Кожному мила своя сторона

                       КОЖНОМУ МИЛА СВОЯ СТОРОНА

                                                   Красивих є на світі безліч місць:

                                                   Столичні парки, сквери і озерця.

                                                  А я люблю мій Володарськ-Волинськ.

                                                  Лише йому моє належить серце.

                                                                             Василь Іщук

   Моя Володарщина – це поліська земля, де шепочуть ліси і квітнуть поля, де пахне житнім колосом повітря, де блакитне небо відбивається в ріках,  ставках і озерах, - це мій рідний край.

   «Рідний край» - поняття багатогранне. Воно включає і селище, де пройшло босоноге дитинство, і рідну хату, наповнену маминою колисковою…Кожному мила своя сторона. Іван Огієнко писав: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю. Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі  прив’язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто, буває, відірветься від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі…»   

   Достовірно відомо, що селище Володарськ-Волинський своїм топонімічним корінням сягає сивої давнини. Поховання в кам’яних гробницях, виявлені археологами в межах селища, відносять до часів енеоліту ( ІV- ІІІ тисячоліття до н.е.) і свідчать про заселення нашого краю в ті далекі часи.

   Переді мною постало два запитання, на які маю дати відповідь: скільки років моєму рідному селищу і чому воно так називається, тобто, чи відповідає історичній справедливості сучасна назва населеного пункту?

   Щоб відповісти на ці складні питання, слід розглянути історико-топонімічний ланцюжок назви поселення від найдавнішої, зафіксованої в історичних документах, до сучасної. Навряд чи на теренах Житомирщини, України, а, можливо, і в усьому світі, знайдеш населений пункт, який стільки разів змінював свою назву. Вважають, що назву Горохів, а, може, Горохове, поселення мало до ХV століття. На жаль, писемних згадок про ці назви немає.

   Олександропіль. У Словнику географічному Царства Польського ( Варшава, 1886) можна довідатись про те, що перша писемна згадка про поселення датується 1545 роком. У ті часи полькі бояри Пронські відновили на правому березі р.Ірші старе поселення, збудувавши на його місці оборонні укріплення (теперішні «Вали» в межах Кутузівського парку). Назвали його Олександрополем на честь одного з братів Олександра. Отже, найбільш вірогідно вважати 1545 рік роком заснування селища. Таким чином, 6 вересня 2011 року селищу Володарську-Волинському виповнилося 466 років.

   Хорошки, Горошки. Деякі дослідники вважають, що назва Хорошки пішла від того, що на початку ХVІІ століття литовські магнати Сапеги облюбували нову «хорошу» місцевість і перенесли сюди із Грежань (тепер с.Рижани) свою резиденцію. Нові краєзнавчі дослідження дають підставу віднести топонім Хорошки (видозміна Горошки) до часів язичництва з походженням назви від бога сонця Хорса.

   Отже, можна припустити, що назва Хорошки, Горошки існувала ще до Горохова(  Горохове) і є досить давнім поселенням на Волинській землі.

   Кутузове. З такою назвою населений пункт проіснував 9 років ( з 1912 по 1921 рік ). Названо на честь російського полководця М.І.Кутузова та 100-річчя з дня перемоги російського війська над французами. Кутузов отримав маєток Горошки в 1796 році в подарунок від імператриці Катерини ІІ за видатні військові заслуги.

      Володарськ, Володарськ-Волинський. Нарешті останню назву районний центр отримав в 1921 році на честь Володарського В. ( Гольдштейна Мойсея Марковича), уродженця містечка Остропілля Волинської губернії, одного з учасників жовтневого перевороту 1917 року, вбитого в 1918 році есерами в м.Петрограді.

   Як і більшість географічних назв за часів тоталітаризму, селище отримало ім’я компартійного діяча В.Володарського згідно декрету «згори» під час компанії по увічненню діячів нової влади. Адже достовірно  відомо, що життя Володарського з районом не пов’язане і його діяння не заслуговують на подібне увічнення. У зв’язку з цим вбачається логічним і доцільним повернути селищу одну з його древніх назв: Хорс, Хорошки, топоніми, які принесла нам історична хвиля із східнослов’янського племені древлян.

   Отож, дослідивши історико-топонімічний ланцюжок, я можу констатувати, що сучасна назва селища не відповідає  тій, якою повинна бути. А святкуватиме воно  у вересні 2012 року  467 річницю від дня свого народження.

   У селищі знаходяться святі  для кожного жителя краю місця, історичні пам’ятки: Кутузівський парк, Меморіальний комплекс  на честь воїнів-визволителів, Алея в честь воїнів-інтернаціоналістів,  братська могила жертв фашизму, культові споруди. Тут є пам’ятники М.Кутузову,  меморіальна дошка В.Володарському, Музей коштовного і декоративного каміння та Музей історії району.   Щедра Володарськ-Волинська земля талановитими людьми,  багата пам’ятками історії та культури, чудовою природою.          

   Однак ми не завжди приділяємо достатню увагу історичним місцям, що оточують нас. Це можна сказати про місцевий  Кутузівський парк, який знаходиться у вкрай занедбаному стані. А між тим - це куточок живої історії нашого краю. Виник він як укріплена військова форте­ця в сиву давнину, можливо, ще в часи Київської Русі. Про це свідчать вали, які були у свій час оборонними спорудами про­ти нападів різних ворогів, в тому числі й татаро-монгольських орд.

    Фортеця розташована на підвищеній місцевості, що кру­тим схилом спадає в мальовничу долину, по якій протікає річ­ка Ірша. Вона згадується в літописах за 1018 рік, коли князь Святополк Окаянний в поході на Київ шукав зі своєю дружи­ною броду через цю природну водну перепону. На початку XVI ст. старе поселення з укріпленням належало польським боярам Пронським. У 1795 році, під час третього поділу Польщі, від польських панів були відібрані маєтки за їх участь в опозиції проти Росії. Царицею Катериною П Горошки були подаровані М. І. Кутузову за заслуги в російсько-турецькій війні.

