узорів, які зібрала і виконала Ольга Петрівна. Драматична і трагічна доля благородної родини Косачів-Драгоманових, драматичною є й історія створення Ольгою Косач-Кривинюк життєпису Лесі Українки. На жаль, не все, що планувала Ольга Петрівна подати в „Хронології...”, їй вдалося розшукати, вияснити, уточнити. Так, вона не змогла внести багато чого із рукописів архіву Олени Пчілки та зі свого особистого, бо архів Лесі Українки та особистий архів О. П. Косач-Кривинюк, який вона передала на тимчасове зберігання до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, було на початку війни вивезено до Уфи. Намагалася через чоловіка М. В. Кривинюка, який в зв’язку з початком війни не зміг вибратися зі Свердловська, та сина Михайла повернути свій архів із Уфи, але це була безнадійна затія. Та навіть в окупованому Києві Ольга Петрівна продовжувала пошуки матеріалів про Лесю Українку, бо добре знала, скільки ще не дослідженого, не виявленого, не зареєстрованого є й у Варшаві, й у Львові, й у Москві в Климента Квітки…Не встигла дослідниця занести до рубрики „Написано” кілька нерозгаданих автографів Лесі Українки, хоча й мала їх у своєму розпорядженні. Очевидно, вона відкладала їх фіксацію в „Хронології...” після ретельного вивчення й атрибуції. Не встигла О. Косач-Кривинюк завершити і написання „Споминів й уваг” до „Хронології”, про що із сумом повідомляла сестру Ізидору в листі від 11 вересня 1945 р. Однак ця праця – взірцеве науково-документальне дослідження, стимульоване передусім бажанням Ольги Петрівни підготувати повну життєву і творчу біографію Лесі Українки.
Тому вона прагнула досягти якнайповнішої достовірності, бо не раз переконувалася, скільки неточностей трапляється в дослідженнях про Лесю. І це не дивно, бо в 20–30-х роках дослідники мали в своєму розпорядженні вкрай мало документальних джерел про поетесу, про родину Драгоманових-Косачів. Ольга Косач-Кривинюк складала „Хронологію...” на основі зібраного переважно самою дослідницею колосального за обсягом та інформацією родинного архіву. Якщо ж долучала до життєпису матеріали, яких не було в архіві, то намагалася отримати з них найточніші копії. Коли ж такої змоги не мала, то максимально зважувала кожне свідчення (і кожне слово!); не втомлювалася коментувати їх, висловлюючи часом сумніви у беззастережній їх достовірності. Згадаймо, принаймні, її зауваження щодо мови листів Лесі Українки до Драгоманових, скопійованих у „Рукописі Г. Лазаревського, зложеного на підставі архіву Драгоманових”. Особливої неповторності цьому науково-документальному дослідженню надають мемуарні вкраплення авторки під назвою „Спомини й уваги” до кожного року біографії Лесі Українки. Такі спогади і зауваження Ольга Петрівна встигла довести лише до 1890 року включно.
За фіксацією подій кожного року „Хронології...” подається вичерпний перелік джерел („Підстави”) та підсумки творчості Лесі Українки („Написано” і „Надруковано”). Перед нами розгортається виняткова за конкретикою картина оригінальних джерел, вагома частка яких досі ще не ввійшла в науковий обіг. Це стосується передусім оригіналів листів Лесі Українки до Михайла Васильовича Кривинюка, в яких думки викладені відверто, без озирань на цензуру, бо кореспонденція велася за кордонами царської Росії. Цінність цих листів особлива, бо Леся Українка спілкувалася з одним із найближчих своїх друзів, із духовно порідненою людиною, чуйною і відданою їй. Михайло Васильович із особливим пієтетом ставився до Лесі Українки, все, що стосувалося її життя і творчості, він беріг і намагався не втратити жодного аркушика цих унікальних епістолярних текстів. На жаль, оригіналів листів Лесі Українки до М. В. Кривинюка не виявлено, але, на щастя, саме завдяки Ользі Петрівні „Хронологія...” залишається єдиним джерелом цих дивовижних за своїм громадянським змістом текстів. А їх близько сотні. У рубриці „Написано” й „Надруковано” Ольга Косач-Кривинюк намагалася максимально вичерпно зафіксувати станом на середину 40-х років усі відомі тексти Лесі Українки. Очевидно, використовувалися розшукані на той час архівні матеріали і згадувалися ще не віднайдені, не опрацьовані. Таким чином дослідниця відкривала перед науковцями перспективи нових архівних пошуків невідомих творів Лесі Українки.
Важливо, що ця книга представляє найдостовірніше мовну систему Лесі Українки. Ольга Косач-Кривинюк зберегла на письмі її органічне мовлення до найтонших нюансів, бо сама була носієм цього мовлення. Навіть якщо якийсь рукопис письменниці і не зберігся, „Хронологія...” істотно допоможе текстологам і видавцям усунути прикрі сліди редакторського втручання в епістолярні тексти Лесі Українки – в її лексику, орфоепію, пунктуацію.
