Т Р А Г Е Д І Я Р О Д И Н И К О С А Ч І В
Не зважаючи на плин часу, творчість Лесі Українки – славної
дочки українського народу, письменниці зі світовим ім’ям – і сьогодні викликає
великий інтерес у читачів та літературознавців нового покоління. На жаль,
немало праць Лесі Українки загублено, деякі знаходяться в закордонних і
приватних архівах, а ті, що друкувалися на Україні за радянських часів,
піддавались відповідному “редагуванню” і достовірність їх текстів ще належить
розпізнати. А тому кожне документальне джерело, яке надходить в Україну, кожне
свідчення сучасників та дослідників творчості славної поетки розкривають все
нові і нові сторінки її подвижницького життя та трагічної долі її родини.
Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині
високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна
пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного
кореня. Всі члени сім’ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло
їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінська репресивна
машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію
фізично і духовно.
Леся Українка росла і виховувалася у великій родині – мала трьох сестер
і двох братів. Кожен з них був особистістю непересічною, яскраво обдарованою.
На жаль, доля цієї заслуженої перед Україною родини лишилася поза увагою
дослідників і біографів поетеси. На декого з них було накладене довголітнє
табу, припечене тавро емігранта-зразника. А час минав… Відходили з життя Лесині
кревні, а з ними обривалися назавжди ті нитки, які зв’язували нас з живою
пам’яттю про неї… У 1903 році у 34-річному віці несподівана смерть забрала з
життя старшого брата поетеси Михайла Обачного – письменника, фізика,
перспективного науковця, приват-доцента кафедри фізики і метеорології
Харківського університету ( йому належить відкриття в галузі
рентгенології). У 1909 році упокоївся
від серцевої недуги на 68-му році життя батько Лесі - Петро Антонович Косач, юрист за освітою,
меценат української культури за покликанням. У поліському
селі Колодяжному, відірваний від рідних державними кордонами, у самотності й
бідності помер у 1937 році менший брат поетеси Микола.
Чоловік Лесі Українки – Климент Квітка після смерті дружини доопрацьовує
й видає спільну працю – двотомник
«Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (всього 220 пісень). У 30-роки нависла
загроза арешту і над К.Квіткою. Не витримавши шаленого тиску з боку пильнуючих
органів, виїздить до Москви. У Московській консерваторії починає читати курс музики народів СРСР. Та пильне око НКВС
знайшло його і тут. У 1934 році потрапляє в Караганду, потім поселяється в
Алма-Аті, де працює викладачем латинської мови. Саме тоді, знаходячись у
лікарні, вчений визнає «недоліки» у своїй роботі. І тільки 1937 року йому
дозволяють жити в Москві і працювати в Кабінеті вивчення музичної
творчості народів СРСР. Під час другої світової війни К.Квітка
залишався в Москві, брав участь у протиповітряній обороні міста, виступав перед
бійцями у госпіталях, працював у консерваторії. Та коли у 1943 році академік
М.Рильський запропонував висунути його праці на Державну премію, кандидатуру
вченого не затвердили. 1944 року мав балотуватися до АН УРСР, але знову не
пройшов, бо нібито загубили документи. Після війни, у 1945 році Климент
Васильович вдруге одружився зі студенткою Московської консерваторії Г.Л.
Кащеєвою. Частину свого музикознавчого і фольклорного архіву Квітка ще за життя передав на збереження у
заснований ним Центральний музей музичної культури ім. М.Глінки при Московській
консерваторії. 19 вересня 1953 року Климент Васильович Квітка пішов з життя.