    У 1912 році Росія урочисто відсвяткувала сторіччя пере­моги над Наполеоном. Горошки було перейменовано в Кутузове. У центрі парку, недалеко від палацу, на підвищенні було відведено місце для встановлення пам'ятника великому пол­ководцеві, та в той час цьому перешкодили революція й громадянська війна.

    Великий красень-палац Кутузова знаходився в центрі пар­ку, височів над кручею і був видний з усіх кінців селища й навколишньої місцевості. Внизу, долаючи невеликі кам'яні пороги, широкою долиною протікала повноводна річка Ірша. На краю парку, на високому пагорбі, стояла старовинна коза­цька церква. Побудована ще у XVIII ст., вона пережила не одне покоління людей, що приходили до неї. Особливістю цер­кви було те, що вона фарбувалася в червоний колір, в знак пролитої козацької крові. Це був пам'ятник архітектури, що мав охоронятися законом.

    По другий бік річки, так само над кам'яною кручею, стояв католицький костьол для польського населення району. Все це створювало єдиний непо­вторний комплекс, архі­тектурно-парковий ан­самбль і було чудовою живою картиною – пейзажем.

   У роки Першої світо­вої війни палац було пе­реобладнано під військо­вий госпіталь для поране­них. Теплої липневої ночі 1919 року під час запек­лих боїв між частинами Червоної Армії і армією С. Петлюри палац Куту­зова загорівся. Старі люди розповідали, що цю страшну пожежу було видно з усіх кінців райо­ну. Здавалося, що горить небо й земля. З чого вона сталася, ніхто не знає: чи внаслідок бойових дій, чи зловмисного підпалу, що, наймовірніше, бо це були часи анархічного руйну­вання всього минулого. "Бий, пали, руйнуй, адже будинок "панський". Ні­хто, звісно, не гасив цієї пожежі. На місці прекрасної споруди, що була окрасою всієї навколишньої місцевості, залишилась лише купа згарищ і го­ловешок. Пізніше на місці палацу утворився пустир, який по­ріс бур'янами, кропивою та чортополохом. Зараз це місце за­росло чагарниками, і ніщо вже не нагадує про його минулу славу й велич. Навіть у місцевому музеї не знайдеш ніяких слідів, фотографій, що нагадували б про минуле цього куточ­ка.

   Козацька церква простояла близько двохсот років, майже до початку Великої Вітчизняної війни. Вона слугувала не лише молитовним домом, а й центром духовного спілкування жителів навколишніх сіл. До церкви йшли люди подивитись на ін­ших і себе показати. Молоді тут знайомились, літні обмінюва­лись різними новинами.  Малих із собою до церкви брали не стільки для молит­ви, як для розваг та з виховною метою. Привчали, як поводи­ти себе на людях.

У 20 рр. ХХ ст. парк був загальновизнаним місцем розваг та відпочинку для молоді й населення району та сели­ща. У ньому завжди було багатолюдно.

       Та в останні роки перед Великою Вітчизняною війною місцеві сталінські активіс­ти-яничари знесли, зруйнували старовинну церкву - безцінну пам'ятку нашої історії та архітектури. Це були акти нечуваного вандалізму, коли руйнували, нищили ті пам'ятки, що повинні були охоронятись законом. На місці, де стояла церк­ва, залишився голий пісковий пагорб,  на якому навіть бур'яни не росли. Хтось із місцевих жителів тоді нишком дав цьому місцю дуже влучну символіч­ну назву "Голгофа" (місце, де розпинали Ісуса Христа).

    Та ось почалася Велика Вітчизняна війна. Те, що не всти­гли зруйнувати войовничі атеїсти, довершили німецькі фаши­сти. У липні 1941 року вони вирубали в парку багато дерев для будівництва й ремонту мосту через Іршу, який був зруйнований при відступі частинами Червоної Армії.

     Після закінчення війни ніхто не цікавився долею парку. Було не до того. Країна заліковувала страшні рани, нанесені війною. Лише в п'ятдесяті роки зроблено спроби хоч якось трохи відновити цей куточок нашої природи та історії. Учні та вчителі місцевої середньої школи щорічно висаджували в парку  молоді дерева, чимало з яких тут же по-варварському були зламані і знищені манкуртами, для яких не було нічого святого. Багато старих віковічних дерев вони ж по живому палили на корені.

    У 1959 році в центрі парку від жителів району встанов­лено пам'ятник- погруддя Кутузову, який був зруйнований уже в наш час. На його місці  у 2006 році  було встановлено інше.

    Останнім часом на могутній хвилі загального розпочатого відродження національної історії та культури я плекаю надію хоч на часткове відновлення нашої історичної святині, яку так за­нехаяли. Православна релігійна громада збудувала  нову  церкву  на місці колись знищеної, а католицька гро­мада -  костьол.  Живий куточок історії відновлено. Святе місце нашої історії для нащадків врятовано.  

   У кожного з нас залишається в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, луки з пахучою скошеною травою, стежина, обіч якої ростуть волошки і по якій біжиш босоніж. Плюскіт голубої води, шелест зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок – усе це моя рідна Володарщина, все це дороге моєму серцю.

  

                     САХНЕНКО ОЛЕКСАНДР, УЧЕНЬ 9-Б КЛАСУ

                        ВОЛОДАРСЬК-ВОЛИНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

ВИКЛАДАЧ – КОНСУЛЬТАНТ                Т. К. ПРИМАК