субота, 14 лютого 2009 р.

Фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки

Міністерство науки і освіти України
Мала академія наук України
Житомирське територіальне відділення
Володарськ-Волинська філія «Еврика»


Відділення: філологія та мистецтвознавство
секція: фольклористика
Базова дисципліна: українська мова та література


Фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки


Автор: Стецюк Уляна Павлівна,
учениця 10 А класу
Володарськ-Волинської
гімназії

Педагогічний керівник: Примак
Тетяна Костянтинівна,
вчитель української мови
та літератури, старший
учитель Володарськ-
Волинської гімназії



Володарськ-Волинський
2009



З М І С Т


Вступ
1. Збирання народних пісень Лесею Українкою.
2. Збереження «предивних пам’ятників творчості»
українського народу.
3. Хореографічна фольклористика.
4. Творче використання фольклору в драмі-феєрії.
5. Міфологічна символіка «Лісової пісні».
6. Епістолярій Лесі Українки і мовленнєвий етикет
українського народу.
Висновки.
Список джерел та використаної літератури.
Додатки.


МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ:
вивчити, проаналізувати й узагальнити фольклорно-етнографічні інтереси Лесі Українки.

ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ:
спогади, листи, твори, збірники пісень письменниці.

ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ:
специфіка збирання і узагальнення фольклору Лесею Українкою.

ЗАВДАННЯ:
- поглиблено розглянути вже відомі факти про фольклорно-етнографічну діяльність Лесі Українки;
- проаналізувати епістолярну спадщину і мовленнєвий етикет українського народу;
- систематизувати й узагальнити результати відомих явищ;
- висвітлювати власні судження.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ:
- теоретичний (систематизація й узагальнення досліджуваної проблеми на основі осмислення першоджерел);
- проблемно-пошуковий.

ВСТУП

Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що на тій землі виростають і тими водами напуваються, мають свою неповторну красу, вдачу і долю.
Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його Слово… Шуми лісів, шелести трав, лопотіння дощів настроюють його слух; глибини блакиті, пронизуючи весняну повінь, розкрилюють зір; запах ріллі та стерні сповнює його серце теплим спогадом і добротою. Рідна земля виколисує та виховує свого Співця.
Непомітний плин поліських пісків зносить у забуття древлянські сліди нашої історії… Місячний відсвіт зеленкуватих озер, сяйливе марево над нічними лісами таємниче вабило маленьку Ларису Косач пильно вдивлятися і вслухатися, проймаючись міфологічною давниною цього краю. Далекі небосхили манили передчуттям сумовитого здивування й захоплення.
Народження Поета завжди відчувається природою : замовкають ліси і вслухаються у свою тишу, на якусь мить зависає в повітрі краплина роси, що скотилася із соснової гілки; на якусь часину довше затримується призахідне вечірнє світло, чогось чекаючи…
З кожним народженням Поета знову й знову народжується надія природи й надія народу. Мудрість народу і мудрість природи у тривожні для них часи проявилися в тому, що справді величезний талант було закладено у серце й вуста слабосилої дівчини. І от зазвучав її голос – тихий і ніжний, проникливий і мелодійний, пристрасний і пломенистий, - голос великої Лесі Українки. І край, що її народив, почув цей голос, почув і ожив, стрепенувся в новій надії, сповнився живим поетичним світлом.
Щоб діти Косачів краще знали побут і звичаї рідного народу, їх часто возили у найвіддаленіші села, де вони дізнавалися про різні свята і обряди, про тих міфічних істот, якими народна уява заселяла ліси, гаї й озера, на які так багата волинська земля.
Як згадує Ольга Косач-Кривинюк, Леся дуже рано почала цікавитися народними звичаями, піснями, зачаровувалася краєвидами древнього Звягеля. Олена Пчілка вивозила ще зовсім маленьку Лесю та Михайла літувати в село Жаборицю. Перебування там справило на дівчинку надзвичайне враження, пам’ятними лишилися не тільки краєвиди, а й люди, прості талановиті селяни, виконавці купальських та жниварських пісень, хранителі казок, повір’їв, звичаїв.
Леся, як і вся родина, поринула в поліську народну стихію. «Ми, діти, так органічно зрослися зо всім колодяженсько-полісько-волинським, що уважали себе тоді й потім усе життя не за чернігівців, як батько, не за полтавців, як мати, а за волиняків-поліщуків» , - згадує Ольга Косач-Кривинюк. Олена Пчілка мала досить приємний голос і часто та багато співала своїм дітям тільки народних пісень, яких знала силу із усіх частин України. Саме той материн спів чула Леся змалечку, і він, напевно, поклав великий слід на її музичному розвитку.
Леся була обдарована від природи. Крім виняткових здібностей поетичних та всіма знаного в ній таланту до вивчення мов, почувала вона вільно себе і в стихії музики (навіть один час вагалася, чи не посвятити цілком їй себе), а крім того, роками з любов’ю збирала українські народні пісні, виявивши смак і сумління етнографа…
Записи пісень Лесі – більше, ніж сторічної давності, мають велике наукове значення і є вагомим внеском в українську фольклористику, а також це цікавий матеріал для дослідження. Час показує, що «Лісова пісня», попри велику увагу до неї дослідників, має багато нез’ясованих питань. Серед них і її міфологія, хоч учені не обминали й цієї проблеми у своїх працях. Йосипу Дзендзелівському та Вікторові Кордону вдалося вийти за межі вже усталеної в українському літературознавстві традиції в тексті твору основних міфологічних образів та фіксації їхньої фольклорної основи. Досліджували це питання Віктор Давидюк, Анатолій Богород, а також професор із Канади Богдан Медвідський.
Нас також зацікавила фольклорно-етнографічна діяльність Лесі Українки, тому ми будемо поглиблено розглядати факти вивчення народних шедеврів письменницею, систематизовувати й узагальнювати результати відомих досліджень «Лісової пісні», аналізувати епістолярну спадщину і мовленнєвий етикет українського народу.
Наші дослідження актуальні, адже в період бурхливого національного відродження зростає інтерес до культури, духовних витоків народу.
Наукова новизна роботи полягає в спробі обґрунтувати мистецьку концепцію поетеси, пов’язану з фольклорно-етнографічними інтересами на основі аналізу спогадів та епістолярної спадщини Лесі Українки.
Робота має практичне значення, адже її матеріали можуть бути використані для створення цілісної картини літературного процесу нашої славетної землячки, для ґрунтовного розгляду мистецької спадщини під час вивчення творчості Лесі Українки на уроках літератури рідного краю, в позакласній роботі.

