Дороги до Лесі

ТЕМА. Дороги до Лесі.

МЕТА. Пройти дорогами рідної для Лесі Звягельщини. Уявити ту
красу, ті пейзажі, ті рідні серцю місця. Побувати у будинку,
де народилася поетеса. Подихати тим повітрям, щоб
збагнути всю велич, красу, силу і мужність цієї дивовижної
жінки.
Удосконалювати навички роботи в групі, вміння система -
тизувати і узагальнювати, спостерігати і порівнювати.
Розвивати логічне мислення учнів, літературне мовлення.
Виховувати любов до рідного краю, гордість за видатних
доньок народу.

ТИП УРОКУ. Урок-подорож.

ОБЛАДНАННЯ. Науково-популярні книги.

ПЛАН ПОДОРОЖІ

1. Вступне слово про мету подорожі.
2. Ознайомлення з маршрутом.
3. Організація груп.
4. Презентація повідомлень учнями.
5. Підбиття підсумків.

1. Слово вчителя.
Особистість геніальної української письменниці, всесвітньо-
відомої культурної діячки Лесі Українки хвилює не одне покоління дослідників. А щоб переконатися , звідки черпала поетеса сили, шукаючи тих початків як витоків колосальної творчої енергії, маємо йти до Звягеля – він для неї так багато важив!

2. Отож 1 група вирушає до надслучанської землі,
2 група познайомиться із звягельським оточенням Лесі,
3 група побуває в хатині, де народилася письменниця,
4 група довідається про берегиню Лесиної оселі Віру Омелянівну Римську, завідувачку музею.

3. Організація груп.

4. Презентація повідомлень учнями.

1 група

«Любий мій Звягель»

Дуже древній Новоград-Волинський (колишній Звягель). Бачив він усього на своєму віку, знав не одне видатне ім’я, котре славу його множило.

Та з-поміж того найкращого, що мали в своїй історії, новоград-волинці виділяють ім’я геніальної жінки, співця досвітніх вогнів Лариси Петрівни Косач. Тут її колиска. Надслучанська земля напоїла її живою водою, відкрила чарівний світ поезії. Щодня наближаємося ми до її легендарного, чистого й ніжного образу : «Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм, - як казав Олесь Гончар, - живе в душі нашій Леся Українка».
І виринають у пам’яті зустрічі із Случчю та її краєвидами.
У Звягелі маленька вразлива душа перейнялася тими настроями, що їх називають передчуттями геніальної натури. Тут вона народилася – у невеликому будиночку міщанина Окружка над річкою Случ на вулиці Случанській.
Тут, у Соборній во ім’я Преображенія Господня церкві відбулося її хрещення і названо Ларисою. А день народження 13 лютого – те «13-е згадувалося завжди й тоді, коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива».
Коротким був звягельський відтинок Лесиного життя. «По правді признаюся, - читаємо в незакінченому автобіографічному творі «Спогади тітки Люсі»,- не спадало й на думку мені, що , може, я туди повік вже не вернуся,…що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого. І вже не приплинуть ніколи назад…» Той звягельський час Леся і Михайло згадували як «щось найпрекрасніше» (за спогадами Ольги), «Любий Лесин Звягель» згадує й Олена Пчілка у вірші «Волинські спогади».
Спробуймо й ми, хоча б уявно, заглянути у той «злото-блакитний струмочок», з якого (насмілимося допустити) почнеться такий бурхливий потік Лесиної творчості. Чим був Звягель для дівчинки, що провела тут перших 8 з половиною років життя?
Звягель – це перше усвідомлення батька як щирого друга, котрий рано оцінив свою дочку як «найдорожчої ціни скарб», котрий «за все життя не поклав марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а, навпаки, як тільки міг, промітав тую дорогу для неї». Саме він навчив Лесю декламувати, коли вона ще не вміла читати, і всіх до сліз проймала її декламація байки Л. Глібова «Ох кущику, я на чужині…»
«Любий Лесин Звягель» - це і «люба», «кохана» мамочка, яка навчила Лесю, коли їй було 4 рочки, складати букви, ретельно підбирала книжки для її першої лектури. Йшов 1876 – ий рік, коли Емським указом було поставлене грізне питання – чи жити чи згинути нашій нації, нашій культурі, нашій мові. Тим часом в затишній оселі Косачів діти читали Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Чубинського…Хтозна, може саме тоді Леся і сформувалася як творча читачка з власними науковими і літературними інтересами?..
Звягель – це перше пізнання народної мови, народної пісні, народного мистецтва. тихенька і зосереджена Леся все життя пам’ятала ті пісні, що співала в дитинстві зі своєю мамою та нянькою Мотрею Дяченко. «Я маю надзвичайну пам’ять на обличчя, місцевості, які бачила ще в дитячих літах» - таке цікаве зізнання знаходимо в листі Лесі до М.П.Драгоманова.
Обзиватимуться в Лесиній творчості слова, мотиви, образи, винесені з далеких дитячих літ, з рідної серцю Звягельщини.