…Той, хто забажає відчути особливу творчу силу науково- дослідницького подвигу Ольги Косач-Кривинюк, може завітати до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, де йому покажуть тисячі рукописних – на чвертках газетного паперу – карток, на яких її невтомна рука зафіксувала біографічну хроніку своєї сестри, авторизований машинопис „Хронології життя і творчости Лесі Українки” обсягом 1172 сторінки, за яким і було надруковано цю працю в Нью-Йорку, списки жертводавців-українців, які виділили кошти на першодрук „Хронології...” Нарешті з’явилося це надзвичайно цінне дослідження і в Україні, де цю книжку тримали в руках лише поодинокі науковці та знавці творчості геніальної поетеси. Бо в цій унікальній праці, як писала Ізидора Косач-Борисова, „правда про Лесю, про її родину і ближче оточення”.
Архіви, як і люди, мають свої долі. Цю істину підтвердила подія, що відбулася 2 квітня 2009 року у Волинському національному університеті. Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України в особі голови Юрія Савчука передала на постійне зберігання до Музею Лесі Українки ВНУ меморіальні речі Лесі Українки та її родини. Власне, це ще одна частина архіву Косачів, яка повернулася в Україну завдяки Тамарі Скрипці. Саме їй Ольга Сергіїв передала дві фотокартки, що належали письменниці. Одна із цих унікальних світлин зроблена в Чернівцях 1901 року, на ній — Леся Українка разом із Ольгою Кобилянською. Другий знімок — портрет Лесі Українки, зроблений Юрієм Тесленком-Приходьком у Києві в травні 1913 року.
Особливий інтерес становлять і меморії родини Косачів: полтавська плахта ХІХ століття, що належала Олені Пчілці; шовкові стрічки Лариси, Ольги, Оксани, Ізидори; авторизовані машинописи Ольги Косач-Кривинюк; спогади та матеріали Ізидори Косач-Борисової, рідкісні фото Оксани Косач-Шимановської, Юрія Косача, Ольги Сергіїв; документи за підписом Климента Квітки; матеріали до біографії Оксани Драгоманової та ін.
У лютому 2010 р. музей отримав ще один унікальний експонат — комірець Олени Пчілки. До Луцька цю меморіальну річ передав Ярослав Лешко, голова управи Українського музею в Нью-Йорку. Отже, процес повернення родинних реліквій триває, не припиняється пошук нових матеріалів, завжди були й будуть люди — ентузіасти музейництва, меценати і щедрі дарувальники, зусиллями яких і твориться історія Музею Лесі Українки ВНУ та визначається його майбутнє.
РОЗДІЛ 5
ГЕОГРАФІЯ ПАМ’ЯТНИКІВ І МУЗЕЇВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Славній доньці українського народу Ларисі Петрівні Косач (Лесі Українці) в ряді країн світу поставлені пам’ятники, відкриті музеї та меморіальні дошки. Це засвідчує значна джерельна база – як на паперових, так і на електронних носіях. Перший пам’ятник встановлено Лесі Українці у 1952 р. там, де вона померла – в Сурамі. Автор його художниця, скульптор, грузинка Тамара Абакалія, котра цілком імовірно могла бути знайома з Лесею Українкою. Пам’ятник поетесі є і в Канаді (Вінніпег, Саскатун, Торонто), і в США (Клівленд), і в Грузії (Телаві), а в Бразилії — у місті Сан-Пауло — є вулиця Лесі Українки. Меморіальні дошки поетесі встановлені на будинках, де вона проживала, в Естонії, Італії, Німеччині, Болгарії, Грузії, Австрії та ін. країнах. У Москві пам’ятник поетесі світового рівня був встановлений у 2003 р. На батьківщині Лариси Косач постаменти їй зведено в Києві, Луцьку, Колодяжному, Львові, Полонному, Ковелі, Раві-Руській і, звичайно, в Новограді-Волинському (Звягелі), де Леся Українка народилася. У вищезгаданих містах знаходяться також і меморіальні музеї Лесі Українки. Окрім Новограда-Волинського, пам’ятники Лесі Українці тут встановлено в селах Ярунь та Тупольці. Ще в Україні монументи видатній письменниці є в Ялті, Балаклаві, Саках. У 2002 р. пам’ятна дошка Лесі Українці з’явилася в Єгипті у місті Олександрії у знаменитій Олександрійській бібліотеці, можна сказати майже у центрі світової культури.
Рис.1. Пам’ятник Лесі Українці у Клівленді (США)
Пам’ятник споруджено 1961 року. Но фото біля пам’ятника — його автор, скульптор Михайло Черешньовський.
Рис.2. Пам’ятник Лесі Українці у Торонто (Канада)
Пам'ятник Лесі Українці у Торонто розташований у Хай-Парку, найбільшому парку міста, що знаходиться в районі Bloor West Village, одному з історичних осередків проживання української громади Торонто. Монумент було встановлено восени 1975 року на замовлення Жіночої Ради Конгресу українців Канади. Пам'ятник являє собою бронзову постать поетеси на постаменті з чорного граніту. На лицьовому боці постаменту викарбоване ім'я поетеси українською та англійською мовами, а також англомовний напис «The Greatest Ukrainian Poetess» (укр. «Найвидатніша українська поетеса»).