1. ЗБИРАННЯ НАРОДНИХ ПІСЕНЬ ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ

Важко уявити собі людей, які нічого не мали б спільного з народною творчістю. Пісні, казки, повір’я, звичаї є у всіх народів. Існують вони й серед українців. Видатна мисткиня слова Леся Українка також тісно пов’язана з народною культурою. Її знайомство почалося з дитячих літ. Уся багата усна народна творчість була близькою й рідною їй. Пісень знала вона безліч. Сучасники письменниці, розповідаючи про її дитинство, так і зображують її - з піснею на вустах. Двоюрідна сестра Лесі Українки в спогадах про часи перебування родини Косачів у Звягелі, розповідає про поведінку малої Лесі під час виїздів на полювання: «Леся тим часом сиділа і плела віночки з квіток та жита, співала вже трошки зі мною та мамою своєю українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні інші, як співали на Полтавщині «Виступцем тихо йду», «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги…».
Про пісні, що їх Леся почула ще в дитинстві, знаємо з її передмови до збірника «Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Звягельщини на Волині» (1903 р.). Вона заявляє в цьому вступі, що «всі оці дитячі гри, співи та казки зібрані серед народу на Волині…Матеріали сі, однак, не було записано від якоїсь одної людини з народу, вони збиралися довго в пам’яті моїй; мало не всі я їх знаю, як то кажуть, «зроду», перейнявши їх ще дитиною від сільських дітей…» . Так само пізніше в Луцьку запам’ятовувала Леся Українка пісні про Кармалюка, Бондарівну. При перегляді Лесиної народної освіти не можна опустити листа до матері, в якому поетеса пише, що дитячі спомини були для неї поштовхом до її шедевру «Лісова пісня», який ми будемо аналізувати у нашому дослідженні.
Чимало письменників записувало фольклор тих міст чи сіл, де їм доводилося бувати чи жити. Леся протягом усього життя записувала народні пісні, танці, думи, ігри та казки. Крім того, деякі зразки українського фольклору вона вводила у свої твори: «Така її доля» , «Весняні співи» - ліричні та побутові пісні ; «Лелія» - веснянка . Навіть серед незавершених творів письменниці («Помилка», «З людської намови») є куплети українських народних пісень.
Фольклорні перлини Леся використовувала і в політичних статтях. Скажімо, у статті «Безпардонний» патріотизм» знаходимо народну приказку «На чиєму возі їдеш, того й пісню співай».
За свідченням К. Квітки, «…народні пісні Леся Українка переймала найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю в дитячі літа і в ранній молодості. Деякі з них Леся знала від своєї матері. Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які знаходила в народі. Частина мелодій була списана мною з голосу Лесі 1899 і 1900 року в Гадячому і в Києві, а частина – 1907 і 1908 року в Балаклаві і Ялті. Деякі тексти записала Леся і брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян, але більшу часть Леся держала в пам’яті ввесь свій вік і продиктувала мені в кінці мая і на початку червня 1913 року в Кутаїсі».
Письменниця була добре обізнана з музичним письмом, тому її записи народних пісень надзвичайно цінні для сучасних дослідників фольклору та музикознавців. Вона, на відміну від інших збирачів фольклору, добре усвідомила, «що записати пісню без мотиву – значить зробити тільки половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є стародавня яка пісня» .
У листі до І.Франка від 11 жовтня 1893 року Леся Українка зауважила: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива» .
Музичну частину фольклорних зразків письменниця цінувала більше, ніж словесний матеріал. Тому до кожного нотного запису дописувала лише один куплет.
У листі до М. Драгоманова від 21 грудня 1891 року Леся писала: «…За чотири місяці маю півтораста обрядових пісень, їх же, - я знаю добре, - ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструменту. А вже збірників без голосів я тепер не признаю» .
Водночас поетеса оцінювала пісні з позицій професійних: «Я таки не можу дивитись на народну поезію «літературним» поглядом…» . Особливо велику увагу вона приділяла кобзарським думам, козацьким та історичним пісням. Про це ми дізнаємося з її листів до О.Косач, М.Драгоманова, М.Аркаса, Ф.Колесси, Етнографічної комісії Наукового товариства ім.Шевченка (червень 1908 – листопад 1913 рр.).
Записуючи тексти пісень, Леся Українка, певно, відчувала недоліки творчості митців. Бо ж , наприклад, чим можна пояснити той факт, що до семи колядок, записаних письменницею, подано лише по одному куплету . По одному куплету народних пісень (а пісень аж дванадцять) письменниця використала у творі «Така її доля» та у спомині «Весняні співи», де вона описала весняні молодіжні «колодки» на Харківщині.
Про те, що за свого життя поетеса зібрала набагато більше фольклорного матеріалу, довідуємося з тієї приписки, яку зробила її сестра Ольга Косач-Кривинюк у зошиті записів текстів народних пісень 12 березня 1941 р.: «Уривок з одного з двох великих зошитів із записами народних пісень, що зробила Леся Українка і віддала на перегляд М.В.Лисенкові, і вони в нього десь загубилися та й не були повернені Лесі» .
В інших зошитах з піснями є загублені аркуші… У зошиті з колодяженськими піснями не збереглося 9 веснянок і 3 тексти до танків.
Записувалися фольклорні матеріали в різних селах Волині за різних обставин і від різних людей. Про свою працю Леся Українка пише так: «Записувала я голоси пісень від селянок якомога вірніше, не стараючись підводити їх під яку-небудь ритмічно-музичну теорію, а бажаючи тільки удати мотив у нотах так, як я чула його в співі» .
Рукописний зошит із записами народних пісень, зроблених Лесею Українкою та її сестрою Ольгою, зберігається у Волинському краєзнавчому музеї з 1941 року, з того передвоєнного часу, коли він разом з іншими автографами Лесі Українки та сімейними фото був переданий Луцькому музеєві з Чернігівського музею М. Коцюбинського. Але зберігся лише один зошит, а другого, без палітурки, віднайти й досі не вдалося. Фольклорні записи Леся Українка, її брат Михайло та сестра Ольга вели у 90-ті роки XIX століття.
За свідченням Климента Квітки, (передмова до збірки: Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядкував Климент Квітка. – Київ, 1917) «деякі тексти записала Леся і її брат Михайло Косач коло 1890 року безпосередньо від волинських селянок і селян».
Підтвердженням того, що саме тоді велися записи народних пісень, знаходимо в листуванні Лесі Українки. Так, у листі до М.Драгоманова 6 (18) грудня 1890 року з міста Луцька вона пише: « … чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати , але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, з літератури про сю річ зовсім не знаю. Записую сама без теорії, та не знаю, чи буде з того пуття» .
Згадує Ольга: «1890 року справляли колодяженці «Купала» зараз за нашим садом, бо там того року була паренина. Лесі було тяжко ходити на двох милицях, але пам’ятаю, що вона пішла подивитися на «Купала» та послухати купальських пісень. Вона якраз тоді їх записувала» .
Робота над збором матеріалів та їх обробкою тривала і в наступні роки. Перебуваючи в Євпаторії на лікуванні, Леся диктує братові Михайлу кілька волинських балад з тим, щоб послати їх дядькові, Михайлу Петровичу Драгоманову (лист до М.П.Драгоманова з Євпаторії 16 (28) липня 1891 р.) . Восени цього ж року вона пише до М.І.Павлика із села Колодяжного, куди повернулася після лікування в Криму: «…Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі» (13 жовтня 1891 року). Фольклорні записи і були тим «живим ділом», про яке пише поетеса. А «милі люди» - то насамперед люба родина, і ще, напевно, «знайома дівчина», «дівчина Варка»(дод.17), Варвара Йосипівна Дмитрук (1872-1964рр.), селянка з Колодяжного, про яку Леся згадує в листі до М.П.Драгоманова (с.Колодяжне, 21 грудня (4 січня) 1892 року) : «…Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми, я ж не в стані ходити по селі, отже, мусила чекати, аж моя знайома дівчина поспитається старих людей та сама навчиться. Від сії дівчини я сливе всі тутешні пісні списую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням. Я взагалі маю щастя до етнографії – не тільки не стрічаю собі або неохоти, а навпаки, сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же – я знаю добре – ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію з голосу писати, без помочі інструмента» . Далі Леся пише дядькові про те, що вона посилає йому три пісні з нотами, серед яких перша – «Ой у полі корчомка», яку вона теж записала в с.Колодяжному від дівчини Варки. В рукописному зошиті ця пісня записана Лесею Українкою на с.63.
Під час Лесиної відсутності збір і записування народних пісень вела молодша сестра Ольга, Олеся, як тоді її називала старша сестра. На той час Олесі було 13-14 років (Ольга Петрівна Косач-Кривинюк народилась 26 травня 1877 року), пісні вона записувала, ймовірно, за дорученням Лесі.
У листах Лесі Українки періоду 1890-1893 рр. зустрічаються слова і примовки, що перегукуються з народними піснями: «Моя годинойко!» (лист до М.І.Павлика 1(13) жовтня 1891 року) ; «…коли ви мене отак сварите, то «крається серденько на четверо моє», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка!» (лист до М.П.Драгоманова 10(22) грудня 1892 року) .
З листа Лесі Українки до І.Я.Франка (с.Колодяжне, 11(23) жовня 1893 р.) дізнаємося, що вона мала намір передати фольклорні записи М.В.Лисенкові: «…при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б попросити в Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати».
Усе своє життя Леся Українка пам’ятала слова і мелодії народних пісень, записаних нею самою, братом Михайлом і сестрою Ольгою, і продиктувала їх Клименту Квітці в кінці травня і на початку червня 1913 року, незадовго до смерті, в Кутаїсі.
Записи пісень, зроблені Ольгою, сестрою і другом поетеси, на с.33-57 і 66-67 їхнього спільного рукописного зошита. Частина текстів, записаних Ольгою, надрукована в розділі «Записи пісень з голосу Лесі Українки» (9 том 12-томного видання), частина – в Примітках до 9 тому, але вказана в них пагінація не відповідає оригіналові. Тексти пісень, як зазначає Ольга Кривинюк у рукописному зошиті, записані в «селі Колодяжному, од Варки». За автографом Ольги Косач-Кривинюк з рукописного зошита тексти весільних пісень були надруковані вперше .