Залишив після себе 65 друкованих праць і 74 рукописи . Спадкоємицею його великої книгозбірні ( 3,5
тисячі спеціальних видань з етнографії і фольклору), рукописної спадщини і
приватного архіву стала дружина. Книжки, деякі рукописи вона передала до музею
ім. М.Глінки. Речі та архівні матеріали, які стосуються Лесі Українки,
Г.Квітка-Кащеєва мала намір продати на початку 60-их років створеному музеєві
Лариси Петрівни Косач у Києві. Та в 1962
році вона несподівано померла, не завершивши своїх планів, і та частина архіву,
яка належала або мала причетність до
Лесі, пропала безслідно. За однією з версій архів спалив ЖЕК, звільняючи
квартиру після смерті Квітчиної тещі М.І. Кащеєвої у 1971 році. В Україні про Климента Квітку майже нічого не знали. Та не може згаснути на
небі зірка непоміченою. Україна поволі
відроджує свої традиції, культуру, мову. Праці талановитого музикознавця і
фольклориста вийдуть із забуття. І зазвучать народні пісні , оті «…Квітки
барвисті вічні…», про які писала Леся Українка в поезії «Забута тінь».
Вільна Америка стала притулком у роки повоєнного часу і для біженців з
України. Не для всіх , однак, стала
другим домом, а вічним смутком і пекучою тугою за краєм, у якому лишилося
коріння, що ніяк не хотіло всихати, а тіло в чужині нестерпно боліло Україною.
Кожного емігранта доля гнала на далеку й незнану землю своєю дорогою. Тернами
встелилася вона для сестер Лесі Українки – Ольги та Ізидори, стала їх останнім
прихистком, хоч кожен сущий снить про упокій на рідній землі. І лише
земля-невільниця відторгує своїх дітей.
Про трагедію рідних Лесі, їхнє
життя за часів радянської влади на Україні знано вкрай мало, лише в останні
роки ця тема частково вийшла із небуття і заборони : сам час вимагав нарешті
сказати правду про долю роду Драгоманових-Косачів після 1917 року.
Найважчі тортури випали на долю
матері Лесі Українки – Олени Пчілки, письменниці, фольклориста, етнографа,
громадського діяча. 1920 року в сімдесятилітньому віці її заарештували у
Гадячі. Причини арешту невідомі були довгий час. Лише не так давно , коли зник
кордон між діаспорою і материковою Україною, маємо змогу довідатись про цю
подію…
11 березня 1920 року в гімназії відбулося урочисте Шевченківське
свято. Після «Заповіту» оркестр виконав
національний гімн «Ще не вмерла Україна». Всі встали і стоячи прослухали гімн.
На сцені - великий бюст Шевченка,
огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав промову. І в цей час до
зали увійшли представники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну
сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Але, побачивши це, до сцени
підійшла Олена Пчілка і розгорнула прапор так, щоб обидва кольори були видні.
Більшовицький комісар Крамаренко, побачивши це, вибіг на сцену, зірвав прапор і
став його шматувати…
У травні 1920 року в Гадячому
відбулася селянська конференція, учасники якої відверто виступали проти
загарбницької політики більшовиків. З палкою промовою виступила й Олена Пчілка.
А рано-вранці наступного дня за нею
прийшли «архангели».
Змилостившись над віком
арештантки, але не зменшивши при тому знущань
і образ, відпустили її під опіку дочки Ізидори. У тяжке воєнне лихоліття
після арешту і важкої хвороби з неймовірними труднощами і пригодами мати з
дочкою дісталися з Гадяча до Могилева-Подільського, де на той час жила Ізидора
з сім’єю.
Згодом, повернувшись до Гадяча,
Олена Пчілка була шокована ставленням властей до її приватного майна: всі будівлі
і речі без відома власниці були націоналізовані, а в будинку нашвидкуруч
відкрито музей Михайла Драгоманова. Стражденній патріарші українського
письменства і культури так і не вдалося до кінця своїх днів отримати те, що їй належало і жодного стосунку
до Драгоманова не мало. У відповідні
інстанції писала листи з проханням повернути дорогі реліквії… Не тільки
не повернули, а навпаки стерли з лиця землі й драгоманівську садибу. З болем
ронила Олена Пчілка на папір слова-сльози, звернені до втраченого родинного
кубелечка. Сьогодні на тій садибі лише бур’ян – промовистий рівень нашої
культури.
Однак на цьому трагедія й
переслідування зрадливої долі не скінчилися. Як жилося родині у той час, можемо
судити з листа Олени Пчілки до О.