Пам'ятник обнесений високою металевою огорожею, обабіч якої встановлено табличку зі стислою інформацією про життя і творчість Лесі Українки. Автор пам'ятника — американський скульптор українського походження Михайло Черешньовський (саме він з дружиною зображений на фото). Площадка перед пам'ятником Лесі Українці у Хай-Парку є традиційним місцем проведення різноманітних масових заходів української громади Торонто.
Рис.3. Меморіальна дошка на віллі у Сан-Ремо (Італія)
Меморіальну дошку встановлено у 1999 р... Тут Леся Українка жила в 1901 – 1903 рр. На дошці італійською та українською мовами написано: «На цій віллі в 1901 – 1903 роках жила поетеса Леся Украінка, палка виразниця українського національного духу». Те, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Сан-Ремо проживало багато вихідців із тогочасної Росії, напевне, було однією з причин, чому Леся Українка поїхала лікуватися саме сюди. Отож, вона приїхала у грудні 1901 року поїздом. Знаємо, що на початку ХХ ст. активно створювалася інфраструктура місць відпочинку: казино, поле для гольфу, канатна дорога Сан-Ремо – Монте Віньйоне (на той час найдовша на світі), іподром, стадіон і подібне. 8 січня 1901 року було відкрито нове приміщення громадської бібліотеки, яке супроводжувалося церемонією за участю міських властей. Там містилося понад 10 тисяч томів, добре упорядковані алфавітний і тематичний каталоги. Звичайно, Леся повинна була відвідувати бібліотеку. Можна припустити, що Леся Українка відвідувала у затоці змагання на парусних човнах, які були тоді дуже популярні. Звичайно, вона мала б бути присутньою 1903 року на відкритті одного із перших готелів серії “Grand Hotel”, збудованих підприємцем Дж’якомо Коста, яким розпоряджалася Ліна Куоні-Стопані, вдова засновника відомого швейцарського туристичного агентства на морському узбережжі. Напевно, поетеса спостерігала за спорудженням одного із найбільш фешенебельних готелів – “Riviera Palace”. І, можливо, могла насолоджуватися у 1903 р. співом тенора Франческо Таманьйо в опері Джузеппе Верді „Отелло”. І, безперечно, вона була учасницею відомого „Бою квітів”. Про своє перебування у Сан-Ремо Леся Українка писала у листах, в яких розповідала про щоденне життя, змальовувала картини навколишнього і тих осіб, що приїхали сюди для оздоровлення. У газеті “Woman’s World” („Жіночий світ”) від 14 жовтня 1963 року було опубліковано замітку „Леся Українка у Сан-Ремо, Італії, у 1903 р... та 60 років по тому”. Тут ішлося про передачу портрета Лесі Українки, написаного Катериною Антонович, та її книг до бібліотеки і музею у Сан-Ремо дійсним членом Української вільної академії наук у Вінніпезі Й. Б. Рудницьким. Відомо, що з п’яти поезій, написаних у сан-ремівський період, чотири було перекладено італійською мовою лише 1991 року Мариною Моретті. Через кілька років відбулася презентація антології творів Лесі Українки, підготовленої сеньйором Гальваньї (1998). Також громадськістю міста з ініціативи М. Моретті 28 травня 1998 року було організовано наукові читання. Зазначимо, що до нашого часу на віллі „Наталія” (нині – вілла „Адріана”), в якій перебувала під час лікування письменниця, є напис. Зацитуємо уривок зі статті „Меморіальна дошка на корсо Кавалотті нагадує про українську поетесу”, опублікованої у газеті “La Stampa” за 8 квітня 1998 р. У ній ідеться про віллу „Адріана”, що тепер належить громадськості м. Сан-Ремо, подається текст із меморіальної дошки, а далі пишеться: «Пані Українка – дуже відома поетеса на батьківщині, що обстоювала її політичну й культурну незалежність... Більше двох років вона проживала на віллі „Наталія” (нині вілла „Адріана”) у родині Садовських, де часто зупинялися земляки, щоб поправити здоров’я завдяки лікувальним властивостям клімату. Пані Українка (що померла дуже молодою 1913 року) у своїх листах писала про „райський клімат” Сан-Ремо і створила поезії, перекладені Мариною Моретті». Інтерес у Сан-Ремо до постаті поетеси часто підтримується завдяки певним подіям. Серед таких – зустріч із Анатолієм Орей. У газеті провінції Імперіа від 15 січня 2005 року в статті «Український посол на прийомі президента у віллі „Нобель”» було написано: «Сьогодні, після візиту до столиці, український посол в Італії Анатолій Орей був прийнятий у Сан-Ремо на віллі „Нобель” президентом провінції Джанні Джуліано і президентом Італійсько-української асоціації Алесандро Скайолою. Під час прийому в резиденції Альфреда Нобеля, недавно відреставрованій за кошти провінції, вони вшанували пам’ять про Лесю Українку біля меморіальної дошки, яка знаходиться на вході до сусіднього будинку, де на початку двадцятого століття проживала українська письменниця» .