2. ЗБЕРЕЖЕННЯ «ПРЕДИВНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ
ТВОРЧОСТІ» УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Записувати народні думи, ще до того в XX столітті, рідко доводилося навіть професійним фольклористам. Леся Українка переймалася, що зникає цей типово український жанр. Така думка більшості дослідників її спадщини. Проте О.Дей у двох випадках натякає на світле майбутнє цього жанру з погляду Лесі Українки. У статті «Фольклористичні погляди Лесі Українки» він пише: «Як бачимо, Леся Українка, що дала власні кошти для записування дум на Полтавщині, розглядала їх не як спадщину минулого, а як живе народне мистецтво, що заслуговує на збереження й популяризацію». Проте такі думки не підтверджуються в листах ані Лесі Українки, ані Климента Квітки. Наприклад, у листі Лесі Українки «До відділу Наукового Товариства імені Шевченка у Львові» від 21 вересня 1908 року знаходимо такі рядки: «Просьба поспішити з виданням уже зібраних і збиранням дальших матеріалів кобзарських оправдовується тим, що вже крайня пора надолужити хоч тепер ту марну страту часу, якою прогрішилося українське громадянство в справі зберігання тих предивних, єдиних на цілий світ пам’ятників творчості нашого народу. Досить згадати, що від найкращого з відомих науці кобзарів – Вересая – записано на ноти тільки частину його репертуару» . Вона провадить далі: «…я думаю, шан.Товариство згодиться, що кобзарські мелодії дум скоріше гинуть, ніж строфові пісні, що кожен рік, кожен день навіть може завдати невіджаловану страту, коли який старий кобзар сховає з собою в могилу нікому не передані співи». Не різняться переконання Лесі Українки в дорученнях, які написав до Колесси Квітка в листі від 25.VІ. 1908 року : «Особа, що дає субсидію на екскурсію, строго обмежує мету сеї субсидії записуванням історичних кобзарських дум і старинних пісень… Субсидіатор просив би уложити іменно історичних кобзарських дум і пісень і щоб записування всяких інших мелодій не одбирало часу і коштів від екскурсії з згаданою стислою метою» .
«Мій субсидіатор, - пише Квітка, - стискуючи мету екскурсії, виходить з того, що псальми, особливо лірницькі і козачки ще довго житимуть в народі і їх ще довго можна буде списувати, а історичні думи гинуть з кожним роком…» . Колесса, коментуючи цього листа Квітки, також не знаходить в ньому зі слів Лесі Українки якоїсь згадки про перспективність традиційного кобзарського мистецтва. «Ці листи, - пише Колесса, - показують: 1) яку надзвичайно велику увагу придавала Леся Українка – бо вона була тим не названим субсидіатором – фонографічним записам кобзарських рецитацій, розуміючи добре їх значення для дослідів над думами; 2) нашу письменницю дуже турбувала думка, що мелодії дум могли б залишитись не записаними своєчасно та могли б назавжди пропасти для наукового досліду, і тому вона так настоювала на негайне їх списання і видання, хоч би дешевою літографією, і журилася, як би то навіть власним коштом видати фонографічні записи мелодій дум». Погляди Лесі Українки на методологію збирання українських дум також вказують на її переживання щодо цього зникаючого жанру. Вона домагається в одному з листів до Ф.Колесси, щоб він надрукував «не зразки з мелодії дум (фрагменти), а таки цілі мелодії від початку до кінця поруч зі словами… Се таки має і науковий інтерес, бо мелодія дум так тісно сплетена з текстом, що тільки слідкуючи за нею крок по кроку, можна як слід простудіювати ритміку і структуру самого вірша думи; але головне се має практичне значення: тільки тоді зможе кожен співець відновити в живому виконанні дум по Ваших записах, коли сі думи будуть записані цілі – інакше, при нестрофовій структурі думи, рідко хто зможе догадатись, як саме приєднати записаний кусень мелодії до дальших, відмінно збудованих віршів». Принцип точного відтворення окремих взірців народної творчості трохи розходиться із загально прийнятим принципом варіантності фольклору живучих жанрів. Очевидно, коли маємо справу з відламками або записами вимираючого жанру, принцип точного відтворення закономірний. Сприйняття Лесею Українкою фольклору як поняття залишків народної культури стосується не тільки епічних форм української народної пісенності. Саме таких пісень, «яких трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми» , таких пісень вона попросила Варвари Дмитрук поспитатися у старших людей, самій навчитися, а відтак послужити поетесі інформаторкою.
Леся Українка бралася за будь-яку роботу, нерідко невдячну і непомітну на перший погляд, щоб тільки бути корисною своєму народові, щоб прислужитися рідній культурі. У Криму вона разом зі своїм чоловіком організувала експедицію по запису українських народних дум під керуванням львівського музикознавця Філарета Колесси. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто). Навіть матері вона не признавалась, що задля системного запису українських дум довелося витратити чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу. Влітку експедиція під керівництвом Філарета Колесси відбула на Полтавщину, де за допомогою фонографа були записані кобзарі Кравченко, Деревченко та інші. Чимало зусиль приклала Леся Українка з метою публікації результатів експедиції, зумівши запалити своїм палким бажанням врятувати думи небайдужих людей. "Очевидячки, - писала вона в листі до Миколи Аркаса з Ялти, - дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що немає собі паралелі нігде на всім світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?» Проте роль Лесі Українки у цій унікальній експедиції була не тільки організаторською. Невдовзі вона дізналась, що у Севастополі, у свого сина, живе відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко. І поетеса виписує через пошту фонограф (перший пристрій для записування звуку) і воскові валики, тобто перші аудіокасети. Сама ж Леся Українка після триденної роботи з Гнатом Гончаренком записала 19 таких валиків з репертуаром кобзаря. Втішена результатами роботи, поетеса пише у листі до Ф. Колесси: "Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу... кобзар Гончаренко - незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком винагородженою за клопіт тими кількома днями, пробутими в його товаристві". Згодом зібраний матеріал Леся Українка надсилає до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка, що на той час вже видавало у Львові свої "Записки", одне з цих видань знайшло місце в експозиції. У супровідному листі вона просить берегти валики, як зіницю ока. Коли у світ вийшла перша серія праці "Мелодії українських народних дум" під редакцією Ф. Колесси, Леся Українка її привітала словами: "Тепер уже справді можна сказати:"Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!" Цікаво, що на одному з ялтинських валиків зберігся випадково записаний голос Лесі Українки. Цей запис розшифрували до 100-річчя з дня народження поетеси і на сьогодні він складає унікальну цінність.