2 група

Звягельське оточення Лесі

Звягельський перід свого життя Леся згадувала, як щось найпрекрасніше може тому, що тут вона була ще здорова. Поетеса згадувала з теплою любов’ю та глибоким сумом дівчинку
Броню Завадську, що мала ваду серця і через те ні бігати, ні якось жвавіше гратися не могла і дуже рано померла. Це було, здається, найперше велике горе в Лесиному житті, бо вона дуже любила Броню. Разом з Мішею Леся часто згадувала хлопців Завілейських. Найбільше вони любили найстаршого з них Зюню( Василь Дмитрович Завілейський). Він був їхній постійний товариш в забавах та взагалі в їхньому дитячому житті. Згадувала ще Леся, як вона вчила говорити молодшу за себе на чотири роки Наталку Вишинську ( Наталія Іванівна Вишинська, по чоловіку Гроздова) і, почавши чомусь зі слова «казан», не могла добитися ніяких успіхів у науці в своєї учениці».
Василь Дмитрович Завілевський був приятелем Лесі і Михайла. 31 березня 1890 року з Петербурга писав Лесі : «Христос Воскрес! Спасибі Вам, шановна Ларисо Петрівно, за Ваш ласкавий лист до мене». В листі далі йдеться про оцінку оповідання, написане Зюнею, яке він надіслав Лесі з правом різати і поправляти його. Повідомляє, що хоче займатися перекладами. Просить прислати список творів для перекладу. 26 листопада 1890 року В.Завілейський пише Лесі : «Дякую панні Ларисі, що кинула живе, щире українське слово в кацапщину, де його хіба тоді почують, як сам скажеш».
Сім’я Косачів приятелювала з прогресивними сім’ями того часу, зокрема з Пилипом Іринеєвичем Немоловським та родиною Вишинських-Сікорських. Олена Пчілка була хрещеною матір’ю доньки Вишинських Наталії. А її внучка Людмила В’ячеславівна Харламова вже у наш час подарувала музею два рушники.
Цікавою сторінкою в житті Косачів є дружні відносини з сім’єю Немоловського П. І., земського лікаря м. Житомира, який лікував Лесю. Він неодноразово приїздив у службових справах до Новограда-Волинського, не забував завітати до Косачів, а ті були частими гостями у лікаря.

3 група

Будиночок Косачів

Раннє дитинство Лесі пройшло у Звягелі. Тут вона з родиною жила недовго, але життєвий шлях її почався саме тут і був осяяний гарним родинним щастям та спокоєм, духом рідного краю та його природою…
Будиночок Косачів – простий і скромний, із невеликим веселим садом, - стояв над Случем. Було життєво тут. Внизу, під горою, хлюпотів млин. По крутій споришевій дорозі рипіли вози, запряжені волами, поряд них ішли статечні господарі, везучи мішки із зерном до млина. Обіч дороги, до річки, збігав рівчачок від веселого джерельця. Річка вдень сяяла сонячними перлами-хвильками і купала у воді вербові віти, а вночі гралась із зорями, гойдаючи їх на темній таємничій поверхні води.
За спогадами Романа Яковича Герасимчука, який проживав у хатині, де народилася Леся, в 1928 році в червні місяці з’явилась старенька жінка з онуками – хлопчиком і дівчинкою, назвала себе матір’ю Лесі Українки і попросила дозволу приходити до них 2-3 дні.
За чашкою чаю розповіла, що сама обрала цей будинок, з вікон якого відкривався чудовий пейзаж і річка та зелений гай поміщика Мезенцева.
Оглянувши приміщення, вона зупинилася в кімнаті, де була опочивальня, в якій стояв комод під вікном, по боках два ліжка, а збоку – гардеробна шафа. Олена Пчілка сказала, що такі меблі були і в них, що саме тут народилася Леся, і прожили вони в цій оселі 5 років. Сім’я почала прибавлятися, приміщення стало тіснуватим, тому переселилися на вулицю Завадську в просторий будинок Завадського, де прожили до переїзду в Луцьк.

4 група

Берегиня Лесиної оселі

Віра Омелянівна протягом 44 роки працює в музеї. Це одержима жінка настільки заглиблена у свою роботу, стільки любові й здоров’я віддала музею, пропаганді Лесиної творчості, що іноді, здається, сама стала схожою на Лесю.
Її мозок – ніби наукова скарбниця. У пам’яті тримає сотні імен, дат і подій. Подумати тільки! Десятки років з Лесею! Експонат до експоната, плеяда за плеядою, конференція за конференцією. А творчі вечори, а особисті листування з науковцями, родичами Лесі Українки. Хто знає, скільки треба енергії, здоров’я, творчої думки, аби усе це організувати. Науковою роботою, організацією зустрічей, свят займається сама Віра Омелянівна. І щороку прагне провести той чи інший захід по-новому.
А скільки їй телефонують, скільки шукають поради. Усім допоможе, усіх зустрічає, як справжня господиня. Її працю , працю завідувачки Лесиної оселі оцінено високим званням заслуженого працівника культури України, орденами княгині Ольги, «Звягель» та багатьма іншими відзнаками.
І якщо цікавлять листи, спогади, цікаві фотосвітлини, реліквії родини Косачів – усе покаже, усе знайде, усе пригадає, бо хоче, аби більше земляків полюбило Лесю, її творчість, котра робить людину кращою, одухотворенішою.

5. Підбиття підсумків.

Життєвий світ кожної людини, як і життєві дороги, кажуть, незбагненні. Але є в тій незбагненності миті, коли ясно відчуєш, пізнаєш самого себе і відчуєш себе частинкою свого народу.
Леся Українка…Своєю винятковістю і своєю звичайністю, своїм величним і гарним найменням вона нашому люду , українцям, і досі торує дорогу до самих себе: до мови, до родини, до рідної землі, до України. А коли ми пройшлись Лесиними стежками, то відчули дух рідної хатини, садочку, річки, пройнялися її думками, її болями.
У рік 135-річчя від дня народження нашої геніальної землячки шляхи всіх шанувальників рідного слова, шанувальників її творчості пролягають до древнього Звягеля – до Лесиної колиски.
Життя завжди в дорозі з минулого в майбутнє. І в цю дорогу кожен українець і мати-Україна беруть з собою живу рідну українську мову, дух і мелодія якої з нашої волинсько-поліської сторінки гріє словом Лесі Українки.