Рис.4. Меморіальна дошка Лесі Українці у Відні (Австрія)
Відкрита 25 лютого 1999 р. за адресою Floriangasse 7, 1080 Wien. З Австрією (на той час Австро-Угорською імперією) у житті Лесі Українки пов'язано чимало цікавих і вагомих сторінок. Сюди вона приїздила на лікування, для зустрічей з друзями і однодумцями (Іваном Франком, Михайлом Грушевським, Михайлом Павликом та ін.). Саме на території Австро-Угорщини Леся Українка ще у ті роки гідно вшановувалась як знана українська поетеса й громадська діячка, чого, на жаль, довгий час довго не мала в Україні (тоді офіційно Малоросії), тобто на терені царської Росії. В одному із своїх листів до брата Леся Українка ділиться своїми враженнями від Відня: “Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Бурґ (Burg) (цісарські будови і парк), там же Бурґтеатр (Burgtheater), недалеко Ратуша (Rathaus), парламент – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури (...) Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і Бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може і в світі нема.“ (Українка Леся. Зібрання творів у 12 т. К., 1978, т. 10, С. 75).
Рис.5. Пам'ятник Лесі Українці в Телаві (Грузія)
Рис.6. Пам'ятник Лесі Українці в Сурамі (Грузія) (скульптор — Тамара Абакелія).
У Сурамі знаходяться пам'ятник і будинок-музей Лесі Українки, яка кілька років жила тут. 19 липня (1 серпня) 1913 року у віці 42 років саме тут скінчилося її земне життя. Розвитку та поглибленню українсько — грузинського гуманітарного співробітництва сприяє проведення з 1952 року в місті Сурамі заходів, присвячених вшануванню пам’яті Лесі Українки. 30-31 жовтня 2009 року в Сурамі відбулося міжнародне свято «Лесяоба», в якому брали участь представники центральної та місцевої влади Грузії, громадськості держави керівники та члени українських громадських організацій, а також українська делегація з Новоград-Волинського.
Пам’ятна дошка Лесі Українці в Тбілісі (Грузія)
17-18 жовтня 2001 року в ході візиту в Тбілісі з участі міністрів закордонних справ А.Зленка та І.Менагарішвілі відкрилась меморіальна дошка на будинку, де проживала Леся Українка. Пам’ятна дошка Лесі Українці в місті Олександрії (Єгипет). 24 травня 2002 року у новій Олександрійській бібліотеці відбулося відкриття меморіальної дошки Лесі Українки. Бронзовий барельєф, виконаний на замовлення ТУКУ скульптором Богданом Коржем, доставила до Єгипту делегація Товариства з Будапешта. Як відомо, Українка провела в цій країні три останні роки свого життя, 1910—1913. В її поетичній творчості Єгипет – стародавній і тогочасний – відіграв важливу роль. Посол України в Єгипті А.І.Веселовський надав перше слово голові Товариства Ярославі Хортяні, котра офіційною мовою церемонії, англійською, сказала: “Ваше превосходительство, пане губернатор, пані й панове! Від імені Товариства української культури в Угорщині передусім дозвольте висловити подяку президенту Республіки Єгипет Хосні Мубараку, губернатору Олександрії, головному директору “Бібліотеки Александріна “, а також посольствам України та Угорщини за ту цінну допомогу, котру вони надали в тому, щоб ця меморіальна дошка зберігала пам’ять про перебування Лесі Українки в Єгипті. Для нас є високою честю, що ця дошка буде встановлена у відомій всьому світу Олександрійській бібіліотеці. Цю дошку я привезла з далекої країни, з Угорщини, як символ культурного співробітництва трьох наших країн – Єгипту, Угорщини та України. Угорська поетеса Єва Ґріґашші переклала на угорську мову єгипетську поезію Лесі Українки, і саме їй ми маємо завдячувати, що сьогодні можемо передати цю меморіальну дошку Олександрійській бібліотеці. Хочу висловити надію, що ця меморіальна дошка незабаром отримає постійне місце в бібліотеці – і в ширшому значенні в Єгипті, в країні, котру Леся Українка так любила й котра стала однією з провідних тем в її поезії.” В подальшому барельєф буде встановлено на меморіальній стіні в приміщенні бібліотеки, у товаристві інших письменників і поетів, чия творчість тісно пов’язана з Єгиптом та Олександрією. Тут, зокрема, буде встановлено дошки Кавафіса та Дарелла.
Рис.7. Меморіальна дошка Лесі Українці в Берліні
Відкриття пам’ятної дошки Лесі Українці в Берліні відбулося 30 серпня. Ініціатива відкриття дошки належить активістам української діаспори, які кілька років тому розпочали проект із збору пожертв. 111 років тому (1899р.), у будинку за адресою: Johannisstrasse 11, 10117 Berlin-Mitte, протягом 9 місяців перебувала наша велика землячка. Сьогодні здійснилася мрія багатьох українців, що її ім’я увічнене пам’ятною дошкою, яку з ініціативи Центральної Спілки Українців в Німеччині та за сприяння Посольства України в Німеччині виготовив скульптор-гравер Вадим Голобородов з Полтави – другої батьківщини Лесі Українки, де вона мала у спадок будинок від мами і бувала на полтавщині майже щоліта .
Меморіальна дошка Лесі Українці в Естонії.