3. ХОРЕОГРАФІЧНА ФОЛЬКЛОРИСТИКА

Уже пізніше, впорядковуючи свої фольклорні збірники, Лариса Петрівна почала дописувати додаткові куплети до народних пісень. У листі до І. Франка з Тифліса від 28 листопада
1904 р. письменниця писала: «І ще маю одно прохання до Вас. Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народних для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п.Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиве, окремі куплети). Але, якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то, може, будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2-3) куплетів на кожну мелодію. Ваші пісні починаються так:
1) «Ой на горі льон поламався,
А до мене дяк женихався»;
2) «Ой чи не ти то гребелькою йшла,
Ой чи не ти то хусточку знайшла»;
3) «На воді човен вихитується»;
4) «Ой на горі біла глина, ой, ой, ой»;
5) «Сабадашка».
Франко відгукнувся на це прохання Лесі, але видати письменниці тоді цей збірник не вдалося…
Записувала вона пісні до танців. Але жодного докладного опису народного танцю в її спадщині немає. В листі до М.Драгоманова Леся повідомляє: «Танцювальних пісень в нашій стороні дуже багато, певне, не менше, ніж в Галичині коломийок…». У творах письменниці близько 150 народних пісень і приспівок до танців та 6 народних назв танців: козачок, садабашка, гречка, валець, полька, попадя.
У своєму рукописі Леся Українка подала назви тільки до трьох танцювальних пісень («Сабадашка», «Гречка», «Полька»). Окремий збірник «танцюристичних» пісень містить 54 текстові зразки і 35 танцювальних мелодій. Деякі танцювальні пісні мають спільну мелодію. Серед них знаходимо і відомі нині танці «Мартин» і «Яків».
Із танцями волинян поетеса була знайома з дитинства, але в її художніх творах дуже мало відомостей про них. Єдиним твором, де описано народні танці простого люду, є оповідання з життя волинського Полісся «Приязнь»: «Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хатку, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи:
Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,
Запрягаймо, їдьмо,
За границю по пшеницю,
А поки ще видно!»
В іншому місці зустрічаємо назву польського народного танцю краков’як. Із цього ж твору дізнаємося про деякі особливості проведення народних гулянь. Деколи сам пан наймав челяді музики, хоча самі танцювали під іншу музику:
« - Та тож пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що… Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть – буде гинча музика, а тепер пан позволив на току челяді танцювати.
На панськім оборі зібралося чимало людей, а коло самого току був правдивий тиск. … Улянка … пішла в куток межи хлівом і стайнею, де малеча танцювала, дрібно кружляючи… На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали «крутяха» пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і тройко – хлопець з двома дівчатами, - хлопець посередині, а дівчата кожна обіч нього , - він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а хлопець здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом.., а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали над людьми…
Поки люди йшли «козака», поки поважно, по троє против одного, водили «чумака», Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в «вальці» та й знов відстала. Але раптом музики врізали «гречки»; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшись за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубочою шапкою, то з дівочою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці… Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні поли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня…»
З погляду хореографічної фольклористики цей опис несе чимало наукових відомостей, тим більше, що Леся Українка подає танці не тільки, як письменниця, а як знавець народних танців і колишня виконавиця. Із цього уривка твору дізнаємося, що, крім танцю валець (вальс) і гречка, існували й інші назви народних танців, які не увійшли до фольклорного збірника письменниці: краков’як («заспівала краков’яка»), крутяк
(« витинали крутяка»), козак («йшли козака»), чумак («водили чумака»).
Отже, дізнаємося, що за один вечір виконувався добрий десяток народних танців, які супроводжувала одна музика – скрипка й решето. Молодь танцювала на току, а малеча – між хлівом і стайнею, отож бачимо своєрідну народну «школу» танцю, яка забезпечувала безперервність танцювальної звичаєвості.
Крім того, з’ясовуємо, що танець «Крутяк» могли танцювати дві дівчини і хлопець з дівчиною, побравшись попід руки, і втрьох (хлопець з двома дівчатами). По троє навпроти водили також і чумака.
Цікава і танцювальна культура виконавців. Найбільш охочі до танцю входять парами чи трійками в коло, а інші люди утворюють загальне коло, просуваючись у ньому важкими притупуваннями.
У драмі-феєрії «Лісова пісня» Лариса Косач описує особливості танцю, який виконують міфічні особи: Русалка і «Той, що греблі рве». Ці танці відрізняються від народних танців людей своєю стихійністю, в’юнкістю та обертальністю. Але народ вважав, що представники світу покійників продовжують бавитися танцями і після переходу у світ предків: вихор у степу – танець русалок польових і степових, вир у водоймищах – танець русалок водяних, гуляння вітру в горах і лісах – танці мавок та гірських русалок.
Із 70 прозових творів лише 10 містять скупі відомості з пісенно-танцювального фольклору українців. Жодного разу Леся Українка не подає повного зразка народного танцю.
Отже, в усіх художніх творах письменниці та її фольклорних записах згадується більше десяти назв народних танців: козак, козачок, чумак, гречка, сабадашка, валець, полька, попадя, краков’як, крутяк, танець на столі, танці русалок і мавок.