Іванова, знайомого з Могилева-Подільського: «…а про життя духовне не
розпишешся… Та й нащо маю розводити Вам, як тяжко, як бридко переживати всю ту
бридоту, що переживаєш, бачиш навкруги! Ви все це добре знаєте й перебуваєте
самі…Боже, скільки всякого хамства, «подхалімства»! Цур йому… Тим більше сяють моменти, що зрідка
випадають: такою ясною хвилиною були у нас Шевченкові дні і урочисті два
зібрання в Академії… Якось відпочилось душею. Співалось багато Лисенкових
творів на слова Шевченка. Ні, ніхто ніхто з новітніх композиторів не тільки не
пережив, а навіть і не дорівнявся Лисенкові! А ще тепер пішла така течія, щоб
музичний твір не мав у собі ніякої національної властивості. Це, звичайно,
скороминуща дурниця, але вона дражнить на цей час».
Восени, коли Україну трясла хвиля
арештів, до немічної, з паралізованими ногами письменниці прийшли агенти ДПУ з
ордером, однак вісімдесятилітня арештантка виявилася нетранспортабельною. Доля
дала їй шанс померти у рідних стінах, а не на нарах в’язниці. 6 жовтня 1930
року її ховали на Байковому цвинтарі біля могил первенця Михайла, геніальної
Лесі, мужа Петра Антоновича. Скромно й скорботно , без промов провели в останню
путь Берегиню роду українського, страх і біль онімив уста присутніх. Лише
Михайло Грушевський не зміг мовчки кинути грудку землі на її могилу і
безпомічно промовив: «Вічна пам’ять Тобі на рідній землі!» Рідна земля прийняла
у своє лоно свою ж дитину, а
немилосердний час і людська жорстокість поглумилися над пам’яттю…
У 1929 році був заарештований
чоловік Ольги Михайло Васильович Кривинюк, який звинувачувався у ворожій
діяльності міфічної організації «СВУ». Йому чудом вдалося вирватися із
сталінського котла.
Чоловікові Ізидори – Юрію Борисову
у 1930 році інкримінували участь в антидержавних організаціях, за що росіянин з
українськими вусами розплатився засланням на три роки у Вологодську область.
І водночас у цей період , складний
і трагічний, виходять одна за одною монографії про життя і творчість Лесі
Українки.
А доля і далі немилосердно
жорстока до її рідних. Ще не встигли зарубцюватися недавні рани, як 1937 року
арештували Ізидору Косач Борисову. Після ув’язнення в Лук’янівській тюрмі і
слідства вона дістала 8 років таборів і була перевезена етапом у табори
Онєглагу. Два роки від сьомої ранку до сьомої вечора працювала на лісоповалі ця
тендітна високоосвічена і висококультурна жінка. 1939 року після «золотого
вересня» нарком з питань культури, відвідавши напередодні Ольгу Кобилянську,
котра опікувалася долею сестер Лесі Українки, натякнув Ользі Косач-Кривинюк ще
раз подати заяву про перегляд Ізидориної
справи. Того ж року її було звільнено. «Ім’я Лесине врятувало мене від видимої
смерті», - писала згодом у своїх спогадах. Родині запропонували переселитися у
будинок по Овруцькій,6, де й раніше мешкали, -
ще за життя Олени Пчілки. Ізидору Петрівну поновили в науково-дослідному
інституті. Але слід її чоловіка Юрія, заарештованого вдруге у березні 1938
року, пропав у тюрмах та концтаборах.
У лютому 1941 року відзначалося
70-ліття від дня народження Лесі Українки. Сестер поетеси Ольгу та Ізидору
запросили на урочистості, де вони поділилися своїми спогадами, допомогли
науковцям консультаціями, архівними матеріалами, що їх вдалося зберегти у
найстрахітніші часи. По суті, залишкам великого родинного архіву, бо у листі до
А. Дублянського Ольга писала : «Мучить мене найбільша думка, як удасться мені
врятувати материні й Лесині архіви, краще
сказати ті частки їх, що якимось чудом врятувалися досі. Бо скільки ж із
них загинуло!»