Світ тісний і, як не дивно, Олена Пчілка має безпосереднє відношення до Естонії: її син Михайло Косач у кінці ХІХ-початку ХХ-го сторіччя працював викладачем у Тартуському універститеті. Дуже цінний для естонських українців факт: у 1900 р. у гості до брата приїжджала Леся Українка; в університетській бібліотеці зберігається реєстраційний лист із її підписом. На пам’ять про цю подію на фасаді будинку в місті Тарту, де зупинялася Леся Українка, за ініціативою Посольства України в Естонії у 2001 р. було відкрито меморіальну дошку. Приємно, що в далекій Естонії пам'ятають і не забувають вшановувати наших славних землячок – Лесю Українку та її матір Олену Пчілку.
Рис.8. Пам’ятник на могилі Лесі Українки, на Байковому кладовищі (скульптор Г.Л.Петрашевич. Надгробок – бронза, граніт). Сьогодні на Байковому цвинтарі на могилі поетеси стоїть пам'ятник, встановлений в 1939 р... До елементів радянського офіціозу належить тільки цитата на пам'ятнику: «Стоячи близько до визвольного руху взагалі і пролетарського зокрема, віддавала йому всі сили, сіяла розумне, добре, вічне.» Робоча Правда, 1913 рік. Це напис із некролога в більшовицькій газеті. Огорожа охоплює надгробки Михайла Косача, брата Лесі Українки, Петра і Ольги Косачів — батьків Лесі Українки. Три однотипних плити, можна здогадуватися, виготовлені в 1939 р. під час встановлення пам'ятника.
Рис.9. Пам’ятник Лесі Українці в Маріїнському парку в Києві.
Скульптура встановлена 1965 року у центрі міського парку, навпроти північного фасаду Маріїнського палацу. Автори – скульптор В. Бородай, архітектор А. Ігнащенко. Висота скульптури – 3,4 м, постаменту–0,5 метра. Навколишні тінисті дерева створюють необхідне тло для ліричного сприйняття образу української поетеси Лесі Українки. Бронзова постать на повний зріст установлена на низькому постаменті з великих нешліфованих шматків граніту неправильної форми, вмонтованих у невисокий штучний пагорб. На чоловому боці постаменту – напис накладними бронзовими літерами: “Леся Українка”. Скульптура трохи піднесена над землею, і це сприяє тому, що образ поетеси гармонійніше поєднується з природою. Леся Українка, одягнена в легку літню сукню, ніби йде по парку. Обриси фігури з піднятою головою чітко виділяються серед густої зелені. Авторка «Лісової пісні» ніби прислухається до голосів природи, осягаючи таємниці життя лісу. М’який жест зігнутої у лікті правої руки, злегка простягнутої уперед, передає схвильованість поетеси, засвідчуючи глибину почуттів, визрівання у свідомості великого творчого задуму. Розворот усього корпусу, своєрідне звернення до природи, що фіксується у добре узгоджених рухах фігури, говорять про особисте й глибоко чуттєве сприйняття усього навколишнього. Добре видимі з близької відстані деталі відзначаються точністю та витонченістю. Різноманітні напрямки та пластика складок тонкої легкої тканини за різних умов освітленості створюють мінливу, мерехтливу гру світла й тіні, збагачують строгий силует фігури. При яскраво вираженій ліричній інтерпретації образу Лесі Українки у скульптурі помітна також певна напруженість, яка межує з драматизмом.
Рис.10. Пам’ятник Лесі Українці на площі Лесі Українки.
Скульптор Г.Н.Кальченко, архітектор А.Ф.Ігнащенко. Встановлено у вересні 1973 року. За створення цього пам’ятника автори – Г.Н.Кальченко та А.Ф.Ігнащенко — були нагороджені державною Шевченківською премією 1973 року. Пам'ятник Лесі Українці в Києві розташований у середмісті — на Печерську, а саме — на площі її імені між будівлею Центрвиборчкому України та житловою висоткою. Київський пам'ятник Лесі Українці являє собою бронзову постать поетеси заввишки 5 метрів, встановлену на постаменті з чорного лабрадориту. Автор скульптури вдало передав у неживому матеріалі вольову вдачу поетки, що не кориться обставинам долі, її душевну силу, і водночас ніжність і жіночність. Пам'ятник оточують спеціально висаджені дерева, привезені з батьківщини поетеси. Загальна висота пам'ятника складає 10 метрів. Пам'ятник Лесі Українці на площі Лесі Українки не був першим в українській столиці, адже ще 1965 року було встановлено паркову скульптуру Лесі Українки в міському саду навпроти Маріїнського палацу роботи скульптора В. З. Бородая та архітектора А. Ф. Ігнащенка. Оскільки паркова скульптура не відповідала задуму вшанування величі поетеси, було ухвалено встановити більший за розмірами й у велелюднішому місці пам'ятник. Відтак, 3 вересня 1973 року було урочисто відкрито пам'ятник Лесі Українці на однойменній площі, що відтоді є головним місцем вшанування поетеси в Києві. У зв'язку із масштабною забудовою бульвару Лесі Українки в 1990—2000-х рр. пам'ятник виявився фактично «вписаним» у закуток між багатоповерховими будівлями, тоді ж було по-новому впорядковано простір біля пам'ятника.
Рис.11. Меморіальна дошка розміщена на фасадному будинку садиби в Києві (Стрілецька, 15) (1893 – 1894 рр.)