4. Т В О Р Ч Е В И К О Р И С Т А Н Н Я Ф О Л Ь К Л О Р У
В Д Р А М І – Ф Е Є Р І Ї

Найяскравіше обдарованість Лесі розкривається в силі й буянні її фантазії, нестримному леті уяви, яка давала змогу поетесі озирати найдальші кряжі світової історії, входити в душі людей, що жили навіть тисячі років тому, пройматися їхніми пристрастями, ніби своїми власними. Фантазія, ця сестра поезії, вже з дитячих літ зваблювала Лесю в таємничий світ народних легенд і казок, в зачакловані хащі волинських лісів та в нічну тишу повитих місячним маревом озер, де багата уява вигледжувала русалок та перелесників, мавок та потерчат, весь отой химерний Олімп народної міфології, що його потім з такою красою відтворить поетеса у своїй «Лісовій пісні».
Драму-феєрію вважають вершиною творчості Лесі Українки, її гімном рідній землі та рідному народу. І дійсно, у цей твір поетеса вклала стільки любові, стільки захоплення талантом українців, що він просто не міг не стати перлиною у скарбниці не тільки вітчизняної, а й світової літератури.
«Лісова пісня» виникла не на порожньому місці: поетеса добре знала міфологію та демонологію свого народу, сама була носієм фольклору. Ще з дитинства Леся співала пісні, чула історії про дивовижних істот, що живуть далеко в лісі і можуть як зашкодити, так і допомогти людині. Ці казки-легенди так захопили уяву маленької дівчинки, що, гостюючи в дядька Лева на Волині, вона втекла вночі до лісу, бо дуже хотіла побачити те диво — дівчину-мавку. Пізніше ці спогади про віковічні волинські ліси, дитячі переживання та почуття, а також всі колись почуті перекази та легенди перетворилися у твір, що став справжнім шедевром української літератури.
Кожний знавець спадщини Лесі Українки пам’ятає її драму-феєрію як приклад стилізованого фольклору. З таким вибором погоджуються також учені-літературознавці. Наприклад, у статті до 110-річчя від дня народження Лесі Українки «Поетична творчість Лесі Українки і фольклор» В.Ф. Погребенник пише, що «цьому творові дослідники приділили чи не найбільшу увагу – вивчали фольклорну основу образів «Лісової пісні» (П.Пономарьов), аналізували її ідейно-художні прикмети (І.Денисюк, Л.Міщенко, П.Волинський), проводили типологічні зіставлення між драмою-феєрією і «Тінями забутих предків» М.Коцюбинського (М.Грицюта). Вони зазначали, що у «Лісовій пісні» вчувається відгомін казок, повір’їв, ліричних і обрядових пісень, замовлянь. «Дійсно, - пише Погребенник, - драма-феєрія – твір поліфонічний, він є аналогією селянського естетичного світу – світу пісенного фольклору, поезії і календарних свят. «Лісова пісня» відтворює високу поезію українського фольклорного шару про ліс і його дивосвіт, антропоморфне сприйняття його міфологічних жителів народом . Леся Українка творчо інтерпретувала в «Лісовій пісні» усні народні розповіді про міфологічні персонажі, різновиди усного прозового оповідання, в яких збереглися елементи язичницьких вірувань. Новаторство Лесі Українки у «Лісовій пісні» полягає в тому, що вона, виходячи із сконденсованого вираження у фольклорі ідей добра, краси, підняла їх на таку висоту, а міфологічні образи українського фольклору - до такого узагальнення, що драма-феєрія стала взірцем творчого використання фольклору».
При перегляді Лесиної народної освіти не можна опустити листа до матері, в якому поетеса пише, що дитячі спомини були для неї поштовхом до її шедевру «Лісова пісня». У листі розповідає: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще й здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того нічого не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували – пам’ятаєш? – у дядька Лева Скулинського… Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» - я й сама не збагну чому. Зачарував мене цей образ на весь вік» .
У «Лісову пісню» Леся Українка вклала «цвіт душі» і влила зі свого серця «те, що не вмирає». Це не звичайна драма, а драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня поліського замріяного, задумливого лісу, зворушлива, глибока, мудра.
«Лісова пісня» вражає красою мрії, самоцвітами думки, музикою мови. Вона відкриває перед нами чари Полісся у шумах і тінях лісових, у веселкових барвах квітів, у зітханні вітру, у гомоні весняної ночі, у буйних, «безупинного руху жагучих» силах природи. Це «пісня пісень» не лише Лесі Українки, але й усієї української драматургії, твір, який варто назвати Лесиним словом – дивоцвіт.
На якому грунті виростають такі дивоцвіти?
«Дитячі любі роки» Лесі Українки, роки, «коли так душа бажала надзвичайного, дивного», пройшли в поліських лісах. Образи рідної природи, казки дитинства, мелодії почутих тоді пісень запам’яталися на все життя.
Про перебування Лесі Українки в Жабориці ( нині Баранівський район Житомирської області) свідчить сестра письменниці Ольга: «Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості село Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила Лесю, ще зовсім маленьку, й брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися тим українським народним духом…
Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там» .
Через Жаборицю протікає річка Случ. Ще й тепер у деяких селах над Случчю можна почути оповідання про русалок, які «водяться» в цій річці, про лісовиків у лісах. Случ протікає і в Новограді-Волинському (раніше Звягель), і будинок, в якому народилася Леся, стоїть майже на березі цієї ріки. Вже супротивний берег вкритий лісом. Недаром з такою теплотою згадує Леся Українка:
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
Незважаючи на те, що у Звягелі Леся жила тільки до семи років, і Косачі переїхали в Луцьк в листопаді 1878, почуті на Звягельщині пісні та казки не забулися ніколи.
Лукаш в «Лісовій пісні» грає на сопілці мелодію веснянки з Миропілля на Звягельщині «А вже весна, а вже красна», а також мелодію на слова пісні з-під Любара на слова: «Перейди, місяцю, перейди, місяцю, та й на нашу улицю».
Отож, ми дослідили, що перші струмочки «Лісової пісні» беруть початок в лісах Звягельщини. Але основне джерело цього твору б’є в лісах та озерах Ковельщини.