Інститут літератури запропонував
Ользі Косач-Кривинюк співробітництво над багатотомним виданням, яке планувалося
розпочати 1941 року. У листі до синів Михайла та Василя писала: « Вчора , як
була в Інституті літератури, то знов повторяли мені, що конче хтять, щоб я
працювала у них при тому науковому виданні Лесиних творів і переписки, що має
цього року початися, бо вони й самі бачать, що багато є такого незрозумілого
для них, що з живучих тепер людей можу пояснити лише я одна, а тому вони ніяк
не можуть без мене обійтися. Я , звичайне, не одмовляюся од цієї роботи, бо
мене й саму бере досада, як я бачу, що роблять неможливі помилки, видаючи щось
Лесине та пояснюючи його по своєму дурному «розумєнію».
Друга світова війна принесла нове
горе, нові страждання і випробування. За тиждень до її початку Михайло Кривинюк
поїхав у Свердловськ відвідати старшого сина, теж Михайла. Лінія фронту
відділила його від рідних, про повернення годі було й думати. Літній, хворий,
самотній Михайло Васильович тяжко виживав воєнне лихоліття, але трагічна
випадковість обірвала його життя. 1 вересня 1944 року він загинув під колесами
паровоза, сигналу якого не почув. Коли син Михайло повернувся у 1945 році до
Свердловська, йому не вдалося розшукати могили свого батька.
Розривалося серце Ольги Петрівни,
сповнене розпуки й тривоги за долю рідних, звісток від яких не мала. Меншого
сина Кривинюків Василя після фінської війни перекинули до Мозиревської
військової частини, де його й застав початок війни нової. У перші місяці війни
він потрапив у німецький полон, з якого вдалося втекти. 15 жовтня 1941-го
дістався до Києва. Яка доля спіткала б
його як полоненого, відомо.
Уже взимку 1943 року сестри Ольга
й Ізидора приймали рішення вирушати за
кордон, назавжди покидати Київ. Осінь 1943 року. Радянські війська наближалися до
окупованого Києва. Що гнало Лесиних сестер в ті дні назавжди з Радянського
Союзу? Напевне, і робота під час окупації в Київській міській управі, і втеча з
полону сина Василя Кривинюка, котрий перебував з матір’ю в Києві, і гіркий ,
пекучий досвід минулих судилищ, тюрм і заслань; нарешті повідомлення чоловіка
Олесі Борисової Олександра Петрова напередодні листопада 1943 року про якусь термінову евакуацію усієї сім’ї
униз по Дніпру пароплавом… Знаємо одне: перед звільненням Києва сестри Лесі
Українки знали, що їм не буде «морального притулку» на рідній землі. Усі ці обставини стали причиною й спонукою
виїзду сестер Ольги та Ізидори у 1943 році з Києва до Львова. Взяли з собою
найцінніше – архів. Точніше, архів О. Косач-Кривинюк відправила з Василем на
кілька днів раніше, про що у листі, переданому ним же для М. Д. Деркач, писала:
«Не дивуйтеся нічому варварському і незугарному в тому, як я зложила і запакувала два свої дорогоцінні
мішки».
У Львові Лесині сестри перед
виїздом за кордон жили то у М. Д. Деркач, то у А. М. Труш. Сили Ольги Петрівни
згасали, і вона з одержимістю працювала над «Хронологією». Зі Львова Лесині
сестри повезли останню частку родинних реліквій: зібрання фотооригіналів,
меморіальні речі та одяг, вишиванки, а також 12-томне видання спадщини Лесі
Українки і майже готову працю – «Хронологію». Передавши рукописний архів Лесі й
родини, книги з бібліотеки поетеси до НТШ, Ольга Петрівна 1944 року вирушила
далі – в Прагу, де мешкала третя сестра Оксана, переїхавши туди з Бельгії.
Востаннє сестри бачилися 1913 року. Довга розлука наклала відбиток на їхні
стосунки. У той же час Ізидора з дочкою Олесею та внуками перебувала у Відні.