Леся Українка з сестрою Ольгою мешкали у флігелі у дворі садиби. Нині тут розміщено посольство Норвегії.
Рис.12. Погруддя та меморіальна дошка Лесі Українки.
Будинок по вул.Саксаганського, 97 в Києві. Гранітну меморіальну дошку виготовили скульптор Г.Н.Кальченко і архітектор А.Ф.Ігнащенко. Вона встановлена в 1971 р. Слід знати, що родина Косачів в 1899 – 1910 рр. наймала помешкання в цьому будинку. Леся Українка мешкала тут під час своїх приїздів до Києва. З 1962 р. тут працює літературно-меморіальний музей Лесі Українки. На фасаді будинку в 1971 р. встановлено меморіальну дошку Лесі Українці .
Рис.13. Пам’ятник Лесі Українці,що знаходиться на Вознесенському узвозі, 20. на території Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
( скульптор Володимир Прядка) .
Рис.14. Пам’ятник Лесі Українці. Фрометівська вулиця, 9. Територія Міжрегіональної академії управління персоналом. Скульптори Б. Ю. Крилов і О. Ю Сидорук. Встановлено в 2000 р.
Рис.15. Пам’ятники Лесі Українці в Луцьку встановлений у 1964 р. біля Хрестовоздиженської церкви, а площу Братський міст перейменували на площу Лесі Українки. У 1966 р. пам’ятник перенесений до міського парку культури і відпочинку і був встановлений на цен тральній алеї. Заново відкритий на честь 95-ї річниці від дня народження Лесі Українки. Площі повернули попередню назву, а парк назвали ім’я Лесі Українки.кульптор Лев Муравін, архітектор Ростислав Метельницький.
Рис.16. Пам'ятник на Театральному майдані перед будівлею Волинського академічного музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка в Луцьку було урочисто відкрито 19 серпня 1977 року. Автори пам'ятника — скульптори Микола Обезюк, Андрій Німенко, архітектори Валентин Жигулін та Сергій Колесо.
Рис.17. Погруддя Лесі Українки встановлено у 1986 р. на честь 115-ї річниці від дня народження Лесі Українки біля центрального входу до Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (з 2007 року – Волинський національний університет) у місті Луцьку (скульптор Галина Кальченко). Погруддя встановлене у 1958 р. на честь 45-ї річниці пам’яті Лесі України над автотрасою Луцьк-Ковель, на повороті, що веде до літературно-меморіального музею Лесі Українки. У 1971 р., в рік 100-річчя від дня народження поетеси, погруддя було перенесене до центру села і встановлене біля Будинку культури і приміщення сільської Ради (скульптор Галина Кальченко).
Рис.18. Пам’ятник Лесі Українці у Львові
Пам’ятник встановлено в 1971 р. Скульптор Л.Біганич, архітектор В.Блюсюк.
Пам’ятник дає яскравий приклад, як вдале й ефектне скульптурне вирішення образу може бути зведене нанівець вибором невідповідного місця і недбалим архітектурним оформленням. Розглядаючи його на тлі голої цегляної стіни спортивного залу, мимоволі пригадуєш : «А сирітка сказала – а я у попа обідала». Ми розуміємо, що в 1971 р. при владі були комуністи-україножери, які змушені були виконувати вказівку ЦК КПУ про вшанування пам’яті Лесі Українки, але вшанували її так, що жоден українець не здогадався (не кожен львів’янин знає, де є вулиця Караджича, за совітів – Ріхарда Зорге). Але ми не розуміємо, чому в незалежній Україні цей пам’ятник продовжує перебувати на засланні. Невже у Львові немає відповіднішого місця? По-перше, є маленька площа без назви між вулицями Лесі Українки, Краківською і Низький Замок. Це середмістя, поруч – драматичний театр, який носить ім’я Лесі Українки. По-друге, є маленький скверик на розі вулиць Винниченка і Лисенка, якраз перед будинками Наукового товариства ім.Шевченка, де вже встановлено меморіальну дошку (це місце є кращим з огляду на невеликий розмір скльптури). Ми не віримо, що у Львові не знайдеться 20 чи 30 тисяч гривень на таке переоформлення, не знайдеться мармуру чи граніту на постамент замість залізобетону. Ми вважаємо також, що біля школи по вул.Караджича було б ліпше встановити бюст цього великого просвітителя слов’ян.
Рис.19. Пам’ятники Лесі Українці у Новограді-Волинському встановлено в 1987 р. Скульптор М.Обезюк, архітектор М.Босенко. Скульптура з червоного граніту висотою 4.66 м.[38,39,40].
Рис.20. Бюст Лесі Українки в Новограді-Волинському (1871 – 1873 рр.)
Бюст Лесі Українки перед будинком, в якому вона народилась (Новограді-Волинський, вул. Соборності, 76/2). Встановлено в 1963 р... Скульптор В.Дяченко. Скульптура – бронза, постамент – граніт. Скульптура загальною висотою 2.4 м.