5. МІФОЛОГІЧНА СИМВОЛІКА «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

«Лісова пісня» поєднує в собі народну демонологію, космогонію, казкові образи, тобто такі міфологічні пласти, які в усній фольклорній традиції вважаються несумісними. Між собою вони ніколи не взаємодіють. Не можуть поєднуватися навіть Мавка і вовкулака, бо в силу своєї генетичної діахронії вони мали б увійти до різних зразків, оскільки один із них тотемістичного походження, інший – анімістичний. Будь-який фольклорний твір міфологічного змісту розповідає про стосунки людини з якимось одним міфологічним персонажем, а в «Лісовій пісні» їх більше сорока. Леся Українка не пішла найлегшим шляхом: взявши за основу якусь окрему легенду чи міф, написати твір про історичне минуле чи казку, де діють міфологічні персонажі. Вона поєднала міфологію, казкові образи, демонологію і створила цілком оригінальний твір, у якому діють такі персоніфіковані надприродні сили та казкові персонажі, поєднання яких не зустрічаємо в жодному народному творі. Так, наприклад, лісовики, водяники найчастіше зустрічаються в казках, а русалки, мавки, перелесники та потерчата — це вже щось у галузі демонології. Талановита письменниця не в усьому пішла за народним трактуванням тих чи інших міфічних істот. її Русалка, Потерчата, Злидні, Доля близькі до фольклорних, особливо в їх ставленні до людей. Русалка, наприклад, хоче затягти Лукаша в озеро, нашкодити дядькові Леву, в цьому їй допомагають потерчата.
А от Перелесник дещо відрізняється від образу, створеного народом. Так, він запальний, можливо, легковажний, проте відомий своєму лісовому братству, турбується про долю Мавки і рятує її від ганьби. Зовсім відмітною від народної є трактовка образу Мавки — це не підступна лісова істота, що заводить людей далеко до лісу, щоб вони вже ніколи не змогли повернутися додому. Лесина Мавка — це втілення всього найпрекраснішого, життєдайного, що є в природі. Вона не намагається нашкодити людям, а, навпаки, всіляко їм допомагає, захищає від бешкетів русалки чи підступних потерчат. Мавка хоче врятувати й душу людини, те, що поєднує її з природою, і те, що наші сучасники так стрімко втрачають. Ліна Костенко назвала «Лісову пісню» першим екологічним зойком, першим попередженням «Не рубай!» і, звичайно, вона мала рацію. Вже сто років тому Леся Українка відчула, яка страшна загроза чекає на нас, якщо переважить матеріальне і ми почнемо продавати справжні скарби, свою душу, своє минуле. Це не тільки слово на захист рідної природи, а й заклик повернутися до коріння, не загубити своє «я» у світі матеріальних спокус.
Здавалося б, Леся Українка написала казку, феєрію, бо й справді тут відбувається багато дивовижних речей, а казкових, міфічних персонажів діє набагато більше, ніж людей. Проте, які глибокі ідеї вклала письменниця в уста своїх героїв, вона змогла показати, що необтяжений матеріальними турботами світ природи зберігає свою чистоту, наївність і недоторканність. І, можливо, більшість лісових жителів і справді мали рацію, з підозрою ставлячись до людей, бо, як показує сучасний досвід, ми дійсно багато шкоди завдали природі та навколишньому середовищу. Леся Українка однією з перших побачила цю загрозу і своїм незабутнім твором попередила про це всі майбутні покоління.
Предковічна краса волинських лісів таїла в собі безліч таємниць і казок. Десь тут мали мешкати ті загадкові істоти, про яких наслухалася маленька Леся від старших людей. Їм належить критися від людського ока. Але дарма: настане ніч — і дівчинка піде крадькома до лісу, щоб побачити вимріяну лісову красуню — Мавку. Цей спогад дитинства з часом втілився у неповторну драму-феєрію «Лісова пісня».
Усі казкові персонажі, яких поселила поетеса у своєму зачарованому лісі, мають корені в українській міфології. Зберігши народне уявлення про них, Леся Українка кожну фантастичну дійову особу змалювала яскраво індивідуальною. Навіть її вбрання якнайкраще пасує до умов, у яких вона живе, її характеру, ролі у творі.
В озері владарює Водяник зі своєю донькою Русалкою Водяною. Водяник є уособленням рис деспотичного хазяїна. Багнюка, у якій він звик жити, впливає і на його спосіб мислення. Він би тягнув усе до своїх володінь та ще й дочку примусив би сидіти під водою.
Образ русалки в народній міфології дуже давній. Але у п'єсі Лесі Українки він не відповідає традиційним уявленням про нехрещену чи утоплену дівчину, тобто Русалка у творі не дитя людей, а породження потаємних природних сил. Підступність, яку криє в собі трясовина, властива і Русалці Водяній. У цьому вона схожа на фольклорний образ русалки: «На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!»
Ще підступніший і непередбачуваніший, ніж Русалка, «Той, що греблі рве». Як каже навіть Водяник, «зрадлива і лукава в нього вдача». Він не передбачуваний і нічим не дорожить. Руйнівник за вдачею, він справді — наче повінь. Але разом з тим його невгамовність, сила, шаленість не можуть не подобатись.
Озеро служить прихистком ще для Потерчат і чортика Куця. Його образ повністю запозичений із народної міфології разом зі всіма особливостями (нічні катання на цапові й таке інше). Потерчата— це русалки з народних балад, тобто втоплені нехрещені байстрята. Потерчата теж завдають людям «лиха, бо заманюють вогниками у трясовину. Їхні образи — а це у драмі бліді дітки в біленьких сорочечках — мимоволі викликають жаль. Вони не вибирали свою долю. На асоціативній основі створені образи Потерчат (це загублені діти). Найперше – чому їх двійко? У фольклорі добре відомі мотиви, за якими мати віддавала назовсім одну свою малесеньку дитину іншій годувальниці, у якої померло немовля, через нестачу для обох близнят материнського молока. Розлучати близнят вважалося гріхом. За народними уявленнями, загублені діти не мають доступу в царство вічного спокою, а тому постійно перебувають на межі двох світів: цього і того. Такими межами вважаються «лихі» місця: цвинтарі, перехрестя доріг, урвища, болота . Тож не випадково у «Лісовій пісні» потерчата блукають з каганцями по болоті. А звідки й навіщо ті каганці? Виявляється, небіжчикам, щоб вони могли минути царство пітьми й потрапити в міфічний Вирай, у руки вставляли свічку. Але потерчата – то не звичайні, а «заставні» небіжчики. Тому вогники, якими світять блукаючі душі, не жовтого, а синього кольору.
Єдиним порятунком від потерчат, що чіпляються за кожного перехожого, в народній міфології вважалися щенята-ярчуки – найперший щенячий виводок. Їх не бере ніяка нечиста сила. Тому кожен поліщук, якому доводилося бувати в дорозі, намагався розжитися саме на такого пса.
У лісі владарює Лісовик. Схожий образ також можна відшукати серед народних уявлень про сили природи. Він мудрий і благородний, шанує волю. На галявині серед пишних трав— Русалка Польова, добрий дух польової краси. А ще буває тут залітний гість Перелесник. Він нагадує вогонь, що спалює довірливі дівочі серця. Його червоні шати, вогняні кучері мимоволі викликають таку асоціацію.
У народних повір'ях образ перелесника не менш відомий, ніж, наприклад, русалок. Навіть приказка є: «Дістати перелесника», тобто втратити через пристрасть розум. Перелесник-спокусник у казці Лесі Українки не такий невибагливий серцеїд, як у фольклорі. Щось пов'язує його з Мавкою. Мабуть, тому він спопеляє її саме тоді, коли їй загрожує людський глум, щоб не дати людям позбиткуватися над нею.
Мавка, донька Лісовика, — це вже не зовсім лісовий дух. Любов до Лукаша дала їй так багато відкриттів, так багато щастя, так багато мук. І таким чином ввела Мавку у світ людей. Сила цього образу — в непереможній, шляхетній, безсмертній любові. Тому невмирущою є духовна краса і велич Мавки. Значне підтекстове навантаження несе в собі цей образ. Зупинимося лише на одній його деталі. Мавка перетворюється на вербу. Чому саме на неї? А верба, як і тоя, терлич та й інші зілля, які святяться в церкві, мають певні захисні функції. Тому зрозуміло, з фольклорного боку, чому Мавка стає вербою в момент найвищого вияву агресивності до неї Килини. Цим вона очищається від напасті. Дерево, утворене в такий чудодійний спосіб, здатне промовляти людським голосом. Тут це голос сопілки. У цілому ж здатністю промовляти до людей наділені у фольклорі тільки священні дерева, в які, за переконанням наших предків, могла втілюватися людська душа.
Образ вовкулаки – один з найпоширеніших у поліській міфології. Досі побутує багато повір’їв про те, що повинна робити людина, зустрівшись з вовком віч-на-віч. Постать Лукаша-вовкулаки – це образ, сповнений внутрішнього протиборства людини з собою. Але ключ до розуміння знаходиться в народній міфології.
За народними повір’ями, чаклуни пускали людей вовками під час весілля. Мотив весілля залишається в драмі поза увагою читача. Саме вночі на Поліссі відбувається перехід молодої в хату молодого, а вовче виття – то і є голос Лукаша-вовкулаки – напівлюдини й напіввовка. А перетворює його не злий чаклун, а лісовик – один з найпривабливіших образів української міфології. З допомогою чарів йому ще можна повернути людський вигляд, але він усе одно залишиться вовкулаком, хоч і з людським обличчям. Набутою навік властивістю людини-вовкулаки, яка вирізняє її з-поміж інших, стає ясновидність: вона бачить усе, що відбувається довкола, і знає все наперед. У цих умовах навіть маленькі життєві радощі втрачають свій сенс.
Не менш трагічним уявлялося й перебування у вовчій шкурі. Рятуючи власне життя від людей, вовк, у якого совість людською залишається, змушений тікати в ліс. Там його заїдають вовки, бо чують у ньому людину. Тому в лісі змушений переховуватись і від людей, і від вовків . Хоч Лукаш позбувається чарів, але додому він повертається перед першим снігом, як і годиться вовкулаці. Ніби наступає прозріння, мудрість Лукаша після його перетворення. Але присипаний снігом, він не подає надії на духовне відродження.
У той час, коли Мавка гине, щоб знову відродитися, Лукаш живе, щоб швидше вмерти. До нього приходить доля. За народними повір’ями, вона опікає людину впродовж усього її життя, але на очі показується лише тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.
У п'єсі багато фольклорних образів, що символізують різноманітні людські нещастя: Пропасниця-Трясовиця, Злидні, Вовкулака. Проти них є замовляння, за допомогою яких можна себе порятувати. Але є у творі два образи, від яких себе не замовиш: Доля і Марище.
Леся Українка використала у своїй драмі такі образи, які уособлюють як сили природи, так і людські біди. Це повноправні герої твору, вони такі ж реальні, як і Лукаш, дядько Лев та інші люди. Поетесу разом з іншими класиками нашої літератури, такими, як І. Котляревський, Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, І. Франко, що також звертались до української міфології, називають «пильними етнографами» . Леся Українка, зримо показавши світ фольклорних образів, довела, що із силами, які вони уособлюють, треба рахуватися, шанобливо ставитися до місця їх панування.
Докладний аналіз міфології «Лісової пісні» наводить на думку, що Леся Українка знала досконало не лише волинський та поліський варіанти, а й гуцульський (Мавка) та центральноукраїнський (Доля). Письменниця відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес. Леся Українка добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у створенні міфологічних постатей. Твір Лесі Українки – глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас – це один з найпоетичніших творів української літератури. Міфічні істоти відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі.