Напередодні нового, 1945 року Ольга надіслала їй з Праги привітання: «З Новим
роком, любая моя Доруню! Коли б то він був Вам усім, тобто нам усім, такий
хороший, як я того бажаю! Коли б то збулося все те, надія на що тільки й
підтримує, тільки помагає жити, а не гинути од тої туги та журби, що в
свята ще дужче опановує душу. Коли б то
збулося!» Не знала Ольга Петрівна, що то був останній в її житті рік. 19 квітня
1945 року разом із сином Василем виїхала до Вінтерберга, 29 травня доїхали до
Тіттлінза. Розмістили біженців у селі Трасфельдері у таборі для переміщених
осіб. З Праги разом з ними мала їхати й Оксана, але в останню мить завагалася,
перенесла виїзд на наступний день, та й наступного не наважилась рушати у
безвість.
Останній, писаний за два місяці до
смерті лист Ольги до Дори сповнений тривоги і жалю за рідних. «Люба моя
Дорунечко, рідна моя і дорога, мені дуже прикро, що мушу тобі писати про себе
смутні речі. Василь, повернувшись із подорожі, застав мене хвору і, хоч я й не
лежала, дуже серйозно. Коли тутешній єдиний лікар не помиляється, то в мене
початок цирозу печінки… Проти самої хвороби нічого не робиться, бо, здається, й
нема чого робити. Схудла я до решти, і навіть мало думаю. Спочатку я гостро
розплачувалася од свідомості своєї «конечної» хвороби, а тепер якось тупо
байдужа до всього. Лише Василя шкода, що він має стільки возні зі мною…Тепер у
мене одна лише мрія: побачитись з тобою. Що я вже не побачусь з Михайлами, не
побачу Україну, цього я абсолютно свідома…Шкода, що я досі не скінчила
«Хронології». Власне її саму скінчила, а деяких додатків не довела до
кінця…Узори і це – єдине, що я зробила в житті путнього.
Ми все-таки думаємо скоро рушати
до Аугсбургу, бо тут зимувати неможливо. Намучиться Василь, везучи мене! Не
уявляю собі, як це воно буде. Та якось воно і в Аугсбургу я житиму. Взагалі, як
саме і як довго я житиму?»
Не судитиметься стражденній Ользі
зустрітися з Дорою, а в Аугсбург привезуть її лиш для того, щоб у страшних
муках померла в таборі для переміщених осіб, так званих «ДіПі». 11 листопада
1945 року на 69 році життя «рідна по духу і крові» сестра Лесі Українки знайшла
на чужині останній спочинок.
Десять тяжких років (1934-1944) О.
Косач-Кривинюк віддала роботі над літописом життя і творчості Лесі Українки. ЇЇ
племінниця Ольга Сергіїв , яка жила у
США, згадувала жахливі картини, що їх не раз доводилося бачити у помешканні тітки.
У неопаленій кімнаті, напівголодна, надломлена хворобою, Ольга Петрівна
друкувала на машинці свою працю. Не звертала увагу на незручності, бо
відчувала, що доля стрімко котить роки до заходу. Так скінчилося життя Ольги, молодшої на шість
років од Лесі Українки. А яка ж доля її спадщини? Двадцять п’ять років – такий
шлях праці О. Косач-Кривинюк від рукопису до видання, в Америці, звичайно. У
жовтні 1990-го дружина нині покійного Василя Кривинюка пані Ірина передала
єдиний примірник машинопису на Україну. З метою
видання повернулися в Україну й
оригінальні зразки узорів, зібраних і
відтворених О.Косач-Кривинюк на Катеринославщині, про існування яких ми й не
знали. Ірина Кривинюк передала їх як скарб, як реліквію родини Косачів. Узори
унікальні не тільки розмаїтістю і багатством, а й технікою, якою досконало
володіла Ольга Петрівна. Напередодні 130-літнього ювілею Лесі Українки та Міжнародного симпозіуму з цієї нагоди,
який проходив на Волині, узори були передані для поновлення експозиції
Колодяжнянського музею-садиби на тимчасове користування. Попри усі домагання і
листи директор музею-садиби відмовилася їх повернути в Інститут літератури ім.