Рис.21. Меморіальна дошка в Новограді-Волинському встановлена 16 серпня 1970 р. Вона виготовлена з бронзи, з барельєфним зображенням Лесі Українки і текстом : “У цьому будинку в 1871 р. народилася велика українська поетеса Леся Українка”. Слід знати, що цей будинок споруджено в 1828 р... Він одноповерховий, збудований з дерева на цегляному фундаменті, отинькований, має 8 кімнат загальною площею 96 кв. м. В 1871 р. тут наймав квартиру П.А.Косач з родиною (дружиною Оленою і сином Михайлом). Тут 13 (25) лютого 1871 р. народилась його дочка Лариса. Будинок на той час належав якомусь Окружку, а вулиця звалась Случанською. Косачі жили в цьому будинку до осені 1873 р., а після цього переїхали в будинок, який нині має адресу вул. Косачів, 5а. В 1970 р., напередодні святкування 100-ліття з дня народження поетеси, тут відкрито музей Лесі Українки .
Рис.22. Памятник Лесі Українці у місті Рава Руська знаходиться по вулиці Ярослава Мудрого.
Рис.23. Погруддя Лесі Українці біля садиби в Колодяжному
Слід знати, що село Колодяжне знаходиться у Волинській області поруч з містом Ковелем. П.А.Косач придбав тут ділянку землі та садибу в 1879 р... З 1882 року сім’я Косачів оселилась тут на постійне мешкання. Леся Українка жила тут до кінця 1896 року, і незважаючи на довгі від’їзди, вважала Колодяжне своєю оселею. В подальші роки вона бувала тут тільки наїздами. Погруддя встановлено у 1958 р. на території літературно-меморіального музею Лесі Українки у Колодяжному, відкрите на честь 45-ї річниці пам’яті поетеси (скульптор Володимир Сколоздра).
Рис.24. Пам’ятник Лесі Українці у Ковелі
У центрі Ковеля, прямо на площі знаходиться пам'ятник видатній українській письменниці і патріотці свого народу і своєї Батьківщини — Лесі Українці. Письменниця сидить, тримаючи в руках свої твори. Цей пам'ятник дуже люблять маленькі ковельчани — на нього можна залізти і посидіти на руках і колінах видатної української письменниці. Пам’ятник встановлений у 1991 р. на честь 120-ої річниці від дня народження Лесі Українки при вході до парку культури і відпочинку, що носить ім’я поетеси у Ковелі ( скульптор Юліан Савко).
Рис.25. Пам’ятник Лесі Українці в селі Ярунь Новоград-Волинського району Житомирської області 15 травня відкрили пам’ятник видатній землячці Лесі Українці. Пам’ятник поетесі змінив на посту постамент «вождю пролетаріату», який було демонтовано за ініціативи місцевої влади в жовтні минулого року. На святі у Яруні директор музею Лесі Українки, що в місті Новоград-Волинську, сказала: «Мені дуже приємно, що першим селом нашого району, де встановлений пам’ятник Лесі Українці, виявилось село Ярунь. Відомо, що маленька Леся зі своєю мамою, відомою письменницею Оленою Пчілкою, їздила по навколишніх селах Звягельщини, і ось тут, у Яруні вона зібрала цілу низку українських народних пісень. Під кожним із зібраних нею творів записано село Ярунь».
Рис.26. Пам’ятник Лесі Українці у містечку Полонне, встановлений у 2008 р.
Рис.27. Пам'ятник Лесі Українці в Гадячі.
В Україні в рідному місті Михайла Петровича Гадячі у 1995 р. на 100-річчя від дня смерті поставили пам’ятник, спільний пам’ятник Драгоманову, його сестрі Ользі Петрівні Драгомановій–Косач, котра відома як письменниця Олена Пчілка, та Лесі Українці, племінниці Драгоманова, доньці його сестри Олени Пчілки. Скульптор пам’ятника Іда Копийгоренко, архітектор Іван Сидоренко з Гадяча.
Рис.28. Пам'ятник Лесі Українці в Саках.
У серпні 1987 року на території санаторію Саки, (центральна алея), відбулося відкриття пам'ятника великій українській поетесі Лесі Українці, яка наприкінці минулого століття приїжджала на лікування в Саки. Стояло спекотне літо 1890 року. За однією з вулиць села Саки тягнувся візок, запряжений втомленими кіньми. Візок зупинився біля воріт земської грязелікарні. З нього вийшли жінка і струнка, що спирається на палицю дівчина. На її обличчі лежала печать страждання, сумні очі оглянули сумну вулицю і блискуче далеко озеро. Після курної дороги хотілося, перш за все, втамувати спрагу, і дівчина з матір'ю вирішили напитися холодного місцевого напою «бузи». Це була родина Косачів з Волині — мати Олена Петрівна та її дочка — юна поетеса Лариса Петрівна, яка взяла псевдонім Леся Українка. Вона приїхала в Саки лікуватися від кісткового туберкульозу. Мати і дочка повільно йшли по дорозі до готелю, їхню увагу привернули якісь земляні роботи. Артіль мужиків перекопували відкриту територію лікарні. Люди обливалися потом. Тут же чумаки вивантажували землю з безлічі возів, запряжених сірими волами. Здалеку везли цю землю, з України, щоб поліпшити солонцюватих грунтів майбутнього парку. Їх розмістили в кімнаті на другому поверсі (нині корпус № 5 санаторію «Саки»). Поруч, на березі озера, перебувала грязелікарня, в якій процедури відпускалися на відкритих майданчиках, де бруд нагрівався сонцем. Старший і єдиний на той час лікар грязелікарні Єгор Леонідович Мінятт, призначив Лесі грязьові процедури. У той час медики ще не мали відомостей про те, що при кістковому туберкульозі грязелікування протипоказано. Це було доведено професором М. М. Бурденка лише в 1916 р. на підставі спостережень за лікуванням грязями хворих цією недугою. Однак, тільки в 1923 р. на VI Всеросійському з'їзді лікарів було прийнято остаточне рішення вважати грязелікування протипоказаним при кістковому туберкульозі. А поки Леся приймала грязьові процедури, здоров'я юної поетеси дещо погіршилося, і через місяць мати з хворою дочкою переїхали до Євпаторії.