6. ЕПІСТОЛЯРІЙ ЛЕСІ УКРАЇНКИ І МОВЛЕННЄВИЙ
ЕТИКЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Самобутність кожного народу, поряд з іншими характерними рисами, виявляється передусім в особливостях національної мови, а отже, і в специфіці мовленнєвого етикету, який виражає сукупність найрізноманітніших чинників (соціальних, історичних, культурологічних) і є виразником моральності нації, її духовного всесвіту.
Епістолярна спадщина Лесі Українки посідає особливе місце в історії вивчення мовленнєвого етикету. Її вирізняє насамперед орієнтація на народне мовлення українців, по-друге, звернення до традицій мовленнєвого етикету інших слов’янських і неслов’янських народів. І, що не менш важливо, неповторна індивідуальна манера листування. Але, без сумніву, глибинне знання етикету рідного народу було для Лесі основним і визначальним у формуванні її власного мовленнєвого етикету. В цьому нас переконують листи. І нам одразу зрозумілішою й виразнішою постане роль поетеси в збереженні душі рідного народу – його мови, в розширенні сфер її функціонування. Лесин епістолярій на цьому тлі видасться унікальною, дивовижно врятованою схованкою, бо даруватиме нам скарби, які зближують, єднають, відкривають і підкоряють людські серця . Листи Лесі Українки зберегли для наших сучасників велику кількість варіантів етикетних формул, притаманних різним говіркам України, стилістично диференційованих виразів, які є окрасою нашої мови і значною мірою визначають сутність духовності українського народу.
У звертаннях переважають слова, які вказують на родинні зв’язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, пане, пані, друже; у прощаннях – бувайте, прощайте, будьте здорові, добраніч, уклін, кланяюся; у вибаченнях – вибачайте, прости, не гнівайся, даруйте, не сердьтеся, нехай вибачить, прошу пробачити; вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за… Особливо різноманітний ряд формул прохання: будь ласкава, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, попрошу, прошу Вашої ласки, вчини мені ласку… В окремих листах трапляються поодинокі вирази, не типові для українців (бабушка, папа, до свіданія). Це зумовлено, мабуть, тим, що українською мовою в сім’ї Косачів із дітьми спілкувалася тільки мати, яка «з гідною подиву впертістю перекладала» для них «підручники на українську мову і сама вчила їх, у той час, коли всі найбільші патріоти користувалися російською мовою…» . Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.
Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю, та ще й від приятелів» . Хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть листи на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес» . З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам» , бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіціальне…» .
Але незважаючи на всі згадані «недоліки» листів, мабуть, жоден інший жанр не може так глибоко й повно передати внутрішній світ людини, відтворити її психологію. Адже коли Лесі було важко, вона іноді писала листи, які потім нікому не відправляла. В листі до М.П.Косача від 21 березня 1899 року пише: «Я часом навмисне пишу листи з тим, щоб потім подерти, - се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає з повітря, як чад» . А тому прочитання листів - то завжди своєрідне доторкання до струн серця, відкриття найсокровеннішого. Мабуть, зовсім не випадково найпрекрасніші ( і найтрагічніші !) Лесині сторінки – перлина світової поезії в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» - написані як відгук на листування її щирого, так рано втраченого друга С.К.Мержинського і його коханої формою нагадують своєрідну молитву чи лист-елегію, що і дає можливість розкритися найпотаємнішому, дає змогу словом виповісти те, що давно невідворотно було «на дні її серця».
У листах – Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, «дні праці і ночі мрій» . Там – її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність… Увесь непростий світ її взаємин з рідними людьми. Зрозуміло, що впродовж тривалого часу листування ставали іншими стосунки Лесі з адресатами, не завжди однаковим був її внутрішній стан…
У листах до друзів, до людей «одного племені» вона надавала перевагу звертанню «товаришу»: «Шановний і дорогий мій товаришу!», «Товаришу милий», «Товаришко люба», «Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству…».
Особливої ваги надавала вона початковій формулі – звертанню, своєрідному вступному акорду подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанта є немало в її листах.
Особливою теплотою й ніжністю сповнені звертання до сестри Ольги, яка була рідною їй «не тільки по крові, але й по духу» . Нагадаємо деякі з них: «Милая Лілієнька!»; «Моя Лілія, моя білая, моя любая!»; «Лілея моя!»; «Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий!»… Для найдорожчих її серцю людей Леся шукала й добирала в мові такі звертання, які передавали б неповторність кожної особистості, а водночас її особливе ставлення до них. Якщо ж таких слів вона не знаходила, то творила їх сама.
Вирізняються також формули, орієнтовані на усне мовлення українців (мабуть, не раз чуті Лесею від «люду волинського») та народнопісенні традиції, а саме : «ти не сердись, моя дорога мамочко, не в’яли мого серця», « … бувайте здорові, дужі та веселі»; «Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде для Вас клопотливо…»; «Вибачайте ласкаво!»; «Цілую тебе, мамочко, голубочко, ластівочко!» тощо.
Особливо часто до складу таких виразів входить здрібніло-пестлива лексика, відчувається вплив фольклору: «Тепер я одважусь просити Вас хорошенько…»; «… цілую щиренько»; «Бувай здоровенька»; «Будь здорова, золотесенька»…
Не є таємницею і той факт, що сучасному поколінню українців маловідомі частовживані Лесею такі етикетні вирази, як «Сердечно здоровлю»; «Поклін всій родині»; «Не беріть за зле, що я мовчала»; «Бажаю Вам сили, здоров’я і всіх гараздів»…
Ці вирази, які визначають специфіку національного етикету, не входили до активного словника українців (панове громадо, побратими, товариство, добродію, добродійко). Циркуляри начебто їх не забороняли, бо вживалися в історичній прозі як архаїзми. Але слова були в повсякденному вжитку української інтелігенції, яка в часи «нового Вавилону» неабиякими зусиллями берегла їх для прийдешнього. Їх «присутність» у Лесиних листах зумовлена, мабуть, не тільки тонким чуттям і глибинним знанням рідного слова, а ще й тим, що їх «вічно мандрівна родина» однаково цінувала й любила говірки «найріднішого рідного краю Волині» і зеленої Буковини, милої серцю Полтавщини і загадкової Галичини. Через те, як відзначав Олесь Гончар, «Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок…», які «постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком» . Не меншою мірою ці слова стосуються Лесиного епістолярію.
Таким чином, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу, тим самим збагатила його скарбницю і розширила лексичні можливості. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів.