Т.Г. Шевченка НАНУ. Саме тому воля
виконавці узорів і дарувальниці не виконана.
А як жилося наймолодшій гілочці
знаменитого роду-дерева Драгоманових-Косачів на чужій землі? А судилося прожити
довгий вік – 92 роки.
1949 року дочка Ізидори Олеся зі своєю
родиною виїхала до США, а матері еміграційний комітет відмовив у візі за станом
здоров’я. Майже через рік вдалося побачитися родиною у США. Що чекало
шістдесятидворічну жінку в чужій країні без знання мови (хоч вільно володіла
французькою чи німецькою), з підірваним здоров’ям, без житла і грошей? Звичайно
ж, далеко не райське життя. Науковець з фізіології рослин мила посуд у
невеличкому ресторанчику, згодом дістала легшу працю – вишивала серветки,
подушки для української крамниці у Філадельфії. Жила разом з дочкою і трьома
онуками надзвичайно скромно, але багатим духовним життям: подорожувала,
постійно цікавилася новинками літератури, виявляла жвавий інтерес до наукових
відкриттів і досягнень. До останніх днів зберегла дивовижну пам’ять, якою ми
знехтували.
Лише
Анатоль Костенко, автор художньої біографії про Лесю Українку, листувався з нею
та вряди-годи – працівники Київського музею поетеси. А вона зберігала у собі
цілі скарби – спомини про родину, знайомих, місцевості й побут. На жаль і на
сором, ні ми , ні наші краяни за океаном не розуміли жінки, яка поїхала на
чужину не багатства наживати (бо й не вміла цього робити), а вберегти життя
собі й дітям – роду своєму. Щоправда, час від часу з’являлися в заокеанській
періодиці її спогади про Лесю, Колодяжне, Зелений Гай, родинне оточення. А
скільки ще не написала…
Доля наче поглумилася з неї – дала
літній жінці дивовижну пам’ять, світлий розум, а нам натомість – безпам’яття і
глупоту. Не запрошували її невдячні нащадки поетеси і на ювілейні урочистості –
зрозуміло ж чому: політична емігрантка, а отже, й зрадниця Батьківщини. А вона
– мудра жінка з роду Драгоманових – не ображалася, а тішилася, раділа до сліз
найменшій вісточці з України, пов’язаній з іменем сестри. Тягнулася всім серцем на батьківщину – на прохання
музейних працівників подавала інформацію про Лесю Українку та її оточення. Усі
свої сили приклала Ізидора Петрівна, щоб фундаментальна праця її сестри О. Косач-Кривинюк «Хронологія життя
і творчості Лесі Українки» побачила світ. Померла Ізидора, наймолодша сестра
Лесі, 12 квітня 1980 року у місті Піскатавей штату Нью-Джерсі.
Родинний архів з рукописом самої
Ізидори Петрівни перейшов до її дочки Ольги Сергіїв, яка ретельно оберігала
кожен документ, кожен аркуш, змережений рукою матері, тьоті Лілі, бабуні, а від
неї до внучки Ізидори – Ольги Лютон-Петрової, яка побувала в музеї Лесі
Українки у Новограді-Волинському в 2003 та 2008 рр.
Неоціненний внесок зробила родина
Косачів у розбудову національної культури, літератури та просвітницького руху в
Україні. Роки і трагічна
доля цієї заслуженої родини не применшили їх ролі у царині української духовності. Нащадки цього
роду і сьогодні живуть у різних країнах, свято зберігаючи пам’ять про свою
берегиню Олену Пчілку і невмирущу у своїй творчій спадщині Лесю Українку.
Трагедія родини Косачів – це безприкладний глум над українською духовністю в ХХ
столітті. Хай буде це уроком для наступних поколінь, які не повинні допускати
подібних трагедій.
ТКАЧЕНКО АЛІНА ІГОРІВНА,
УЧЕНИЦЯ 11-Б КЛАСУ
ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ
ВИКЛАДАЧ-КОНСУЛЬТАНТ Т.К. ПРИМАК
Немає коментарів:
Дописати коментар