Рис.29. Пам'ятник Лесі Українці в Балаклаві
У 2004 р. з’явилося ще одне місце на Лесиній карті, що логічно продовжило історію перебування письменниці у Криму — було відкрито пам’ятник Лесі в Балаклаві. На будинку, в якому вона жила в Балаклаві, було встановлено меморіальну дошку .
Меморіальні дошки Лесі Українці В Євпаторії
Леся Українка тричі лікувалася в Євпаторії. Вперше прибула вона туди в серпні 1890 року. Леся Українка разом з матір'ю знімала номер в одному з євпаторійських готелів, який не вдалося встановити. Здоров'я Лесі Українки і після лікування в Саках і Євпаторії не покращився. І сім'я тому вирішила в майбутньому році відправити її на лікування в Крим і, зокрема, в Євпаторію. 10 червня (ст. ст.) 1891 року Леся Українка разом з матір'ю прибула до Євпаторії. Зупинилися вони в будинку Мічрі, на колишній Фонтанній вулиці. Будинок цей належав власникові Шакая і зберігся до наших днів. Він знаходиться на вулиці Революції, 41. На ньому встановлена меморіальна дошка, яка повідомляє, що тут Леся Українка проживала зі своєю матір'ю в 1891 р...
Рис.30. Бюст Лесі Українки в парку Гурзуфського військового санаторію
Рис.31. Пам’ятник Лесі Українці в Ялті
Географічне поширення пам’ятників, музеїв і меморіальних дошок, присвячених великій доньці українського народу віддзеркалюють рисунки.
Ці картографічні моделі свідчать про широкий діапазон творчих (на жаль, далеко не завжди творчих, але і пов’язаних з болючими операціями і лікуванням) подорожей і діяльності Лесі Українки.
Її діяльність, крім України, охоплює ще 16 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, включаючи не тільки фізичне перебування поетеси, а й наявність знаків шани до цієї талановитої людини. Воістину, Леся Українка є світовою особистістю.
ВИСНОВКИ
Шлях матеріалів проліг з України через Європу до США, Канади, частина пролежали у шухлядах, сховках, архівах понад півстоліття, тому відомий афоризм «архіви мають свої долі» - набуває певної актуальності й у наш час. Якщо зважити, що ХХ століття не було особливо прихильним ні до людських, ні до архівних доль, то лише наш новітній час дав можливість розгорнути цю сторінку нашої культури і таки вигрібати ще «не згорілі» архіви з попелу немилосердного вогню історії і політичних катаклізмів.
Які ж сліди залишились на Україні від цієї родини?
На жаль, садиба в Гадячі і дача (дод.8) Зелений Гай, побудована для Лесі Українки, знищені вщент. Про них нагадують у Київському музеї Лесі Українки лише вікно і дверна ручка із Зеленого Гаю.
Дякуючи ентузіастам, і особливо директору музею Лесі Українки в м.Новоград-Волинському Вірі Омелянівні Римській, ця садиба збереглася найкраще. З усіх сил стараються зберегти свою святиню і працівники музею Лесі Українки в Колодяжному (дод.7), роками чекаючи ремонту обох будинків Косачів.
Роки і трагічна доля родини Косачів не применшили їх ролі у царині української духовності. Нащадки цього роду і сьогодні живуть у різних країнах, свято зберігаючи пам’ ять про свою берегиню Олену Пчілку і невмирущу у своїй творчій спадщині Лесю Українку. В Єкатеринбурзі нині живе сім‘я племінника Лесі Українки Михайла Кривинюка, в США – дочка Ізидори – Ольга Сергіїв і син Юрія Косача теж Юрій Косач з сім’ ями, в Будапешті – Наталка Драгоманова – Бартой, в Цюріху – внуки Оксани Косач – Шимановської, в Латинській Америці – Аріадна Драгоманова, в Канаді – сім’ я Василя Кривинюка. У серпні 2000 року померла в Києві остання із Косачів – відома перекладачка Валентина Болдирева. Залишились нащадки роду Косачів у Чернівцях. Лише в 1989 році були реабілітовані Ізидора і Юрій Борисови.
Трагедія родини Косачів – це безприкладний глум над українською духовністю в ХХ столітті. Хай буде це уроком для наступних поколінь, які не повинні допускати подібних трагедій.
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)
Немає коментарів:
Дописати коментар