В И С Н О В К И

Наукових праць з фольклористики письменниця не залишила, хоча жила й записувала фольклорний матеріал ще в той час, коли люди співали за будь-якої нагоди і в будь-якому віці. Нині важко пояснити, чому Леся Українка не займалася серйозними дослідженнями…
Майже все своє життя Леся Українка пізнавала, записувала та сприяла виданню українських народних пісень, дум, пісень до танцю. Їх долею вона турбувалася чи не до тої ж міри, як власною літературною творчістю. Про це можуть свідчити її слова в листі від 3 листопада 1909 року до
М.В. Кривинюка, в якому вона пише: «…боїмось, щоб наші «народні скарби» де-небудь не затратились в шарварку вибирання, а се буде шкода, бо там є більш півтисячі мелодій, і їх, може, не всіх вдалось би відновити, якби згинули». Незважаючи на те, що Леся Українка відома головним чином із літературної творчості, не будемо забувати про її велику фольклористично-етнографічну працю. Климент Квітка згадував: «За складанням свого збірника застала її остання смертельна стадія її хвороби. Вона диктувала сі тексти ще кілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем». Отож її життєва праця, почавши з народної пісні.., скінчилася народною піснею» .
В усіх художніх творах письменниці та її фольклорних записах згадується більше десяти назв народних танців: козак, козачок, чумак, гречка, сабадашка, валець, полька, попадя, краков’як, крутяк, танець на столі, танці русалок і мавок.
Волинь любила Леся Українка палко, писала в листах, що в неї навіть вдача волинська і «лісова душа». Волинсько-поліський фольклор знала Леся Українка глибоко, записувала такі пісні, яких до неї ніхто не записував.
Поетка видобула свою Мавку з тих глибин душі, де індивідуальне зливається з народним. Ми знаємо, що цей образ народної міфології зачарував Лесю Українку навік, що з самих дитячих років вона «тую мавку в умі держала», коли в місячну ніч бігала самотою в ліс і там ждала, «щоб їй привиділась мавка». Образ Мавки зродився з «духу музики», з народної пісні, з народних волинських мелодій, і є він сама пісня, сама душа народу, що розкривається в пісні. Образ ріс в Лесиній душі, вбирав у себе романтичні ідеї доби, насичувався народними елементами. На Волині й зараз покажуть нам урочище Нечимне, що стало нібито місцем дії «Лісової пісні», покажуть і галявину, де стояла хата дядька Лева, - у його родичів зупинялась свого часу поетка. Леся називала Волинь прекрасною колискою своїх страждань. Справді, чудовий цей край з його лісами, зеленими тунелями доріг, хмелем, що в’ється аж до неба, з синявою чистих лісових озер, що і вночі світяться м’яким сріблястим світлом. Ось у цьому краю, де величезне озеро Свитязь розповноводилось серед лісів вільно і дико, молода Леся жила з народом, вивчаючи його багатства, збираючи народні пісні, думи.
Проаналізувавши епістолярну спадщину, ми відзначимо: Леся не раз із смутком зауважувала, що вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений», а менше всього сам автор. У цих словах звучить насамперед Лесина вимогливість до себе, бо вони далекі від істини. Її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного. У них віддзеркалюються вся багатогранна палітра її взаємин із людьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лариси Петрівни Косач є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почуттів і тонке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджуть неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію.
Подані у нашому дослідженні біографічні факти вказують на сильний вплив народної творчості на психіку молодої Лесі Українки. Вона не тільки вивчала народну поезію, а й використовувала її у своїй літературній творчості. Поетка не копіювала фольклорні матеріали, а плавила їх у своєму творчому горнилі, надавала філософської глибини, підносила до вершин світового мистецтва. Ми можемо зазначити, що її внесок в українську фольклористику значний. Лариса Петрівна розуміла, що народні пісні володіють чудовою здатністю полонити людські серця, підносити настрій, окрилювати бажання, надихати у праці, овіювати, тамувати душевні болі. У народній пісні можна почути рідний серцю голос Батьківщини, вловити відлуння своїх найінтимніших почуттів і затаєних думок, золотий промінь надії, слово мудрої поради і тихої ласки. Тому ми любимо свою пісенність, пишаємось нею перед світом, як і наша славетна землячка Леся Українка.


ДЖЕРЕЛА ТА СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


1. Гончар Олесь. Наша Леся // Співачка досвітніх вогнів. – К., 1986. – С.12.
2. Колесса Філарет, Леся Українка і український музичний фольклор // Спогади про Лесю Українку. – К.,1963. – С. 337-338.
3. Народні мелодії з голосу Лесі Українки : Записав і упорядкував Климент Квітка. –
К., 1917. – С.2.
4. Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу. – К., 1971. – С.419-420.
5. Народна творчість та етнографія. – 1971. - №1. – С.68.
6. Народна творчість та етнографія. – 1981. - №1. – С.58.
7. Ольга Косач-Кривинюк. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. – Нью-Йорк, 1970. – С.128.
8. Спогади про Лесю Українку. – К.,1963. – С.337.
9. Спогади про Лесю Українку. – К., 1971. – С.36, 37, 97.
10. Теліга Олена. Партачі життя : (до проблеми цивільної відваги) // Дніпро. – 1991. - №3. – С.155.
11. Українка Леся. Твори: У 10 т. – К.,1965. – Т.10. – С.252-253, 255-256, 279, 324.
12. Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.7. – С.9-11, 18-20, 37.
13. Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т. 9. – С.29, 222, 378.
14. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.10. –
С. 404.
15. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.11. – С. 33, 98, 293.
16. Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1975-1979. – Т.12. –
С. 137, 281, 456.
17. Українка Леся. Публікації, статті, дослідження. – К.,1954. – С.206.

Немає коментарів:

Дописати коментар